«Нова ера»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«Нова ера»

Розклад, що його поширило серед галицького громадянства москвофільство, як теж загроза ново-закладеної радикальної партії, при безупинних підшептах з боку, заставили народовецький табор піти ще раз на нефортунну й непопулярну в масах концепцію формальної угоди з поляками.

Сталося це на осінній сесії галицького сойму 1890 р. Маршал Евстахій Сангушко, нащадок давно ополяченого українського роду, створив її промовою, в якій заявив м. і. що він не робить різниці ані поміж партіями ані національностями й додав по українськи: «не забуду ніколи, що мої предки говорили по руськи».

Екзекутором «угоди» мав бути галицький намісник гр. Казимир Бадені, з польського й урядового боку тоді, як з українського взяв собі її особливо до серця Олександер Барвінський. Він відіграв ролю посередника поміж урядом і народовцями, він теж залишився вірний «новій ері» й тоді, коли вона провалилася. Дня 24 падолиста 1890 р. відбулася вступна конференція намісника Баденього з представниками народовецького політичного товариства «Народня Рада» Омеляном Огоновським, Олександром Барвінським, Костем Левицьким, сеймовими послами о. Кирилом Мандичевським і Константином Телішевським, та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем. На другий день по конференції виступив у соймі посол Телішевський з заявою, що, оскільки поляки й австрійський уряд підуть назустріч вимогам українського народу щодо рівноправности на культурному полі, він ручить, що український народ подібно, як «є льояльний супроти династії й держави, буде також льояльний супроти польського народу».

З черги виступив голова українського соймового клюбу Юліян Романчук з програмовою заявою у якій сказав м. і., що змаганням «русинів-народовців є признавання самостійности своєї народности і своєї мови та особлива за них дбайливість; вірність для австрійської держави і династії; вірність для греко-католицької церкви; поміркований лібералізм та журба про розвиток селянства та міщанства». Висловлюючи своє повне довіря до уряду, Романчук відкликався до нього, щоби він вглянув глибше в справи українського народу. Під адресою поляків сказав Романчук: «Хочете згоди, то ми до згоди все готові, коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу!»

Посол о. Січинський говорив також: «Нічого більше не бажаємо тільки свобідного розвитку малоруського елєменту, щоби тут, в австрійській Руси утворився центр, до котрого гравітувало би руське тіло і руська душа, чи вона на Буковині чи Угорщині, чи в Галичині чи закордоном»…

Промовляв теж і намісник Бадені, що підкреслив вимогу під адресою українців, щоби вони не тільки на словах, але й на ділі виявили своє привязання до престолу й католицтва та змагати до згідного співжиття з поляками.

Першим і направду позитивним наслідком угодовецької заяви Романчука і тов. у соймі було те, що досьогочасна спілка народовців з москвофілами розбилася, а безупинне кривлення душею, якого вона вимагала з обох сторін, оформилося в рішучу боротьбу. Для здоровлення культурно-політичного життя й прочищення атмосфери це було конечне. Не пошкодило українській справі й те, що в рішучій опозиції до «нової ери» станули радикали, які назвали Романчука й товаришів «українськими станьчиками», а їх програму клєрикально-сервілістичною. Опозиція радикалів викликала фермент у краю, зацікавлення широких мас політичними справами, а без цього наш політичний рух був засуджений на засклеплення в гуртковости й наражений на постепенний заник.

Дня 9 грудня 1890 проголошено відозву «До русинів Галицької Землі», підписану єпископатом, народовецькими сеймовими послами та виділом Народньої Ради, якою скликано на день 26 грудня загальний зїзд Ради. Зїзд одобрив становище Романчука й товаришів, а по краю завелися народні віча, що в більшости теж похвалювали угодовецьку акцію. Та вже найблизші парляментарні вибори, що відбулися в березні 1891 р. під знаком «нової ери», створили парлямент тільки для сімох представників народовецького табору, в яких проводі найшлися Романчук та Олександер Барвінський. В порівнанні з вислідом попередніх виборів з 1873 р. і з тим, що гарантувала українцям виборча ординація, це було менче як половина. В колах, які сподівалися від «нової ери» виїмкових благодатей, прийшло до отверезіння, навіть розчарування, як усе при нагоді польсько-українських, угодовецьких експериментів…

На парляментарній арені заняли українські посли вижидаюче становище, так щодо центрального уряду як і поляків, бачучи, що можливість яких небудь здобутків залежить від реформи виборчої ординації. В краю почали вони організаційну роботу серед мас, м. і. під кличем майбутньої реформи. У вересні 1891 р. відбулося в Стрию, під проводом Наталії Кобринської перше віче українських жінок, що видвигнуло гасло жіночої емансипації, тамже почала Підгірська Рада, під проводом Д-ра Евгена Олесницького кампанію за виборчу реформу. Посли Романчук та Барвінський робили тимчасом заходи перед урядом, щоби розбудувати українське середнє шкільництво й утворити на львівському університеті низку українських катедр. Рівночасно переведено статутову реформу «Просвіти», якої агенди поширено з освітніх на економічні справи. Для оборони греко-католицької церкви й обряду перед небезпекою облатинщення скликано до Львова, на день 24 вересня 1891 р. «Русько-католицький Синод», в якому взяло участь 140 священиків та університетський професор Ізидор Шараневич, як представник львівської Ставропігії. Наради Синоду були бурхливі. Проти єпископату, що силувався внести в греко-католицький обряд деякі латинські іновації, а між ними й целібат, станули всі представники духовенства краю. До перших осягнень на економічному полі в тому активному 1891 р. належить оснування асекураційного товариства «Дністер», що в 1895 р. поширив свої агенди в напрямі взаїмного кредиту. Проти наміру заведення по школах фонетичного правопису запротестували москвофіли великим вічем, відбутим в Львові дня 2 лютня 1892 р.

На соймовому засіданню з дня 19 березня 1892 р. ухвалено майже одноголосно резолюцію про заложення української гімназії в Коломиї, а 25 травня тогож року спеціяльна анкета шкільної ради рішила запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис. Група священиків зпід знаку «Душпастиря» підняла думку заложення осібної клерикальної партії, але вона не найшла популярности у загалу духовенства. На загальних зборах «Народньої Ради» 27 грудня 1892 р. започатковано створення політичної програми народовецької партії, в якої основу лягло окреслення правно-державного становища українців під Австрією, як «частини народу русько-українського, що втративши державну самостійність, боровся віками за свої державно-політичні права й ніколи не зрікався й не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і форму здійснення своїх національних ідеалів».

Під економічним оглядом станула ця програма на становищі індивідуальної власности й змагала «зміною законодавства в напрямах: рівномірного й справедливого розкладу податків і всіх публичних тягарів, піднесення хліборобства й промислу, з особливим узглядненням інтересів нашого селянства й міщанства, та взагалі робітничих верств народу, охорони визискуваних проти сильніших, як теж асоціяцією, спертою на самодопомозі, довести всі верстви народу до добробуту».

В бажанню «освідомлювати український народ з усіми досягненнями здорового поступу й науки» програма станула на поступово-демократичній основі.

Оскільки народовецькі діячі, спіраючись ще якийсь час на моральних консеквенціях польсько-української згоди, робили все можливе, щоби скріпити становище й організацію народовецьких сил у краю, то дуже скоро переконалися, що «нова ера» поза кількома практичними здобутками, не може лягти в основу дальшої української політики. Зрештою допоміг їм у тому галицький намісник гр. Казимир Бадені, що бажаючи мати вільну руку, заявив на засіданню галицького сойму дня 14 лютня 1894 р. таке:

«Я ніякої нової ери не інавгурував; ніякої угоди з тими панами (українцями) не заключував, а зробив тільки те, що сказав їм приватно і повторив з цього місця прилюдно: що є потрібне, щоби моя совість, як цісарського намісника, найшла підставу для признання оправданих, поміркованих та актуальних домагань руського народу, в межах обовязуючих законів. При цих засадах, з залізною послідовністю залишуся, або з заступниками руського народу, або без них»…

Заява Баденього була пощочиною для тих усіх, що привязували до «нової ери» надто рожеві надії й моральною сатисфакцією для тих, що рятунок для української справи в Галичині бачили тільки в політиці вільної руки. В тому теж напрямі пішов дальший розвиток подій. На черговій сесії австрійського парляменту, в березні 1894 р. прийшлося українським послам витягнути консеквенції з заяви галицького намісника. Одноцілий до тепер «Руський Клюб» роздвоївся. Коли посол Наталь Вахнянин в парляментарній промові примирився з становищем намісника й приняв його поличник, як осторогу перед експанзивністю народовецької політики, тоді посол Романчук здезавував його з місця й заявив, що енунціяція Вахнянина не є ані поглядом усіх членів «Руського Клюбу» ані думкою українського загалу. Проти заяви намісника треба як найрішучіше застерегтися всякому, хто шанує волю народу й основи конституційного устрою. Гідна, хоч може дещо спізнена енунціяція Романчука зустрілася з признанням подавляючої більшости галицького громадянства. Першими погратулювали йому представники студентського товариства «Січ» у Відні, а Народня Рада, на своїх надзвичайних зборах в травні 1894 р. довела до остаточного прояснення ситуації.

Даремне борикався Вахнянин заявляючи - «ухвалюйте опозицію, а я з обраної дороги не зійду», бо мовляв, «у політиці не можна бути нервовим, а треба виждати»… Подавляючою більшістю чотирьох пятих голосів, Народня Рада приняла внесок Евгена Олесницького, такого змісту:

1. Збори заявляються тільки за політикою обоснованою принціпіяльно на боротьбі за конституційні свободи;

2. похвалюють виступ п. Романчука й Руського Клюбу в державній раді;

3. висловлюють невдоволення з поступовання тих послів, що завели найновіший політичний курс, та заявляють, що тільки тих послів слід вважати репрезентантами українського народнього сторонництва, що підуть дорогою, вказаною п. Романчуком і стануть на відповідному становищі супроти уряду.

Тимчасом «новокурсники» недали за виграну і при допомозі «залізної руки» Баденього почали продовжувати політику «нової ери». Поруч Вахнянина станув тепер Олександер Барвінський, що війшов до парляменту при доповняючих виборах зі Збаражчини. На соймі промовляв він як представник «тих русинів, що дорогою реальної праці бажають дійти до кращої долі народу».

Остаточно «нова ера», позначившися в українському життю утворенням коломийської гімназії, введенням утраквізму до учительських семінарій, поширенням прав української мови в суді й адміністрації, заведенням фонетики й нарешті креуванням катедри української історії (властиво Східньої Европи) на львівському університеті, втратила рацію існування з хвилею, коли обі сторони переконалися, що найкращою політикою є політика вільної руки; щодо поляків, то їм заімпонувала не тільки вільна, але й «залізна рука» намісника Баденього. Проти неї пробують народовці сконсолідувати всі сили, які в умовах того часу моглиб увіходити в підрахунок. В березні 1894 р. скликали народовецькі посли - Романчук, Телішевський, Рожанковський, Король і Окуневський, зїзд мужів довіря до Львова, щоби на ньому привести до консолідації партій на основі загально-національної програми. Та спроба розбилася якраз на грунті того, як поодинокі учасники розуміли цю «національну програму». Романчук пропонував: «Стоїмо на основі національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і хочемо, щоби наш народ розвивався як самостійний словянський нарід, залишаючись при вірі й обряді своїх батьків, вірний австрійській державі й цісареві». За те москвофіл Кулачковський поставив ще менче зобовязуючу, хоча на око ефектовнішу стилізацію: «Стоїмо на основі національній і хочемо на ній розвиватися, як політично самостійний народ в Австрії». Зїзд закінчився ухваленням недовіря політикам зпід знаку «нового курсу» - Барвінському й Вахнянинові й, без позитивних рішень, розїхалися.

При найблизших сеймових виборах в 1895 р. повстало три виборчі комітети - угодовий з Барвінським у проводі, «независимий» з Василем Нагірним та окремий «русскій» Але намісник гр. Казимир Бадені подбав уже про те, щоби до сойму не ввійшов ніодин з «независимих» як теж ніодин з москвофілів. Насильством і безцеремонними зловживанями перевів він до сойму 14 угодовців, залишаючи без мандатів таких передовиків тогочасної народовецької політики, як Романчук, Олесницький, селянин Гурик і поміркований «старорусин» Король.

«Adieu meine Herren»…

На день 15 падолиста 1895 року скликано до Львова велике, всенароднє віче, а коли його влада заборонила, уладжено довірочну нараду, що при участи 600 представників краю» визнала вибори неважними й рішила вислати масову депутацію до… цісаря.

Дня 13 грудня станула у Відні великі українська депутація, зложена з 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світської інтелігенції. Тут застала вона свогй доброго знайомого» б. намісника гр. Баденія на становищі премієра міністрів. Він то постарався, щоби замісць масової депутації станула перед цісарем тільки її делєгація, зложена з кількох осіб. Провід делєгації обняв о. Іван Озаркевич, що предложив цісареві пропамятне письмо про виборчі зловживання й безправства галицької адміністрації. У відповіді на промову провідника делєгації цісар, мов грамофон, виголосив уложену йому Баденім відповідь: цісар тішиться заявою вірности українців, український народ, подібно як інші народи монархії є близький цісарському серцю, він бажає йому розвою, але завважує, що стільки священиків виїхало зі Львова якраз у момент, коли там відбувається вїзд новойменованого кардинала Сембратовича, та що масовість депутації це коштовна й зайва демонстрація, яка. не доведе до ціли, а позатим… «audieu meine Herren!» - прощавайте мої панове…

Масова депутація галицьких українців вернула до краю обурена й розчарована, але тільки радикальна партія зважилася витягти консеквенції з цісарської безцеремонности. На своїх чергових зборах, скликаних до Львова на день 29 грудня, вона доповнила свою програму уступом про те, що «здійснення її соціялістичних ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійности українського народу» та видвигнула погребану від часів угодової акції Ю. Лаврівського концепцію «створення окремої української, політичної території з українських частин Галичини й Буковини».

В 1896 р. повстало в Галичині дві нові партії: «Католицький русько-народній союз» Олександра Барвінського з «Русланом», як своїм пресовим органом» та «Русько-українська соціял-демократична партія», що її основником був Микола Ганкевич. Митрополит Сильвестер Сїмбратович заходився над утворанням ще одної, клєрикальної партії, але скликані на 10 грудня до Львова відпоручники деканатів, що осуджували сервілістичну політику митрополита, рішили одноголосно, що такої партії нікому не треба. Народовецьке духовенство змагало радше до консолідації сил, аніж до партійного розпорошення й тому тогож таки дня, разом з представниками світського громадянства, заснувало «Краєвий руський виборчий комітет»; його головою став о. Іван Озаркевич, а заступниками Романчук і… Богдан Дідицький, як відпоручник москвофілів.

Парляментарні вибори в 1897 р. записалися на сторінках історії нашого краю як «баденівські». Проводжені при активній співучасти жандамерії й масових арештах, закінчилися смертю 8, й пораненням 29 селян, м. і. Петра Стасюка з Чернієва в Станиславівщині. До парляменту війшло тоді з Галичини - 63 поляків, 6 жидів і 9 українців, у тому 6 «камеральних», тобто намісницьких ставлеників, а тільки трьох незалежних (Окуневський, Танячкевич, Яросевич). «Залізна рука» екзекутора «нової ери» гр. Казимира Баденього не зжахнулася перед кровопроливом і виконала погрозу, що її кинув Бадені у соймі з намісницького фотелю.

Алеж кров Стасюка і товаришів не полилася даремне. Правда, трьох незалежних українських послів не могло в парляменті навіть перевести рішення про утворення слідчої комісії для баденівських зловживань, а Барвінський з рештою «камеральників» підтримував уряд Баденього, але народні маси в краю надхнула смерть Стасюка до нової політично-громадської активности. На всенародньому вічу, скликаному до Львова на день 4 листопада 1897 р. міг Евген Олесницький з повним правом сказати, що «наш народ дав доказ своєї зрілости жертвами крови».