Розділ XIV. НОВА СІЧ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ XIV. НОВА СІЧ

Історія Нової Січі обіймає період в сорок один рік (1734–1775). У цей час Запорожжя поділялось на адміністративно-територіальні округи — паланки. В 30 — 40-х роках таких паланок налічувалось не більше п’яти. Пізніше, у зв’язку зі збільшенням населення і ускладненням управління, кількість паланок зросла до восьми. На правому березі Дніпра були Кодацька, Бугогардівська та Інгульська, на лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська, Калміуська і, біля самого дніпровського гирла, — Прогноїнська паланки.

Центром паланки була слобода, де перебувала місцева адміністрація і розташовувалась невелика залога. Центр паланки, таким чином, являв собою водночас і оборонний пункт. На чолі паланки стояв полковник, якому підлягала місцева влада (писар, підписарій, отамани слобід і т. д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не тільки адміністративну, судову і фінансову, а й військову владу. Вона збирала податки, судила, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів татар тощо. Однією з найважливіших функцій паланкової старшини було «підтримання порядку» в окрузі.

Поряд з козаками в паланках мешкали посполиті (селяни). Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських (посполитих) громад. Уся вища і нижча запорозька адміністрація — отаман, писар, суддя, осавул, довбиш — обиралась козаками на радах, яким вона й мала звітувати про свої дії. Вища військова, або кошова, старшина обиралась раз на рік на військовій, або січовій, раді, яка скликалася за звичаєм 1 січня.

Адміністративним і військовим центром Запорожжя і надалі залишалася Січ. Складалась вона з фортеці і передмістя. Всередині фортеці навколо майдану, на якому збиралась рада, крім військової канцелярії, пушкарні, склепів, майстерень, старшинських будинків, школи [Школа на Січі була, наскільки відомо, не одна в Запорожжі. Їх зустрічаємо й в слободах. В січовій школі вчилися, зокрема, майбутні канцеляристи військових установ.] і церкви, було тридцять вісім куренів — видовжених дерев’яних хат. Курені відігравали важливу роль у житті Січі. Кожний прибулий на Запорожжя, бажаючи стати козаком, мав з’явитися передусім в один з куренів (за власним бажанням) до курінного отамана. Той розпитував його і записував до військового компуту — списка. Відтоді такий прибулий вважався запорозьким козаком відповідного куреня. Кожен вступаючий у козаки, за звичаєм, міняв прізвище. Потім новий козак мав право вибирати, чи залишитись йому мешкати в курені, чи шукати собі заняття поза Січчю, у запорозьких паланках. У першому випадку він зобов’язувався виконувати залогову службу: стояти на чатах, розвозити накази старшини, заготовляти дрова і сіно, лагодити січову фортецю, пасти військові табуни й отари та виконувати численні інші доручення. В куренях мешкали й ті козаки з різних паланок, які мали відбувати свою «чергу». Курінні отамани мали значну владу над козаками. В їхніх руках були курінні компути (списки), курінне майно. Вони наглядали за відбуттям козаками служби і, що найголовніше, їм належав і курінний суд.

У 60-х роках XVIII століття населення Запорожжя, налічувало, за підрахунками А. Скальковського, 100 тис. козаків. Запорозьке військо приймало, як і раніше, тих, хто шукав на Запорожжі порятунку від посилення у другій половині XVIII століття покріпачення українського селянства. «Все їхнє війско, — писав, явно перебільшуючи, сучасник, — повністю збирається… із зайшлих до них селян».

1770 року, наприклад, з Миргородського полку втекли на Запорожжя селяни старшини І. Зарудного. Наступного року сюди ж втекло кілька сот селян відомого українського багача С. Кочубея.

Навесні 1771 року через нестерпні утиски свого пана, поміщика М. Мілорадовича, повстали селяни однієї його слободи. Вони захопили поміщицьку садибу, забрали панських волів, коней та інше майно, а потім, спаливши свої хати, озброїлись косами та вилами, втекли на Запорожжя.

На Запорожжі шукали притулку не тільки біглі з Лівобережної та Правобережної України, а й люди з Слобожанщини і навіть з Великоросії. 1767 року селяни одного прикордонного із Запорожжям села Борисоглібського полку звернулись до Коша з листом, в якому просили прийняти їх до складу запорозького «підданства». Селяни писали: «Просимо прийняти нас під відомство Війська Запорозького по життя наше жительствувати, а ми всілякі повинності і тягості по опреділенню Війська Запорозького відбувати зобов’язуємося».

Нарешті на Запорожжя тікало багато солдатів, до того ж зі зброєю й кіньми. 1735 року, наприклад, сюди прибуло 5 солдатів Ревельського драгунського полку, двоє з них у повному озброєнні й на конях. 1757 року на Запорожжя втекли солдати з Борисоглібського, С.-Петербурзького та інших полків.

Безперервний потік кріпаків з центральних губерній на Запорожжя та в інші козацькі райони боляче зачіпав інтереси російських поміщиків. Вони не раз зверталися до січової влади з вимогою розшукати і повернути збіглих. Проте такі вимоги найчастіше просто ігнорувалися. Запорозька старшина робила все від неї залежне, аби не повертати втікачів. Не випадково 1775 року російський уряд дорікав запорозькій старшині, що вона приймала до війська «без розбору… людей всякого народу, всякої мови і всякої віри».

Запорозька старшина, на відміну від старшини Лівобережної України, не перетворилась на замкнутий стан. Та це не завадило їй привласнити цілу низку привілеїв, які відмежовували її від загальної маси козацтва. Так, наприклад, земля на Запорожжі належала номінально не окремим особам, а всьому війську. Проте користуватися землею могли тільки ті козаки, які мали певне майно і були спроможні мати власне господарство. До того ж кращі землі, пасовиська, рибальські та мисливські угіддя, місця будівництва млинів тощо привласнювала старшина. Самочинно вона порядкувала і в лісах. Старшина встановила звичай збирати з шинкарів і ремісників двічі на рік (на Різдво і Великдень) «ралець» (подарунок) [3 цього приводу представник російського уряду писав: «У всій їхній землі нема жодного моста або навіть гаті, з якої б не збирали на полковника тієї паланки… з порожнього воза по копійці». Брали також за користування військовими човнами і паромами (Заря. СПб, 1871. Октябрь — ноябрь. С. 302).].

Чималу частку забирала собі старшина також із жалування, яке щороку видавалось російським урядом війську. 1763 року, наприклад, старшина таким чином розподілила одержані гроші: кошовий отаман одержав 70, військовий суддя — 60, військовий писар — 50, осавул — 40 карбованців. На долю ж кожного куреня припало всього по 140 карбованців.

Основою Запорозького господарства у часи Нової Січі залишався зимівник (хутір). «Запорозькі козаки, — писав 1766 року старшина В. Чернявський, — мають деякі поселення, що звуться зимівниками або хуторами, там тримають худобу, коней і овець, мають пасіки і всяку економію, розводять сади і городи, роблять запаси сіна для худоби і засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках — рибу». На той час, за Чернявським, на Запорожжі було 4 тис. зимівників. Насправді ж, треба думати, їх налічувалося значно більше. Чернявський мав на увазі тільки добре упорядковані зимівники, тобто ті, які належали старшині і заможному козацтву.

Крім таких зимівників на Запорожжі існували численні малі хутори, які належали бідним козакам. Такі зимівники (їх називали «кугами») не мали навіть хат. Власник подібного зимівника мешкав у землянці, а в його оборі (загоні) було не більше однієї чи двох пар волів або коней.

Великі зимівники являли собою досить складне господарство. Там, разом зі скотарством і конярством, існувало й землеробство, а також допоміжні господарські галузі: бджільництво, рибальство, млинарство тощо.

У зимівниках кошового отамана П. Калнишевського, наприклад, 1775 року було описано 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів худоби, 14045 овець та кіз, 106 свиней, 5 віслюків.

У зимівниках війського писаря І. Глоби — 336 коней, 889 голів іншої худоби, 12 463 овець і кіз, 86 свиней [Тут же слід підкреслити, що опис не цілком відображає розміри майна у старшин. З документа 1769 року довідуємося, що тільки в одному зимівнику П. Калнишевського на річці Кільчені було 1050 коней тощо (ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 250. Арк. 26 і 38).].

У зимівнику полковника Гараджи — 43 коня, 167 голів худоби, 2700 овець і кіз. Загальна ціна описаного майна отамана Калнишевського була офіційно визначена в 38718, Глоби — у 31267 і Гараджи — у 5830 карбованців. Слід додати, що при опису не було враховано інше майно, як наприклад великі водяні млини Калнишевського і Глоби, а також гроші готівкою. Проте вони були чималі (1775 року російський уряд конфіскував у Калнишевського 47 403 карбованці 95 коп. срібною і мідною монетами, не враховуючи цінних паперів; у Глоби — 21 648 карбованців 32 коп. готівкою і векселів на суму 5618 карбованців 32 коп. тощо).

Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою власністю. З такою формулою ми часто зустрічаємось у документах січового архіву. Канцелярист Денис Зараховський, наприклад, в офіційній відповіді київському митрополиту Гавриїлу у зв’язку з відводом землі під церкву в слободі Мичковій (дата відсутня) зауважив, що «земля військова запорозька не в розділі, а вся громадською вважається».

Колишній запорожець Розсолода так розповідав: «Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце; де кому охота припадає, там і сіда. Копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кошуй».

Придбавши «білет» від Коша на право користування землею, зимівчанин набував, по суті, права володіння нею. Свій зимівник він міг продавати, давати в заставу, дарувати тощо.

Зимівники заможного козацтва важко відрізнити від зимівників старшини. В окремих випадках зимівники заможних козаків були значно більші і багатші за старшинські. Ось приклад. 31 січня 1772 року, тобто під час російсько-турецької війни, козак Онопрій Лата у листі до кошового отамана Калнишевського повідомляв, що в його зимівнику, крім іншого майна, згоріло «хліба чвертей до півтори тисячі».

Якщо приймемо умовно чверть за 6 пудів, то у Лати вогонь знищив близько 9 тис. пудів зерна. 1769 року під час татарського нападу було спалено зимівник козака Шкуринського куреня Івана Шморгуна. Від пожежі згоріло, крім будівель, необмолоченого різного хліба «кіп до п’ятисот» і двісті копиць сіна, не рахуючи іншого майна. У нього ж татари забрали 20 коней, 40 голів худоби і 700 безрогих (овець). Шкоди Шморгуну було завдано, за дуже приблизними підрахунками запорозької влади, на 1840 карбованців. У козака Джереліївського куреня Степана Каплуна в зимівнику згоріло до 400 кіп хліба і до 200 копиць сіна.

Оскільки зимівник довгий час залишався переважно господарством скотарським, то показником його розміру може бути, звичайно, кількість коней, худоби. Із зимівника козака А. Придатка у тому ж 1769 році татари забрали 70 коней, 50 голів худоби, 300 безрогих тощо.

Чималий інтерес для ознайомлення з господарством заможного запорожця дають відомості про зимівник козака Коніловського куреня Самійла Носа, описаного запорозькою владою у квітні 1773 року. В зимівнику Носа було 143 коней, 900 безрогих і 140 голів худоби. Але цим повна кількість худоби Носа далеко не вичерпувалась. Довідавшись про прибуття січової старшини для опису зимівника (це було під час війни), Ніс заховав більшу частину худоби, вигнавши її у степ.

У другій половині XVIII століття центральні райони країни збільшували попит на продукцію запорозького сільського господарства. У зв’язку з цим в часи Нової Січі значна частина цієї продукції йшла на ринок. Власники зимівників у великій кількості продавали коней, худобу, вовну, шкури, масло і олію, хліб, рибу, сіль тощо. 1763 року, наприклад, кошовий отаман П. Калнишевський продав чигиринському купцеві В. Новицькому табун коней у 100 голів по 9 карбованців за голову, а 1765 року тому ж Новицькому — табун коней і череду худоби на 1500 карбованців.

Запорозькі коні і худоба були відомі далеко за кордоном. Зберігся лист уманського губернатора від 1762 року на ім’я Запорозького Коша з проханням прислати на уманський ярмарок козаків зі всякою худобою, «а найпаче з добрими кіньми і маститими лошатами». Запорозькими кіньми «ремонтувалась», до речі, навіть пруська кавалерія. В листі Коша від 31 серпня 1761 року на ім’я Колегії іноземних справ зазначається, що «на Запорожжі… бувають закордонні з Кримською областю народи». До того ж року належать відомості про перебування на Запорожжі кримських купців, які їздили понад Дніпром для купівлі худоби.

У серпні 1774 року інгульський полковник повідомляв Кіш про перебування в його паланці 7 кінбурнських купців «для купівлі різних товарів — коней, волів, овець, смушок, олії».

За межі Запорожжя козаки збували також продукти скотарства — шкури, смушки, вовну, сало бараняче і свиняче, сир, олію, масло, шинку, в’ялене м’ясо тощо.

На початку існування Нової Січі Запорожжя ще мало потребу у хлібі і тому купувало його в Україні. Кошовий отаман Г. Федоров писав у жовтні 1755 року гетьману Розумовському, що з «Малої Росії хлібних… припасів у Січ Запорозьку (буває — В. Г.) у привозі в один рік… четвертей десять тисяч». Без цього хліба може статися на Запорожжі велика нужда, — писав він. Проте у зв’язку з розвитком землеробства на Запорожжі це становище досить швидко змінилося. Тут почали у великих розмірах вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, а також тютюн, кавуни, дині, різну городину. Дуже розповсюдилось садівництво і бджільництво. З сільськогосподарських знарядь у документах згадуються залізні плуги, борони, серпи, коси, заступи тощо. У зимівнику полковника Пишмича, наприклад, 1775 року було описано 4 плуги, 10 серпів, 12 кіс, 2 заступи тощо.

Запорожжя стало забезпечувати тепер не тільки свої власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю. Так, 1772 року козак Я. Лошака продав купцю М. Соломону «власного свого борошна житнього 122 чверті, кожну за 6 карбованців 20 копійок, пшеничного і пшона — 38, кожну за 6 карбованців 60 копійок, усього 160 чвертей (тобто 1120 пудів — В. Г.)… та чотири кухви вина»; «а за все оноє я, — писав Лошака, — з нього… 10 414 карбованців 40 копійок одержав». Заможні козаки (у документах їх називають «промишленники») постачали харчі російському війську. 1773 року під час російсько-турецької війни із зимівників у діючу армію продавалось «вино, сало та інші харчі»9.

Хліб із запорозьких зимівників вивозився до Криму [Представник російського уряду писав 1770 року, що запорожці «доставляють хліб пшеничний в Крим і Очаків і мають зв’язки з турками і татарами» (Заря. СПБ, 1871. Октябрь — ноябрь. С. 301).]. Наскільки потрібні були для кримських та інших татар економічні зв’язки із Запорожжям свідчить лист правителя Єдисанської орди від 1770 року на ім’я Запорозького Коша, в якому, між іншим, читаємо: «Просимо по дружбі: в теперішніх умовах маємо гостру потребу у хлібі та інших харчах». 1755 року запорозькі козаки В. Романовський і Н. Синенко продали у Крим 5 возів олії. 1765 року перекопський купець К. Магмет закупив у козака Шкуринського куреня І. Чорного «тютюну у борг за ціну чотириста сорок карбованців монетою російською»3.

Великий запорозький зимівник мав певну організацію. На чолі його стояв або сам господар або управитель. Останній, як і всі інші працівники, був найманою особою. Під наглядом управителя було кілька козаків, іноді жонатих, які мешкали в окремій хаті.

Значного розвитку за Нової Січі досягло землеробство і скотарство також і у запорозьких слободах. Слобід тоді на Запорожжі налічувалось кілька десятків. Там мешкали найчастіше жонаті козаки і посполиті. Останніх треба поділити на кілька категорій: «тяглі одинаки», «жонаті і можні», «піші», «підсусідки», і «бідні». «Тяглі» і «можні» мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо. «Піші» володіли лише дворами і хатами. У «підсусідків», як правило, не було власного господарства, вони мешкали, звичайно, у дворах «тяглих» посполитих і козаків. «Бідні», або «вбогі», становили посполитих, які зовсім не мали майна. Посполиті сплачували на користь Запорозького війська певний податок. Розмір його визначався Кошем на всю слободу, а розподіл належав самій громаді.

Сучасник писав: відправляючи у лютому 1774 року довбиша (збирача податків) з Січі до слобід, кошова старшина наказувал йому наглядати за тим, щоб податки «правдиво» розподілялись на громадських зборах «згідно з майном: худобою, хуторами, млинами, з промислами тощо», і щоб «бідних піших убогих не кривдили і зайвого не брали». Як бачимо, старшина намагалася захистити найбіднішу частину посполитих від недозволених надмірних поборів, піклуючись про те, аби на Запорожжі не було того насильства, яке панувало тоді у покріпаченій Україні.

Крім грошових податків, посполиті відбували на користь війська різні повинності: ремонтували шляхи і греблі, давали притулок і утримання кошовій старшині, коли вона проїздила слободами, а також окремим козацьким командам; їх зобов’язували також лагодити курені, постачати для війська сіно тощо. Перехід з посполитих у козаки не був формально обмежений. Бажаючи користуватися козацькими правами, заможні посполиті часто-густо вступали в козаки, і навпаки, ущент збіднівши і втративши можливість відбувати службу на власний кошт, козаки переводились у посполиті [Один з паланкових полковників доповідав Кошу: з козаків слободи Козирщини він перевів у посполиті 7 чоловік, тому «що вони вкрай бідні і козачої служби нести не можуть» (ДОДМ. Ф. Запорозького Коша. Арх. № 316. Арк. 3).].

Не тільки заможні козаки, а й заможні посполиті користувалися в своїх господарствах працею наймитів. В слободі Петрівці, наприклад, 1773 року в козаків І. Супереки, С. Злого, І. Рудя та ін. було по одному наймиту, у козаків О. Богині, М. Мороза і Л. Дзвоза — по два, у козака О. Чорного — три, у Фартушного — чотири, а у С. Яковенка — п’ять наймитів.

Були на Запорожжі і монастирські селяни: п’ятдесят родин в Самарському Миколаївському монастирі і стільки ж у Нехворощанському. Вони відбували різні повинності, працюючи на монастирську братію.

Однак і «підсусідки», і наймити, та й навіть монастирські селяни, які також з’явилися на Запорожжі, були вільними [Не так було, скажемо до речі, на Дону, де багатьох збіглих селян охопив процес покріпачення (див.: А. Пронштейн. Усиление крепостного гнета на Дону в XVIII в. // Вопр. истории. 1955. № 6).].

«Підсусідки» мали право переходити як в посполиті, так і в козаки. Правом подібного переходу користувалися також монастирські селяни.

Запорожжя було тим куточком нашої землі, куди не дотягнулося кріпацтво. Це, безсумнівно, сприяло господарському розвиткові Запорожжя, розвитку тут нових, буржуазних відносин. Отже, Запорожжя, оточене з усіх сторін феодальними країнами, становило вільний острів, де панували передові форми соціально-економічних відносин. І тому в міру просування Російської імперії на південь дві різні соціальні системи неминуче повинні були зіткнутись.

Важлива роль у господарському житті Запорожжя, як і всієї України, у XVIII столітті належала чумацькому промислу. Чумацькі валки з хлібом, сіллю, рибою, олією, тютюном, вовною, шкурами та іншим товаром вирушали з України на далекі ринки, а звідти на Запорожжя привозились предмети ремесел та мануфактури. У другій половині XVIII століття зустрічаємо запорозьких чумаків, що ходили за кордон — у Крим, Молдавію, Волощину, Правобережну Україну, Центральну Польщу, Росію тощо.

Про значення чумацтва можна судити, зокрема, на підставі вже згадуваного раніше листа кошового Г. Федорова до гетьмана Розумовського. 1755 року Федоров писав: щороку на Лівобережну Україну із Запорожжя тільки з сіллю і рибою вирушає приблизно 1500 «четвертних валок».

На запорозьких базарах — у передмістях Січі і в паланках — йшла жвава торгівля як місцевими, так і привозними товарами. Тут десятками стояли «торгові будки», лавки і шинки. Існували цілі торгові ряди, як наприклад крамний, хлібний тощо.

Обіг крамних лавок сягав значних розмірів. Мишецький, наприклад, писав, що на січовому базарі «різники, шинкарі й інші крамарі… великий мали зиск».

З лавки новокодацьких крамарів Олекси і Григора Баранчикових 1771 року було украдено 500 карбованців сріблом. Російському крамарю М. Макарову, який торгував «при Січі у крамному ряду», різні кримські крамарі заборгували 1757 року 4122 турецьких левів.

1760 року козак Джереліївського куреня П. Купка ходив до Калміуса з двома валками «сукон на продаж». Свій крам Купка оцінював у 233 карбованці.

Уявлення про те, чим торгували на січових базарах, дають документи внутрішніх запорозьких митниць. Серед металів і металевих виробів бачимо листове біле залізо, мідь просту і «дощату», свинець, олово, ртуть, баняки (казани з чавуну), залізні заступи, коси, гвіздки, шила тощо; з тканин: різні сукна, полотна, китайку; одяг; ювелірні вироби: каблучки, сережки тощо; шкіри; зброю: рушниці козацькі і «павлівські»; з предметів домашнього вжитку: сковороди залізні, ложки, чарки кришталеві, папір, люльки, чубуки; хліб, цукор, перець, тютюн, горілку, вино; а також ліки: камінь синій і червоний, сірка горюча, скипидар, камфора, ладан тощо. Величезна кількість перерахованого вище товару завозилась на Запорожжя з центральних промислових районів, а також із східних країн. Турецькі, грецькі та інші кораблі приставали в гирлі Дніпра за версту від Січі й ставали на 20-денний карантин. Кошовий отаман В. Григорів писав 1747 року київському губернатору, що «суден у Січ приходить (на рік — В. Г.) не однаково, іноді 5, іноді 8, а іноді й 10». 1746 року, наприклад, прибуло 7 грецьких суден і 1 турецьке». Східні крамарі привозили до Січі шовкові тканини, коштовну зброю, вина, рис, сливи, виноград, родзинки, інжир, фініки, ріжки, мигдаль, лимони, горіхи тощо.

Заможні козаки і посполиті мали заїжджі двори і шинки, корчми, льодовні. У Самарській паланці 1768 року таких шинків було 97 (41 володіли нежонаті, 52 жонаті козаки, а 4 посполиті). Деякі козаки, наприклад Олекса Теплий, Іван Чубик і Павло Чумак, володіли кожен шинком і льодовнею. Ісько Неїжмаченко — двома шинками і льодовнею. За право володіння корчмами їхні володарі сплачували у військову скарбницю від «шинкової будки» по 2 крб. 50 коп., а від льодовні і льоху — по 5 крб.

Серед старшини і заможних козаків було чимало лихварів, тодішніх банкірів. У векселі путивльського крамаря Іллі Макарова від 6 серпня 1768 року записано, що він взяв у борг у козака Щербинівського куреня Степана Гуслистого 53 карбованці. Того ж року вексель на 166 крб. дано козакові Канівського куреня Хомі Сліпому мешканцем м. Зінькова Гадяцького полку Степаном Калатурою; вексель на 287 крб. — козаку Величківського куреня Кіндрату Чубу білевським крамарем Семеном Мясниковим; на 1116 крб. 60 копійок — козаку Канівського куреня Олексі Горбу згаданим вище С. Калатурою тощо. Горб зобов’язувався повернути Калатурі гроші 8 грудня 1678 року, а на випадок невиплати «сплатити вдвоє».

Наші уявлення про господарство заможного запорожця доповнюють відомості про зимівник полковника Гараджи з Барвінкової Стінки. Там 1775 року було описано російською владою великий господарський дім, дві, хати для робітників, куховарню, млин «на два кола» з сукновальнею, 3 комори, 4 загороди і хлів для худоби, конюшню, сінник, шинок (з двома кімнатами і сінями), солодовню, пивницю, льодовню. Зимівник був огороджений частоколом. З сільськогосподарських знарядь у зимівнику були: 3 плуги «з лемехами і череслами», коси, сокири і т. д. Там було також 39 коней, 167 голів худоби і 2700 безрогих. За садибою росла пшениця (1 загорода), жито (2 загороди), по одній загороді ячменю, вівса, гречки й «різної городини», а також баштан (дві загороди кавунів і динь). Кількість зібраного збіжжя нараховано таким чином: 68 кіп пшениці, 95 кіп жита, 55 кіп ячменю, 21,5 копи проса, 38 кіп вівса. Поблизу зимівника на річці Донці стояв млин «на три кола» (де було 802 чверті, тобто приблизно 900 пудів, борошна і збіжжя).

Про внутрішнє оздоблення старшинських осель, про предмети, якими старшина і заможні козаки користувалися, дає уявлення опис майна кошового П. Калнишевського, пошкодженого і забраного під час повстання в Січі 1768 року. В кімнатах його будівлі з великими вікнами і кахляною грубою бачимо: довгий стіл, 30 дерев’яних і 12 обтягнутих шкірою стільців, шафу з різними скляними і порцеляновими виробами (ціною в 100 карбованців), 4 ліхтарі, ліжко, олив’яну умивальницю, мідний цебер, купіль, одну кипарисову і чотири дерев’яних скрині, свічники зі срібним і мармуровим оздобленням. Уздовж стін, обклеєних шпалерами, стояли «вкриті килимами» ослони. На стінах висіли портрети «державних персон», картини, фініфтяні хрести, оздоблені перлами образи, дзиґарі, зброя, флінта «з двома рульками російської роботи», флінта французька «з демештовим залізком», чотири шаблі, з яких «одна була оздоблена коштовним камінням, друга ж… шабля теж у коштовній оздобі», 20 пар пістолів, «з яких було дві пари ціною в 100 карбованців», «три пари пістолів російської роботи» тощо.

Серед інших речей: кожух, вкритий червоним оксамитом, кожух вовчий, кожух з лисиці «з добрим сивим кримським смушком», два каптани; свита з голубого сукна, два каптани «бугасових», троє шаровар «блакитного тонкого сукна», два пояси «позолочених, з яких один на чорному шовку з китицями, другий на зеленому паску», пояс «вишневий» та «червоний», годинник кишеньковий томпаковий золочений з трьома печатками, з яких одна була з коштовним камінням, оздоблена золотом, друга теж з коштовним камінням, «оздоблений перлами ніж, складений венецький», 12 пар нових шкіряних і 11 пар сап’янових чобіт, 35 рушників, ножиці сілезької роботи, шість «бритв аглицьких», 2 срібні ладунки, самовар, 12 мідних мисок «з кришками і без кришок», 100 мідних і 12 срібних чарок, срібна таця, кілька дюжин столових ложок і ножів, цукерниця «зо всім приладдям», багато дерев’яного посуду, «аптечка ліків», «підзорна труба», три «італійські хустки», два канчуки з ручками у коштовному оздобленні тощо.

Було б помилкою думати, що такими багатими були тільки оселі запорозької старшини. Ось, наприклад, опис майна козака Ірклівського куреня Кирила Погорілого, теж потерпілого під час повстання в Січі 1768 року. В хаті Погорілого були: кожух з лисячого хутра, критий блакитним сукном з позументами, кожух з вовчого хутра, критий сукном, два атласних блакитних жупани і один чорний, дві киреї — одна з Дамаску, а друга з кармазину, рушниця, два пістолі, шабля у срібній оздобі, шаблюка, срібна ладунка, а також гроші готівкою — 2500 карбованців великою монетою, 75 червінців московських, 12 карбованців 88 коп. мідною монетою.

Часто були випадки, коли козаки, особливо заможні, проживши якийсь час на Запорожжі, поверталися (з грішми і посвідченнями з Коша, які звільняли їх від повинностей) додому, на Лівобережжя.

Багатство значної кількості козаків на Запорожжі не може затінити наявність бідного козацтва. Візьмемо для прикладу козаків, які жили в куренях. Вони становили січову залогу і були, таким чином, єдиною постійною бойовою частиною Запорозького війська. На утримання куренів старшина видавала мало коштів. Куренями були найчастіше низькі, темні й холодні дерев’яні довгасті оселі, криті очеретом і обмазані глиною. Внутрішній вигляд їх був дуже вбогий. Посередині стояв довгий нефарбований стіл з вузькими ослонами по боках; уздовж стін стояв дощаний поміст, на якому спали до «полчварта ста» і більше козаків.

Повсюдного застосування на Запорожжі, як уже було сказано, набула характерна для буржуазного суспільства наймана праця. Ті з козаків, які не мали власних засобів виробництва, шукали собі заробітку в паланках-зимівниках, слободах, на рибних та інших промислах.

Можна приблизно визначити кількість робітників у великому зимівнику. Із опису зимівника військового писаря І. Глоби, наприклад, бачимо, що в 1769 році тут було, за неповними даними, 13, у 1775 році — 18 робітників, а у військового судді П. Головатого — 22 робітники. В зимівнику кошового отамана П. Калнишевського в 1765 році, як це видно з його листа, було не менш як 44 робітники. У військовому реєстрі від 28 червня 1769 року про роздачу свинцю й пороху старшинським молодикам згадано 34 робітники Калнишевського (їм було роздано 34 фунти свинцю й 17 фунтів пороху). З якого саме зимівника Калнишевського були ці молодики, важко сказати. За даними 1775 року (вже після зруйнування Січі), в зимівнику П. Калнишевського на річці Багатій залишалось 30 робітників. В описі його читаємо: «…В показаному зимівнику служителів його, Кошового, при різних посадах 30 чоловік».

Про те, що великі запорозькі зимівники, старшинські або козачі, базувалися на найманій праці й що робітників у таких зимівниках налічувалось часто десятки, засвідчують багато сучасників. Малоросійський генерал-губернатор П. Рум’ян’цев в ордері Кошу від 9 червня 1764 року писав, що на Запорожжі під час мобілізації війська «…в зимівниках зостаються здебільшого лише робітники». В. Чернявський писав у 1766 році, що на Запорожжі «…до чотирьох тисяч зимівників, прикидаючи в кожному від п’ятдесяти до п’ятнадцяти чоловік обитателів». Ці «обитателі», пояснює він, здебільшого були вихідцями з України. Проробивши усе літо в зимівниках, вони «…повертаються додому із заробленими грішми або запасом»9. Ясна річ, що йдеться про найманих робітників.

Заробіток наймита на риболовному промислі був значно більший, ніж, скажімо, у зимівниках. Більшість наймитів тут працювали не «з найму», а «з половини». Козак Дерев’янківського куреня Василь Бовтюх на допиті у пушкарні 26 квітня 1758 року заявив, що прийшов на Запорожжя і, записавшись у курінь, «тоді ж у свого курінного Федора Щербиненка з половини улову риби став». І така форма заробітку була звичайною. Плата «з половини» означала, що одну половину улову брав собі хазяїн промислу, а іншу він розподіляв між своїми наймитами.

У період Нової Січі стало звичаєм посилати на військову службу замість себе наймитів. Це робили заможні козаки. Колишній запорожець Онисим Лалим у своєму проханні (1799 рік) про прийняття його у чорноморці розповідав: «…Служив у колишньому Війську Запорозькому з малих літ у курені Шкуринському, а потім був у Кримському поході за козака куреня Шкуринського Григорія Химу».

Таких документів удосталь. Про життя козаків-сіромах український народ склав чудові пісні. Ось рядки однієї з них:

Струни мої золотії, заграйте мені стиха,

Нехай козак-нетяжище позабуде лихо.

Або:

Козакові — як тому бідному сіромасі:

Ненька стара, жінки нема, а сестра малая.

Чому ж в тебе, козаченьку, сорочки немає?

А ось ще одна:

В мене ймення не одно, а єсть їх до ката

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блука та долі шукає.

Хоч доля козака-сіроми і була тяжкою, разом з тим не треба забувати, що він міг переходити від одного господаря до другого, а за певних умов стати самостійним господарем. І найголовніше — він був вільним.

Це останнє й притягувало на Запорожжя енергійних та заповзятливих людей, які йшли сюди, рятуючись від феодальних утисків, що сковували їхню ініціативу і потяг до вільної діяльності.

Запорожжя в період Нової Січі (1734–1775) було краєм квітучої економіки, яка базувалася на передових господарчих засадах. Про швидкий економічний розвиток краю можна судити по тому багатству, яким володіла не тільки старшина, а й значна частина рядового козацтва. Можна погодитися з думкою Михайла Кириченка про те, що все життя запорозьких козаків у цей час «було переведено на мирний лад». Розвиток господарства, а не військові походи, є основою їхньої діяльності. Тепер, писав історик Запорожжя Михайло Слабченко, «і містечка переорганізувались на новий кшталт, хоч зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вештали запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші».

За часів Нової Січі відбулися великі зміни в становищі Запорозького війська. Внаслідок політики царизму, який всіляко намагався обмежити козацьке самоврядування, Запорожжя поступово втрачало свою автономію. Спочатку, після повернення з Криму, військо було підпорядковане київському генерал-губернатору й мало неухильно виконувати усі його накази. Пізніше, коли в Лівобережній Україні уряд відновив гетьманство, Січ стала безпосередньо підлягати владі гетьмана. Це призвело до того, що царські урядовці і гетьманська адміністрація почали втручатися в усі внутрішні справи Запорозького війська. Гетьман звелів навіть провести реєстрацію всіх козаків і подати списки до його канцелярії в Батурині. Крім того, кожен козак мусив дістати паспорт і без відома старшини не мав права вийти за межі Запорожжя.

Щоб позбавити козацтво усіх прав і перетворити його на слухняне знаряддя царизму, російський уряд став будувати на запорозьких кордонах та в самих «вольностях» укріплення і ставити там залоги. Вже 1735 року на території Запорожжя було збудовано чимало фортець, споруджено Новосіченський ретраншемент і поставлено залогу з двох піших рот та артилерійської команди. Комендант ретраншементу мав наглядати за Січчю і надсилати київському генерал-губернатору докладну інформацію про становище на Запорожжі. На випадок будь-якого виступу з боку козаків проти уряду або своєї старшини Новосіченська залога зобов’язана була жорстоко розправлятися з ними.

У 40 — 60-х роках XVIII століття російський уряд почав заселення північних та північно-західних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це мало призвести до відмежування, ізоляції «вольностей» від Правобережної і Лівобережної України, покласти край втечам селян від своїх панів. Біля гирла річки Тясмину побудували Криловський шанець, біля міста Торговищі — Орловський, а також шанець на річці Синюсі. 1751 року Івану Хорвату, колишньому австрійському офіцерові, було доручено заснувати так звану Ново-Сербію — заселити сербськими поселенцями землі на правому березі Дніпра, якраз у північно-західній частині Запорожжя. Тут же, у верхів’ях річки Інгул, було засновано укріплення св. Єлисавети (сучасний Кіровоград).

На північно-східному кордоні Запорожжя засновано так звану Слов’яно-Сербію. Отже, тепер «вольності» були відрізані й від Гетьманщини. Після цього, як висловився один із сучасників, Запорозьке військо опинилося в мішку, який лишилося тільки зав’язати. Захоплені козацькі землі почали роздавати офіцерам, поміщикам, урядовцям і впроваджувати там кріпацтво.

Надалі російський уряд повів політику на ліквідацію військової ради та заміну виборних старшин царськими ставлениками. За часів Нової Січі військова рада багато в чому втратила своє колишнє значення.

За Нової Січі запорозьке козацтво брало участь у двох війнах Росії проти Туреччини. 1736 року запорожці у складі російської армії воювали під Перекопом, Козловим (Євпаторія), Бахчисараєм і Кінбурном. При здобутті цих фортець запорозька піхота, кіннота і флот виявили виняткову відвагу і героїзм. «За ці походи, — писав Рігельман, — що в них запорожці видатну завзятість і відважну хоробрість як на суші, так і на воді своїм флотом показали, пожалувано їм як грошове, так хлібне жалування». Як знак нагороди за службу російський уряд послав до Січі «прапор великий з російським гербом і чотири малих, писаних золотом…, бунчук, обвитий парчою золотою, булаву і пернач, все срібне, оздоблене золотом і коштовним камінням».

Своїм героїзмом уславилося запорозьке козацтво і під час російсько-турецької війни 1768–1774 років. 17 червня 1769 року П. Рум’янцев писав кошовому отаману: «Учинені вами над неприятелем пошуки підвищують громадську славу всього Запорозького війська… Вони суть істинний доказ… невтомних трудів і прещирої вірности Запорозького війська».

Запорозьке козацьке військо було напередодні своєї ліквідації однією з найкращих військових одиниць у складі головних ударних сил російської армії під час російсько-турецьких воєн. Це було визнано як вищими воєначальниками, так і урядом. У царській грамоті від 22 лютого 1772 року, наприклад, читаємо: «Предводительствуючий Другою нашою армією генерал-аншеф князь Долгоруков донесеннями своїми засвідчив нам, що в усю пройдену кампанію від підданого Нашого Низового війська Запорозького по всіх місцях, де оне за розпорядженням його перебувало і упражнено було, покладена служба виконувана була з щирістю і можливою старанністю». Цариця запевняла запорожців, що вона ніколи не забуде їхніх заслуг: «Між тим і монарша наша милість й увага до сього Нашого підданого війська не лише продовжені, а… й поглиблені будуть». Лише в 1771 році тисячу запорожців було представлено до нагороди срібною медаллю. Кошового отамана Калнишевського нагороджено золотою медаллю з діамантами. Багато видатних російських воєначальників вважали для себе за честь бути прийнятими до запорозького «товариства». Серед них, до речі, бачимо і майбутнього фельдмаршала М. І. Кутузова [М. Кутузова разом з кн. М. Голіциним і кн. П. Прозоровським було прийнято до «товариства» Кущівського куреня «за його бажанням» (ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 232. Арк, 18).].

Командуючий Першою армією генерал-аншеф П. Панін, прийнятий тоді ж до Запорозького війська, писав: «Обрання і прилучення мене до товариства вашого, знаменитого здавна, так і нині у воїнських подвигах… прославленого Запорозького війська приймаю я особливим знаком вашого до мене, мої приятелі, старання і задоволення в нинішньом моєму поділенню спільних з вами воєнних подвигів проти неприятеля».

Незважаючи на складні політичні умови, запорожці приходили на допомогу своїм братам, які страждали під чужоземним ігом. Запорожці, особливо сіромахи, брали активну участь в гайдамацькому русі у Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі. Запорозькі козаки найчастіше виступали в ролі організаторів гайдамацьких загонів. Козак Джереліївського куреня Петро Варакута під час допиту у квітні 1758 року говорив, що він вступив до гайдамацького загону на початку 1757 року. Цей загін очолював козак Пашківського куреня Максим Бурило.

Про кількість запорозьких гайдамацьких загонів є різні відомості. Іноді загони налічували 150, 200 і більше козаків. Про гайдамацький загін у «200 чоловік і більше» повідомляється, наприклад, у листі Слободської полкової канцелярії на ім’я Коша від 15 грудня 1760 року.

Гайдамацькі загони не були постійними і не діяли в тому ж самому складі довгий час. Здійснивши один або кілька нападів, гайдамаки розходились. Гайдамацький рух являв собою щось подібне до партизанської війни, яка невгавала майже протягом усього існування Нової Січі.

На Запорожжі гайдамаки мали своєрідні ст. ани, які були пунктами опору. Сюди йшли шукати порятунку розбиті гайдамацькі загони. Нарешті, тут були місця зимівок. Вони найчастіше розташовувались у малоприступних балках на дніпровських і бузьких островах, у плавнях і в степу. Найбільший на Запорожжі гайдамацький табір знаходився в середній течії Південного Бугу на острові Мігія. Прибережні скелі тут круто, мов фортечні мури, спускалися у воду. Столітні дуби, зчепившись кронами, стояли суцільною стіною. Літніми вечорами, огорнута сизою імлою, крізь яку ледь пробивалось сріблясте місячне проміння, Мігія була мовчазною і привабливою. Осінніми ж ночами, коли стогнав та завивав вітер, а дерева погрозливо розмахували величезними чорними гілками, Мігія ставала грізною й страшною. На Мігії ладнали зброю, робили порох і кулі, лікували поранених. Тут завжди стояла гайдамацька залога. Це була гайдамацька Січ. Звідси, з’єднавшись у нові загони, гайдамаки повертались у запорозькі степи, у Слобідську Україну, в Гетьманщину, а найчастіше — на Правобережжя.

Правобережна пригноблена людність була тісно пов’язана із запорозькими гайдамаками і часто кликала їх на допомогу. В темні ночі маловідомими стежками поспішали тоді гайдамаки у Правобережну Україну. Вони з’являлися завжди несподівано, як сніг на голову. Польська прикордонна варта ніяк не могла устерегти їх.

Гайдамаки мчали, мов степовий вітер. Одягнені в сорочки, вишмаровані від паразитів дьогтем, в убогі каптани або кунтуші з телячої шкіри, взуті в постоли чи ходаки, вони молодецьки тримались на конях, спираючись на дерев’яні стремена. Озброєння кінного гайдамаки: довгий спис, шабля та самопал; пішого — найчастіше короткий спис із залізним жалом з обох кінців, який можна було влучно кидати на далеку відстань, і рушниця.

До гайдамацьких загонів входило не більш як двісті — триста чоловік, найчастіше піших. Та незважаючи на це, гайдамаки безстрашно нападали на незрівнянно чисельніше вороже військо.

Сучасник поляк Китович розповідав, що навіть один гайдамака, опинившись серед ворогів, «міг в одну мить розігнати близько сорока поляків… а щоб протистояти п’ятдесяти гайдамакам, треба було наших двісті-триста чоловік і більше». Піші гайдамаки дуже вміло ховалися в степовій траві, у щонайменшій балочці і обстрілювали звідти ворога. Якщо панам і траплялося оточити їх, вони завзято боронилися і часто-густо, діждавшись ночі, спритно зникали з-під самого носа переслідувачів. У народі ходили чутки, що гайдамаки — характерники, тобто замовлені від кулі й шаблі. Не один раз, — переказує марновірний Китович, — жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, й кидали їх назад, у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

Якщо гайдамаки потрапляли до ворожих рук, — а це, між іншим, випадало дуже рідко, — вони виявляли надзвичайну мужність і з презирством ставились до смерті. Той же Китович розповідає, що коли садовили на палю спійманих гайдамаків, то вже майже наскрізь пройняті, вони глузливо, немов зовсім не відчуваючи болю, кричали катові: «Криво йде паля, пане майстре!».

Запорозький Кіш змушений був стримувати гайдамацький рух. Але його адміністрація часто не мала для цього сили, з одного боку, а з другого — не бажала вступати у відкриті ворожі стосунки з гайдамаками, яких підтримували рядові запорожці. Доказом цього є те, що навіть створення каральних загонів проти гайдамаків не зупиняло їх. Вони завжди знаходили гаряче співчуття і підтримку у населення Запорожжя. Рапорт до Коша від 1754 року (ім’я автора рапорту не дано в документі) знайомить із таким випадком: саме того року загін запорозьких гайдамаків захопив у татарських феодалів в урочищі Анджабу табун коней. Коли татари спробували повернути табун, на допомогу гайдамакам прийшли «рибалки», тобто робітники запорозьких риболовних промислів «до козаків під’їхавши на допомогу, вчинивши сутичку, на другий бік (табун — В. Г.) пригнали».

Населення Запорожжя ховало гайдамаків від переслідувань, попереждало їх про наближення каральних команд, допомагало харчами, зброєю тощо.

Навесні 1768 року на Правобережжі, куди вступили російські війська для боротьби з організованою магнатами Барською конфедерацією, спалахнуло велике селянське повстання — Коліївщина [Коліями називали учасників повстання]. Правобережне селянство боролось за знищення нестерпного кріпосницького і національного гніту. В цій своїй боротьбі воно завжди мало підтримку запорозького козацтва.

Польські пани з ненавистю ставились до запорожців. Звичайним явищем було те, що пани, захопивши запорожців, які приїздили до родичів на Правобережжя, вішали їх або садовили на кіл. В архіві запорозького Коша збереглось кілька списків козаків, у різні часи закатованих польською владою або окремими панами. В одному такому, списку читаємо, що від 1733-го до 1748-го року пани вбили 200 запорожців. До того ж деяких, як наприклад Івана Бойка, «спершу На страстку (тортури — В. Г.) тягли, а потім на кіл посадили». Іншим закатованим козакам пани, «глумлячися, розкривши зуби, повкладали (до рота) пашпорти».

Навесні 1768 року біля Матронинського монастиря (поблизу Чигирина) з’явився загін запорозьких гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком — справжнім представником запорозької сіроми. 2 липня 1768 року на запит Коша про особу Залізняка, отаман Тимошівського куреня Василь Корш повідомив таке: «Числячись при курені Тимошівському, родиною Польської області село Івківець, Максим Залізняк з приходу свого (на Запорожжя — В. Г.) років з п’ять перебував на заробітках і в услугуванні, а в 1762 році, як звідсіля відлучився, проживав аргатуючи в… (слово прочитати неможливо — В. Г.), відколи у різних тутешніх місцях різним промислом перебивався, а в битність у 1762 році пушкарем, як із Січі відлучився, перебував на низу між козаками, потім у турецькому місті Очакові був у шинковому промислі».

На заклик Залізняка в Холодний Яр почали збиратися селяни і козаки з правого берега. До нього приєдналися також все нові й нові загони запорозький гайдамаків. Вони поспішали на допомогу своїм братам, які страждали під владою польських панів. Цікавий у цьому відношенні документ — свідчення гайдамаки Йосипа Куцого, козака Дядьківського куреня. Родом з Лівобережжя, він протягом 18 років був наймитом на запорозьких рибальських промислах. 1768 року Куций втік до гайдамаків. «Сього (1768 — В. Г.) року, на Петрів піст, — розповідав Куций, — коли почув він, що в Польщі в Матронинському монастирі збираються запорозькі козаки… то він, Куций, погодившись із козаком Трохимом, а прозвища не знає, (і) Йваном Сукуром, пішли без відома кошового отамана і військової старшини в Польщу… і як прийшли в сказаний монастир і явились до названого козаками полковником Максима Залізняа, в нього таких же козаків зібралося до п’яти сот чоловік».