Розділ XIII. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ, ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ЗАПОРОЖЦІ. ГЕТЬМАН ОРЛИК. ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ XIII. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ, ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ЗАПОРОЖЦІ. ГЕТЬМАН ОРЛИК. ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ

Наприкінці XVII століття посилився наступ царизму на державні права України, репрезентованої в цей час Гетьманщиною і Запорозькою Січчю. Правобережжя, поділене між Польщею і Туреччиною, було майже цілком спустошене. Трапилося так, що і Гетьманщина опинилася у становищі дуже обмеженого самоврядування. От тільки Запорожжя, як і раніше, по суті лише формально належало Росії. Тут, на відміну від Гетьманщини, не було кріпацтва. Щоправда, на Гетьманщині воно було теж нестійким, зазнаючи час від часу відчутних потрясінь.

Російський уряд роздавав грунти України російським поміщикам, а українських селян і козаків перетворював на кріпаків. Великими земельними площами на Лівобережжі володіли монастирі. Жадібно прибирала до своїх рук кращі землі і козацька старшина. Селяни і козаки, позбавлені своїх грунтів, ставали залежними людьми. Невдоволення серед них зростало.

Влітку 1687 року козаки Гадяцького полку вбили кількох старшин, в тому числі полкового обозного. У Прилуцькому полку козаки кинули у вогонь полковника Горленка і полкового суддю. Це повстання підтримали жителі Миргородського, Лубенського, Переяславського, Чернігівського і Стародубського полків. Придушили повстання російські війська. Іншою формою протесту були постійні втечі на Запорожжя. Це відчутно послаблювало феодальні відносини на Лівобережжі.

Важким було і становище народу Правобережної України. Польські пани, захопивши Правобережжя, поновлювали там кріпосницькі порядки і жорстоке національно-релігійне гноблення. У відповідь на це селяни і козаки втікали на так званий нейтральний терен — південну Київщину і Брацлавщину. Оселяючись там, вони згодом утворили кілька козацьких полків. Польський уряд, зацікавлений в охороні південних кордонів від нападу татар і турків, спочатку не перешкоджав їх існуванню. Козацькі слободи множились. Серед козацьких ватажків Правобережжя особливу популярність здобув фастівський полковник Семен Палій. Під проводом Семена Палія, Самуся та інших керівників козацтво і селянство Правобережжя розгорнуло у 1702–1704 роках боротьбу проти польського панства за визволення від національного і соціального гніту, за приєднання до Лівобережної України.

Запорозька Січ і надалі посідала особливе місце в житті українського народу. Кількість втікачів, що шукали свободи на Запорожжі, весь час зростала. На початку 1692 року разом з козаками на Січ утік військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик). Прибувши на Січ, Петрик почав закликати запорожців до негайного виступу проти російського уряду. Про себе Петрик висловився так: «Я стою за посполитий народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький звільнив народ з неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі — москалів».

За прикладом Б. Хмельницького Петрик розраховував заручитись, по-перше, допомогою кримських татар. З цією метою він у супроводі кількох козаків вирушив навесні 1692 року до хана. На початку липня із загоном татар Петрик повернувся у Січ. Військова рада ухвалила послати з Петриком на Гетьманщину всіх «охочих» козаків. Військо повстанців, яке почало збиратися поблизу Січі, обрало Петрика своїм гетьманом. Полковниками було обрано Василя Бузького, Кіндрата Сисоя та ін. Програма повстанців відображена у багатьох універсалах Петрика, які розцовсюджувались на Гетьманщині. Зміст їх такий: «Мазепа і старшина при підтримці російського царя поділили між собою нашу братію, позаписували її собі… в неволю і тільки що до плуга не запрягають». Універсали закликали погноблений народ визволитись від «тиранства Москви і немилостивих наших панів і скрізь встановити козацькі порядки» [Там само. С. 435, 439. В універсалах також мовилось: «Встановіть у себе такі порядки, які самі хочете, і будете користуватись такими вольностями, якими користувалися діди-прадіди ваші за Богдана Хмельницького»].

Заклики повстанців знайшли гарячий відгук у населення Лівобережжя. Проти російської влади повстали жителі орельських слобід і містечок. Повстання стало поширюватись по всьому правому березі Ворскли. Військо Петрика обложило в цей час Новобогородицьку фортецю. Після невдалого нічного штурму повстанське військо рушило далі до Маячків. Невдовзі воно зустрілося з військом гетьмана Мазепи. У вирішальний момент татари покинули військо Петрика і повернули до Криму. Повстанці мусили відступити. Та через якийсь час, заручившись підтримкою нового хана, Петрик з частиною запорожців, незважаючи на всі перепони, знову рушив на Гетьманщину. Повстанське військо, що налічувало кількасот козаків, разом з татарами дійшло до Полтави. Однак і цього разу Іван Мазепа витіснив повстанців на Запорожжя. Петрик ще не раз брав участь у походах татар в Україну.

За словами Д. Бантиш-Каменського, Петрик загинув від руки найманого вбивці козака Вечірки в 1696 році. Однак він згадується й у документах 1708 року. Відомий знавець цього історичного періоду О. Оглоблін припускає навіть співпрацю Петрика з гетьманом Орликом в період роботи останнього над конституцією 1710 року.

Повстання під проводом Петрика, хоч тривало воно недовго, ще раз показало всю складність соціально-політичної ситуації в Україні. Воно переконливо підтвердило, що ідея об’єднання всіх частин України і створення незалежної держави була близька навіть таким діячам, які спирались на найнижчі верстви козацтва, на «голоту».

Однак є й інша думка. О. Оглоблін вважає, що Петрик був інспірований опозиційно настроєною старшиною, а можливо і самим Мазепою, який хотів скористатися цим для укладення союзу з турками і татарами, щоб з їхньою допомогою позбутися московської зверхності. Та коли справи Петрика зазнали невдачі (за ним пішло небагато козаків), Мазепа мусив сам виступити проти нього, «щоб передчасно не викривати своїх задумів».

Думка О. Оглобліна знаходить підтвердження в словах Якима Самійленка, який 1699 року в Батурині показував на свого племінника бунчукового товариша Данила Забілу. Останній, за Самійленком, говорив йому, що гетьман «потай послав до бусурман вора Петрика і був желателем приходу бусурманського на Україну». Щоправда, під час тортур Забіла від тих слів відмовився.

Та як би там не було, Петрика не можна вважати авантюристом, його політичне кредо яскраво характеризується договором, який він уклав з татарами в 1692 році. Цей договір Петрик уклав від імені, як він називав Україну, «князівства удільного Київського, Чернігівського та Війська Запорозького» [В це князівство мали входити крім названих частин України ще Правобережжя й частина Слобожанщини (Сумський і Охтирський полки); Харківський і якийсь Рибінський (мабуть, у документах помилка) повинні були перейти на Правобережжя, щоб не заважати походам татар на Москву.]. В договорі обумовлювалось право вільної для обох держав торгівлі, а для України ще й право вільного рибальства і добування солі.

Цей договір та інші документи Петрика є досить помітним явищем в політичній думці запорозького козацтва. Неодноразово згадуючи в своїх універсалах Богдана Хмельницького, Петрик підкреслював, що він вважає — себе його спадкоємцем, прагне своїми засобами і за інших умов втілити у життя ідею Хмельницького — об’єднати українські землі в єдиній, незалежній, соборній державі.

Таке ж завдання, але з допомогою інших засобів, намагався вирішити і Мазепа. Однак в умовах постійного невдоволення народних мас, у тому числі і рядового козацтва, на тлі помітного посилення кріпосництва Мазепа уявлявся особою, яка репрезентувала цю ворожу народові систему. Тому він міг розраховувати лише на невелику частину населення, здебільшого на старшину, заможне козацтво, багате міщанство, духівництво, головним чином на монастирі. Це надзвичайно звужувало його соціальну базу і послаблювало можливість протистояти планомірному тиску з боку російського уряду. Як відомо, кожне обрання нового гетьмана супроводжувалось зменшенням його прав і посиленням нейтралістських тенденцій в Гетьманщині. Це особливо стало помітним при обранні, гетьманом Івана Мазепи.

Іван Степанович Мазепа-Колединський (1629–1632 або 1644–1709) походив з православної української шляхти білоцерківського повіту на Київщині, де було його родове гніздо с. Мазепинці. Батько Мазепи брав участь у Хмельниччині, ставши у 1654 році білоцерківським отаманом. Мати походила з шляхетського роду Мокіевських, належала до палких послідовниць православ’я і після смерті чоловіка постриглася в черниці. Іван Мазепа, за одними відомостями, навчався в Києво-Могилянській академії, за другими — в єзуїтській колегії у Варшаві. За молодих літ був пажем при дворі польського короля Яна Казиміра. В кінці 60-х років перейшов на службу до гетьмана Дорошенка. З цього часу робить швидку кар’єру і невдовзі стає генеральним осавулом і писарем. У 1674 році Дорошенко послав Мазепу до Криму і Туреччини просити допомоги. По дорозі той потрапив у полон до запорожців, звідки його визволив Іван Сірко, щоб відрядити до лівобережного гетьмана Самойловича. Тут Мазепа в 1682 році став генеральним осавулом. Не раз виконував важливі дипломатичні доручення в Москві, де заручився впливовими знайомствами в урядових колах. Його причетність до падіння Самойловича не з’ясовано. Самойлович став жертвою своєї непопулярної політики. Проте відомо, що Мазепі дуже допомогло стати гетьманом знайомство з фаворитом царівни Софії князем Голіциним.

При обранні Мазепи було підписано Коломацькі статті (25)VII (4(VIII) 1687), за якими ще більше обмежувались політичні права гетьмана. Тепер уже гетьману заборонялось без дозволу царського уряду позбавляти старшину посад, та разом з тим у старшини відбирались права переобирати гетьмана. З’явився у статтях і такий пункт: гетьман не міг відбирати раніше наданих маєтків, стверджених царськими грамотами. Цей пункт мав подвійне значення. З одного боку, він стверджував майнові права старшини, з другого — обмежував право гетьмана розпоряджатися маєтками.

Таке обмеження влади гетьмана цілком відповідало централістській політиці царизму і сприяло зростанню кількості маєтків, якими володіла старшина [Див. детальніше: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. К., 1970. С. 115 та ін.].

Царський уряд намагався відірвати старшину від гетьмана і зробити останнього уже не представником козацтва, як це було за Богдана Хмельницького, а призначеним Москвою (пізніше Петербургом) звичайним чиновником. Віддаляючи гетьмана від старшини, царський уряд заохочував старшинські доноси як форму контролю центру над гетьманом. Це вело до падіння авторитету гетьмана і перетворювало цю посаду (з московської точки зору) в непотрібну. Отже, перед Мазепою, який добре розумів причини політичних невдач попередніх гетьманів, постала дилема: чи бути простим знаряддям російського уряду, чи плекати надію на майбутню можливість позбутися царської влади. Мазепа обрав друге. Але для цього йому потрібна була надійна підтримка. Останню Мазепа міг знайти лише серед співчуваючої йому козацької старшини. Ось чому він заходився допомагати старшині в її домаганні стати економічно незалежною верствою. Піклувався Мазепа і про освіту нового українського панства, фундуючи школи, бурси тощо. Не меншу увагу приділяв посиленню впливу українського духівництва. Так, він виклопотав київському митрополиту титул екзарха, побудував чимало церков в урочистому стилі, що дістав назву «Мазепиного барокко», роздав українським монастирям багато маєтностей. Взагалі в ті часи освіта і мистецтво досягли значного розвитку. Сам Мазепа, за споминами сучасників, відрізнявся високою освіченістю, вмінням вести розмову з співбесідником на різні теми. «Загалом він дуже любив оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, — писав французький дипломат Жак Балюз, що зустрічався з Мазепою у Батурині в 1704 році, — щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати (змагатися) з найкращими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна і чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорить італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молоді літа відвідав Париж і південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували Піринейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голландські… Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється у чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки».

Надаючи старшині маєтності (часто обходив царські обмеження такого роду і тим об’єктивно призводив до посилення феодального гніту), Мазепа разом з тим не забував і простого люду, прагнув пом’якшити його становище. Універсал 1691 року забороняв світським і духовним власникам обтяжувати селян повинностями. Тут же говорилось про заборону відбирати у простих козаків землі і обертати їх у посполитих. Власникам цей універсал наказував, щоб вони владу свою «виражали вміру, як належить за малоросійським звичаєм, не чинячи підданим різних вимислів і тягарів». В універсалі Мазепи (1701 року на скаргу жителів с. Смоляжі про завдані їм кривди з боку державця цього села веркіївського сотника Самійла Афанасійовича) читаємо: «Ми призвали означеного сотника і поручили суду нашему генеральному разобрать діло: жалоба сказалася справедливою, за что сотника ми не похвалили, однако же не одбираємо от него того села, но приказиваєм, аби не больше, только два дні в тиждень, роботу єму панщиною отправовали, а іншії дні на свої оборочали потреби, і в рок по осмачки овса от робочой тварини давали, надщо жадних датков і повинностей не маєть і не повинен будет он п. сотник вимагати, под не ласкою нашою» (розрядка моя. — В. Г.). В іншому універсалі від 1701 року гетьман сповіщав про покарання сотника с. Верхівки (під Ніжином), якого він віддав до суду за «великі і нестерпимі прикрості», що той чинив селянам. Тут же Мазепа наказував, «аби не більше толко два дні в тиждень (селяни) роботу панщиною отправовали».

Отже, не слід перебільшувати кріпосницькі утиски, що побутували за часів Мазепи і які, про що твердить багато дослідників, нібито були причиною його непопулярності серед народу. Ця непопулярність пояснюється складністю ситуації, характерної для України того періоду. Гетьман вже не міг мати за своєю спиною того національного фронту, який свого часу був у Б. Хмельницького. Тут уже не йшлося про загальне покозачення населення — історичні умови змінились радикально. Тепер відбувався, хоч і повільно, зворотний процес феодалізації. Тому зрозуміло, що рядове козацтво і селянство, яке ще жило споминами про минуле, не могло прийняти нових порядків. Гетьман розумів це і висунув загальнонаціональну ідею єдності України навколо мудрого стерника (стирника), тобто правителя. Замість розбрату через соціальні і політичні мотиви він у відомій думі, яку Кочубей приклав до Доносу Петру І (будемо вважати, що коли автором її був не сам Мазепа, то принаймні людина, яка поділяла його погляди), Мазепа пропонує цілу політичну програму побудови нової України:

Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж тягнуть;

Той направо, той наліво.

А ви браття: то-то диво!

Не маш любви, не маш згоди;

От Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали

Самі себе звоєвали!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати!

На корабель поглядимо,

Много людей полічимо,

Однак стирник сам керуєт,

Весь корабель управуєт.

Пчулка бідна матку маєт

І оноє послухаєт.

Жалься, Боже, України,

Що не в купі маєт сини!

Єден живет із погани,

Кличет: «Сюди, отамани!

Ідім матки ратувати,

Не даймо єй погибати».

Другий ляхам за грош служить,

По Вкраїні і той тужит:

«Мати моя, старенькая!

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вконець сил не міла».

Третій Москві юж голдуєт

І єй вірне услугуєт.

Той на матку нарікаєт

І недолю проклинаєт:

«Ліпше було не родити,

Нежли в таких бідах жити!

От всіх сторон ворогують,

Огнем, мечем руйнують,

От всіх немаш зичливости

Ані слушної учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають».

. . . .

Ей, панове єнерали,

Чому ж єсте так оспалі?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики

Возмите ся всі за руки,

Не допустить гіркої муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набувайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права.

Ясна річ, що з такою програмою Мазепа не міг від крито виступати. Йому лишалося чекати слушної години, а натомість всіляко запевняти московський уряд у своїй вірності йому. А це теж не додавало гетьманові авторитету в очах тих, хто вбачав у ньому лише завзятого прислужника Москви, тим паче що московський цар Петро І всіляко підкреслював своє схвальне ставлення до діяльності Мазепи. В 1700 році цар нагородив гетьмана щойно встановленим орденом Андрія Первозванного. Він був другим після Головіна кавалером його.

І це не єдина нагорода, яку одержав Мазепа від Петра І. Цар, незважаючи на свою підозріливість, довіряв йому. Однак це довір’я в перший-ліпший момент могло обернутись недовір’ям. Та як би не приховував Мазепа свої думки від Петра, конфлікт між ними назрівав. І причина тут не в особистих якостях Мазепи чи у деспотизмі Петра І. Протиріччя виникало із закономірностей розвитку Гетьманщини і того шляху, яким спрямовував Росію своєю внутрішньою і зовнішньою політикою Петро І. Незважаючи на досить помітне розширення феодально-кріпосницьких відносин у Гетьманщині наприкінці XVII — на початку XVIII століття, вона в цілому не була типовим феодальним краєм. Її економіка характеризувалась наявністю кількох укладів. Поряд з феодальними маєтками тут були і вільні козацькі та селянські господарства. Значне місце в них займала наймана праця, перевага якої перед панщиною відзначалась навіть у деяких гетьманських універсалах останньої чверті XVII століття. Найману працю широко використовували старшини, монастирі, сільське духівництво, заможні козаки й посполиті. Гетьманський універсал 1688 року рекомендував старшинам виконувати різні роботи «за грош свой наймуючи» людей, «а не вигоном панщан». У Гетьманщині, отже, не було кріпосництва в тих закоренілих формах, як це було в Росії. Наймана праця використовувалась у ремеслі, в різних промислах, з нею була пов’язана і мануфактура, що починала з’являтись у Гетьманщині. Все це свідчило про досить високий рівень буржуазних відносин.

Різниця в побуті та навіть у зовнішньому вигляді між українцями і росіянами впадала в око. «Мешканці козацької України, — писав очевидець, датський посол в Росії Юст Юль, який відвідав Україну в 1711 році, — живуть в добробуті й безжурно. Вони без мита продають і купують різні вироби (крам), займаються яким забажають ремеслом і чим хочуть промишляють. Сплачують вони тільки певний невеликий податок гетьманові» (Юль порівнює це останнє з багатьма податками росіян. — В. Г.). Зауважимо, що це писалося після подій 1708–1709 років.

На початку XVIII століття в Росії теж відбувалися важливі зміни в економічному і соціально-політичному житті, пов’язані з реформами Петра I, основна мета яких полягала в прагненні забезпечити розв’язання назрілих внутрішніх і зовнішньополітичних завдань, зокрема сприяти розвитку економіки, підвищенню доходів поміщицького господарства, розв’язанню проблеми виходу Росії в Балтійське море, зміцненню дворянської держави та її престижу на міжнародній арені, реорганізації армії і флоту.

Загальна оцінка реформ Петра I лише в останній час відійшла від тих стереотипів, котрі були нав’язані старою історіографією, а вже в більш близькі від нас часи вказівками Сталіна та його апологетами, які відновлювали дух низькопоклонства перед такими царями, як Іван Грозний і Петро І. Кривава спадщина, залишена Іваном Грозним, лише у політичних злочинців може викликати повагу. Що ж до Петра І, то тут історики, засліплені зовнішньою мішурою його діянь, насамперед військових перемог, забували співставляти його реформи із загальнолюдським поступом.

Після Нідерландської і Англійської буржуазних революцій в Європі почав розвиватися, набираючи щораз більшої сили, економічний лад, заснований на найманій праці. У сільському господарстві, а ще більше у промисловості феодалізм поступово здавав позиції. Швецький король Карл XI ще у 80-х роках XVII століття провів так звану редукцію земель, внаслідок чого з’явилися державні маєтки, які віддавалися в аренду, а селяни звільнялись від феодальної залежності. Принагідно скажемо, що і Мазепа закликав старшин заміняти панщину найманою працею.

А що ж запроваджував Петро І? На всі проблеми, що виникали у зв’язку з новими економічними процесами, Петро І відповідав посиленням кріпосництва. І не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Як влучно зауважив у своїй оригінальній статті А. Спунде, «зародку майбутнього Петро надає реакційну соціальну форму. Рішення безпосереднього вузькозлободенного завдання — зменшення військової слабкості Росії — забезпечується таким заходом, який протягом майже двох століть буде неминуче гальмувати зростання всього народного господарства Росії. Петро з успіхом засновує кріпосну фабрику» [Спунде А. Очерки экономической истории русской буржуазии // Наука и жизнь. 1988. № 1. С. 80. О. П. Спунде (1892–1962) — російський революційний діяч, наприкінці 20-х років відійшов від політики. Автор неопублікованих «Нарисів економічної історії російської буржуазії», написаних у 1948–1951 роках. Наведена стаття є лише коротким рефератом нарисів]. Коли промисловість на Заході штовхала феодалізм до загибелі, Петро І, створюючи кріпосну промисловість, посилював феодалізм у Росії. Своїми реформами він настільки підірвав і послабив паростки нових суспільних сил, що клас дворян більш ніж на століття виявився монополістом не лише в економіці, а й у суспільному житті країни.

Отже, Петро I всупереч історичному прогресу заморозив розвиток передових форм економіки і взагалі всього суспільного життя, прирікши свій народ на кріпосництво. Для того щоб тримати його в послуху, продовжував створювати військово-бюрократичну державу з могутньою самодержавною владою, яка спиралась на кріпосницьку економіку і сильну, все зростаючу в числі армію. «За Петра I, — влучно зауважує Е. В. Анисимов, — були закладені підвалини імперської політики Росії XVIII–XIX століть, почали формуватися імперські стереотипи». А це означало перетворення Російської імперії в силу, яка була спрямована в зовнішній політиці на захоплення нових територій [Про зовнішню спрямованість політики Петра І у зв’язку з його бажанням вийти до морів К. Маркс у книзі «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» писав: «Для системи місцевих заходів досить суходолу, для системи світової агресії необхідною стала вода. Тільки в результаті перетворення Московії із повністю континентальної країни в імперію з морськими кордонами політика могла відійти від своїх традиційних меж і знайти своє втілення в тому сміливому синтезі, який, поєднуючи загарбницькі методи монгольського раба з всесвітньо-загарбницькими тенденціями монгола-володаря, являє собою життєве джерело сучасної російської дипломатії (Вопр. истории. 1989, № 4. С. 11).] (Петро І готував похід навіть на Індію), а у себе вдома — на придушення опору власного народу і народів, що були приєднані до Росії. Кріпосне рабство стало тим ферментом, який забарвив усі внутрішні й зовнішні структури імперії. Без розуміння цієї найбільш суттєвої сторони реформ Петра І не можна збагнути й об’єктивних причин його зіткнення з Мазепою — гетьманом країни, яка за висловом Михайла Драгоманова, творила в неймовірно важких умовах частку Європи. Тобто коли Гетьманщина (не кажучи вже про Запорожжя, яке зовсім не знало кріпацтва) повільно, можливо з певним запізненням йшла по шляху, притаманному передовим країнам Європи, то Росія внаслідок політики Петра обрала шлях, який вів до ліквідації економічних і політичних особливостей України і перетворення її на звичайну провінцію імперії. Це не міг не розуміти Мазепа, і його пізніші дії були не чим іншим, як пошуками способу відвернути від України політичну й економічну катастрофу, яка наближалась.

Ще в 1700 році почалась війна Росії зі Швецією за вихід до Балтики. Українське козацтво брало безпосередню участь в цій війні. На полях битв діяли Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Переяславський і Лубенський полки. Перша фаза Північної війни була не на користь Росії, але вже невдовзі російські війська завдали шведам значних ударів і захопили більшу частину Прибалтики. Недооцінюючи міць росіян, шведський король Карл XII кинув свої головні сили проти польського короля Августа II Сильного.

1704 року польським королем було обрано Станіслава Лещинського, прихильника шведського ’ короля. В країні почалась війна між прибічниками Станіслава Лещинського і Августа II, з яким Петро І уклав союз. Між тим у цей час на Правобережжі проти шляхти посилилась боротьба українських селян і козаків під проводом фастівського полковника Семена Палія. Принагідно скажемо, що один з пунктів договору Петра І з Августом II зобов’язував Росію придушувати повстання проти шляхти. Мазепа отримав наказ Петра І заарештувати Палія. Арешт популярного в Україні фастівського полковника викликав невдоволення населення. Однак у Мазепи іншого виходу не було. Хоч він і мріяв про возз’єднання правого і лівого берегів Дніпра, проте ситуація не давала надії на це саме тепер, коли Польща і Росія були в союзі.

Після арешту Палія російські й українські війська зайняли міста, які раніше утримували повстанці (Біла Церква, Бердичів, Бар, Немирів та ін.).

Влітку 1705 року 40-тисячна козацька армія під проводом Мазепи вирушила в Галичину. Українські козаки зайняли Львів і дійшли до Сандомира. Однак Карл XII, удруге розбивши війська Августа II, рушив на Литву. Литовські магнати і шляхта стали переходити на бік шведського короля і його прибічника Станіслава Лещинського. Петро І, прагнучи підтримати свого союзника Августа II, влітку 1705 року вирушив з 60-тисячним військом на Вільно. В березні 1706 року на допомогу російській армії прибув Мазепа з 14-тисячним військом. Бої йшли з перемінним успіхом, однак після того, як Карл XII уклав з Августом II сепаратний мир в Альтранштадті (при чому Август II відмовився від польської корони на користь Лещинського), становище Росії ускладнилось. Вона тепер стала віч-на-віч з Карлом XII. Петро І ухилився від генерального бою і почав відступати вглиб Росії.

Україна відчула на собі весь тягар війни Петра I з Швецією. Російські війська поводились в Україні як на окупованій території. На будівництві Києво-Печерської фортеці російські пристави, як скаржились Мазепі полковники, «козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають». Полковники говорили, що «козаки, покинувши свої хати, сінокоси і жнива, мучаться на царській службі від сонячної спеки, а там (у них вдома) великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять, жінок і дочок ґвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б’ють до смерті». Миргородський полковник Данило Апостол, обурений такими знущанням над українським народом, говорив Мазепі: «Очі всіх на тебе звернені, і не дай Боже тобі смерті: тоді ми опинимося в такій неволі, що і кури нас загребуть». А прилуцький полковник Горленко висловився так: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молим і ім’я його славимо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і ми й діти наші в вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо нас по смерті своїй у такій неволі покинеш».

Мазепа вагався відкрити свої плани. Ще раніше він вступив у таємні контакти зі Станіславом Лещинським, а через нього і з Карлом XII [За документами, наведеними І. Борщаком, переговори Мазепи з Лещинським почалися в 1703 році (Борщак І. Шведчина й французька дипломатія (за невиданими документами) // Наук. збірник за 1928 р. Т, 28. С. 80.]. Він розумів, що війна, яку вів Карл XII з Петром І, ставить його перед вибором: йти з Петром І означало цілком перетворити Україну на звичайну російську провінцію.

Тим більше, що якраз вийшов царський указ про реорганізацію козацького війська в Гетьманщині на зразок слобідських полків, які підлягали Посольському приказу в Москві. Старшина, довідавшись про це, була дуже занепокоєна. Вона на таємних радах у генерального обозного Ломиковського, а особливо у миргородського полковника Апостола, шукала шляхів захисту своїх прав. Страх перед політикою російського уряду мав цілком реальні основи. Так, у 1706 році гетьман запросив царя до себе на обід. Тут був і царський фаворит О. Меншиков. Останній після доброї чарки, Нахилившись до Мазепи, сказав йому на вухо, але так, щоб почула старшина: «Гетьмане Іване Степановичу, час уже братись за цих ворогів», натякаючи на старшину. Мазепа теж відповів йому на вухо, але так, щоб усі почули: «Ні, не час». Та Меншиков не заспокоївся: «Не може бути кращого часу як зараз, коли тут царська величність з армією». Мазепа відказав: «Небезпечно буде, не закінчивши однієї війни з ворогом, починати другу, внутрішню». Меншиков вів далі: «Ворогів не треба боятись і щадити. Ти вірний государеві, але треба на ділі це довести і пам’ять про себе у нащадках залишити, щоб майбутні царі знали про це і ім’я твоє славили, що один такий був вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, який таку користь державі Російській зробив». Однак Мазепу не спокушала слава навіки залишитись зрадником свого народу. Він обрав роль зрадника, але тільки в очах царя і російського уряду. До того ж Мазепа знав, що цар за його спиною вів переговори з відомим англійським генералом Джоном Черчіллем, герцогом Марлборо [Джон Черчілль був предком нашого сучасника Уінстона Черчілля], якому за службу обіцяв князівство на вибір: Київське, Володимирське або Сибірське.

У серпні 1707 року Мазепа отримав листа від Лещинського, де той пропонував йому перейти на бік Польщі і Швеції. Що думав Мазепа, видно з його розмови з Пилипом Орликом, тоді генеральним писарем. Наступного дня після отримання Мазепою листа від Лещинського, Орлик відвідав гетьмана. Мазепа повідав йому свої тяжкі думи і вагання. «Клянусь, — сказав він, — що не для себе, а лише для вас усіх, для жінок і дітей ваших, для загальної користі матки моєї вітчизни бідної України, всього війська запорозького та народу українського, для підвищення й поширення прав і вольностей військових хочу те з допомогою Божою чинити, щоб ви як від московської, так і від шведської сторони не загинули». Сказавши це, він поцілував хрест і звернувся до Орлика, прохаючи його присягнути. Орлик присягнув, але сказав: «Якщо вікторія буде за шведами, то вельможність ваша і ми всі будемо щасливі, та коли за царем, то всі ми загинемо і народ згубимо». На це Мазепа відповів: «Яйця курицю вчать. Хіба я дурень передчасно відступити (від царя), доки не побачу крайньої негоди, коли цар не зможе не тільки України, а й держави своєї від потенції (могутності) шведської оборонити».

Далі Мазепа розповів про те, що він, ще будучи в Галичині, просив царя, аби той, в разі коли Карл XII і Лещинський свої війська розділять і перший піде вглиб Росії, а другий в Україну, залишив бодай 10 тис. російського регулярного війська. Петро І, за словами Мазепи, відповів, що й десятка людей не залишить і порадив оборонятися самим. Останнє, по суті, знімало з Мазепи клятву вірності Петру І, який, як бачимо, міг покинути гетьмана в першу-ліпшу годину. Отже, не можна звинувачувати Мазепу в переговорах з Лещинським. На його місці так чинив би кожен політик.

Відповідь Мазепи на лист Лещинського була обережною. Він повідомляв про велику кількість російських військ в українських містах і про те, що головні військові сили царя теж неподалік від України. Крім того, Мазепа посилався на те, що сама Польща роздвоєна, а український народ, особливо на Правобережжі, навряд чи буде схильним до неї. А втім, він обіцяв ні в чому не завдавати шкоди не тільки Лещинському, а й Карлу XII. В його голові уже тоді визрівав план шведсько-українського союзу. Останнє не розходилося з традиціями української політики. У зв’язку з цим дуже доречно висловився М. С. Грушевський: «Гетьман Мазепа з своїм союзом з шведським королем проти централістичної політики Петра І був тільки вірним репрезентантом і виконавцем традиційної політики української старшини, і близше ще — її традицій давнішнього союзу з Швецією в інтересах забезпечення самостійності України» [Грушевський М. С. Шведсько-український союз 1708 p. // ЗНТШ. 1909. Т. 92. С. 8].

Переговори Мазепи стали відомі не тільки Орликові. Дізнався про них і особистий ворог Мазепи генеральний суддя Василь Кочубей. Він через полтавського полковника Івана Іскру передав цареві, донос на Мазепу. Складався він з 24 пунктів-звинувачень у зраді, а на додаток було прикладено, як найбільш переконливий доказ, думу Мазепи, з якою читач уже знайомий.

Кочубей звинувачував Мазепу в зв’язках з княгинею Дольською, матір’ю Вишневецьких, прибічників Станіслава Лещинського, доносив про те, що гетьман разом із старшиною читав умови Гадяцького договору [З цього приводу Кочубей запитує: «Якщо б тепер не було наміру зрадити, то навіщо читати Гадяцькі умови, укладені з ляхами?» (Соловьев С. М. История России… Кн. 8. Т. 15–16. С. 229).], не забув він також нагадати і такі слова Мазепи, сказані дружині Кочубея: «Добре почали Виговський і Брюховецький, що хотіли із неволі вибитись, та злі люди їм в тому завадили. І ми бажали б про свою майбутню цілість і вольності військові помислити, але не маємо ще й тепер засобу, особливо ж тому, що не всі наші в одномислії знаходяться». Окремі звинувачення торкались відносин Мазепи з Січчю. «Запорожцям, — доносив Кочубей, — загрожує і застерігає, що великий государ звелить їх винищити. Коли пронеслась звістка, що запорожці, з’єднавшись з татарами, хочуть йти під слобідські міста, то гетьман сказав: «Ex такі-сякі! Коли що хотіли б робити, так би і зробили, а то тільки розголошують, ніби дражнять».

Петро І не повірив цьому доносу. Після короткого і суто формального слідства Кочубей та Іскра були передані Мазепі, який наказав їх стратити, що і було виконано в Борщагівці під Білою Церквою.

В цей час війна між Швецією і Росією дійшла до вирішального моменту, але не можна було визначити її кінцевого результату. Дальші події змусили Мазепу прийняти остаточне рішення. Справа в тому, що Карл XII замість того, щоб іти на Москву, як він планував спочатку, несподівано для всіх, у тому числі й для Мазепи, повернув на територію України [Навіть сучасникам, наприклад авторові памфлету «Північна криза», що був надрукований в Лондоні 1716 року, такий поворот подій вважався незрозумілим. При іншому збігу обставин росіяни зазнали б поразки, пише він, «якби король шведський замість того, щоб найкоротшим шляхом вирушити на Новгород і Москву, не повернув на Україну…» (Маркс К. Разоблачения дипломатической истории. С. 10).]. Ця звістка приголомшила Мазепу. Він, як свідчить Пилип Орлик, вигукнув: «Який нечистий жене його (Карла XII) сюди? Він приведе мені всю московську зграю!». Прихід Карла XII в Україну означав, що сюди буде стягнуто й основні російські військові сили. Крім того, в бою під Лісною, в Білорусії, росіяни розбили шведського генерала Левенгаупта, що значно послабило міць Карла XII. Він тепер ішов в Україну в надії на допомогу Мазепи. З свого боку, Петро I через Меншикова, який наближався до Мазепи, вимагав від останього активнішої участі у війні з шведами.

Мазепа як міг зволікав із приєднанням до російського війська, посилаючись на хворобу і на те, що йому треба своєю присутністю в Україні стримувати запорожців від нового повстання. Малось на увазі те, що запорожці нещодавно брали участь у повстанні донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна (1707–1708), яке почалося в дуже складний для Петра І момент російсько-шведської війни. Спочатку це пояснення задовольняло царя і Меншикова, та вже у листопаді воно втратило сенс. Меншиков, що вже був неподалік від Мазепи, вимагав негайну зустріч для обговорення спільних дій проти шведів. До того ж, козацька старшина, що була близькою до Мазепи, вимагала від нього рішучості. Мабуть, не слід цілком погоджуватися з думкою Дмитра Дорошенка, що перехід на бік Карла XII був нав’язаний Мазепі самою старшиною, однак і в цьому є частка правди. Тут слід взяти до уваги, що сам Мазепа уособлював погляди й інтереси основної групи козацької старшини, від імені якої і діяв. Інша справа, що він мусив взяти відповідальність на себе. Після важких роздумів Мазепа прийняв остаточне рішення. 4 листопада 1708 року він офіційно оголосив про свій перехід на бік шведів.

На що розраховував Мазепа, коли вирішив остаточно перейти до Карла XII? Якими були основні мотиви цього рішення? Найлегше пояснити все це просто зрадою. Але ж тоді вся історія України після 1654 року була б лише низкою зрад поганих гетьманів добрим московським царям. А таку думку пізніше висловив і Петро І, назвавши українську політику «воровством и изменою».

Тривалий час об’єктивний показ подій 1708–1709 років у нашій історіографії з певних причин був заборонений [Починаючи з книги Ф. Уманця «Гетьман Мазепа» (1897) українські історики стали об’єктивно оцінювати діяльність Мазепи. Велику літературу про Мазепу створено у 20-х роках XX століття (часи національного відродження). Після погрому історіографії в 30-х роках дослідження велись лише в Західній Україні. У 50 — 80-х роках в українській діаспорі вийшло чимало праць про Мазепу (О. Оглоблін, П. Феденко, Б. Крупнипький, Т. Мацків, О. Субтельний та ін.), але, на жаль, вони були заборонені до останнього часу, і мало хто в Україні міг ними користуватися.].

Кожен, хто торкався постаті Мазепи, мусив — хотів він цього чи не хотів — називати цього гетьмана зрадником [Статтею Василя Марочкіна в 1989 році (Гірка чаша Івана Мазепи // Україна. 1989. № 2; його ж: Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки). Там же. 1990. №. 6. В цьому ж номері цікаві міркування Михайла Брайчевського) повернуто можливість правдиво висвітлювати постать Мазепи в нашій науці.]. У протилежному випадку зрадником назвали б дослідника. Правда і об’єктивність, що поступово повертаються і до такого далекого минулого, як епоха Петра І, починає щораз більше викривати ті зловісні міфи, які створювались офіційною наукою. А вона вправно обслуговувала тоталітарні системи, роблячи при потребі раєм і антинародну державу Петра І, і сталінсько-брежнєвський режим. Одним з таким міфів було твердження, що реформи Петра І були прогресивними не тільки для Росії, а й для України.

Питання про те, чи багато вигравав сам російський народ від того, що Петро І створив кріпосницьку імперію і на півтора століття законсервував найбільш реакційні форми суспільного життя, не може становити наукової проблеми для об’єктивного дослідника. Згадаймо вдалий афоризм відомого російського історика В. Й. Ключевського: «Держава пухла, народ хирів». Російському народові царські перетворення коштували надто дорого. Порівнюючи загальні цифри податного населення Росії за переписами 1678 і 1710 років, російський історик і політичний діяч П. М. Мілюков наводив дані, які свідчили, що населення за цей період зменшилось на п’яту частину. (Не дивно, що Петра І так любив Сталін, «прогресивна» діяльність якого ще дорожче коштувала народові).

Казати, що реформи Петра І були прогресивні для України, це ще більша наруга над правдою. Вся наступна історія України протестує проти цього. Отже, при розгляді подій 1708–1709 років слід виходити не з того, що було вигідно Петру І під час так званої зради Мазепи, а з того, що відповідало національним інтересам України в її боротьбі за існування, на яке зазіхав Петро І, проводячи політику імперського колоніалізму.

Не слід також при розгляді трагічної постаті українського гетьмана перебільшувати неприязнь чи навіть ненависть до нього простого народу. Це прикро і несправедливо. Ця неприязнь багато в чому стала наслідком антимазепинської пропаганди Петра І і церкви, яка з царського примусу піддала Мазепу анафемі [Зважмо на те, що архів Мазепи згорів у Батурині, і ми можемо користуватися здебільшого лише документами з російських архівів, які його виставляють як вірного слугу царя, а потім — як підступного зрадника. Відсутність батуринського архіву позбавляє нас можливості краще пізнати його соціальну політику. Тому велике значення набувають праці українських істориків діаспори. Т. Мацківа і О. Субтельного, які подають значний масив документів західноєвропейських архівів]. Ті, хто ще вчора прославляв гетьмана, після його переходу до шведів уже, навпаки, — проклинав. Це особливо характерно для частини старшин, яка до того співчувала йому і мала розділити з ним відповідальність за перехід на сторону шведів. Так по тому ставилося до Мазепи й духівництво. Наскільки щирими були прокляття на адресу Мазепи, важко судити, однак зрозуміло, що вони спричинилися обставинами. Зважимо насамперед на той факт, що після приходу в Україну московського війська цар учинив проти прихильників Мазепи нечуваний доти терор.

Та й серед духівництва не всі одразу зайняли ворожу до Мазепи позицію. Про Феофана Прокоповича, наприклад, і про загальний настрій українського духівництва в Києві князь Дмитро Голіцин у листі (15 лютого 1709) до канцлера Головкіна писав: «Усі від нас стороняться, в усьому Києві знайшов я тільки одного чоловіка, а саме із Братського монастиря префекта (Прокоповича. — В. Г.), що до нас прихильний». Прокопович у пролозі до своєї трагікомедії «Володимир» (1705) називав Мазепу «ясновельможним паном», «покровителем наук і церкви», а вже через чотири роки атестує його, як «найлютішого за всіх звірів раба», що захотів «угризти руку, його ж на таку високу гідність піднісшу». Якщо представник культурної еліти так швидко переорієнтувався, то що ж казати про поспільство, яке взагалі не знало планів Мазепи!

На що ж розраховував Мазепа, вирішивши приєднатись до армії Карла XII? По-перше, як уже відомо, він не чекав, що шведи несподівано повернуть в Україну. Тому в нього не вистачило часу реалізувати якийсь раніше заготовлений план. По-друге, він сподівався на могутню шведську армію, однак шведському королеві після поразки під Лісною самому потрібна була допомога Мазепи. Документи, які знайшов у Франції І. Борщак, свідчать, що ні шведський король, ні Станіслав Лещинський не знали справжньої ситуації в Україні і масштабів тої військової сили, яка була в руках Мазепи. 22 листопада Лещинський писав Людовіку XIV у Версаль: «Останні відомості, що ми мали з армії шведського короля, свідчать, що король перебуває на Україні, де має все в достатку. Мазепа прибув з усією старшиною до головної шведської королівської квартири, визнав його зверхність і запропонував 100000 козаків (розрядка моя — В. Г.), готових битись із московитами. Ось найдокладніший вигляд московських справ, якого можна було ждати і над яким працюю я з Мазепою вже від п’яти років. Нині шведський король зможе продиктувати мир своєму ворогові. Загальний мир на півночі вже не за горами». Все насправді було не так. Мазепа зміг привести до Карла XII лише 5 тис. козаків. Так у чому ж справа? Може Лещинський навмисно хотів дезорієнтувати Людовіка XIV, прагнучи уявною обізнаністю підняти свій авторитет в його очах? Та все ж здається, що Лещинський не знав справжньої ситуації і подав невірну інформацію французькому королю. Як і раніше шведському. Чи не його інформація вплинула на плани Карла XII, коли той повернув на Україну?

Про те, що Карл XII, спираючись на інформацію Лещинського, сподівався дістати таку потрібну йому допомогу від Мазепи, свідчить і такий лист надзвичайного французького посла барона Безенваля при Карлі XII міністру закордонних справ Франції де-Торсі. Зауважимо, що Безенваль отримував інформацію від французьких агентів у Польщі. Лист був написаний 28 листопада 1708 року. Безенваль повідомляв: «Я мав певні відомості зі Шклова (поблизу Могильова), що шведська армія вже на Україні і що кілька козацьких полків перейшли до шведів. Лист із Вільно підтверджує цю новину. Мені саме пишуть, що сам гетьман Мазепа перебуває в головній шведській квартирі. На мій погляд, це ще захут’ко і я поінформуюсь при тутешньому (польському) дворі, що повинен бути в курсі цих справ. Коли б це було все правдою, маємо дуже важливий факт. Скажу прямо, коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу жодної для нього можливості закінчити щасливо війну. Україна дуже багата на різного роду запаси; населення майже все озброєне і звикле до війни, до московитів ставиться вороже. Я певен, що всі ці факти, а також поразка генерала Лавенгаупта спонукали короля так прихильно поставитись до населення на Україні».