Розділ IX. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАНЬ 1625, 1630–1631 РОКІВ. ЗДОБУТТЯ КОДАКА ЗАПОРОЖЦЯМИ В 1635 РОЦІ. УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ В ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ

Розділ IX. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАНЬ 1625, 1630–1631 РОКІВ. ЗДОБУТТЯ КОДАКА ЗАПОРОЖЦЯМИ В 1635 РОЦІ. УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ В ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ

Перед тим як повернутись з-під Хотина на Запорожжя, козаки вирядили до короля своїх посланців. Вони поставили ряд вимог, найголовнішими серед яких були: за всіма не вписаними в реєстр козаками-учасниками війни визнати права на козацькі вольності; дозволити їм мешкати не тільки в королівських, айв приватних маєтках; надати козакам освоювати нові угіддя. Крім того, посланці вимагали збільшення платні, передачі війську під притулок для поранених і калік м. Бориспіль, заборони розміщати жовнірів на території Київського воєводства.

Козаки сподівалися, що уряд врахує їхні видатні заслуги в боротьбі з турками, зважить на жертви, принесені ними, і задовольнить, якщо не всі, то бодай головні їхні вимоги. Проте пам’ять у польських панів у таких випадках була дуже короткою. Вже 18 (28) жовтня 1621 року, тобто всього через два тижні після закінчення війни, польський уряд створив комісію для «упорядкування» реєстру.

Комісарам доручалось: переглянути реєстр і зменшити його до 3 тис. козаків; негайно повернути всіх «виписчиків» під владу панів і старост; оголосити про неможливість збільшення платні реєстру понад затверджені 40 тис. злотих на рік, а також про відмову передати м. Бориспіль, тому що останній є власністю Жолкевських. Реєстровці мусили і надалі утримувати залогу на Запорожжі. Водночас уряд передбачав жорстокі заходи з метою розірвати зв’язок центру України із Запорожжям. За втечу до запорозьких козаків і переправу їм зброї, пороху і свинцю призначалась смертна кара.

Комісари мали «без розголосу зійтися із Сагайдачним та військовою старшиною» і, обіцяючи їм королівську милість та «особливі дарунки», домогтися, щоб ті на якийсь час зберігали у повній таємниці постанову комісії про козаків. Однак увести в дію цю постанову комісари не могли, бо в їхніх руках не було потрібної в таких випадках реальної сили. Поки що вона була у козаків. Значна частина козацтва, яка брала участь у війні, розташувалась «на постій» у маєтках шляхти Київського воєводства. Ті козаки, що раніше були селянами, і слухати не хотіли про повернення до своїх панів. Вони зберігали військовий лад — сотні, полки і т. д. До них стали приєднуватися польські піддані, також оголошуючи себе козаками. ’ У відповідь на численні нарікання шляхти уряд неодноразово звертався до козацької старшини з вимогою вийти з шляхетських маєтків і розпустити свої загони. Такий наказ, наприклад, було послано 5 січня 1622 року козацькому полковнику Русинському. Та урядові накази і розпорядження не діяли. Козаки не тільки не розходились, а й зростали чисельно.

Після смерті Сагайдачного гетьманом було обрано близьку до нього людину Олифера Євстафовича Голуба. Той хоч і належав до заможного козацтва, однак зберігав зв’язки з козацькими низами. «Перемогла, як бачимо, — писав король київському біскупу, — сильна чернь, що не погодилась ні з волею нашою, ні з намірами Речі Посполитої, які спиралися на колишні постанови про козаків».

Наявність великого козацького війська, яке складалося в значній своїй частині з колишніх кріпаків, становило значну небезпеку пануванню польської шляхти у Східній Україні. Жителі багатьох сіл і міст оголошували себе козаками, пани ніяк не могли повернути їх «у послушенство» — надто притягальним було козацьке військо, яке тут стояло. На сеймі 1623 року магнати Східної України з незадоволенням і люттю говорили про все це і вимагали негайної збройної розправи з козаками. Сенатор Ю. Збаразький оголосив: «Не втихомирювати треба це лихо, а спекатися від нього».

Сейм в ультимативній формі запропонував козакам скоротити свою чисельність до 5 тис, чоловік, а іншим повернутися до своїх панів. Водночас було вирішено набрати і розквартирувати у Східній Україні нові частини кварцяного війська (гусар, піхоти і так званих вибранців — усього 3500 чоловік).

Проте здійснити це сейм аж ніяк не міг — у державній казні не було, як звичайно, коштів для набору кварцяного війська, а магнати Східної України не наважувались виступити проти козаків лише з надвірними командами. В одному зі своїх пізніших послань князь Ю. Збаразький писав, що сила козаків не тільки в їхньому війську, а й в тім, що їх «відверто і потай підтримує майже вся Київська земля і Біла Русь».

Покозачення охоплювало дедалі нові місцевості. Чисельність козацького війська безперервно зростала. У королівській інструкції сеймикам, виданої наприкінці 1625 року перед скликанням нового сейму, говорилось, що козаки на Україні, «за всіма відомостями, забувши відданість і підданство своє, засновують собі удільну Річ Посполиту, заміряються на життя і маєтки невинних людей (шляхти). Вся Україна під їхньою владою, шляхтич у домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа їх, вони привласнили собі усю владу і видають свої закони… Не один шляхетський дім зганьблено, знеславлено, скривавлено власними підданими, що називають себе козаками». На доказ того, що козаки створюють собі на Україні «окрему державу», інструкція посилалась на те, що вони мають зносини «з Москвою через послів» (мається на увазі реєстровий полковник Іван Гиря, відправлений козаками до Москви у лютому 1625 року) і «оголошують війну і мир на власний розсуд».

Влітку 1625 року уряд спромігся зібрати проти козаків досить значні сили. 15 вересня на чолі коронного війська на Україну зі своєї ставки в м. Барі (Поділля) вирушив з військом новий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський [Станіслав Конєцпольський невдовзі перед тим був викуплений з турецького полону]. Йому було також підпорядковане посполите рушення українських воєводств (близько 30 тисяч чоловік).

Таким чином, сили Конєцпольського не поступались тим, які свого часу були у поляків під Хотином [За деякими відомостями, всього під проводом Конєцпольського було 50 тис. чоловік. Див. повідомлення сєвських воєвод до Москви від 6 липня 1625 року (Воссоединение Украины c Россией. Сб. док. Т. 1. Док. 26. С. 55).]. Невдовзі до Конєцпольського приєдналися зі своїми загонами східноукраїнські магнати, багато з яких виступали як королівські комісари — князь К. Вишневецький, X. Замойський, князь Ю. Заславський, С. Потоцький, А. Калиновський, Ян Данилович, М. Казановський, В. Тишкевич. Комісарам, «вельможним особам тамтешніх країв», доручалось разом з коронним гетьманом «використати будь-які засоби, які могли б бути здатними для придушення свавілля». Князь Ю. Збаразький, позбавлений можливості негайно приєднатися до Конєцпольського, відрядив до нього князя Четвертинського. «Сам добре знаєш, ваша мость, — писав Збаразький Конєцпольському, — що тобі доведеться не словами і не трактатами… а зброєю чинити справедливість». Разом з тим він прохав Конєцпольського взяти під свою опіку його маєтки у Східній Україні.

У 20-х числах жовтня польське військо переправилось на лівий берег Південного Бугу і через Паволоч рушило на Білу Церкву. Район Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас і Чигирина був головним місцем зосередження козацтва. Однак перед появою коронного війська на річці Росі козаки ще не були об’єднані. Цьому заважали спеціальні протиріччя в їхньому середовищі та різні політичні цілі, які ставили перед собою окремі групи. Особливо це відчувалось на Запорожжі. Прихильників поміркованої позиції щодо польських панів очолював тут славнозвісний реєстровий полковник Михайло Дорошенко, який в минулому був у щирих стосунках із Сагайдачним, а останній, як ми знаємо, був мудрим дипломатом і вважав, що рано ще підіймати зброю на Польщу.

Супротивників такої тактики репрезентував запорожець Марко Жмайло. Під час боротьби гору брала то одна, то друга сторона, що виявлялось, зокрема, в постійній зміні гетьманів. По-первах гетьманом був обраний Дорошенко, а пізніше, з часу появи коронних військ, ним став Жмайло. Загалом козаків на Запорожжі після об’єднання реєстровців із запорожцями налічувалось близько 6 тис. чоловік. Запорожці закликали до себе на підмогу донських козаків. У разі поразки в майбутній війні з панами вони мали намір перейти в Росію на вільні землі. Севські воєводи, зі слів українських втікачів, повідомляли Москву в липні 1625 року: «Запорозькі ж, государю, черкаси… з Дону твоїх государевих козаків до себе на підмогу покликали… А тільки-но у запорозьких черкас сили не стане битися з ляхами, то запорозькі, государю, черкаси всі хочуть переїхати на твоє государеве цареве… ім’я».

11 жовтня коронне військо підійшло до Канева. У місті було всього десь до 3 тисяч козаків. Не бажаючи підкоритися панам, вони вийшли з міста і попрямували до Черкас, куди сходилися козаки з інших міст. З Черкас вони вирушили далі на південь, до Запорожжя. У гирлі річки Цибульника, правої притоки Дніпра, в с. Таборище козаки зустрілися із запорожцями під проводом _Жмайла, що йшли їм на підмогу. Жмайло віз із Запорожжя артилерію. У с. Таборище, за милю від містечка Крилова, козаки заклали табір. Загалом тут зібралося близько 20 тис. повстанців.

Коронне військо поспішало до Таборища. По дорозі воно без жалю вбивало людей і спустошувало села і містечка. Путивльські воєводи повідомляли в Москву: «В литовських містах козаків поляки багатьох побили і міста їхні козацькі розорили». 24 жовтня Конєцпольський підійшов з військом до Крилова, звідки відрядив ко-. місарів до козаків з вимогою визнати постанову сейму про скорочення реєстру до 5 тис. і про повернення всіх інших під владу панів. Увечері до Конєцпольського з відповіддю з’явилось 13 козацьких старшин. Вони заявили, що козаки не бажають виконувати жодного пункту з сеймових умов. Розлючений такою відповіддю, Конєцпольський затримав старшин в польському таборі і, вихваляючись, заявив: «Ви невдовзі випробуєте силу наших шабель на своїх головах».

Конєцпольський, затримуючи старшин, прагнув раптово напасти на козацький табір. На світанку 25 жовтня він кинув свої сили на козаків. Широкий степ, розповідав сучасник, весь укрився військами. Всередині рухались коронне військо з Конєцпольським і загони посполитого рушення на чолі зі Збаразьким. Правим крилом командував київський воєвода Хома Замойський, лівим — галицький каштелян Мартин Казановський. Наблизившись до козацького табору, польське військо навалилось на нього всіма своїми силами. Артилерія почала шалено обстрілювати козаків. Але козаки не тільки витримали натиск ворога, а й завдали йому удару у відповідь. Великої шкоди заподіяла полякам козацька кіннота, що була схована в яру. Розгорнувшись у лаву, вона несподівано атакувала правий фланг ворога.

Лютий бій ішов на лівому крилі ворожого війська. Помітивши, що кут козацького війська погано захищений, Казановський кинув туди свої частини. Увірватись до табору, проте, йому не вдалось. «Козаки, — переказував самовидець, — відбивали кожен новий приступ рясними залпами».

Бій тривав цілий день. Увечері, коли настала темрява, Конєцпольський відвів своє військо на старі позиції.

Протягом всього, наступного дня поляки готувалися до нового штурму. Жовніри плели туруси з хмизу, припасали порох і кулі. Вночі до козаків перебіг один польський жовнір, який повідомив про підготовку поляками штурму. Тієї ж ночі козацьке військо потай покинуло табір біля Крилова і вирушило на схід, до озера Россоховатого. Переправившись у двох місцях через це довге і вузьке озеро, військо зупинилось коло наступного — Курукового озера [Курукове озеро було на правому березі Дніпра, напроти Кременчука. (Мемуары… С. 136).]. Біля першої переправи для захисту козаки залишили 1500, а біля другої — 2000 чоловік кінних і піших. Поставивши свої вози уздовж берега Курукового озера у вигляді півмісяця, вони стали шукати місце для табору. Найбільш вигідним виявився простір між озером і залишками старого городища. До цього місця підходило болото, покрите рясною травою, воно могло статті пасткою для ворога.

Часу для влаштування табору лишалось обмаль. Конєцпольський тієї ж ночі, з 30 на 31 жовтня, довідавшись про вихід козаків з-під Крилова, послав за ними в погоню кінноту під орудою С. Потоцького. Біля першої ж переправи Потоцький наштовхнувся на засідку. Козаки, підпустивши близько польську кінноту, зустріли її шаленою стріляниною. Однак Потоцький заволодів переправою. Другу переправу він не спромігся подолати і став чекати допомоги. Коли ж ця допомога надійшла, він разом з нею завзято кинувся на козаків. Ті змушені були відступити. Але біля самого козацького табору піхота і кіннота поляків потрапили в багно, до того ж козаки відкрили по ворогу вогонь. «Від козацьких самопалів, — писав Пясецький, — полягло чимало польської кінноти, а особливо іноземної піхоти».

Через кілька днів випав перший сніг. Наближення зими і чималі втрати змусили Конєцпольського розпочати з козаками переговори. 1 листопада в козацький табір прибули польські посланці. Під час переговорів 5 листопада в козацькому таборі зчинився переворот: від Жмайла було відібрано булаву (подальша його доля невідома). Гетьманом обрали Михайла Дорошенка. Наступного дня Дорошенко з старшиною прибув до Конєцпольського. Підписана тут угода, відома в літературі як Куруківський договір, передбачала такі пункти: реєстр збільшувався до 6 тис. чоловік (це було поступкою козацтву). Формування реєстру мало закінчитись не пізніше 18 грудня 1625 року, тобто за шість тижнів; реєстр при цьому треба було подати до коронного скарбу, а копії — старостам. Формування реєстру, як зазначалось у договорі, потрібно було для того, щоб польська влада мала «можливість заохотити більш здатних до успішної служби Речі Посполитій»⁶. Аби уникнути ускладнень, добір козаків для реєстру треба було здійснити не на місці, а лише тоді, коли вони розійдуться по домівках. Платня реєстру призначалась у розмірі 60 тис. злотих на рік, тобто по 10 злотих на козака. Старшинам, щоб вони краще виконували свої обов’язки «на службі його королевській милості і Речі Посполитій», платня, порівняно з козаками, була набагато підвищена [Договір призначав старшині таку платню: старшому реєстру — 500 злотих на рік, військовому судді — 100, обозному — 100, шістьом полковникам — по 50, шістдесяти сотникам — по 50.].

Старшини зобов’язувались не потурати козакам («не допускати самовыльних рад і не скликати виписаних з реєстру козаків») і негайно придушувати «усяке свавілля і непослух». Реєстровці, що мешкали в приватновласницьких маєтках, повинні були виїхати звідти протягом 12 тижнів. Залишитись там вони могли тільки за умови послуху власникам і згоди останніх. Всім учасникам повстання договір оголошував амністію.

Інші пункти угоди стосувались Запорожжя, Реєстрові зобов’язувались тримати на Запорожжі («на Низу, за порогами») залогу в 1000 або й більше козаків «у зв’язку з обставинами» [Інші реєстровці, які не потрапили до залоги, повинні були виступити по першому наказу коронних гетьманів «на допомогу регулярному війську або туди, куди буде потрібно» (Мемуары С. 145).]. Обов’язок наглядати за виконанням служби залогою покладався на старшого реєстру. Старшина також була зобов’язана спалити човни на Запорожжі і забороняти всілякі зв’язки по Дніпру між волостями і Запорожжям. Для того щоб забезпечити укладення реєстру в призначеному договором розмірі, Конєцпольський залишив у Придніпров’ї під орудою Казановського 15-тисячне військо. Воно мало розміститися у Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Стайках, Фастові і стояти доти, поки «козаки розберуться в 6 тис.».

Незабаром після Курукова старшини заходилися складати реєстр. Разом з польськими комісарами і жовнірами вони їздили по селах і містах і вибирали людей для реєстру. До нього потрапляли тільки «ліпші люди», тобто ті, хто мав певне майно, необхідне для належного відбування військової служби.

Формування реєстру було складною справою. Заворушення у Східній Україні не вщухали. Якась частина козаків, що не мала ніяких надій потрапити до реєстру, сподівалася на допомогу з боку російського уряду. Посланець київського митрополита Іова Борецького священик Филип, що їхав до Москви наприкінці 1625 року, говорив царським воєводам: «А котрих ото… людей від козацтва відставляють, і ті козаки всі мислять посилати бити чолом тобі, государю… щоб ти, государю, пожалував їх, велів їм допомогу вчинити своїми государевими людьми на поляків. І вони ото, козаки, стануть служити тобі, государю, і міста литовські стануть очищати в твоє государеве ім’я».

Реєстр було укладено в зазначений договором час і передано польським комісарам в Києві. Приблизно тоді ж на Україні було засновано шість реєстрових полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки мали назву міста, де перебувала управа полку і жила старшина на чолі з полковником. Полк поділявся на сотні на чолі з сотником. Артилерія реєстру зі всією обслугою і ремісниками (гармаші, фурмани, ковалі, столяри, лимарі і т. д.), а також військова музика — сурмачі, барабанщики тощо розташовувались у Каневі.

Навесні 1626 року гетьман Михайло Дорошенко з реєстровими козаками, набраними з різних полків, вирушив на Запорожжя. Він повинен був у присутності представників коронного гетьмана виконати умову Куруківського договору щодо запорожців. Але Дорошенко не поспішав це робити. На Запорожжі реєстровці спалили лише частину човнів, головним чином призначених для рибальства. Незабаром, під тиском запорожців, вони відступили до Хортиці. Залишивши тут залогу у 1000 чоловік, «людей, вибраних» на чолі з полковником Іваном Кулагою, Дорошенко з рештою реєстровців повернувся на волость. В листі турецькому каймакану (начальнику турецьких військ у Криму) він з явним перебільшенням писав, що реєстровці нібито «тамошніх свавільників (запорожців) одних побили, других взяли в полон і спалили всі човни».

Після укладення Куруківського договору ще більше посилився тиск польської влади на український народ. Польські пани збільшували податки залежного від них населення. Багато козаків було покріпачено, а їхнє майно і грунти відібрані на користь шляхти. Різні кривди і насильства посилювались бешкетами польських жовнірів, розташованих в містах і містечках України. Львівський літописець писав, що жовніри в цей час на Україні «кривди нестерпні чинили, людей без подання причини забиваючи».

Утисків, обмежень і свавілля не уникнули і реєстровці. Коронний гетьман Конєцпольський, наприклад, використовував реєстрових козаків для оборони своїх маєтків від татар тощо. У проханні до сейму реєстровці в 1627 році скаржились «на велику кривду» з боку місцевих панів, які відбирають майно, б’ють і мордують козаків. Реєстровці нарікали на те, що не можуть знайти захисту від цих насильств. Старшина з свого боку додавала, що місцева шляхта не дозволяє їй торгувати, закладати промисли і мати шинки. Вона заявляла, що військо не виконуватиме свої обов’язки, поки не буде покладено край утискам. Старшина наполягала на тому, що для підтримання боєздатності реєстрового війська треба обов’язково дозволити замість померлих козаків вписувати в реєстр «придатних і заслужених виписчиків». Однак тут же вона зауважувала, що знайти таких виписчиків буде нелегко, бо вони «вже так пограбовані і сплюндровані своїми панами, що. лишилися тільки хіба що з душею». Тоді ж старшина прохала уряд видати війську порох і свинець, збільшити платню і т. д.

Пограбовані і переслідувані польськими магнатами селяни, міщани і козаки втікали на Запорожжя і в Росію. В травні 1629 року урядовий комісар реєстру Хмелецький писав королю: «На Запорожжі зібралось козаків майже стільки, скільки їх було під Хотином, або навіть більше».

До запорожців приєднувались і реєстрові козаки.

У 1628 році під час походу в Крим на допомогу хану Шагін-Гірею помер гетьман реєстровців Михайло Дорошенко. На його місце старшина висунула Григорія Чорного. Кандидатура Чорного була найбільш придатною для уряду, і він поспішив затвердити його.

Чорний придушував усякий вияв невдоволення з боку козаків. Наприкінці 1629 року на територію Східної України, головним чином у Київське воєводство, знов було введено частини кварцяного війська, які щойно повернулися з шведського походу [Кварцяне військо було виведене з України в Прибалтику 1626 року у зв’язку з поновленням польсько-шведської війни]. Повернення жовнірів означало не тільки відновлення свавілля і бешкетів. Кварцяне військо було водночас тією каральною силою, яка негайно приходила на підмогу польським панам для придушення всяких виступів українського народу.

Розквартирування кварцяного війська посилило протест народу України. Множились напади на загони жовнірів.

Як завжди на допомогу народу прийшло запорозьке козацтво. Ще 1629 року частина тих реєстровців, що приєднались до запорожців, оголосила гетьмана Чорного позбавленим булави і обрала на його місце Левка Івановича. Тоді Чорний оповістив про виключення з війська всіх тих реєстровців, що втекли до запорожців, прийняв унію і дав клятву вести смертельну боротьбу з вільним козацтвом [На сеймі, по смерті Чорного, Конецпольський так висловився про нього: «Хотів, бідолаха, так виконувати свої обов’язки гетьмана, щоб сеймові постанови були ретельно виконані… сподіваючись у такий спосіб заслужити королівську милість собі і всьому (реєстровому) війську».].

Перед самою появою кварцяного війська на Україні Левка Івановича, як людину нерішучу, було звільнено козаками від гетьманства. На його місце обрали енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясило) [Сучасні українські історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький вперше дослідили походження цього славного ватажка запорозького козацтва. Спираючись на деякі польські відомості, а саме на документи королівського суду від 1647 року, де його називають татарином з Криму Усаном або Хасаном, вищезгадані історики наводять ще й такі відомості про його походження: під час московської кампанії (1618 р.) Хасан стає козаком і приймає православ’я під ім’ям Тараса. Він швидко здобуває славу серед козацтва, і вже 10 червня 1620 року папський нунцій писав: «5000 козаків прийшли з Чорного моря, перейшовши кордон Угорщини, і вступили на службу до імператора на чолі з відомим капітаном Гасаном Тарасом». Тарас став відомим воєначальником найманих австрійським цісарем козацьких загонів, що брали активну участь в Тридцятилітній війні. Досвід, який він здобув під час цієї війни, дуже прислужився у визвольних змаганнях в Україні. О. Баран і Г. Гаєцький вважають, що під час гетьманства Тараса Трясила в козацьких військах з’являється козацька кавалерія, яка разом з пішими військами починає відігравати важливу роль. Змінилася навіть офіційна назва війська Трясила. Тепер воно зветься «козацька кавалерія і інфантерія» (Baran A., Gajecky G. The cossacks in the thirty years war. C. 73–74; Також: Gajecky G. Origins of Taras Triasylo // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 5/6. C. 354–357).].

У квітні 1630 року козаки на чолі з Трясилом вирушили з Січі на волость. Їхнє військо налічувало близько 10 тис. козаків піших та кінних і везло з собою гармати. Трясило звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи його повстати проти поневолювачів і вигнати жовнірів. До запорозького війська, що рушило в напрямку Черкас, стали приєднуватися селяни, міщани і козаки з різних міст Східної України. Севські воєводи доповідали в Москву: «А в яких… містечках запорозькі козаки жили по домівках, і нині… ті всі козаки із тих містечок ідуть в схід до гетьмана до Тараса і до козаків у місто Черкаси».

В середині березня запорожці підступили до Черкас. Зупинившись за кілька верст від міста, вони послали туди розвідників. Ті оточили вночі будинок Чорного, захопили його у ліжку і доставили в козацький табір. За вчинені злочини козаки засудили Чорного до страти.

Довідавшись про арешт Чорного і про наближення запорозького війська, черкаська реєстрова старшина втекла з міста до Корсуня під захист жовнірів. Туди ж почали тікати з різних міст й інші старшини з загонами реєстрових козаків. Невдовзі в Корсуні зібралося близько 3 тис. реєстровців.

4 квітня запорожці вступили в Корсунь. У місті спалахнуло повстання. Міщани почали стріляти в жовнірів з вікон і горищ своїх будинків. Реєстрові козаки перейшли на бік повстанців. Вірна урядові старшина разом з частиною жовнірів втекла до Бара, в головну квартиру коронного гетьмана Конєцпольського і доповіла йому про події на Придніпров’ї, прохаючи «захистити їх як вірних його королівської милості вояків від свавільників». Конецпольський, однак, не наважився негайно вирушити проти козаків. Він скликав до Бара магнатів і шляхту українських воєводств. У зверненні до них 7 квітня 1630 року, оповіщаючи про повстання, коронний гетьман писав: «Прошу вас, моїх милостивих панів, до яких найближче ця пожежа і які вже раніше довідались, що таке хлопське свавілля, добровільно прибути в військо його королівської милості, щоб погасити цю пожежу хлопською кров’ю».

Шляхта і жовніри почали збиратись у Бар до Конєцпольського. По дорозі вони погрожували жителям: «Коли повернемося, всіх вас в пясті м’яти будемо (потовчемо в ступі)».

Тим часом повстання швидко розросталося. Після Корсуня козаки оволоділи Каневом, а потім Переяславом. Бентежні вісті про те, що полум’я повстання поширюється все далі і далі, одна за одною летіли до Бара. Це змусило коронного гетьмана поквапитися з походом. Попереду було відправлено з загонами шляхти відомого своїми кривавими бешкетами коронного стражника Самуїла Лаща.

Банда Лаща заливала руки кров’ю невинних людей. Лащівці вирізали населення цілих містечок, таких, наприклад, як Лисянка, Димер, незважаючи ні на стать, ні на вік. «Пан Лащ, до Києва йдучи, — писав львівський літописець, — Лисянку-містечко на самий день Великодний, всіх покарав як мужів, так і жон, так і дітей в церкві будучих, і попа з ними, по дорозі людей невинних, аби тільки Русин був (українець. — В. Г.) забивали». До Лаща приєдналась купка реєстровців. Услід за Лащом на Переяслав вирушив Конєцпольський. Виступові коронного війська намагались надати вигляду хрестового походу на козаків. До Бара на проводи коронного гетьмана зібралася вся довколишня польська шляхта. Під час урочистого богослужіння домініканці обнесли навколо костьолу і потім освятили меч Конєцпольського, благославляючи його «русь (українців. — В. Г.)… викоренити».

За повідомленнями, які мали російські воєводи, військо Конєцпольського налічувало 12 тис. чоловік.

Конєцпольський ішов у Придніпров’я «з великою люттю на козаків і на всю Русь» з тим «інтентом (наміром), щоб, — як писав львівський літописець, — спочатку козаків, а потім і в усій Україні Русь вистинати (викоренити) аж до Москви».

Підійшовши до Києва з півдня, Конєцпольський почав переправлятися через Дніпро. Вночі, коли значна частина війська була вже на лівому березі, на штаб Конєцпольського напала сотня кінної розвідки. У штабі зчинився переполох, під час якого козаки схопили німецького капітана «і самого пана гетьмана мало не спіймали». Конєцпольський швидко повернувся до Києва, щоб дочекатися тут загонів, що відстали. Аж через кілька днів коронне військо переправилось через Дніпро і вирушило на Переяслав. Через якийсь час воно зайняло позиції під містом.

Незважаючи на те що коронне військо було набагато краще озброєне, ніж козацьке і мало більшу за числом кінноту та сильнішу артилерію, Конєцпольський не наважувався наступати на Переяслав. Очікуючи нових загонів, він намагався водночас не допускати підмоги козакам в Переяслав. Одного разу Лащ доповів Конєцпольському, що до міста наближається загін повстанців числом в 200 чи 500 чоловік. Взявши з собою «жовніра доброго» в дві тисячі, Конєцпольський кинувся наздоганяти цей загін. Повстанці вступили в нерівний бій. Оточені з усіх боків ворогом, вони зайняли шопу, що самітньо стояла у полі, і «боронилися так, що жодного живцем (жовніри) не піймали»; полякам пощастило захопити лише одного сотника, але і то тяжко пораненого. В цей час з польського війська до козаків у Переяслав перебігло двоє слуг. Вони повідомили козакам про бій Конєцпольського з загоном повстанців у полі. Тоді Тарас Трясило вдарив по табору коронного війська, що залишилось під орудою польного гетьмана Миколи Потоцького. Почалась люта січа. На допомогу Потоцькому до табору повернувся Конєцпольський, і бій став ще жорстокішим. Близько шостої години пополудні почалась страшенна злива. Козаки, захопивши три гармати, дві гаківниці й іншу зброю, відійшли до Переяслава. Кожна з сторін втратила до двох тисяч чоловік. Козаки вбили ротмістра Ганібала, дорадника Конєцпольського, «по якому сам пан гетьман як по батьку плакав», і інших визначних шляхтичів, або, як їх іронічно називав львівський літописець, панів Красновойського, Красносельського, Красноставського.

Приблизно в середині травня, вночі, невеликий загін козаків непомітно підкрався до тієї частини табору, де розташувався штаб Конєцпольського, який охороняла добірна шляхетська корогва — Золота рота. В останній було 150 шляхтичів, що належали до вельможних родин. Захоплена зненацька козаками, Золота рота після короткого бою була цілком знищена. Героїчній боротьбі козаків під Переяславом Тарас Шевченко присвятив свій відомий твір «Тарасова ніч». Події тої незабутньої ночі, яка закінчилась знищенням Золотої роти, так зображені поетом:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки —

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали…

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі —

Тії ночі кривавої,

Що славою стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала [Епізод винищення Золотої роти деякі історики, наприклад Д. Дорошенко, вважають поетичною вигадкою, що веде своє походження з «Історії Русів», за якою пішов і Т. Шевченко в «Тарасовій ночі» (Д. Дорошенко. Нарис історії України. Т. 1. С. 219).].

У боротьбі козаків з польськими панами під Переяславом брав участь, можна думати, майбутній керманич визвольної війни Богдан Хмельницький, якого сучасник, польський історик В. Коховський, називав «споборником Тараса».

Напади козаків на польський табір тривали і в наступні дні. Коронне військо швидко тануло. 18 травня Конєцпольський звернувся до шляхти українських воєводств із закликом поспішити до нього на допомогу, бо його становище з кожним днем гіршає. В тилу коронного війська діяли окремі невеликі повстанські загони. У Києві, наприклад, вони спалили 50 великих човнів (байдаків), не рахуючи малих, на яких можна було послати Конєцпольському допомогу. Між Борисполем і Буржанами повстанці розбили загін жовнірів, який йшов на допомогу Конєцпольському. З усього цього загону лишилося в живих тільки 25 жовнірів.

Нападів зазнавали також і інші польські загони, наприклад, жовніри, котрі стояли в Копачеві, Димері і Білгородці.

На початку червня відбувся бій, який вирішив долю кампанії. Натхненні бажанням покінчити з ворогом, козаки навально кинулись на польський табір. Ворог зазнав тяжкого удару. Крім багатьох вбитих він втратив майже всю артилерію. Намагаючись відрізати Конєцпольському шлях до відступу, козаки зруйнували пароми та інші способи переправи на Дніпрі [Як повідомляли путивльські воєводи, «на останньому бою черкаси у гетьмана Конєцпольського в обозі наряд взяли і багатьох поляків в обозі побили і перевози по Дніпру відняли і пароми по перевозах попалили» (Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 69. С. 89).].

Становище польського війська було вельми скрутне. За словами Пясецького, під Переяславом полягло жовнірів і шляхти набагато більше, «ніж за всю останню (польсько-шведську) війну». Лише панства загинуло близько 300 чоловік. Всього ж коронне військо втратило близько 10 тисяч. Жовніри нарікали на коронного гетьмана і погрожували заколотом за те, що «їх так багато загинуло і гине». Невдовзі до Конєцпольського надійшла підмога, але останній, переконавшись у тому, що з козаками йому не впоратись, «хоч би його військо було і в десять раз більше», вирішив піти на мирову.

Під Переяславом козаки завдали відчутної поразки коронному війську. Проте вони не закріпили своєї перемоги. Цьому стала на перешкоді, як і в багатьох інших повстаннях, боротьба в самому козацькому таборі. Частина старшини і колишніх реєстровців, що побоювалися розгортання повстання, наполягала на укладенні угоди з панами. Тарас Федорович з 10 тис. козаків, що вимагали продовжити повстання, подався на Запорожжя.

8 червня між козацькою старшиною, що залишилась, і Конєцпольським було укладено угоду. Польські пани погоджувались збільшити реєстр до 8 тис. козаків. Реєстровці, зі свого боку, зобов’язувались утримувати на Запорожжі залогу в 2 тис., негайно віддати гармати, захоплені у коронного війська, і повернути полонених, а також вирушати за першою вимогою короля на оборону Речі Посполитої. Гетьманом реєстру призначався Тимофій Орендаренко.

Рядове козацтво з обуренням і гнівом зустріло угоду з польськими панами. Воно і чути не хотіло про такий реєстр, до якого зараховували лише заможних людей. Путивльські воєводи, відзначаючи суперечності серед козацтва, писали: «Черкаси-бо кращі люди хочуть розписуватися, а дрібні-бо черкаси ж розписуватися не хочуть».

До того ж Конєцпольський порушив умови угоди. Повернувшись до Бара, він оголосив, що Переяславський договір недійсний і що козаки мають виконувати умови, ухвалені біля Куруківського озера, згідно з якими реєстр обумовлювався в 6 тис. козаків. На початку 1631 року Конєцпольський під тим приводом, що жовніри мають потребу в зимових квартирах, вирядив частини кварцяного війська до Києва, Ніжина, Бикова, Березані, Носівки, Дівиці та ін.

Зрада польських панів посилила протест українського народу. Міщани Ніжина і прибулі сюди жителі навколишніх сіл відмовились впустити до міста два полки жовнірів (2 тис. чоловік). Жовніри тричі намагались силоміць заволодіти містом, проте його захисники під проводом полковника Івана Балиловця дали відсіч усім нападам і примусили ворога відступити. Повстання спалахнуло також в Канівському і Черкаському староствах.

До повсталих, як повідомляли путивльські воєводи, звернувся «із Запорог гетьман черкаський Тарас», закликаючи їх, щоб вони «проти поляків стояли всі, а на шість тисяч не виписувались». Услід за тим Тарас Трясило із запорожцями знов рушив на допомогу повстанцям. На початку червня 1631 року севські воєводи повідомляли в Москву, що «козаки… запорозькі і черкаси зійшлися… і стали в Черкасах, та в Переяславі, та в Каневі… а гетьман… у козаків Тарас». Козаки прагнули вигнати жовнірів і визволити Україну від польської шляхти.

На випадок невдачі вони гадали повернутись на Запорожжя, а потім, можливо, прохати російський уряд прийняти їх. під свою владу: «А буде так, государю, — писали севські воєводи, — їх сила не візьме проти ляхів стояти за віру і за те, щоб їм із козаків не виписуватися, і козаки, ото, государю, хотять, побравши наряд і всякі запаси, йти в Запороги, а із Запорог прийти на Дон і з Дону посилати до Москви бити чолом… щоб ти, государю, пожалував їх, велів їм бути під своєю государською державою».

Проте на цей раз похід козаків не мав такого успіху, як минулого року. Старшині вдалося стримати частину реєстровців від участі у повстанні. До Тараса Трясила і запорожців звернулися ніжинці з проханням «оборонити їх від ляхів». Але він відповів, що допомогти їм не має змоги, «тому що між ними (козаками реєстровими і нереєстровими) стала ворожнеча». В зв’язку зі зміною обставин запорожці мусили повернутися на Січ. Разом з ними пішов на Запорожжя також полковник Дацько Білоцерковець з частиною реєстровців.

Польський уряд, незадоволений реєстровим гетьманом Орендаренком, який не зміг «вгамувати козаків», влітку 1631 року призначив на його місце Івана Кулагу-Петражицького. Останній, одержавши гетьманську булаву, заходився наводити «порядок» у реєстрі.

Наприкінці 1631 року поблизу Києва реєстрові козаки затримали московського і шведського послів, що їхали на Запорожжя до Тараса Трясила. В цей час готувалась нова війна між Росією і Польщею. Прагнучи повернути землі, захоплені раніше Польщею, Росія намагалася забезпечити собі допомогу з боку запорозького козацтва. Послу, який віз запорожцям царську грамоту, уряд наказав доїхати до Запорожжя у такий спосіб, щоб не потрапити до рук реєстрових козаків. Але послам не поталанило. Затримані реєстровцями, вони були негайно доставлені до гетьмана Кулаги. Той наказав кинути їх до в’язниці, забрати у них всі папери. Але прочитати їх він, за звичаєм, мав право тільки на раді. Тому в Києві, що був на той час місцем перебування реєстрового гетьмана, й було скликано раду. Довідавшись із грамоти, що російський уряд пропонує запорожцям виступити разом з Росією проти Польщі, реєстровці погодилися з цим. Однак старшина і «кращі люди, що прилучилися до поляків», почали умовляти козаків відмовитись від свого наміру. Під тиском старшини рада розійшлась, не прийнявши ніякої угоди. Скориставшися з цього, Кулага залишив у себе папери, а послів відправив до Конєцпольського… За наказом останнього, російського посла було страчено, а шведського кинуто до в’язниці.

Навесні 1632 року Кулага з 4 тис. реєстровців вирушив на Запорожжя. За деякими відомостями, Кулага захопив Хортицю і витіснив звідти козаків Білоцерківця, спалив частину човнів і навіть захопив у полон Тараса Трясила. На цьому, мабуть, і закінчились успіхи Кулаги. Для продовження боротьби із запорожцями Кулага відновив реєстрову залогу біля о. Хортиці, залишивши там 1500 козаків під орудою полковників Клишка і Коленка (він же Калинник). На сеймі 1632 року король похвалив Кулагу і старшину за їхні заходи проти запорожців. Однак, ледве Кулага повернувся до Канева, як одержав тривожну звістку Калинника, який доповідав, що запорожці збудували нові човни і збираються в морський похід на Туреччину, а йому, Калиннику, загрожують, «зв’язавши, взяти із собою на море».

У відповідь на це Кулага збирався відрядити Коленку і Клишку на підмогу по сотні козаків від кожного полку. Проте виконати це Кулага не встиг — його стратили свої ж козаки, коли довідалися про його нерішучу позицію на сеймі в справі захисту православної церкви.

У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III і в Польщі почалася звична для подібного випадку боротьба за кандидатуру нового короля. Російський уряд вирішив скористатися з цього, щоб повернути відібрані Польщею землі. Влітку того ж року російське військо вирушило на Смоленськ (під орудою воєвод Шеїна і Ізмайлова) та Чернігів (під орудою Бутурліна). Ці дії Москви викликали переполох серед магнатів і шляхти, які встигли вже привласнити значну частину Смоленщини i прагнули оволодіти новими московськими землями. Вони вимагали від уряду швидше провести вибори короля і негайно вирушити на Москву.

27 вересня у Варшаві було скликано елекційний (для виборів) сейм [Ще раніше козаки прибули із своїми справами до польського сенату. Як передає в своїх «Споминах» польсько-литовський магнат і державний діяч Альбрехт Радзівілл (3 липня 1632 р.), «…на сенаті розглядалися пункти, отримані від козаків, де вони заявляли, що, будучи частиною Речі Посполитої, вони вимагають свободи грецької релігії, а також просили збільшити військо і плату, забезпечити їх порохом тощо». Польський уряд глузливо відповів: «Козаки дійсно є частиною Речі Посполитої, як самі себе іменують, але такою частиною як волосся або нігті на тілі людини, які, коли виростають великими, то волосся обтяжує голову, а нігті гостро колють, через те їх треба обрізувати; от так і козаки, коли їх мало, вони можуть допомагати в боротьбі Речі Посполитій, але коли вони розмножаться, то королівству треба пильнувати, щоб від хлопства руського ребелії (повстання. — В. Г.) проти панів не сталося» (Radziwi?? Aibrecht Stanis?aw. Pami?tnik. Pozna?, 1835. T. 1. C. 24).]. Цього разу сейм завершив свою роботу дуже швидко. Новим польським королем було обрано сина Сигізмунда III Владислава IV. Водночас сейм ухвалив зібрати надзвичайний податок (по два злотих з диму), збільшити кварцяне військо і негайно вирушити на чолі з Владиславом IV на Смоленськ. Друге військо під орудою кам’янецького каштеляна Олександра Пясочинського (креатура Станіслава Конєцпольського і Яреми Вишневецького) мало вирушити на Путивль. Це військо планували сформувати з магнатських надвірних частин, реєстровців, а головним чином — з «охочих» козаків.

На цьому сеймі і на наступних (1635 і 1647) було досягнуто компромісу і в церковній справі: за православними визнано свободу віри, їм не заборонялось займати міські уряди, поверталось право засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Київський митрополит знову дістав кафедру Св. Софії й Печерський монастир; крім київської митрополії православні одержували ще єпископські кафедри в Луцьку, Львові й Перемишлі. Від уніатів відбирався ряд церков і монастирів. Однак значна кількість єпископських кафедр, як і раніше, лишалась за ними. Це стосувалось єпископств у Холмі, Володимирі на Волині, Пінську і Полоцьку.

Як бачимо, перемога православних була значна, але цим не вирішувалась церковна проблема. Унія лишалась в опозиції до православ’я, це вело до ворожнечі між українцями за релігійною ознакою і продовжувало значно послаблювати їхні сили перед спільним ворогом.

Толерантна, порівняно з попередньою, церковна політика пояснювалась бажанням польського уряду в зв’язку з наближенням війни з Росією уникнути зіткнень зі своїми українськими підданими і більше того — якомога вигідніше використати їх в цій війні. Владислав IV зажадав допомоги навіть з боку таких своїх підданих, з якими польський уряд ще вчора вів криваву боротьбу: селянам, котрих силою повертали під владу панів, сьогодні пропонується стати козаками і взяти участь у війні з Росією. Щоб залучити на службу якомога більше «охочих», Владислав IV негайно посилає реєстровому війську платню грошима. Рильський воєвода писав у травні 1633 року, що польська влада в Україні «охочих людей… накликає, щоб всякі охочі люди писалися знову в козаки, а котрі там старі козаки були залишені (виписані), і тим… велено бути як раніше (козаками), і гроші і сукна тим новоприбулим і… старим козакам велено ж давати».

Козаки брали участь в московській кампанії. Так, 1634 року козацьке військо числом в 20 тис. під орудою гетьмана Орендаренка прийшло на допомогу невеликій (9 тис.) армії короля, інші частини козаків діяли поблизу Вязьми, Ржева, Калуги. Були козаки й у війську Я, Вишневецького та Л. Жолкевського в Комаринській волості при облозі Сєвська. Однак особливого бажання воювати в команді магнатів козаки не виявляли. У двадцятих числах квітня 1634 року рильський воєвода повідомляв у Москву, що «у Жолкевського і у Вишневецького… з лістровими (реєстровими. — В. Г.) черкасами учинилась незгода, а сказали лістрові черкаси пану Жолкевському і Вишневецькому, що їм, лістровим козакам, з Жолкевським і Вишневецьким… не йти (не по дорозі)».

Війна між Польщею і Росією тривала до середини 1634 року. В червні було укладено так звану Полянівську мирну угоду. Результатом її було те, що хоч польський король зрікався зазіхати на російський трон, однак за Польщею ще утримувались Смоленська і Сіверська області.

По укладенні мирної угоди з Росією польські пани вдалися до нових репресій щодо козаків. Скликаний в лютому 1635 року сейм у Варшаві ухвалив рішення про розміщення кварцяного війська в українському Подніпров’ї. Було оголошено також, що кількість реєстрових козаків не може перевищувати 7 тисяч чоловік. Король відверто заявив, що про збільшення реєстру мова може йти тільки під час війни, тобто тоді, коли козаки потрібні Речі Посполитій. Для перевірки реєстру було призначено комісарів на чолі з Л. Жолкевським і А. Киселем. Для втримання козаків у покорі ухвалили: кожен непокірний гетьману або старшині козак, або такий, що брав участь у скликанні «чернецької ради» (так називалась скликана козаками без дозволу старшини рада), підлягав не тільки виключенню з реєстру, а й страті.

У всій системі урядових заходів, спрямованих проти українського народу, особливе місце відводилось боротьбі із Запорозькою Січчю, яка щодалі відігравала все помітнішу роль у визвольному русі України. Сейм 1635 року підтвердив усі попередні ухвали про заборону (під загрозою найсуворіших покарань) втеч на Запорожжя, провезення туди зброї, провіанту тощо. Більше всього польські магнати і шляхта Східної України наполягали на тому, щоб були вжиті дійовіші заходи, спрямовані на припинення втеч селян на Запорожжя [Втечі українських селян і міщан «у козаки» набули в 30-х роках XVII століття великих розмірів. Український козак Лаврін Лепляїв розповідав 13 вересня 1635 року сєвським воєводам, що Конєцпольський збирається йти з військом на козаків, тому що «від них (від поляків) з Польщі всі піддані їм селяни і хлопці (мабуть, хлопи. — В. Г.) тікають в українські міста і стають козаками» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 92. С. 159).].

Для цього сейм ухвалив «збудувати фортецю на Дніпрі, там, де гетьмани наші (коронні) визнають доречним, і поставити туди відповідну залогу з піхоти і кінноти, забезпечивши її амуніцією».

Для спорудження фортеці сейм наказав негайно виділити зі скарбниці 100 тис. злотих. Фортеця мала, на думку польського уряду, бути опорою їхнього панування у Подніпров’ї і разом з тим розірвати усякий зв’язок Запорожжя з волостю. Ухвала сейму свідчила водночас про те, що Польща вже не могла покладатись на реєстр і його залогу на Запорожжі.