Розділ X. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ 1637–1638 РОКІВ

Розділ X. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ 1637–1638 РОКІВ

Страта Сулими викликала обурення не тільки запорожців, а й значної частини реєстрового козацтва. Ситуація в Україні лишалася напруженою. Магнати і польська шляхта, як і раніше, привласнювали козацькі, селянські і міщанські грунти, перетворювали вчорашніх власників на своїх кріпаків. Польські пани заявляли селянам і козакам, що вони незаконно «живуть на шляхетських маєтках», примушували їх трудитися під панською владою. На початку 1636 року сейм ухвалив відновити Кодацьку фортецю силами і за рахунок українського населення Подніпров’я.

У 30-х роках XVII століття польські магнати ще більш зміцнили свою могутність у Східній Україні. Основою їхньої сили і впливу були величезні земельні володіння у Подніпров’ї та в інших місцях. Апетити магнатів дедалі зростали. Пани прагнули заволодіти також землями реєстрового козацтва, вважаючи, що для придушення заворушень українського народу і для захисту від нападів татар і турків досить об’єднаних сил їхніх величезних надвірних загонів [Надвірне військо Я. Вишневецького, наприклад, налічувало понад 10 хоругв по 104 чоловіка у кожній. Крім того, була тут і своя артилерія], шляхти і кварцяного війська, розквартированого в Україні. У зв’язку з цим на сеймі 1636 року магнати почали наполегливо вимагати розпуску реєстру. Свідок тих подій Пясецький писав з цього приводу: «Різні польські пани, ставши в київських землях — головному зосередженні козацтва — власниками величезних маєтків, придбаних за гроші або ж шляхом королівського дарування, прагнули збільшити свої прибутки, а отже, намагались умовити сенат і короля знищити залишки козацьких прав, які, на думку панів, заважали здійсненню їхніх намірів».

Проте король і уряд відмовились виконати цю вимогу, бо, з одного боку, не бажали втратити таке дешеве військо, як реєстрове козацтво, а з другого — не хотіли допустити подальшого посилення магнатів. Тоді останні, повернувшись із сейму, почали діяти самочинно. Так, наприклад, Станіслав Данилович, син руського воєводи Яна Даниловича, зятя Станіслава Жолкевського, який одержав в. управління корсунське і чигиринське староства, заходився приводити до «послушенства» не тільки селян і міщан, а й реєстрівців. Прибувши до староства з загонами жовнірів і шляхти в числі 700 чоловік, С. Данилович почав запроваджувати там свої «порядки». Коли реєстровці спробували протестувати, Данилович зверхньо відповів: «Мені нема до вас діла, бо в мене є лицарі ліпші за вас». Усіх, хто чинив опір, він жорстоко карав.

Посилення гніту спонукало українців, як і раніше, до втеч на Запорожжя. Низи реєстрового козацтва, у свою чергу, прагнули, як писав Лука Жолкевський в липні 1636 року, до об’єднання із запорожцями. Серед них все частіше чулися вимоги забрати артилерію і відійти на Запорожжя.

Невдоволення реєстровців дуже турбувало польський уряд. Адам Кисіль, сеймовий комісар у справах козацтва, намагався вплинути на козаків через старшин і православне духівництво [Київський митрополит Петро Могила відрядив до козаків, за проханням Кисіля, двох ігуменів, «людей вмілих і вірних». Його посланці мали переконати козаків, що відмовою підкоритися вони не тільки втратять свої привілеї, а й завдадуть великої шкоди також православній церкві]. За його словами, реєстровців легко можна було б тримати у покорі, застосувавши до них такі три основні принципи, а саме: «Старшину підкупити подарунками; достойних і тих, що володіють будинками і на них озираються, — ласкою… А невгамовних бунтівників, голоту… стримувати страхом шаблі, смерті».

Для залякування козаків Кисіль сфабрикував від імені короля універсал, яким загрожував у разі непокори втратою всіх їхніх прав. Проте ні погрози Кисіля, ні умовляння реєстрових старшин — Василя Томиленка (займав на той час посаду старшого реєстру) і військового писаря Онушкевича — не мали успіху. Поміж реєстровцями почались заворушення. Частина їх разом з Павлом Бутом (Павлюком) рушила на Запорожжя.

Павлюк, що належав до заможних реєстрових козаків, брав участь, разом з Сулимою, в здобутті Кодака. Серед усіх товаришів Сулими, яких свого часу було відправлено до Варшави, він єдиний уникнув страти.

Щоб утримати в покорі залишену на волості частину реєстру, Адам Кисіль і польний гетьман Микола Потоцький призначили на початку травня 1637 року козацьку раду на р. Росаві. Під час ради А. Кисіль і М. Потоцький провели перегляд реєстру. В ньому залишали козаків тільки за порукою старшин і підстарост. Цим козакам була видана платня, якої вони вже давно не одержували. «Врешті-решт, — з полегшенням писав Кисіль, — військо очищене і вписане в реєстр». Проте ледве Кисіль і Потоцький покинули раду, як їм було повідомлено, що реєстровці хочуть скинути старшину і рушити услід за Павлюком на Запорожжя. Кисіль і Потоцький одержали ще й другу неприємну звістку: люди продають волів і коней та купують зброю — самопали тощо.

Тоді ж, наприкінці травня 1637 року, Павлюк із загоном запорожців і реєстровців нагально з’явився в Черкасах, захопив реєстрові гармати і знов повернувся на Запорожжя. Вибраний там гетьманом, Павлюк звернувся до українського народу з універсалом. Він закликав усіх йти на Запорожжя, вступати в козаки, а панам і урядникам погрожував жорстокою карою, якщо вони добровільно не зречуться влади над тими з підвладних, які оголосили себе козаками. Водночас Павлюк закликав українців не пускати на квартири жовнірів.

Верхівка реєстру дорікала Томиленку за потурання Павлюкові і позбавила його посади старшого. На його місце було призначено переяславського полковника Саву Кононовича. Повідомляючи коронного гетьмана про те, що Павлюк і козаки подалися на Запорожжя, старшина прохала надіслати до Черкас коронне військо і покарати родини «бунтівників». Вона наполягала на тому, щоб Конєцпольський наказав підстаростам не пропускати на Запорожжя хліб, а також попередити панів, щоб ті краще стежили за своїми підданими.

У відповідь на це Конєцпольський, побоюючись, щоб залишені реєстровці не пішли за Павлюком, наказав C. Кононовичу зібрати реєстр і прибути з ним до Південного Бугу, де була головна квартира коронного гетьмана. Старшина, проте, не спромоглася виконати цей наказ. На початку серпня 1637 року козацьке військо під проводом Павлюка вирушило із Запорожжя на волость. Погромивши вірних урядові старшин і реєстровців, повстанці прагнули укріпитися в Східній Україні до того, як туди вступить коронне військо. Зупинившись в Крилові, Павлюк «з дозволу і за наказом війська» відрядив на Задніпров’я приблизно з дво- або тритисячним загоном полковників Карпа Скидана і Семена Биховця. Останні мали заарештувати реєстрову старшину, яка на той час перебувала в Переяславі, і, об’єднавши місцеві повстанські загони, рушити з ними на Чигирин. Поява козацького війська на Задніпров’ї сприяла новому піднесенню визвольного руху. Багато повстанців приєдналось до загонів Скидана і Биховця.

Діставшись до Переяслава, запорожці схопили з допомогою місцевих козаків старшого реєстру Кононовича військового писаря Онушкевича, а також «багато іншої кращої старшини» і повернулися до Чигирина. За постановою козацької ради всіх заарештованих було страчено як зрадників.

Проте деяким старшинам пощастило втекти з Переяслава. Одним з них був Ілляш Караїмович. З’явившись у Барі, Караїмович, за словами Симеона Окольського [С. Окольський, домініканський монах, служив військовим капеляном у Конєцпольського. Він є автором відомого щоденника кампанії 1637–1638 років], з хвилюванням оповідав Конєцпольському про повстання на Подніпров’ї, «про скупчення бунтівників, напади на оселі як шляхтичів, так і козаків, про велику розгубленість в Україні по цей і по той бік Дніпра… про втечу панів із своїх маєтків». З тривогою Караїмович запевняв, що слід чекати «ще гіршого», бо «повстанці прагнуть з’єднатися з донськими козаками і татарами, визнати владу московського царя, зробити набіг на турецьку державу, для чого вже напоготові 50 човнів».

Повідомлення Караїмовича та одержання услід за тим ще тривожніших звісток викликали велике занепокоєння у головній квартирі. Конєцпольський одразу ж, тобто 24 серпня, звернувся з універсалом до всіх старост, підстарост, державців та інших урядників. Він оповіщав про повстання в Україні, наказував заарештувати всіх причетних «до бунту» і відправити їх до Бара. Щоб налякати козаків, які перейшли до повстанців, Конєцпольський наказував «карати їх дружин і дітей, а оселі їхні трощити, бо, — заявляв він, — хай ліпше на тих місцях кропива росте, ніж зрадники його королівської милості та Речі Посполитої множаться».

У Барі спішно почали готуватися до походу на Задніпров’я. Ілляшу Караїмовичу було доручено вирушити у Білу Церкву і зібрати тих реєстровців, які не приєднались до повстання.

Конєцпольський стягував до Бара з околиць частини коронного війська. Але жовніри збирались неохоче. Сміливі перед неозброєними людьми, вони тепер, коли йшлося про війну з козаками, згадували Кукурове та Ведмежі Лози і те, «що війна з цими бунтівниками нелегка». Тому, за словами Окольського, жовніри «дивилися на нову війну не зовсім прихильним оком». Ось чому лише через три місяці, тобто 7 листопада 1637 року, Конєцпольський спромігся вирушити з Бара.

Коронне військо, що налічувало разом з надвірними частинами магнатів і загонами шляхти близько 6 тисяч чоловік, рухалось на північний схід у напрямі Білої Церкви чотирма колонами. Очолював військо Микола Потоцький.

Поки пани в Барі готувалися до походу, повстання швидко поширювалось. Найуспішніше воно розгорталось на Лівобережжі, значна частина якого належала Потоцькому. Польські пани зі страху тікали на захід, торуючи собі шлях через села. Вони, як писав патер Окольський, керувались при цьому тим святим правилом, що «ліпше ликове життя, ніж шовкова смерть».

Селяни і міщани захоплювали маєтки шляхти, проголошували владу панів поваленою, запроваджували козацькі порядки. «На Задніпров’ї, — писав у. листопаді Потоцький, — всі до останнього покозачились (підкреслення моє. — В. Г.). Князівські міста — Ромни та інші — дають натовпи свавільників; і мій Ніжин приєднався до них».

Трохи пізніше Потоцький знову писав: «Гультяйство дуже зміцнюється на Задніпров’ї; справді, тут кожний хлоп — козак». Повстання поширилось і на інші місцевості, про що, зокрема, говорить й Окольський.

В той час, як Скидан з козаками повернувся з Переяслава у Чигирин, Павлюк подався на Запорожжя за гарматами. Керівництво повстанським військом на волості було доручено Скидану. В двадцятих числах жовтня до Чигирина надійшли перші звістки про готування Конєцпольського до виступу. Від імені повстанців Скидан тут же звернувся до населення України з універсалом, в якому сповіщав, що жовніри «збираються невдовзі бути у нас на Вкраїні». Універсал закликав людей готувати зброю, харчі і коней, щоб зустріти ворога «як того вимагає необхідність». Скидан пропонував отаманам усіх повстанських загонів з’явитися 29 жовтня на раду в м. Мошни (під Черкасами), щоб вирішити тут, «як повернути все на добру славу і на користь нашу».

Потоцький поспішав. По дорозі до нього приєднався Караїмович з деякою старшиною. Вони, як свідчить Окольський, повідомили Потоцькому, в яких місцях зосереджені повстанці, «як було б ліпше захопити їх, де знаходяться гармати, які були врожаї на Подніпров’ї і т. д.». Своєю поведінкою, робить висновок Окольський, «Караїмович здобув прихильність польного гетьмана». Щоб відвернути реєстровців від повстання, Потоцький звернувся до них з відозвою, погрожуючи неймовірними карами для тих, хто відмовиться приєднатись до нього. «Знайте, — писав він, — що… гостра шабля королівського війська знищить ваші маєтності, ваших жінок, дітей, майно і саме життя».

Коли наприкінці листопада військо Потоцького наблизилось до Білої Церкви, тамтешні козаки вже вийшли з міста на з’єднання з Скиданом. На зустріч з Потоцьким вийшла жалюгідна купка реєстровців (200 чоловік) на чолі з полковником Клишею та «рештою старшини», щоб засвідчити коронному гетьману свої холопські почуття. Між лояльною до польського уряду верхівкою реєстру і покозаченим населенням не вщухала боротьба. Корсунська старшина, наприклад, писала Потоцькому під Білу Церкву: «Тільки нероби… прагнуть свавілля, ми ж, реєстрові, пам’ятаємо свою присягу». Вона також просила Потоцького «прискорити наступ для того, щоб наші наміри здійснились».

Потоцький і сам розумів, що баритись з наступом дуже небезпечно, бо це давало можливість повстанцям, що стояли в Чигирині, з’єднатися з тими, які зібрались на Задніпров’ї. Потоцький мав намір подолати козаків, розбивши їх по частинах. «Це правило, — зауважує близький до гетьманського штабу Окольський, — особливо важливе у боротьбі з козацькими повстаннями, які швидко розливаються і охоплюють всю Україну і Задніпрянщину… На війні взагалі, а особливо у війні з козаками, необхідні майстерність і швидкість».

Проте негайно вирушити на Чигирин проти війська Скидана Потоцький не міг. Жовніри відмовлялись служити, вимагаючи належну їм платню. Офіцери умовляли їх думати більше про безсмертну славу, ніж про гроші. Але жовніри, які не раз вже випробовували тягар війни з козаками, запевняли, що не треба йти за Дніпро і стверджували при цьому, «що ніякого супротивника там немає» (?!). Нарешті, до них з «плачем і сльозами» звернувся сам Потоцький. Змусити жовнірів до виступу вдалося тільки 10 грудня після того, як до Потоцького прибула підмога — Л. Жолкевський та інші пани зі своїми загонами, а також коронна артилерія.

В той час як Потоцький стягував свої сили під Білу Церкву, Скидан зі своїм військом залишив Чигирин і пішов на північний захід до м. Мошни (на р. Ольшанці). Цей пункт було обрано з таких міркувань: по-перше, Скидан очікував підкріплення із Задніпров’я та від запорожців, які мали підійти на човнах по Дніпру, по-друге, в Мошнах із Скиданом повинні були об’єднатися канівські і стеблівські реєстрові, а також нереєстрові козаки і частина корсунців.

10 грудня військо Потоцького вирушило з-під Білої Церкви на Богуслав, а звідти на Корсунь, виславши наперед кінну розвідку під орудою С. Лаща. Розвідники доповіли, що обидва міста перебувають у руках реєстровців, які відчинили їм браму. Ідучи далі, Потоцький підійшов до Сахнового моста (біля Корсуня), де сподівався переправити військо через річку Рось. Він поспішав, намагаючись надолужити час, прогаяний на умовляння жовнірів біля Білої Церкви.

Розвідка, підіслана Потоцьким, захопила двох козаків, які на тортурах сказали, що в Драбівці (на правому березі Росі) стоїть з полком повстанців (1500 чоловік) отаман Коростель, а також, що Павлюк ще не вийшов із Запорожжя і тому повстанцям бракує гармат. 14 грудня польське військо почало переправлятись Сахновим мостом на правий берег Росі. Свої сили Потоцький поділив на дві частини. Одну, на чолі з Лащем, послав на Мошни, сам же, очолюючи іншу частину, пішов на північ, в обхід Мошнів, на Кумейки. Лащ спробував розпочати бій з козаками, не очікуючи Потоцького, проте зазнав поразки. Довідавшись, крім того, що Павлюк з гарматами вже йде на з’єднання з Скиданом, він негайно відступив до Білоозера, а потім приєднався до головних сил.

15 грудня, у вівторок, на чолі з Павлюком до Мршнів прибули запорожці з 8 гарматами. З прибуттям Павлюка козацьке військо збільшилось до 10 тисяч. Озброєні проте козаки були дуже погано. «Не всі мають рушниці, — записував Окольський зі слів самовидця, — інші озброєні рогатинами, косами, сокирами». Велику потребу повстанці мали і в харчах, бо протягом кількох років у Подніпров’ї була така посуха, що вигоріли не тільки хліба, а й трави.

Однак в козацькому таборі панувало піднесення. Головна маса повстанців складалася з покозачених селян і міщан. Реєстровців і запорожців було не більше 4 тис. Така ж приблизно кількість козаків залишилась на Запорожжі на випадок нападу татар. Зупинившись біля Мошнів, Павлюк і Скидан чекали підходу повстанських загонів із Задніпров’я. Козаки, що зібралися там під орудою Острянина (близько 8 тис.), а також прибулий з-під Києва загін отамана Кизими зволікали з переправою на правий берег. Московські воєводи, уважно спостерігаючи за подіями, пояснювали це тим, що по Дніпру не можна було переправлятися, бо крига була ще дуже тонка. Проте це відповідало дійсності тільки частково. Слід мати на увазі, що у повстанні 1637 року, як і в усякому іншому селянському повстанні, зберігались риси локальності: покозачені селяни воліли за краще триматися біля своїх осель.

На світанку 16 грудня Павлюк і Скидан вирушили з усім військом в напрямі Кумейок, маючи намір першими розпочати бій. Біля Кумейок польське військо зайняло вигідні позиції. Польський табір, розташований на пагорбі, захищався з одного боку багнищем і річкою, а з трьох інших — возами, поставленими в десять рядів. За возами стояли піші полки та артилерія, а за ними — кіннота. Загалом військо Потоцького налічувало 15 тис. вояків [ «А поляків там, — повідомляли московські воєводи, — було проти козаків з пахолками (слугами), і з німцями (наймана піхота. — В. Г.), і з козаками, котрі передалися до поляків (реєстровцями. — В. Г.), з 15000» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 113. С. 185).].

Наблизившись до ворожих позицій, козацьке військо швидко повернуло на ту частину польського табору, яка була звернута на багнище. Поява козаків справила «сильне враження на польське військо. «Наступ селян, — писав Окольський, — являв собою надзвичайне видовище: вони йшли табором в шість рядів, з чотирма гарматами на чолі, двома гарматами з боків і двома в кінці, а посередині між возами рухалось військо, поділене на полки і сотні». Повстанцям, зауважує Окольський, «не можна було закинути у відсутності кмітливості і вправності». Козаки йшли з розгорнутими прапорами. Біля самого ворожого табору дорогу їм перетнуло багнище. Козаки мусили зупинитись. До того ж шалений вітер, що дув з боку Кумейок, підпалених самими мешканцями, ніс козакам в очі густий дим з гарячим попелом.

Павлюк наказав відступати. Свій відхід козаки прикривали стріляниною з гармат і самопалів.

Потоцький вирішив не дати козакам стати табором і розташуватися біля Кумейок. Він негайно кинув на них свою кінноту. Зупинившись на рівному місці, козаки, однак, встигли нашвидкуруч оточити себе возами в шість рядів. Проте їм бракувало часу краще укріпити табір, він залишався вразливим у багатьох місцях. Незважаючи на це, козаки тричі відбили шалені штурми польської кінноти, яка підтримувалась піхотою й артилерією. «Хлопи виказували таку заклятість і завзяття, — писав Потоцький, — що всі відмовлялись від миру». Ті, «у кого не було зброї, били жовнірів голоблями і дишлами».

Тільки на четвертий раз загону польського війська на чолі з Петром Потоцьким, сином польного гетьмана, вдалось увірватися в козацький табір. Але козаки через якийсь час затулили пролом і загін П. Потоцького опинився в оточенні. Козаки поділились на дві частини. Одна боронила свої позиції від головного польського війська, друга змагалася з Потоцьким. Микола Потоцький намагався визволити свого сина з оточення і посилав полки за полками на табір козаків. Окольський писав, що поляки «підступали до нього з свіжими полками аж до самого вечора». Щодалі, то бій ставав жорстокішим, Потоцькому підвезли п’ять нових гармат. Великої шкоди завдавала козакам польська кіннота, бо «у козаків, — за словами Пясецького, — кінноти було замало, до того ж вона була слаба».

Становище повстанців ставало все важчим. Жовніри П. Потоцького підпалили в козацькому таборі вози з сіном і соломою, висадили в повітря порох. Але і після цього козаки утримували свої позиції. Часто-густо неозброєні повстанці голіруч скидали ворожих вершників з коней. Втрати були дуже великі. Особливо гостро відчувалась нестача пороху. Щоб відновити запаси його, Павлюк з невеликим загоном рушив увечері на Чигирин, на околицях якого були селітряні варниці. Разом з ним вирушив і Скидан.

На чолі козацького табору залишився талановитий і безстрашний козацький отаман Дмитро Гуня. Під його орудою бій з ворогом тривав до пізньої ночі. Під час бою П. Потоцький із залишками жовнірів вирвався з козацького табору. Тільки пізньої ночі бій став згасати.

На світанку козаки почали відходити до Мошнів. Деякі військові радили М. Потоцькому їх переслідувати. Проте польний гетьман відмовився, посилаючись на те, що «вже багато пролито крові і ту втрату не можна буде компенсувати навіть остаточним винищенням хлопів».

До того ж польському війську бракувало куль: за день бою їх витрачалось приблизно 50 тис. Потоцький наказав роздати жовнірам свинець, щоб самі виготовляли кулі, на що вони і витратили решту ночі. Головна ж причина, яка утримала Потоцького від переслідування козаків, полягала в тому, що у війську панував неспокій. Навіть «старі вояки казали, — писав Окольський, — що ніколи ще не були в такому тривалому і сильному вогні, не бачили так багато трупів».

Наступного дня, 17 грудня, польське військо рушило на Мошни. Коли головний полк Лаща наблизився до міста, козаків там уже не було, за винятком кількох «не повинних в повстанні і… хворих», яких жовніри тут же повбивали. Услід за Лащем в Мошни вступив Потоцький. Вночі козаки підпалили місто, і Потоцький повів своє військо далі на Черкаси. По дорозі до нього приєдналось кілька тисяч реєстровців на чолі з корсунською і білоцерківською старшиною.

Коли Потоцький 19 грудня підійшов до Черкас, «місто вже палало вогнем так, що небезпечно було там зупинятись» Цього ж дня Потоцького повідомили, що полк Ляща оточив в м. Боровиці [М. Боровиця було розташоване на Дніпрі за 40–50 км на південь від Черкас] Павлюка з двома тисячами козаків. У Павлюка в Боровиці було три гармати і шість гаківниць. Де перебував на той час Скидан з військом, відомостей про це не знаходимо. Можна припустити, що Скидан пішов на Запорожжя, щоб там підготуватись до нової битви. Павлюк же з порівняно невеликою кількістю козаків залишився, щоб захистити його відхід.

Одержавши звістку від Лаща, Потоцький негайно ж послав йому на підмогу 500 драгунів з двома гарматами і вслід за ними вирушив сам. Просувався він так швидко, що вже наступного дня, 20 грудня, був біля Боровиці. Польське військо оточило Боровицю шанцями і відрізало козакам прохід до води. Повстанці опинились в облозі. Їх становище було надзвичайно важким. Містечко горіло, підпалене ворожими ракетами. Бракувало води і харчів. Проте, незважаючи на все це, козаки мужньо боронилися; вони відстрілювались і під ворожим вогнем будували укріплення. Не сподіваючись зломити козаків силою зброї, Потоцький тієї ж ночі запропонував їм розпочати переговори. Для цього до польського табору вирушили Павлюк, Томиленко і ще троє старшин. Потоцький і комісар в козацьких справах А. Кисіль обіцяли козакам дарувати життя і волю, якщо вони припинять чинити опір. Козацька старшина, враховуючи тяжке становище обложених [За словами Пясецького, козаки не мали «достатнього запасу харчів, щоб витримати більш тривалу облогу» (Kronika Pawla Piaseckiego. C. 418).], згодилась на капітуляцію. Та ледь козаки вийшли з міста, як їх оточили польські війська. Майже одночасно Павлюк та деякі інші козацькі отамани, що брали участь у переговорах, усупереч домовленості з Киселем, були схоплені, закуті в кайдани і під посиленою вартою відправлені до Варшави.

24 грудня обложеним козакам було оголошено умови Потоцького. Козаки мусили відтепер «залишатись у спокої і порядку», вирушати в похід за першим наказом коронних гетьманів, ліквідувати Запорозьку Січ, вигнавши звідти «всю голоту», тощо.

Потоцький, не гаючись, призначив нову реєстрову старшину. Старшим реєстру було оголошено Ілляша Караїмовича, військовим писарем — Богдана Хмельницького, суддями — Богдана і Кушу, військовими осавулами — Федора Лютая та Левка Бубновського, полковниками — Я. Гугнивого (черкаським), О. Лагоду (канівським), Г. Хомовича (чигиринським), М. Нестеренка (корсунським), І. Караїмовича (переяславським) і Яцина (білоцерківським).

Нову реєстрову старшину, за винятком Ілляша Караїмовича, що, як оголошував гетьманський універсал, «не беручи участі у бунтах, вірно служив у королівському війську», та деяких інших, подібних до нього, було призначено переважно з числа осіб, що так чи інакше брали участь в повстанні [Про те, що Богдан Хмельницький, наприклад, брав участь у повстанні, писав сучасник, польський історик В. Каховський (І. Крип’якевич. Богдан Хмельницький. С. 72).]. Така ухвала Потоцького може здатись дивною. Однак вона, як і порівняно «лагідні» умови капітуляції, була розрахована на те, щоб вплинути на інших повстанців і спонукати їх скласти зброю. А що стосується Павлюка, Томиленка та чотирьох інших ватажків повстання, то їх після тортур стратили у Варшаві.

Капітуляцією реєстрового війська події не закінчились. 25 грудня Потоцький розділив своє військо, пославши одну частину на Черкаси, другу — на Київ, третю — на Кременчук «з наказом усюди придушувати повстання». Надалі військо мало залишитись на Подніпров’ї у стані залоги. Сам Потоцький з головними силами й артилерією перейшов по кризі на лівий берег Дніпра і рушив угору до Ірклієва, де починались його лівобережні маєтки.

Повстання на Задніпров’ї тривало. В районі Ірклієва діяв загін отамана Кизими числом 2–3 тис. козаків. Лубни, центр володінь Вишневецького, тричі захоплювали повстанці. Серед керівників повстанських загонів вирізнялись отамани Кропець, Дукренко, Куша, Скребець і Кизименко (син Кизими). Самого Кизиму позрадницьки схопили і відправили до Потоцького в Іркліїв.

У той час як Потоцький рушив з Ірклієва на Переяслав, а потім на Ніжин, його брат Станіслав разом з Казановським подався на Лубни. На своєму шляху М. Потоцький покарав на смерть безліч ні в чому не повинних людей, «а за його прикладом, — писав Окольський, — і самі пани карали своїх непокірних підданих або на смерть, або позбавленням майна».

Багато людської крові пролив Потоцький у Ніжині — центрі свого староства. Тут людей карали на смерть десятками і сотнями. Вздовж шляхів, що вели на Ніжин, можна було бачити шибениці і палі з посадженими на них людьми. «Я наказую, — казав Потоцький, — поставити (страчених. — В. Г.) вздовж їхніх головних шляхів — десяток буде прикладом для сотні, а сотня — для тисячі. Не для чогось іншого я сюди, у Ніжин, заїхав, а тільки для того, щоб витягнути їх із сховищ і на власні очі побачити у полі. Тепер сприятлива хвилина для того, щоб ліпити з них, як з воску, все що завгодно, аби це зло не гніздилось більше в лоні Речі Посполитої». Український народ, рятуючись від кривавої розправи панів, сотнями і тисячами тікав з батьківщини [ «В нинішньому, государю, в 146-му (1638. — В. Г.) році в різних місяцях і числах… поляки черкасів побили і нині по містечках побивають. І від того, государю, бою… черкаси від поляків прибігли в Путивль із жонами, і з дітьми, і з животи, а дехто… одинокі», — доповідали у Москву путивльські воєводи (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 114. С. 189). Російські посли, повернувшись 1638 року з Польщі, писали, що повстання в Україні сталось через те, що українці «в їх (панів. — В. Г.) волі жити і дані їм сплачувати не захотіли». За це поляки «побили з 10000 з жінками і дітьми та спалили черкаських міст шість, і села спалили, а якщо й інші черкаси (українці. — В. Г.) не захочуть бути в їхній волі, то поляки і тих поб’ють» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 115. С. 191).]. Потоцький вимагав видати втікачів, але московська влада від цього відмовлялась.

Напившись крові у Ніжині і залишивши там частину війська, Потоцький вирушив до Києва, щоб, за словами Окольського, «встановити порядок у цьому центрі непокори». Тут, перед стінами замку, на горі Киселівці, на Подолі, він насамперед посадив на палю Кизиму разом із сином. Вважаючи, що з «замиренням» Східної України покінчено, М. Потоцький з Києва вирушив на Поділля, залишивши на Подніпров’ї свого брата Станіслава з військом.

Лють і наруга панів не могли налякати народ України. Приречені на смерть заявляли Потоцькому, що ніякими муками він не примусить Україну припинити боротьбу. «Якщо він, пан гетьман, — казали вони, — буде шукати і карати на смерть винних, то разом з ними треба посадити на палю все Подніпров’я і Задніпров’я».

З почуттям ненависті до насильників і гнобителів селяни і міщани втікали на Запорожжя. Туди ж поспішали переслідувані коронним військом та панськими посіпаками й окремі повстанські загони. Так, полк. С. Лаща наздогнав коло Чигирина отамана Івана Злого із загоном в 700 козаків. Повстанці поставили засіку в лісі і розклали багаття. Лащ очікував тільки світанку, щоби розправитися з козаками. Проте козаки вночі вийшли непомітно з засіки і напали на поляків з тилу. Багато ворогів було перебито. Козаки захопили близько 300 коней, чимало зброї і подалися на Запорожжя.

Вже на початку лютого 1638 року польська влада довідалась, що під проводом Скидана на Запорожжі зібралося близько 5 тис. козаків. Це так налякало панів, що вони поспішили навербувати новий реєстр, для чого 15 лютого 1638 року в Трахтемирові скликали реєстрову раду. Запис до реєстру відбувався в присутності Адама Кисіля та Ілляша Караїмовича. Реєстр складали дуже пильно, до того ж на місце загиблих учасників повстання (їх було 1200) нікого не вписували; таким чином, реєстр фактично скоротили приблизно до 5 тисяч. Коли ж дійшло до присяги, то Кисіль наказав козакам присягати кожному окремо, а не всім разом, як було раніше.

Реєстровцям наказали готуватися до походу на Запорожжя й наприкінці лютого зібратись для цього в Крилові. Було оголошено залишати в містах лише по сотні реєстровців від кожного полку.

На початку березня 1638 року коронний гетьман Конєцпольський послав до Крилова ротмістра Мелецького із загоном жовнірів (500 чоловік). Тут на Мелецького чекав Караїмович з 4 тис. реєстровців та Лащ із своїм полком. За планом, складеним у гетьманському штабі в Барі, Мелецький мав підійти до самої Січі і виманити звідти запорожців обіцянкою вписати всіх без винятку до реєстру. А щоб козаки повірили цим обіцянкам, Мелецькому було запропоновано там же, на місці, скласти фіктивний реєстр. У випадку відмови козаків вийти із Запорожжя Мелецькому наказувалось розгромити Січ.

Прибувши на Запорожжя, Мелецький відправив до Січі посланців — двох шляхтичів і реєстрового сотника. Запорожці затримали їх, а Мелецькому відповіли листом, якого залишили на березі. Запорожці писали, що ні про які переговори не може бути й мови і що вони будуть битися з панами до останнього [За словами російських послів у Польщі С. Протасьєва і Г. Леонтьєва, запорожці писали Мелецькому, що «доки у них, черкас, сила буде, доти вони за віру і за свої голови… будуть проти поляків стояти» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 115. С. 192).]. Козаки пропонували Мелецькому негайно покинути Запорожжя. Однак він вирішив спробувати, — за його власними словами, — щастя у бою з ними. Наслідок для Мелецького був вельми плачевний: його військо, як і військо Караїмовича, козаки вщент розгромили, сам Мелецький ледь не наклав головою. Свою поразку Мелецький пояснював, крім усього іншого, небажанням реєстровців воювати проти запорожців, а також тим, що частина реєстровців перейшла на бік січовиків. Доповідаючи 11 березня Потоцькому про те, що трапилось, Мелецький з жалем писав: «Легше вовком орати, ніж козаками проти їхнього народу воювати» [Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 77. С. 98. В. Шутой, посилаючись на документи, опубліковані в збірнику «Воссоединение Украины c Россией», вважає, що навесні 1638 року на Запорожжі здійснено дві бойові спроби: одна на чолі з Мелецьким, а друга з Лащем і Караїмовичем (Шутой В. Є. Цит. вид. С. 26 — 262) Нам здається, що у згаданих документах йдеться лише про один похід Мелецького, з якими були Лащ і Караїмович].

Стурбований таким несподіваним повідомленням Мелецького, Конєцпольський вжив відповідні заходи. Він розпорядився поставити у найближчих до Запорожжя містах — Чигирині і Кременчуці — сильні залоги. Ст. Потоцькому наказано було перевести частину коронного війська ближче до низу Дніпра. Проте запорожці випередили панів. У березні 1638 року вони знову вирушили на волості.

Ще на початку 1638 року в Січі повстанці обрали нового гетьмана — Яцька Острянина. Водночас запорожці послали представників до донських козаків з проханням про допомогу. 20 березня 1638 року, напередодні походу із Запорожжя, Острянин звернувся з універсалами до українського народу. Він сповіщав, що іде «з військом на Україну Малоросійську для визволення вас, народу нашого православного, від ярма гноблення і мук тиранських лядських і щоб. помститися за вчинену наругу, сплюндрування, спустошення і образи всього поспольства роду Руського (українського. — В. Г.) в Малій Росії, по обидві сторони Дніпра мешкаючого». Універсали Острянина малюють зворушливу за своєю викривальною силою картину наруги панів над українським народом. В них йшлося про те, що військо Запорозьке, яке чуйно прислухається до страждань народних, не в силах вже бачити «батьків і матерів своїх завжди зганьблених, а також братів, сестер і дружин, тиранськи замордованих, в ополонки крижані в морози зануряємих і обливаємих, у плуги, як волів (чого під сонцем нечувано), запрягаємих… битих батогом і поганяємих…аби добре тягли… на єдно посміховисько й наругу». Острянин закликав народ приєднатись до запорожців, як тільки вони з’являться на терені староств, а поки що потай готувати зброю, коней, харчі і все потрібне для війни. Водночас він наполегливо радив остерігатись реєстрових козаків, маючи на увазі головним чином лояльну до польського уряду реєстрову старшину. «Однак ті приготування свої, — йшлося в універсалах, — чиніть потай, і ці листи наші між собою вичитуйте під присягою, потай… А козаків реєстрових, виродків і відступників наших, що задля власної користі і приват своїх про занепад вітчизни недбаючих, яко отруйної єхидни стережітеся і крийтеся». Для прикладу універсал згадує про зраду реєстровців напередодні битви під Кумейками, коли через «необережність братів наших… листи тодішнього гетьмана Запорозького… достались козакам реєстровим, а від них ляхам». Через це пани «навчились запобігати наступаючому злу своєму» [Там само. С. 142. Універсал Острянина має на собі сліди пізнішої редакції, яка належала, ймовірно, С. Величку. Проте він зберігає значення цінного джерела, бо правдиво відображає суть сучасних йому подій].

Універсали запорожців розповсюджувались не лише на Подніпров’ї, а й на Поділлі, Волині і Покутті. Їх розносили і розвозили люди, які не викликали особливої підозри з боку представників влади, — старці-бандуристи, хлопчаки і, за словами, Окольського, навіть черниці.

Заклики до повстання знаходили палкий відгук серед пригнобленого люду. За словами того ж Окольського, український народ знову готувався йти на Річ Посполиту: одні йшли на Запорожжя, інші посилали запорожцям гроші і харчі, треті виготовляли порох, кулі тощо.

У другій половині березня 1638 року повстанці вирушили із Запорожжя на волості, поділившись на три частини. Перша, під проводом Острянина, йдучи лівим берегом Дніпра, захопила Кременчук, а потім повернула на Хорол і Омельник. Запорозька флотилія під проводом Гуні піднялась по Дніпру й оволоділа перевозами в Кременчуці, Максимівці, Бужині й Чигирин-Діброві. Скидан з рештою війська пішов правим берегом Дніпра і захопив Чигирин. Повстанці ставили перед собою складне завдання: знищити частини коронного війська, які базувалися під орудою С. Потоцького на Лівобережжі (сам Потоцький перебував спочатку в Ніжині, а потім у Лубнах). Щоб не дати йому змоги відступити і водночас позбавити його зв’язку з Правобережжям, повстанці прагнули захопити дніпровські перевози.

Незважаючи на обережність, з якою просувався Острянин, С. Потоцький довідався про це і негайно рушив назустріч козакам. Услід за Потоцьким йшов Ілляш Караїмович, поспіхом зібравши реєстрове військо в Переяславі. Сили Острянина, за словами Окольського, на той час «були ще незначні».

В таких умовах Острянин вирішив захопити найближчий вигідний для оборони пункт — Голтву і чекати там підкріплення. До повстанців мали прийти на допомогу донські козаки. Голтва була вигідною для оборони тому, що стояла на високій кручі лівого берега однойменної річки, де вона впадає у Псьол, в півколі, утвореному тими двома річками. Місто, огорожене частоколом, мало замок. Від замку до правого берега Псла, де були багнища і ліси, тягнувся вузький і довгий міст. Зайнявши Голтву, козаки заходились укріпляти її. Відкритий бік півкола — від одного берега річки до другого — загородили земляним валом, а курган перед валом перетворили на редут. На ньому поставили гармати.

На початку травня С. Потоцький, переправившись через Хорол, Псьол і Голтву, підійшов до козацьких позицій [Військо С. Потоцького просувалося до м. Голтви очевидно шляхом від Лубен повз Хорол, Білоцерківку і Решетилівку].

Свій табір Потоцький розташував під Голтвою, насипавши довкола нього вал від берега однієї річки до берега другої. 5 травня, коли роботи по укріпленню табору закінчилися, Потоцький перекинув на правий берег Псла два полки іноземної піхоти і кілька тисяч реєстровців під проводом І. Караїмовича з метою заволодіти замком з боку моста. Розгадавши цей задум, Острянин переправив на правий берег загін козаків, якому доручив зайти у тил Караїмовичу. Перейшовши річку, реєстровці й іноземна піхота кинулись на міст, намагаючись наблизитися до замкової брами. Зустрінуті сильним вогнем з рушниць, вони спішно повернули назад, втративши багато вбитими і пораненими. Було поранено й Караїмовича. Коли його загін повернувся до переправи, щоб рушити на лівий берег, шлях виявився заваленим деревами. Повстанці, що сховалися за ними, відкрили сильний вогонь і примусили ворога шукати порятунку в лісовому багні. Після короткого бою загін Караїмовича було майже весь знищено. З кількох тисяч чоловік ледь врятувався якийсь десяток. За словами російського сучасника, «тих там німців і лістрових козаків запорозькі черкаси побили всіх наголову, тільки втекло німців у ляцький табір 18 чоловік».

6 травня Потоцький почав штурмувати козацькі позиції. Козаки відбили наступ, завдавши ворогові чималої втрати. У цей час в тил польському війську вдарила козацька піхота, своєчасно надіслана Острянином. Кіннота Потоцького спробувала перетяти шлях козацькій піхоті, але теж зазнала великих втрат і була відкинута [Окольський вважав, що під час цього бою Потоцький втратив усю кінноту. Він писав: «Найбільше шкодую, що загинула кіннота». (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 224).]. Стиснуте з обох боків козаками польське військо кинулося врозтіч і було знищене [Окольський уникав говорити про втрати коронного війська, вважаючи за краще рахувати втрати козаків. «Козаків, — писав він, — загинуло 2000, але й наших досить» (Мемуары… Вып. 2. С. 224). Викриваючи Окольського у прихованні правди, Величко писав, що «під Голтвою від війська Острянинового (якого на той час налічувалось 12 тис.) полягло поляків різного гатунку, тобто товариства значного, пахолків і ліозних (вибранців. — В. Г.) півчтверті тисячі (1500) з гаком, крім козаків реєстрових, бо по відході військ польських від Голтви знайшлося в шанцях польських, біля Голтви викопаних, і по всяких місцях, ярах і долинах непохованих трупів польських на 3000, а похованих, рахуючи могилки, було на 500 з лишком» (Мемуарн, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 205)].

11 травня з рештками свого війська Потоцький почав спішно відходити до Лубен тим же шляхом, яким прийшов до Голтви. Лубни, розташовані на схрещенні кількох шляхів, могли стати зручним пунктом оборони. В лубенському замку було багато запасів зброї і харчів. По дорозі Потоцький послав гонців до Бара, прохаючи у коронного гетьмана допомоги. Водночас, сподіваючись затримати Острянина біля Голтви, Потоцький пробував вступити з ним у переговори. Але той, розуміючи, що ворог хоче тільки виграти час, відмовився від переговорів і вирушив зі своїм військом до Лубен. Острянин мав намір розбити С. Потоцького ще до прибуття сюди Миколи Потоцького і Яреми Вишневецького, війська яких йшли з Правобережжя і вже наближалися до Дніпра.

Острянин також чекав на підкріплення. Йому на допомогу поспішав полк запорожців і донців під проводом отамана Мурки.

Навколо Чигирина збирав свіжі сили Скидан. На Правобережжі діяли загони отаманів Сокирявого, Соломи і Бардаченка. На північний схід від Лубен, у тилу С. Потоцького, повставали селяни і козаки. Військо Острянина швидко зростало за рахунок повстанців, що приєднувались до нього. «І з міст там, государю, — доповідав воєвода, — багато людей ідуть до запорозьких черкасів збором». Всього під проводом Острянина зібралося близько 12 тис. повстанців.

У С. Потоцького в Лубнах, куди збіглася шляхта з усього Задніпров’я, було близько 6 тис. поляків.

Коли військо Острянина з’явилось під Лубнами, С. Потоцький вирішив негайно кинути на нього свої сили, не давши козакам, втомленим довгим переходом, укріпити свої позиції. На полі біля Лубен розпочався жорстокий бій. На козаків, що ледве встигли обставити себе возами, кинулась панська кіннота і піхота. Реєстровці стріляли у повстанців зі заздалегідь збудованих гуляй-городів, які вони все ближче підводили до возів.

Повстанці зазнавали значних втрат. Ворогові кілька разів вдалося розірвати лінію возів, і козаки з великою напругою відкидали його назад. «Поле, — писав Окольський, — вже рясно окропилось кров’ю, час перейшов далеко за полудень, вже минула вечірня, а битва ще не вщухала». Увечері козаки сильним ударом не тільки відкинули ворога, а й змусили його тікати.

Переслідувані козаками, поляки залишили свій табір і кинулись до старезного мосту, що вів у місто. Міст обвалився, поховавши в річці чимало жовнірів і реєстровців [«І черкаси там, — писали путивльські воєводи, — ляхів сперли, гнали до Лубен і побили там ляхів багатьох. І ляхів там багато свій табір пробіжали мимо до городового мосту, що під Лубнами на річці на Сулі, і міст той ляхи обломили, і в річці там багато ляхів потонуло» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 132. С. 221).].

У бою під Лубнами обидві сторони зазнали великих втрат. Острянин тієї ж ночі, з 16 на 17 травня, почав відступати на північний схід, а потім повернув на Миргород, сподіваючись поповнити там свої малі запаси харчів і пороху. С. Потоцький не міг переслідувати козаків через велику кількість поранених у польському війську. На переслідування Острянина він послав тільки кінноту і кілька сот реєстровців під проводом ротмістра Гижицького. Останній мав випередити козаків, оволодіти мостом біля Миргорода і затримати їх там до підходу самого Потоцького. Справа в тому, що в Миргороді були великі старостинські селітряні варниці і склади пороху. По дорозі, за кілька миль від Лубен, Гижицький натрапив на загін отаманів Мурки і Ріпки, що поспішав на допомогу Острянину.

Крім запорожців та інших повстанців з південного Подніпров’я в цьому загоні було 500 донців. Козаки відразу ж пішли на ворога, але через його кількісну перевагу мусили відступити, ставши табором у відкритому полі. Гижицький оточив козаків, проте прорвати їхню оборону не спромігся через особливості устрою, як пояснює Окольський, «козацького табору та їхніх добірних стрільців».

Настала спека. Козакам бракувало води і харчів. Чувся стогін поранених. Тяжко поранено було й самого отамана Ріпку. Тим часом до Гижицького підійшли головні сили на чолі з С. Потоцьким. Та козаки не припинили боротьби. Бій точився дві доби. У козацькому таборі залишилось вже мало живих, що змусило його оборонців вступити у переговори з Потоцьким. 19 травня під час переговорів польське військо зненацька увірвалось до табору і вирізало всіх, «помстившись таким чином, — як висловлюється Окольський, — за наругу над його королівською милістю і за свою кривду не тільки Путивльцю (Мурці), а й усім бунтівникам». Незважаючи на таку трагічну долю загону отамана Мурки, нав’язаний козаками бій затримав ворога на дві доби, що дало змогу Острянину вступити до Миргорода і зробити запас пороху і селітри. Тут же Острянин довідався, що на підмогу С. Потоцькому йде два війська: одне під проводом Яреми Вишневецького, друге — польного гетьмана Миколи Потоцького, який нещодавно повернувся до Бара з варшавського сейму. Обидва війська різними шляхами рухалися до Києва, щоб переправитись на Лівобережжя. Острянин знову вирішує дати бій С. Потоцькому ще до підходу його підкріплення. Він вийшов із Миргорода і, обминувши Лубни (там стояв С. Потоцький) з півдня, рушив через Лукомль на Сліпорід. На шлях, що простягався з Пирятина до Лубен, Острянин відрядив полк отамана Сокирявого (1500 козаків). Сокирявий мав іти на Лубни з цього боку в той момент, коли на С. Потоцького почнуть наступати головні сили козаків. Цей план мав ту перевагу, що виключав необхідність на очах противника форсувати багнисту Сулу біля самих Лубен. Крім того, він давав козакам можливість наступати на Лубни водночас з двох боків — як з південного (Острянин), так і з північного заходу (Сокирявий).