Перша зустріч з ворогом принесла українським військам перемогу:

Перша зустріч з ворогом принесла українським військам перемогу:

«Вранці-рано, в пятницю, потоптали вони полки невірних полов-і і, мов стріли, розбрившись по полі, погнали гарних дівчат половецьких, а з ними набрали золота й тканин шовкових і дорогих оксамитів. Повязками, опанчами й кожухами половецькими мости мостили Га болота й дряговиння закривали. Червоний прапор, біла корогва, червоний бунчук і срібне ратище дісталися хороброму Святославичеві».

«Дрімає в полі хоробре гніздо Олегове - задалеко залетіло… Та не на наругу воно зродилося, ні соколові, ні кречетові, ні тобі, вороне чорний, половчанине невірний!»

А другої днини «вельми рано, криваві зорі світ заповідають. Чорні хмари з моря йдуть, чотири сонця собою закрити хочуть, а в них тремтять-блискають блакитні блискавиці. Бути громовиці великій. Ітиме дощ стрілами від Дону великого. Тут списи надламаються, тут шаблі на шоломах половецьких притупляться, на ріці на Каялі, біля Дону великого. Ох, українська земле! Вже за горою ти станула!»

Почався бій: «Вітри, стрибожі внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля стугонить, ріки каламутяться, курявою поля закурилися, прапори лопочуть. Половці йдуть від Дону і від моря і з усіх боків обступили українські війська довкола. Бісові діти криком поля розбудили, а хоробрі русичі поля червоними щитами перегородили».

Тут поет находить час і місце оспівати хоробрість Буйтура-Всеволода, мовляв: «Куди він тільки поскочить, виблискуючи своїм золотим шоломом, скрізь котяться невірні голови й шоломи половецькі». Та даремне геройство Всеволода. «Від ранку до вечора, а з вечора до світанку летять стріли розпалені, дзвонять шаблі об шоломи, тріщать списи булатнії в незнаному полі. Чорна рілля копитами зрита, кістками засіяна, кровю полита, а туга зійшла на українській землі».

«Що це шумить, що це дзвенить в ранці рано, на зорі? Це Ігор полки завертає, жаль йому брата любого Всеволода. Билися день, билися другий, а третього з полудня, поникли стяги Ігореві. Тут розійшлися брати на березі Каяли, кривавого вина недостало; тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів попоїли а самі полягли за українську землю».

«І заплакали жінки українські: Вже нам любих наших мужів ні мислю змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати. Смуток розлився по українській землі». Даремне кличе старий Святослав князів, щоб вони пішли і відомстили «рани Ігореві» та стерли сором з української землі. Даремне звертається до галицького Ярослава Осьмомисла: «Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підпер ти угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворив ворота, суди судячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота, із батьківського, золотокованого стола стріляєш салтанів у далеких землях! Стріляйже тепер Кончака, кощія поганого, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

Даремне. Невдача Ігоря створила половцям дорогу на Україну. Кинулися вони на неї двома загонами, один, під проводом Кончака пішов на Переяславщину, другий під Гзою залив Посемє. Поросся й Чернигівщину оборонили князі, вийшовши половцям назустріч.

Якийсь час по тих великих походах панував спокій, але вже в 1187 р. заганяються половці на українські землі двічі. Весною прогнали їх князі з південніх окраїн, але літом загнався Кончак у глибину Поросся й сильно його попустошив. З того часу не буває й року, щоби половці не пустошили українських земель, при чому ослаблені князі обмежуються вже тільки до оборони своїх волостий, ніколи не зважуючись запускатися в глибину половецьких кочовищ. Не помогло теж багато українсько-половецьке перемиря з 1190 р.

Дня 25 липня 1194 р. помер Святослав, що перед смертю передав Київ Рюрикові Ростиславичеві, сам постригшися в черці.