Перші бої на Севастопільському напрямі і зустріч з Українськими Січовими Стрільцями
Перші бої на Севастопільському напрямі і зустріч з Українськими Січовими Стрільцями
В міру успіху союзних військ на Правоберіжжу більшовицькі армії в районах Катеринослава й Олександрівська перейшли на Лівоберіжжа і тут протиставились як ґрупі полковника Болбочана так і ґрупі Донецького водозбору.
Вже 11 цвітня вечером Кримська ґрупа залишила Харків і вирушила ешелонами в напрямку Мерефа-Лозова.
Кінний Гордієнківський полк з кінно-гірським дивізіоном, 1-й запоріжський ім. гетьм. Дорошенка полк і невеликий відділ автопанцирників, які складали ґрупу полковника Петрова, були іде з Полтави кинуті на праве крило нашого фронту в наступі на Харків.
З бою 4 цвітня захопили вони ст. Селещино і Карлівку де здобули багато гарматніх набоїв.
У цей час частини III більшовицької армії зосередилися біля ст. Лапна і перейшли в протинаступ, розпочавши обхід з боку села Орчеково.
Бій розпочав Гордієнківський полк, дві сотні якого наступали з боку Карлівки вздовж залізниці, одна сотня на правому крилі і одна сотня на лівому.
Правокрилова сотня, зустрівши на свому шляху обхідну колону ворога, розбила її. За допомогою підоспівшого тоді Дорошенківського полку, більшовиків вибито зі ст. Лапна і вони відступили на Константиноград, який наша кіннота з налету захопила.
Більшовики швидко відступили на Лозову, ввесь час ухиляючись від бою. Не вдержались вони і в Лозовій, яку захопила кіннота.
Частини більшовиків, що відступали, складали зі себе решту розбитої ІІІ-ої армії Лазарева. Вони відступали до Бахмуту, біля якого, очевидно, мала відбутися боротьба за володіння камінно-вугільним районом.
Зайнявши ст. Лозову, ґрупа полковника Петрова задержалась там, чекаючи дальших розпоряджень і висилаючи заслон на Барвінково.
В мент вирушення Кримської ґрупи з Харкова, одержано відомість, що 3-й Гайдамацький полк прибув у Полтаву, а з Полтави скерований на Лозову для підсилення Донецької ґрупи.
12 цвітня прибули з Харкова до Лозової ешелони 2-го запоріжського полку й інших частин Кримської Групи.
Відсіля розпочався рух у Севастопільському напрямі.
Більшовики на східно-південному фронті зайняли для оборони нову лінію Катеринослав-Сінельниково-Славжиськ-Константинівка-Бахмут.
Гайдамацький і Дорошенківський полки з панцирними потягами під командою полковника Сікевича вирушили в напрямку Барвінково — Славянськ, де мали змінити Гордієнківський полк, який знову мав приєднатись до Кримської Групи.
Кримська ґрупа, маючи на чолі 2-й запоріжський полк, цілком вільно прибула ешелонами до Павлограду.
Тут їх зустріли ескадрон Павлоградських гусарів з музикою, а також численне населення, яке з запалом і радістю витало прибувше українське військо.
В Павлограді приєднався до ґрупи кінний Павлоградський гусарський полк. Це був кадровий полк російської армії, який пізніше зукраїнізувався. Йому просто чудом вдалося зберегтись від більшовицького розгону. Підчас більшовицької влади цей полк ніс залогову службу в м. Павлограді, але при першій відомости про відступ більшовиків, виступив збройно проти них і не дав їм можливосте затриматись на лінії Павлограду.
Таким чином полкові вдалося зберігти людей, коні, зброю, майно, в слушний час виступити і стати в обороні рідного краю.
З Павлограду полковник Болбочан розпочав наступ на велику вузлову стацію Сінельниково і вже на другий день по вирушенню з Лозової ґрупа захопила ст. Сінельниково.
В цьому бою брав участь і кінний Павлоградський полк, який причинився до захоплення такого важливого залізничого вузла, як Сінельниково.
По захопленню Сінельникова Павлоградський полк повернув до Павлограду для продовження залогової служби.
Маючи на меті висунутись зі своєю Групою вперед і залишити Німців позад себе, Болбочан вів свої операції під Сінельниково без Німців, які підтягували свої сили на лінію Катеринослав-Сінельниково, де, по їх відомостям, більшовики мали зробити сильний спротив.
Але полковник Болбочан, займаючи смілим наступом Сінельниково, примусив ворога поспішно відступити на нову лінію.
З упадком Сінельникова більшовики поділились на дві ґрупи. Одна ґрупа, призначена для прикриття Донецького водозбору, відходила на Чапліно.
Друга ґрупа називалася "Червона Армія Кримської Соціялістичної Республики" і мала зарані укріплену лінію від Дніпровського лиману по Дніпрові до Берислава, а від Берислава через Торгаївку-Калку на Мілітополь-Бердянськ.
Лінія ця в деяких місцях була уфортифікована і мала окопи з колючими дротами і, помимо загального більшовицького фронту, мала свою самостійну залогу, котра затримувала відступаючі частини більшовиків, приводила їх до порядку і втілювала до своїх частин.
Крім того ця лінія мала велику кількість артилерії, навіть тяжкої, привезеної з фортів Севастополя.
Вже давно ходили чутки і балачки серед Німців про цю сильну лінію і її відпорну силу.
Німецька команда прийшла до гадки, що для здобуття цієї лінії треба буде скупчити великі сили з тяжкою артилерією, або висадити десант біля Перекопу і таким чином обійти її.
Сама ж лінія Олександрівськ-Вознесенка-Карлівка, де затримались більшовики після бою під Сінельниковом, особливих побоювань не викликала. Бона була узбочена від головної бази і зле з нею звязана.
Користуватись залізничною лінією Олександрівськ-Карлівка було майже неможливо, бо вона опинилася в сфері боєвих подій. Правда, більшовики її використали для того, щоби пустити багато потягів озброєних артилерією.
Таким чином ця лінія уявляла зі себе ланцух рухомих батєрій, які дуже перешкоджали успішному наступові Запоріжців.
16 цвітня після невеликого бою наших авангардних частин з більшовиками, Кримська ґрупа зайняла ст. Олександрівськ над Дніпром, а ворог відійшов на свою головну лінію Берислав-Мілітополь-Бердянськ і на Вознесенку.
Олександрівськ — серце запоріжських степів, лежить у дуже важному комунікаційному пунктові. В ньому перехрещуються залізничні шляхи: Крим-Москва і Одеса-Донбас.
Широкий і глибокий за порогами Дніпро сполучує водним шляхом Олександрівськ з Чорним морем.
Тут Кримська ґрупа спинилася. Штаб Групи одержав відомосте, що австрійське військо 17-го цвітня має прибути з Херсона пароплавами по Дніпрі до Олександрівська. Німці прибувають з боку Катеринослава.
Дійсно, по Дніпрі приплили з Миколаєва два монітори австрійської Дунайської флотилі і під їхнім захистом прийшов оден пароплав з австрійським військом.
Вони йшли згідно з наказом Союзної команди, на зєднання з 15 німецькою ляндверною дивізією, котра мала зайняти Олександрівськ з боку Катеринослава.
Крім того частина австрійських військ прибула правим берегом Дніпра по залізниці. По дорозі вони взяли Нікополь і підійшли до Олександрівська.
На той час рівнож підійшли пароплави, які висадили своє військо і з "Великого Лугу" почався наступ на місто.
6.000 піхоти, одна легка батерія і два літаки заатакували місто. Більшовики зпочатку примусили австрійців відступити назад до "Великого Лугу", але коли наблизились авангарди Кримської ґрупи з півночи, спішно залишили місто і стацію. Австрійці зайняли місто.
Вони були дуже здивовані, коли замість Німців зустріли тут українське військо, про існування якого зовсім не знали.
Але не менше були здивовані Запоріжці, коли довідалися, що прибувше "австрійське військо" — це Українські Січові Стрільці під командою архикнязя Вільгельма (Василя Вишиваного).
Зпочатку вони віднеслись до Запоріжців з недовірям, але коли переконалися, що українська армія існує і це її відділи, то так зраділи, що всім відділом прийшли на двірець вітати Запоріжців.
З цього приводу полковник Болбочан улаштував військову параду, в якій приймали участь і У. С. С.
17 цвітня виступили з залізничного двірця до м. Олександрівська в боєвому уставі Запоріжці на чолі з полковником Болбочаном.
На зустріч Запоріжцям вийшов полк У. С. С, духовенство в ризах з хрестами і хоругвами, а за ними кількадесятитисячний натовп народу.
Йшли побачити на власні очі те легендарне військо, що ніби Богом, карою небесною було послане на червоних катів, за кривди великі, за море сліз, що вилилися осиротілими матерями, жінками і дітьми невинними.
Йшли тихо затаївши дух, вдивлячися вперед.
А там напроти їх, у струнких рядах шикуючися, йшов людський мур зі щетиною багнетів, прапором на чолі, а на прапорі маяв вишитий образ Ахтирської Божої Матері.
Попереду їхав полковник Болбочан зі штабом, за ним оркестра, а далі кілька тисяч Запоріжців у тісних рядах з кулеметами, бомбометами, роверами, а ще далі Запоріжська кіннота, гармати і автопанцирники.
Коротка команда — військо стало. Дві живі стіни зійшлися. Зняли шапки запоріжський полковник і його окружения та підійшли під благословення пан-отців.
Урочисто виступив міський голова, в щирих словах дякував за визволення Запоріжжя і хлібом сіллю привітав полковника Болбочана.
Розступився люд і Запоріжці зєднавшись з У. С. С., пішли до Олександрівська. А в місті зібрались усі на площі перед Народнім Домом.
Тут відбулася парада і перегляд зєднаного війська Запоріжців з У. С. С. під керуванням архикнязя Вільгельма.
Дивилися одні на других брати з Підкарпатської України і з широких степів Великої України, пишалися собою і перед очима великотисячного народу і своїх командирів проходили з високо піднесеними головами, з очима, в котрих горів вогонь великої самопосвяти і віри.
Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами такт музики.
Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітрець шелестів прапорцями на списах запоріжської кінноти, басували коні й тяжко гуркотіла артилерія.
Не вірили Січовики своїм очам, що вони побачать на Україні так добре вишколене військо. А не диво, бо в одному тільки 2-ому запоріжському полкові було 1200 самих старшин.
Вражіння від паради було велике і ніколи не забудеться.
Архикнязь Вільгєльм поцілувався з полковником Болбочаном, а Січові Стрільці і Запоріжці клялись самі собі і оден другому на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську.
Своїй присязі залишились вірні Запоріжці до кінця.
Було постановлено ніколи не переривати звязку між собою і з цього часу Кримська ґрупа і У. С. С зберігали найтісніший контакт, не зважаючи на жадну віддаль.