Запоріжці в Київі

Запоріжці в Київі

В Київі все військо зібралося на Софійській площі, де був відслужений молебен і відбулася парада всіх частин. Звідсіля все військо пройшло через цілий Київ на Печерськ, де й розташувалось.

Біля Міської Думи з балькону витав військо в імени Думи і "народу" член Центральної Ради жид Рафес. Він закликав підтримати і перевести в життя соціялізм. Балькон був удекорований трьома прапорами: двома величезними червоними і одним маленьким українським.

Це зробило на Запоріжцях гнітюче вражіння і в де-кого показалися на очах сльози. В рядах розпочався крик, щоб скинути червоні прапори — емблему ворога. Зчинилася велика колотнеча, ряди захиталися. Полковник Болбочан, який прибув на місце цього випадку і встановив лад у частинах, післав сказати в Думу, щоб зняли червоні прапори і залишили тільки жовто-блакитний, а від Рафеса зажадав пояснення, що мають значити ці червоні прапори. В Думі якраз в цей час ішло засідання і Рафес від імени всіх членів Думи відмовився дати пояснення на вимогу Болбочана. Натомість перед юрбою народу вони почали кричати, що Болбочан реакціонер, закликаючи "народ" захищати їх перед самоволею військових. Бажаючи уникнути скандалу в перший день вступу до Київа, Запоріжці рушили далі.

Частина людей 1-го Запоріжського куріня була одправліена для охорони мостів через Дніпро.

Штаб загону розташувався в готелю" Паляс". Там же відкрилось бюро для запису добровольців.

На другий день 1-ша сотня 2 залоріжського куріня лід командою сотника Зелінського йшла зміняти варту коло мосту.

Проходячи біля Думи, побачив сотн. Зелінський, що червоні прапори як висіли, так і висять.

З трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у салю засідань.[2] Цей інцидент викликав цілу бурю. Якась партія внесла запит у Центральну Раду й вимагала віддання лід суд винних старшин. Кричали, що це нечувана зневага емблеми революції, вимагали вислати з Київа цю реакційну частину, як загрозу революції. Преса так само заговорила.

Військове Міністерство зажадало від Болбочана вияснення справи і віддання судові винних. Для Запоріжців було це громом з ясного неба. Але Болбочан відмовився виконати цей наказ і заявив, що він цілком поділяє погляди своїх підлеглих і не бачить в їх вчинку нічого поганого.

Тоді на Запоріжців почали робити натиск з іншого боку. Одежі і грошей для укомплектовання нових добровольців не давали. В наборі добровольців перешкоджали і з дня на день збиралися випхнути з Київа.

А в той-же час почали знов формуватися ріжні коші та появилися" батьки". Охорону міста Уряд доручив російській організації, яка складалася з офіцерів, що тут залишилися.

Ця охорона користувалася супроти Запоріжців величезними привілеями. Вона, напримір, заборонювала відкривати бюра для прийому добровольців, покликаючись на накази Уряду. Висміювали як Український Уряд (що не дивно, але болюче), так і саму українську ідею. На цю охорону оперся пізніше Гетьман, а взявши владу в руки, мусів вигнати її на Дон.

Запідозрюючи в неблагонадійности ґен. Прісовського, Військове Міністерство під прикриттям вищої почесної посади, запропонувало йому бути ґуберніяльним комендантом Київщини, а Запоріжський загін здати тому, кого призначить Уряд.

Генерал Прісовський за якийсь місяць часу зумів при помочі Болбочана дати Запоріжцям добру організацію, карність і викоріняти все те, що залишилося з революційних часів.

Увесь час уникаючи залежносте від ґен. Прісовського, Петлюра зі своїм Слобідським кошем держався окремо й не зумів дати йому того правного зрозуміння справи, карности й закономірносте, без котрих військо руйнує лад, а не боронить його. Зараз-же по прибутті до Київа, Слобідський кіш почав самочинні розстріли комуністів на схилах Михайлівського саду, що привело до гострого конфлікту поміж Прісовським і Петлюрою. Після цього Петлюра залишив військо.

Підчас походів Київ-Житомир-Київ біля Запоріжців трималися сторонні люди, котрі, не будучи в рядах, тимчасом переховувалися. Тут були: відомий пізніше повстанець Григорєв, відомий тепер "гетьман" Полтавець-Остряниця, д-р Луценко з частиною президії партії соціялістів-самостійників, брати Макаренки й багато інших.

Пізніше, на підставі симпатій полковника Болбочана до партії соціялістів — самостійників, останні старалися скрізь поширити чутки, що вся запоріжська дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази.

Навіть саме формування ставили в заслугу п. Павлові Макаренкові, що був колись комісаром у полку Болбочана, ще в 5 російському корпусові, який і тепер терся при Запоріжцях.

Чоловік він був незлий, але, як потім виявилося, був не тим, за кого себе видавав.

При вступі до Київа Запоріжський загін нараховував коло 5.000 людей. В той час ніяких інших українських регулярних частин, як не числити дивізії синьожупанців, не було. Тому Запоріжці складали кадр будучої армії.

Необхідно було утворити відділи армії, ввійти в підлеглість Міністерству Війни і виробити відповідні штати.

На скликаній нараді командирів усіх окремих частин загону вирішено переформуватися в 1-ший Запоріжський корпус, про що й подано прохання до Міністерства. Фактично, кадр старшин і підстаршин був, бо 80 % Запоріжців складалися з бувших офіцерів російської армії.

Військове Міністерство згодилося переформувати загін в окрему Запоріжську дивізію і включило в її склад гайдамаків.

Затверджено штати окремої Запоріжської дивізії. В склад дивізії входили: 1-ший запоріжський імени гетьмана Дорошенка піший полк, командант полковник[3] Загродський; 2-гий запоріжський піший полк, команд, полковник Болбочан; 3-тий гайдамацький піший полк, команд, полковник Сікевич, старий полковник російської армії, який отримав призначення на місце Петлюри. Богданівський полк, як реакційний, не був виділений в окрему військову одиницю. Крім того, в склад дивізії входили: гарматний запоріжський полк — команд, полк. Парфенєв; кінний ім. Костя Гордієнка полк — команд, полк. Петрів; інженерний полк — команд, полк. Козьма; панцирний дивізіон — команд, сотник Болдирів.

Дивізія підлягала Міністерству і, як окрема мала права корпусу. Проханню призначити командантом дивізії ґен. Прісовського Уряд одмовив, мотивуючи, це тим, що ґен. Прісовський виконує обовязки ґуб. команданта Київщини, а на його місце призначив штабс-капітана Шинкаря з метою, як висловився один зі старшин В. Міністерства, вигнати всіх "реакційних і контрреволюційних духів". Але Шинкареві передали, що коли він зявиться в дивізії, то буде розстріляний. Уряд, довідавшись про настрій Запоріжців, запропонував підполковника Капкана, а потім Петлюру.

Бачучи, що нічого не вийде, Болбочан, за згодою решти командантів частин, звернувся до ґен. Прісовського, щоб він допоміг у призначенню командантом дивізії бувшого інспектора артилерії Запоріжського загону полковника Натієва.

Він був по національносте Грузином, громадянству цілком невідомий, тому Уряд дуже скоро погодився призначити його командантом дивізії, бо боятись його популярности на перші часи не приходилось, а призначення не-Українця командантом одинокої на Україні дивізії надавало вигляд на перший погляд інтернаціональний.

Але кращого призначення не могло й бути.

Натієв був гідним старшиною. Кристалево чесний, бездоганної хоробросте, він швидко став улюбленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість. Одночасно з призначенням Натієва, Болбочан був призначений його помішником з виконанням обовязків командира 2-го Запоріжського полку (так переіменовано його курінь).

В перших днях березня окрема Запоріжська дивізія, без Гайдамацького полку, який залишився при Уряді, вирушила з Київа, маючи завданням очистити від ворога Полтаву й Харків.

Всі піші, кінні й гарматні частини йшли під керуванням полк. Болбочана. Технічні, допомогові й інтендантські частини йшли з заду з отаманом [4] Натієвим. Перший кермував боєвими операціями, другий налагоджуванням адміністративного апарату на місцях і підтримуванням контакту з урядом і німецьким командуванням. Постачанням завідував сотник Ткач.

Відїзджаючи, запоріжці прощались з Київом, до якого вже не судилось їм більш вернутися.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Ізяслав у Київі

Из книги Велика історія України автора Голубец Николай

Ізяслав у Київі Негайно по похоронах Святослава, дня 1 січня 1077 р. відбувся святочний вїзд Всеволода на київський стіл. Чернигів зайняв його син Мономах, Волинь припала синові Святослава Олегові. Й було би може на тому й стало, якби на Київ не рушили полки польського короля


Запоріжці в Харкові

Из книги Похід Болбочана на Крим автора Монкевич Борис

Запоріжці в Харкові 6 цвітня 1918 року побідно вступало українське військо в м. Харків.На протязі місяця разом з німецькою армією побідним маршем пройшло воно сотні верст по лінії Київ-Полтава-Харків.Пересічна швидкість руху українсько-німєцьких військ на цьому шляху