Залишення Київа

Залишення Київа

В житті кожної держави, що повстала після великої світової війни, кольосальну ролю відогравало своє національне військо. Бо тільки з народженням війська повстає держава. Тому ці народи святкують якийсь день в році, як свято повстання війська. Так Чехи святкують 19 червня. Цей день є роковинами бою 19 червня 1917 p., коли чехословацька бриґада брала участь в останньому наступі російського війська в Галичині і тут під Зборовом, недалеко Тернополя, хоробро билася зі значними втратами для себе. Одійшовши в резерву, бриґада дуже швидко поповнилась і через кілька тижнів розвинулася в корпус. Тому чехословаки цей день вважають за день повстання свого війська. Поляки, які дуже довго боролися за своє існування, таким днем вважають 15 серпня, себ-то роковини варшавського бою, або як його називають: "Цуд над Віслом".

Ми, Українці не маємо такого свята. Але в історії творення нашого національного війська є день великої ваги, який хоч і був непомітним для ширшого громадянства, але був переломовим в історії творення нашої мілітарної сили.

В ніч з 26 на 27 січня (ст. ст.) 1918 року рештки української армії під натиском більшовицьких банд Муравйова відступали зі своєї столиці, золотоверхого Київа. Київ горів. Чути було стріли ворожих гармат і кулеметів. Чути було, як ворог посувався по місту, займаючи залишені нами позиції. А тим часом по Святошинській шосі тихо посувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Де-не-де чувся плач людий, що прощалися зі своїми родинами. Червона луна пожежі надавала постатям якогось містичного вигляду. Попереду їхав обоз з раненими і хорими.

Уряд проїхав на автах. За Урядом їхали інституції, а за ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв ішли в невідому будучність непоборні.

Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів. Сердюки богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках з довгими червоними шликами.

Йшли озброєні до зубів вільні козаки от. Ковенка. Инші несли кулемети Люїса і Кольта. Гармати котилися по рівній дорозі, обвішані ранцями і торбами. Старшини і юнаки ген. Прісовського йшли в рівних рядах. Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов полк. Болбочан зі своїм відділом. Зі Святошина всі численні частини на рано перейшли в село Гнатівку. Яких тут тільки не було відділів і частин!

Тут була ціла армія, яка начислювала кілька дивізій, кошів, відділів Вільного Козацтва і всяких инших окремих військових одиниць, а крім того багато штабів неіснуючих частин. Але всі ці частини були дуже маленькі складом, а декотрі з них мали всього по кілька чоловік, так напр.: Ґеорґієвський полк — 8 чол., Полуботківський — 5 чол., Наливайківський полк — 21 чол., Сагайдачного — 6 чол., Богданівців — 120, Дорошенківців — 80 і т. д. Найбільшою частиною були Республиканці полк. Болбочана.

В Гнатівці скликано нараду всіх командирів окремих частин. Тут полк. Болбочан і ґен. Прісовський запропонували, щоб усі ці частини звести в Окремий Запоріжський загін під командою одного Начальника. Деякі "отамани" запротестували проти знищення їх окремих" загонів", але їм заявлено, що залишать їх самих з їхніми загонами в Гнатівці, і вони волею-неволею мусіли погодитись. Один тільки С. Петлюра зі своїм кошем відмовився підлягати командирові загону і цілий час тримався окремо.

Командиром 1-го Запоріжського Загону був вибраний ґен. Прісовський. Крім того ухвалено, що військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця. Дисциплінарна влада належить старшинам. Цей власне момент можна вважати переломним в історії творення українського війська, бо з цього часу воно набирає тих прикмет, які характеризують кожну регулярну армію.

Тут — же було вирішено, по змозі, найдовше триматися в напрямку Київ-Житомир, щоб дати можливість правительству і Центральній Раді зібратися в Житомирі.

Сам генерал Прісовський призначив собі начальника штабу, помішника і командирів курінів та сотень. Дуже не подобалося Урядові, що на чолі війська став "ґенерал", значить "реакціонер".

Починаючи від голови Центральної Ради і кінчаючи військовим міністром Жуківським, увесь Уряд підтримував Гайдамацький Слобідський Кіш, уважаючи його за свою найкращу віддану частину, та не любили цієї нової формації "Запоріжців" за "контрреволюцію".

Багато минуло часу і розлилось море крові, заки Уряд і сам Симон Петлюра переконалися, хто такі Гайдамаки, а хто Запоріжці.

1-ий Запоріжський загін був розділений на 2 куріні. 1-шим командував полковник Загродський, а 2-гим полковник Болбочан, на котрого покладено й обовязки помішника ґен. Прісовського.

В склад 1-го куріня головною основою ввійшли Богданівський і Дорошенківський полки, Залізничий курінь і Вільні Козаки.

В склад 2-го куріня ввійшли, крім Республіканського полку Болбочана, ще старшинський відділ ґен. Прісовського і полки: Полуботківський — 5 чол., Наливайківський — 21 чол., Богунівський— 8 чол. Вільні козаки от. Ковенка прилучилися до гайдамаків от. Петлюри.

Артилерія і кіннота були виділені в окремі бойові одиниці. Всього взагалі було понад 3.000 чоловіка. Комітетів і комісарів у цих частинах не було, не вважаючи на домагання Уряду. Грабунків і сваволі за час походу не було зовсім, а коли трапився один випадок з підстаршиною і козаком, то їх розстріляли на місці. Взагалі в керуванні з цього часу відчувалася тверда військова рука.

Вирушили з Гнатівіки на Житомир, а звідтіля на Коростень[1]. На курінь дістали по кілька фірманок.

Ситуація на заході України була слідуюча: бувша VII дієва армія, виключно більшовицька, що наступала з фронту вкупі з 2-гим гвардійським корпусом, забравши Проскурів, Жмеринку та Козятин; довідавшись про те, що Київ забрали більшовики, вона повернула до Бердичева, який і захопила 1 лютого. Наміром її було йти до Житомиру, щоб захопити Центральну Раду й останки українського війська, але Рада виїхала до Володимира-Волинського, а війська перейшли в Коростень, і збиті з панталику більшовики занехали переслідування.

В Коростені знаходилися великі склади військового майна. Тут закінчено формування цілого загону.

Умови розташовання в м. Коростені були погані. Населення більш співчувало більшовикам, тому військ не можна було розташувати в місті і по селах. Жили з початку в холодних вагонах, а потім у бараках.

Тимчасом з австрійського фронту повертали до дому частини бувшої російської армії. Всі вони були здеморалізовані, несли з собою демагогічні більшовицькі гасла і були вороже настроєні проти національної державної української ідеї.

Декілька ешелонів цього війська, скупчившись на ст. Сарни, пробувало пробитись через ст. Коростень, але це їм не вдалося. Наприкінці постою в Коростені 2 Запоріжський курінь був післаний на Сарни, де обеззброїв усі ці ешелони. Найбільш упертий бій видержав курінь з частинами збольшовиченої 2-гої Фінляндської дивізії. Нарешті вона вся була забрана в полон, обеззброєна, посажена в вагони, замкнена ззовні й відправлена на північ. В Сарнах залишено залогу.

Дня 5 лютого, після зайняття Сарн, Болбочан одержав наказ заняти Житомир і одночасно одержав призначення на посаду Губерніального команданта Волині. Житомир був занятий боєм з 11 лютого. Військо розташувалося на відпочинок, увесь час тримаючись на поготівлі, бо в Житомирі тоді стояв чехословацький корпус. Чехословаки вороже дивились на українське військо й український рух уважали за німецьку інтриґу. Чехословаків було багато і тому треба було бути готовими, тим більше, що між Чехами і більшовиками йшли пертрактації за пропуск чехословацьких полків через Московщину до Архангельська, або на Далекий Схід до Владивостоку.

Тимчасом Губерніальний комендант зорганізував самоохорону міста; почалася майже нормальна праця в інституціях. Непевний елемент унешкодливлювався. Крім того Губ. командант оголосив у Житомирі мобілізацію старшин і підстаршин, як потрібного в той час елементу. Це розпорядження викликало сильне незадоволення Уряду, який не хотів створювати в демократичній Республиці регулярної армії, а тим більш мобілізації, елементу контрреволюційного. Мобілізація всеж таки відбулася.

Прийняті були розділені на дві Групи. Першу призначено для охорони міста і повіту. Другу розділено між частинами Запоріжського загону, по бажанню самих мобілізованих.

Ще раніш секретар військових справ Петлюра скасував усі відзнаки й ранги з армії. Полковник же Болбочан зпочатку завів відзнаки для старшин і козаків у свойому куріні, а потім намовив до цього і генерала Прісовського. Старшини на посадах носили на лівому рукаві перевязь з блакитної широкої стрічки з золотим ґальоном посередині. Старшини не на посадах і козаки носили жовто-блакитну перевязь.

Золотий ґальон по посаді мав ту чи иншу форму.

З часу перебування Болбочана в Житомирі як ґуберніяльного команданта починає рости його популярність як серед війська, так і серед населення. Це був перший командант від початку революції, котрий замість мітінґів, які збирали його попередники, почав твердою рукою і ділом, а не словом, творити лад і спокійне життя.

Популярність полковника Болбочана занепокоїла Вищу Владу. Деякі, як я згадував вище, розпорядки не входили в програми с.-р. і с-д. Але в кого сила, в того право. Болбочан мав 1000 людий під командою і робив не по теорії партій, а так, як говорили йому розум і досвід.

Військове Міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь (тоді це був вже окремий курінь, який мав свою артилерію і кінноту) прапорщикові Мацюкові, який мав виступити на Бердичів, а самому залишитися губерніальним командантом.

Мацюк був чоловіком партійним, отже йому вірила влада, яка в таких випадках на військові здібності менше звертала уваги.

Не маючи морального права залишити свою частину, Болбочан не міг знову не послухатися Уряду. Тому, скликавши старшинське зібрання свого куріня, поінформував їх про ситуацію.

Старшинське зібрання одноголосно ухвалило просити Уряд і самого полковника Болбочана залишитись командиром куріня.

Одначе до призначення нового свого заступника Болбочан мусів залишитися в Житомирі, тимчасово здавши команду Мацюкові.

Курінь вирушив у напрямку м. Бердичева, маючи завданням вибити звідтіля більшовиків і зайняти місто.