Перші галицькі вибори

Перші галицькі вибори

Дня 5 червня проголосив австрійський уряд тимчасову виборчу ординацію до парляменту; загальне число послів означено на 363, в тому на Галичину випало 96, на Буковину - 30. Виборче, пасивне й активне право мав кожний, хто скінчив 24 рік життя.

Перша виборча кампанія, зааранжована Головною Руською Радою пройшла з повним успіхом дарма, що польська Рада Народова робила все можливе, щоби обмежити кількість українських мандатів. З Галичини й Буковини вибрано 37 українців, у чому було 26 селян; решту творили священики й урядовці. Дня 12 липня відбулося святочне відкриття австрійського парляменту у Відні. Три дні згодом виступив наймолодший віком посол - Ян Кудліх зі Шлеська й поставив внесок на формальне й законне скасування панщини. Внесок принято одноголосно, а в дискусії над ним забирала слово ціла низка українських послів-селян. Промовляв селянин Гой з Заліщиччини, Боднар з Радовець на Буковині, але найбільше вражіння викликала промова Івана Капущака з Ляховець у Станиславівщині. «Високий Сойме! - говорив Капущак ломаною, але загально зрозумілою німеччиною. - Хочу говорити про відшкодування, що його домагаються пани-дідичі в Галичині й на Шлеську, за панщину. Вічна справедливість вимагає того, щоби кожний, хто віддає щось проти своєї волі, дістав за те відшкодування. Але вона вимагає також, щоби кожний, хто чимсь безправно користувався, дав відшкодування за це безправне користування. Дідичі мали, по закону, домагатися від нас панщини. Але чи вони вдоволялися тим, що їм давав закон? Ні, іще раз ні. Коли ми, замісць 100 днів, мусіли працювати на пана 300 днів, коли ми мусіли працювати по три, чотири дні, а то й цілий тиждень, а дідич рахував нам той тиждень за один законний день, то - хто тут має заплатити відшкодування - ми, чи вони? Кажуть, що дідич поводився з підданими ласкаво. Гірка була ця «ласка». Бо коли селянин напрацювався цілий тиждень, то в неділю чи свято мав трактамент: його заковували в кайдани й замикали в стайні, аби він у понеділок не спізнився до роботи».

Змалювавши яскравими фарбами «людяність» дідичів, загарбання ними селянських грунтів і пасовиськ, Капущак полємізував з лєгендою про те, ніби дідичі «подарували селянам панщину»: «Та який же це дарунок, коли за нього треба дати відшкодування? І колиж то стався той дарунок? Чи може в 1846 році? Чи цього року в січні? Чи 8-го або 9-го березня? Ні. Аж 17 квітня, коли сини німецького народу пожертвували своїм життям за наші права й свободу! Не панам дякувати за «дарунок», але німецькій молоді, що примусила панів податися перед духом часу! Панський «дар» прийшов запізно!»

А кінчаючи свою промову, говорив Капущак: «Батоги й канчуки, що обкручувалися довкола наших голов і тіл спрацьованих, хай їм будуть памяткою по нас, хай це буде їм наше відшкодування!»

Буря оплесків сколихнула парляментом, коли Капущак скінчив промову. «Ніяка промова підчас довгої дебати над знесенням панщини й відшкодуванням - говорить сучасник - не викликала такого могутнього вражіння, як ці слова простого галицького селянина. Від першого до останнього слова не було тут пустої балачки, а тільки правда й мужеський гнів; обурення за кривду мільйонів виривалося з кожного речення».

Зпоміж послів-інтелігентів, найвизначніше місце зайняв крилошанин Григорій Шашкевич, брат Маркіяна, що по розвязанні австрійського парляменту залишився у Відні на становищі міністеріяльного радника для українських справ Галичини.