Глава 3 Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року

Ведучи мову про джерельне забезпечення дослідження цієї проблеми, насамперед варто зауважити очевидну обмеженість достовірних писемних свідчень про цю подію. Так само не може не привернути до себе увагу й відверта суб'єктивність авторів (чи їхніх інформаторів), викликана особистою зааганжованістю у перебіг тих подій, відтак і намаганнями представити себе належним чином у них або ж виправдати свою участь у тих перетрубаціях. Наступне, на що потрібно звернути увагу, так це на те, що інформацію «з перших» чи принаймні «других рук» про власне саму Ніжинську раду 1663 р. черпали лише для трьох відомих на сьогодні джерел російського походження та двох — українського.

Джерела російського походження представлені двома різновидами. По-перше, в розпорядженні дослідників є офіційний посольський звіт і реляція представника на гетьманському обранні 1663 р. окольничого, намісника галицького князя Данила Степановича Велико-Гагіна. Посольський звіт Велико-Гагіна про виконання ним місії в Україні (що, як і решта посольського діловодства такого жанрового різновиду, подавався до Посольського приказу вже по поверненню на батьківщину) є вельми лапідарним, стилізованим «під бронзу» — жодних згадок про запеклу політичну боротьбу на Ніжинській раді, що виходила за межі власне політичного суперництва та набувала форм відкритого силового протистояння, із застосуванням навіть вогнепальної зброї, тут не зустрінеш[5].

Значно інформативнішою є підготовлена по гарячим слідам події реляція князя Велико-Гагіна, відправлена ним з Ніжина до Москви 20 червня 1663 р.[6] з майором «рейтарського строю» Василем Непєйциним (Непєйцевим)[7], що потрапила до фондів Сибірського приказу і була опублікована Левом Окиншевичем 1929 р.[8]

Але чи не найбільш повно і деталізовано перипетії Ніжинської ради 1663 р. описано в щоденнику Патрика Гордона — шотландського волонтера на царській службі, що мав на той час чин підполковника російського війська. Опис ніжинських подій у Гордона настільки розлогий, деталізований, хронологічно точний, що може скластись враження ніби шотландець особисто брав участь у поході тих частин царського війська, які супроводжували окольничого Велико-Гагіна до Ніжина. Утім наступна за цією оповіддю ремарка перекреслює таку здогадку: «Все это время я пребывал в Москве, утешаясь умеренным образом в хорошем обществе, особенно генерала Далйелла...»[9].

Отож інформація Гордона є все ж інформацією не з перших вуст. Але, як припускають дослідники[10], інформатором для шотландця був його співвітчизник — командир полку «солдатського строю» полковник Юрій Інглес, котрий якраз і супроводжував Велико-Гагіна в його не вповні дипломатичній подорожі в Україну. Відтак, зважаючи на високий чин шотландського офіцера, він був добре обізнаний з перебігом місії царського окольничого й, можемо сподіватись, адекватно переповів про її перипетії своєму товаришу, котрий перебував у цей час у Москві.

Бурхливі події літа 1663 р. знайшли відгук й у чи не всіх «козацьких» літописних оповідях, присвячених добі визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та наступних за цим часами соціальної і політичної деструкції. Але сучасниками і ймовірними учасниками виборчих перипетій 1663 р. могли бути лише автори «Літопису Самовидця» та «Літописця Дворецьких». Крім того, вживаючи термін «літопис», ми розуміємо умовність такого трактування історичних текстів другої половини XVII-XVIII ст. Адже всі без винятку їхні автори, навіть особисто зааганжовані в тих подіях Самовидець (Роман Ракушка-Романовський) чи Василь Дворецький (ймовірний автор «Літописця Дворецьких»)[11]), писали свої твори вже з певної темпоральної відстороненості від події, вкладаючи в опис не лише свої знання про її суть, а й відштовхуючись від власного розуміння сенсу історичного буття, свого місця в історії, не нехтуючи при цьому й можливостями для моралізаторства, навіть на шкоду історичній достовірності. Отож у представлених оповідях, написаних уже в часи, коли Іван Брюховецький безславно зійшов з історичної арени, скомпрометувавши себе не лише в очах частини козацтва, а й впавши в опалу царської влади, негативних конотацій в описі ніжинський подій початку літа 1663 р. є чимало, можна навіть припустити — значно більше, аніж їх могло бути за умови іншого, більш успішного гетьманування висуванця Запорозької Січі на гетьманський уряд Лівобережжя.

За таких умов позитивні інтенції в описі «Чорної ради» 1663 р. та подій, що їй передували та її увінчали, відстежуються хіба що в творі, авторство якого дослідники приписують Василеві Дворецькому — одному з найпослідовніших прибічників промосковської орієнтації в старшинському корпусі Гетьманату, котрий за результатами Ніжинської ради посів уряд київського полковника, особисто брав участь у репресіях проти опонентів новообраного реґіментаря. Отож у «Літописці» Дворецьких увага акцентується на тому, що Яким Сомко перед тим «самовластю гетманом учинився», а жорстока розправа над ним виправдовується фактом виявлення в нього королівського листа, що став вагомим аргументом його «обличения»[12].

Вельми цікавою є ситуація з трактуванням подій автором «Літопису Самовидця». Як уже зауважувалось раніше, найбільш реальним кандидатом на цю роль дослідники визначають Романа Ракушку-Романовського. Перед Ніжинської радою 1663 р. він, будучи сотником Першої міської сотні Ніжинського полку, неодноразово виконуючи обов'язки ніжинського наказного полковника, входив до найближчого оточення одного з опонентів Івана Брюховецького — полковника Василя Золотаренка, уособлював собою якраз те соціальне середовище швидко багатіючої козацької старшини, проти якої кошовий гетьман активно боровся. Відразу ж після виборів 1663 р. Ракушка-Романовський увійшов до гетьманського уряду Брюховецького, зосередивши у своїх руках управління фінансовою сферою. Така двояка позиція Ракушки-Романовського не могла не впливати на його оцінку тих неоднозначних подій. Відтак, з одного боку, він усіма доступними способами демонструє своє не сприйняття ситуації, коли охлократична стихія стає визначальною в житті Гетьманату, вдаючись навіть до вже згаданих раніше таких сумнівних тверджень, що, нібито, навесні 1663 р. в Україні було «заведено» «новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»[13], а з іншого, він усіляко очорнює політику Якима Сомка, котрий і гетьманство мав «от підручних собі полковников и сотников и Козаков», і на раду прибув не лише зі зброєю і кінне, але й маючи в обозі артилерію, а перед тим полковник Василь Золотаренко силою примушував полковників голосувати за гетьмана Сомка[14]. Не скупився Самовидець і на вельми жорсткі епітети при описі всіх тих деструкцій, що впали на Україну відразу ж по завершенні Ніжинської ради, коли «при котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала [...] Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли»[15].

Всі інші відомі на сьогодні українські літописи були менш інформативними, аніж оповідь Самовидця, а до того ж використовували ніжинські перипетії 1663 р. переважно як вельми принадний сюжет для моралізаторства з приводу того розбрату, що вчинився в козацькій Україні в часи гетьманування наступників Богдана Хмельницького. Так, скажімо, Самійло Величко свою розповідь про Ніжинську раду 1663 р. завершує такими ось пафосними рядками: «Тут зріте сины малоросійскіи нещасть матки вашей и крайную погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусобнія ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тогда третіи тим подобни і гетмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася»[16].

Доволі негативно відгукується про ініціативи Брюховецького щодо скликання «чорної» ради і запрошення ним на раду не лише козаків, а й «мужиков» автор «Краткого описания Малороссии...»: «И тогдажъ Бруховецкій як постарался о том и до государя писалъ, прося, чтобъ черная рада была, — се же уповая на запорожцовъ, з собою пришедшихъ, которыи, въ раді взбунтовавшись, могутъ Сомка и Васюту убить, — такъ, за прибытиемъ для того къ Ніжину съ Москвы околничого князя Гагина съ столникомъ Кирилломъ Осиповичемъ Хлопповимъ, постшавъ напредъ до нихъ и доброхотнихъ себі зділавъ, еще чрезъ запорожцовъ своихъ не толко козаковъ, но и мужиковъ з городовъ туда собравъ, будто на разграбленіе Ніжина»[17].

Значно ширшим і строкатішим за своєю видовою належністю є коло джерел, з аналізу якого можна реконструювати перебіг політичних і соціальних процесів у козацькій Україні напередодні Ніжинської ради 1663 р., а також виявити найближчі наслідки того «нового лиха, чого за иних гетманов не бивало». Щоправда й тут у розпорядженні дослідників є переважно або посольські звіти царських представників на перемовинах з козацькою старшиною чи духовними старійшинами Лівобережжя, або листи останніх у Москву, в яких чітко простежується намагання дискредитувати свого суперника та натомість засвідчити власну лояльність по відношенню до царської влади династії Романових.