Список використаних джерел і літератури

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Івану Брюховецькому перед тим, як їхати до царської столиці «бачити ясні царські очі», необхідно було спробувати випробувати долю в протиборстві з військами польського королі та правобережного гетьмана. А ще перед тим — з честю витримати іспит на політичну зрілість на переговорах з уповноваженими царя, вирядженими в Україну наприкінці літа 1663 р.

Останні були відряджені з Москви до України наприкінці серпня 1663 р. не для чого іншого, як для завершення процедури гетьманського обрання — оформлення правових аспектів російсько-українських взаємин у гетьманування Брюховецького. Адже, зважаючи на той стан соціальної деструкції, що запанував на Лівобережжі у червні 1663 р., Д. С. Велико-Гагіну виконати повною мірою покладене на нього завдання та провести гетьманські вибори в повній відповідності з духом і буквою попередніх російсько-українських договорів, зокрема й Нових статей Юрія Хмельницького 1659 р., не пощастило. Так, пройшло гетьманське обрання за «скороченою програмою» й Івану Брюховецькому було вручено символи гетьманської влади (як відзначалося раніше — «тимчасові», відібрані в Якима Сомка, а не привезені з царської столиці) відразу ж після проголошення його гетьманом і принесення ним у кафедральному соборі Ніжина присяги на вірність Олексію Михайловичу, а не після того, як він відвідає Москву та не предстане перед царем — як того вимагали умови угоди 1659 р. Не було укладеного новообраним реґіментарем і нової угоди з царськими представниками. Як візит до Москви, так і укладення нових гетьманських статей мало відбутися вже згодом.

І якщо перший гетьманський візит до «білокам'яної» затримувався на невизначений строк, то юридичне формалізування нової якості взаємин Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових (а ця нова якість, як пам'ятаємо, була альфою й омегою виборчих обіцянок кандидата на гетьманство Івана Брюховецького) мало відбутися вже восени 1663 р. в ході посольства в Україну дяків Приказу таємних справ Дементія Миновича Башмакова та Євстрата Фролова[335].

І що цікаво, прямуючи в Україну, посольство Башмакова і Фролова 24 вересня 1663 р. в Севську зустрілося з Д. С. Велико-Гагіним (царський окольничий, вочевидь, не вельми поспішав до Москви, оскільки до Сєвська він прибув ще перед 28 липня, а, можливо, він уже приступив до виконання обов'язків полкового воєводи в Севську, на посаду якого був призначений якраз за результатами успішного виконання посольської місії в Україну). Частина супроводу Велико-Гагіна поступила в розпорядження Башмакова та Фролова і разом з ними попрямувала знову Україну (зокрема, достеменно відомо, що до складу нового царського посольства в «малоросійські городи» було включено «для службы божественного пения» знаменського священика Іпатія, «для письма великого государя дел» двох піддячих «сьезжая избы» —  Лукьяна Самсонова та Микифора Лужецького, кілька дворян, двісті драгун для військового супроводу, а також декілька «мастеровых людей» — «портной мастер, сапожник, плотник, кузнец»[336].

У «спадок» від Д. С. Велико-Гагіна Д. М. Башмакову та Є. Фролову перейшов також і посольський намет. Останній, що характерно, був чорного кольору. В історичній літературі зустрічається згадка про цей злощасний намет, колір якого нібито спричинив у козаків, що у другій половині червня збиралися під Ніжином на військову раду, недобрі передчуття й царський окольничий ще напередодні «Чорної ради» наказав перефарбувати намет в інший колір. Але, як видно з фінансового звіту Велико-Гагіна про його видатки під час посольської місії до України, 24 вересня 1663 р. в Севську за наказом царя він намагався передати Д. М. Башмакову та Є. Фролову «в Малороссийские городы великого государя дворцововой шатер, которой дан был окольничому... для гетманского обранья», причому, був він «цвітом черной»[337]. І лише тепер «тайных дел дьяк» Башмаков попросив Велико-Гагіна «с товарищи», аби вони «тот шатер розцветили розными цветами»[338].

Аби виконати указ государя та уважити його теперішнього посла до України Башмакова, Велико-Гагін передав голові московських стрільців Матвію Шишкіну понад тридцять рублів сріблом для того, аби той розшукав серед своїх стрільців «из розных полков портных мастеров», і вже ті накупили необхідної матерії та «тот шатер подложить вновь лазоревою да червчатою крашенинами, полосами, и верх нацветить розных же цветов сукнами и кумачем червчатым»[339]. Стрілецький голова з належною увагою поставився до виконання цього несподіваного доручення. Більше того, вже після впорядкування посольського намету для нього виготовили й новий «чемодан в яловичьих красных кожах, потому что старого чемодана не было». Полагоджений у такий спосіб намет і футляр до нього, було передано Д. М. Башмакову та Є. Фролову, а бюджет посольства Велико-Гагіна, окрім 33 рублів 29 алтин і 2 денги, витрачених на «шатерную покупку», змалів додатково на 3 рублі і 16 алтин, сплачених на шкіру для футляру до нього, а ще на 4 рублі й 15 алтин, виділених на утримання («поденный корм») стрільців і солдатів, задіяних у лагодженні намету та пошитті футляру до нього[340].

Відразу ж варто зауважити, що для гетьмана час для прийому посольства та демонстрації власних політичних амбіцій, зважаючи на реальну небезпеку широкомасштабного вторгнення на Лівобережжя військ польського короля, підтримуваних козацькими полками правобережного гетьмана Тетері та татарськими ордами, був не найсприятливіший.

За таких умов, початок українсько-російських переговорів постійно відкладався і представники уряду Олексія Михайловича, які в Україну прибули зі значним запізненням (із-за осіннього бездоріжжя) лише 27 вересня 1663 р., змогли зустрітися з гетьманом аж 17 листопада.

Російський дослідник Віталій Ейнгорн вважав, що головною причиною тривалої затримки з початком перетрактацій стало свідоме саботування їх з боку лівобережного реґіментаря. Однак, на наш погляд, реальна оцінка ситуації, що склалася на Лівобережжі восени 1663 р., змушує визнати правоту Віктора Романовського, котрий називав усе ж військову загрозу як головну перешкоду для початку зустрічі. І дійсно, наближення ворога до дніпровських переправ, низький рівень мобілізаційної готовності лівобережних полків, стрімке розповзання панічних настроїв серед населення та відсутність дійової військової допомоги з боку Москви — все це відсувало проблему укладення нової угоди з царем з пріоритетних позицій у діяльності гетьманського уряду. До того ж, загальна слабкість гетьманського проводу суттєво послаблювала його позиції на переговорах. Й очевидно, це належним чином усвідомлювали І. Брюховецький та його оточення.

Врешті-решт, 17 листопада в умовах мобілізаційної готовності козацьких полків Лівобережжя старшина на чолі з гетьманом прибула на зустріч з послами Олексія Михайловича до Батурина (перед тим можливими місцями проведення переговорів називалися Київ, Ніжин чи Конотоп). З українського боку в переговорах взяли участь, крім гетьмана Івана Брюховецького, військові судді Юрій Незамай та Петро Забіла, наказний обозний Павло Животовський, військовий писар Степан Гречаний, військовий осавул Степан Афанасьєв, гарматний осавул Богдан Щербак, а також полковники Данило Пісоцький, Матвій Гвинтовка, Гнат Вербицький, Дем'ян Гуджол, Василь Шиман (Шимановський), Яків Скидан та Іван Плотник.

Шалена кампанія гетьмана по дискредитації свого суперника в боротьбі за політичну пальму першості на Лівобережжі — єпископа Мефодія сприяла тому, що Д. Башмаков і Є. Фролов не стали наполягати на обов'язковій участі місцеблюстителя Київської митрополії в переговорному процесі. Поза всяким сумнівом, це було досить важливою тактичною перемогою Івана Брюховецького. Адже, незважаючи на той факт, що інтереси єпископа Мефодія на переговорах представляла його довірена особа — ніжинський протопіп Семеон Адамович, відсутність головного прибічника ідеї негайної реалізації раніше взятих на себе Брюховецьким зобов'язань — забезпечувало гетьманському уряду хоч би якийсь простір для політичного маневрування.

Незважаючи на складність поточної ситуації та продемонстровану Брюховецьким позірну поступливість у ході передвиборних змагань, Батуринські переговори 1663 р. виявилися надзвичайно важкими для представників уряду Олексія Михайловича. Так, уже на самому їх початку, тільки-но Д. Башмаков і Є. Фролов переказали вимогу царя, аби гетьман і старшина в письмовій формі підтвердили правомочність угоди, укладеної ближнім боярином князем О. М. Трубецьким і всім Військом Запорозьким восени 1659 р. з урядом Юрія Хмельницького, як українська сторона, вочевидь цілком несподівано для московських дипломатів, досить дружно заперечила проти цього. Як Брюховецький, так і старшина вказували на те, що наразі «їм тих всіх статей за розоренням від неприятеля в малоросійських містах і за бідність ніяким чином дотримуватися нині не можна»[341].

На репліку приказних дяків з приводу того, що гетьман Богдан Хмельницький «по тим статтям з усім Військом Запорозьким у великого государя [...] в підданстві був і служив до кончини живота свого вірно і непорушно, і ті статті утримував», козацька сторона відреагувала, продемонструвавши добру обізнаність з політичними і правовими колізіями українсько-російських взаємин, зауваживши при цьому, що по-перше, за гетьманування Богдана Хмельницького «на Малую Росію неприятелі так, як нині, не наступали [...] і малоросійські жителі в той час були в усякому спокої і в зажитках», а по-друге, «у той час статті були не такими, якими вони їм нині оголошені, багато в статтях добавлено і поставлено в Переяславі після зради Івашка Виговського»[342].

Покликавшись на той факт, що статті 1659 р. були ухвалені «зрадником Юраськом Хмельницьким з радниками своїми», котрі відзначалися «хитаннями і непостійністю», а натомість теперішнє керівництво Війська Запорозького «великому государю [...] обіцялось служити вірно і в підданстві бути на віки невідступно», українська сторона заявила, що «їм тих усіх статей нині прийняти і дотримуватися неможливо»[343].

Особливо активно старшина заперечувала проти впровадження норми угоди щодо надходження зібраних з українського поспільства податків і зборів до царської скарбниці, а також роздачу козакам платні із зібраних коштів і припасів. Гостре невдоволення вищої козацької старшини Лівобережжя, як можна зробити висновок з тексту статейного списку Башмакова та Фролова, викликало положення щодо угоди 1654 р., згідно з яким керівництво фінансовою сферою Гетьманщини мало перебувати в руках міської цивільної адміністрації — війтів, бурмистрів і райців. За спостереженням московських приказних дяків, найбільш активно супроти ухвалення тих суперечливих, на думку старшини, положень виступали генеральний суддя Юрій Незамай та Стародубський полковник Іван Плотник — вихідці з Правобережжя, котрі своїх дітей залишили на правому боці Дніпра, хоча, як підмітили царські посли, «можна було [...] за неприятельського приходу і задовго на цей бік Дніпра їх переправити»[344].

Врешті-решт, під тиском російської сторони гетьман і старшина «по тих довгих розмовах і по суперечках подумавши схилилися», погодившись підписати Переяславські статті 1659 р., хоч і залишили за собою право вписати ті статті, виконання яких наразі було неможливим, аби апелювати до царя з приводу їх відміни[345].

Крім підтвердження правомочності Переяславських статей, на Д. Башмакова і Є. Фролова було покладено завдання обговорити з керівництвом Війська Запорозького і вирішити ще ряд проблем двосторонніх стосунків, які залишилися поза увагою укладачів угоди 1659 р. Але, перш ніж приступити до їх обговорення, приказні дяки вирішили зробити старшину більш поступливою, оголосивши монаршу волю щодо майбутнього конфіскованого й описаного майна та живності козаків, заарештованих разом з Якимом Сомком і Василем Золотаренком після Ніжинської ради. Згідно указу Олексія Михайловича, всі пожитки, переписані в Переяславі, Чернігові, Ніжині та інших містах, належало роздати новому керівництву Війська Запорозького — «по розпису за воєводськими руками», щоб те, «бачачи Його Государську превелику до себе милість [...] йому [...] і його государським дітям і спадкоємцям служили вірно»[346].

Але, як з'ясувалося в ході переговорів, це вкрай делікатне і резонансне питання вже дебатувалося в оточенні І. Брюховецького: по ньому було ухвалено рішення, аби «ті всі животи по стародавнім їх звичаям вдовам і сиротам віддані були, тому що Яким Сомко з радниками своїми за зраду покарані смертю, а інші відвезені до царської пресвітлої величності в ув'язнення, а за одну й ту ж провину двічі не карають». Щоправда, ту частку майна репресованих опонентів, яку царські воєводи вже привезли з Ніжина та Чернігова до Батурина, гетьман «на Військо прийняв і розписатися велів прилуцькому полковнику Данилу Песоцькому»[347].

Крім майна опонентів Брюховецького, приказні дяки передали невдовзі старшині й доволі щедре царське жалування. Так, гетьману перепало «сорок же в сто рублів, сорок же в вісімдесят рублів, два сорока по пятидесяти рублів», генеральній старшині — «по сороку соболів чоловікові, по п'ятдесят рублів сорок», полковникам — «по сороку соболів чоловікові, по сороку рублів сорок». Додатково, в таємниці від решти, було винагороджено генерального писаря Степана Гречаного для того, щоб він «великого государя справи, про які домовлено з гетьманом і з старшиною, підписав без відмовок і ні в чому не сперечався, — три пари соболів за п'ять рублів пара»[348]. Особливо прикметно виглядає тут таємне обдарування генерального писаря Війська Запорозького. Адже, як побачимо далі, наступні переговори гетьманського уряду з царською владою 1665 р., за результатами якого буде укладено новий — Московський — договір, Степан Гречаний політично не переживе — в результаті змови козацької старшини потрапить в царську немилість, позбудеться всіх чинів, звань і пожалувань та відбуде на доволі тривалий час на заслання до Сибіру. Тепер же бачимо генерального писаря в числі найбільш шанованих царем козацьких старшин.

Тим часом восени 1663 р., задобривши конфіскованим майном опонентів та щедрими царськими дарами керівництво Війська Запорозького, московські посли поставили питання про передачу відібраних у «зрадників» хліба на потреби російських військ, на що старшина погодилася без будь-яких заперечень[349].

Не викликали спротиву гетьманського уряду і втручання московських послів у питання свободи торгівлі в Україні. Зокрема, Д. Башмаков і Є. Фролов поставили перед козацькою старшиною вимогу про заборону лівобережним купцям перепродувати хліб на Правобережжя — «для своєї безроздільної користі». Свою вимогу посли вмотивовували тим, що, спродуючи хліб на Правобережжі, гендлярі тим самим «задніпровським зрадником і татарам чинять велику допомогу», а крім того — піднімають ціну на хліб на Лівобережній Україні (останнє було економічно невигідно для російської армії, що проводила тут закупки продовольства для своїх залог, розміщених на Лівобережжі). В крайньому випадку, гетьман міг дозволити вивіз певної кількості хліба на «польський бік» Дніпра (де в умовах війни «нині від ляхів і від татар хліба сіяло мало»), але не лише в такий спосіб, аби тим самим схиляти правобережців до підданства царю[350].

Погодилася українська сторона і на врегулювання питання торгівельних взаємин Лівобережжя з російськими містами. Зокрема, гетьман зобов'язався заборонити українським купцям возити на продаж до російських міст вино та тютюн, і тим самим порушувати діючу на території Російської держави царську монополію.

Забігаючи трохи наперед, відзначимо, що впроваджуючи дану норму в життя, як це нерідко трапляється за таких умов, дуже швидко почали виникати й доволі курйозні випадки при її реалізації. Так, менш ніж за рік по тому, у вересні 1664 р., на адресу начальника Малоросійського приказу боярина Петра Михайловича Салтикова поступив указ Олексія Михайловича з приводу справи переяславського міщанина Якова Федоровича, котрого прислав до Москви, в Приказ великого приходу, митний голова «гость» Федір Юрьєв. Разом з ним до приказу було доправлено й «выймочного в неявленых товарах табаку, в мешке запечато».

Згідно з існуючими в Російській державі порядками, за такий проступок переяславський купець мав би понести серйозне покарання прямо в Приказі великого приходу, але оскільки «по указу великого государя, Переяславля города всяких чинов люди ведомы в Приказе Малые Росіи», справу було передано на розгляд боярину Салтикову. На допиті в Приказі Малої Росії Яків Федорович показав, що до царської столиці він прибув 9 вересня у свиті Стародубського сотника Леонтія Ружанського «с зайцами да с харками», а ось тютюну «де он взял с собою четыре фунта про себя, а не на продажу; и как де из таможни товар его осматривали и записували для пошлин, в том же возу и абак его осматривали, потому что он не хоронил, держал про себя, а не на продажу, и указу великого государя он не ведал, что им про себя табаку не держать»[351].

Але, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності в разі його порушення. Так воно сталось і з Яковом Федоровичем. У Приказі Малої Росії йому було процитовано відповідну статтю Батуринського договору 1663 р. щодо заборони «под жестоким караньем» ввозу на терени Російської держави малоросійськими жителями вина та тютюну, аби тим самим царській скарбниці «поруха не чинилась», а «меж людми никакого дурна не было». Також було згадано й про взяту гетьманом на себе обіцянку розіслати «уневерсалы во все городы о том... с таким заказом»[352].

Отож, у відповідності з угодою, весь запас тютюну було конфісковано на користь царського скарбу. Інші ж товари, привезені переяславським купцем до Москви, було дозволено розпродати, сплативши за це визначені царем відповідні мита.

Тим часом на переговорах у Батурині восени 1663 р. суперечки виникли навколо вимоги офіційної Москви повернути колишнім власникам втікачів з Брянська, Рильська, Путивля, Сєвська та інших порубіжних з Гетьманщиною російських міст, які «розоривши поміщиків і вотчинників своїх доми і всякі пожитки, втікши, живуть у малоросійських містах і в повітах і на будах і на винницях, а інші і нині бігають, щоб їм жити у волях своїх». Гетьман Брюховецький і присутня на перемовинах старшина прохали відстрочити виконання цього наказу з тим, аби «тутешньої сторони Дніпра люди, прочувши про той договір, під час теперішнього королівського приходу, до нього, до короля, не перекинулися». Найбільше, на що готове було піти керівництво Війська Запорозького в цьому питанні, так це, згідно 16-тої статті Переяславської угоди 1659 р., видати представникам російської адміністрації «убивць, розбійників і всяких злодіїв»[353].

Ще більш активну протидію козацької старшини зустріли намагання Москви закріпити спеціальною угодою зобов'язання гетьманського уряду щодо утримання власним коштом царського війська, розквартированого на Лівобережжі. Зокрема, уряд Олексія Михайловича пропонував: «давати воєводам добрі млини з декількома селами заселеними: полковникам і головам стрілецьким по млину на чоловіка в яких по два колеса; начальним людям по млину в яких по одному колесу в рік; рейтарам і драгунам і солдатам і стрільцям і всяким ратним людям усякого хліба по 4 четі чоловіку на рік в московську міру». Крім того, старшина повинна була відвести угіддя для випасу коней — на відстані 10 верст біля кожного міста, в якому знаходяться воєводи і ратні люди[354].

Обґрунтовуючи доцільність впровадження таких нововведень, московські дипломати посилались як на гостру потребу царських ратників у продовольстві, так і на усні домовленості, нібито досягнуті в Ніжині в ході розмов новообраного гетьмана і старшини з окольничим Д. С. Велико-Гагіним.

Натомість вища козацька старшина наполягала на тому, що з окольничим «вони того не говорили і ніякого договору про хлібні припаси в них не було». Незважаючи на те, що Д. Башмаков і Є. Фролов, переконуючи гетьмана і старшину прикласти свої руки під цим пунктом угоди, зверталися до них «з многими пространными разговоры», останні «стояли на своєму вперто». Врешті-решт було домовлено перенести остаточне вирішення питання на майбутнє, стосовно чого українська сторона звернулась з чолобитною особисто до Олексія Михайловича[355].

Категоричне заперечення козацької старшини викликала і пропозиція московських представників щодо впорядкування козацького реєстру. Причому, досить цікавим виглядає той факт, що уряд Олексія Михайловича цього разу в питанні визначення кількісного складу козацького компуту повністю покладався на гетьмана та старшину, передаючи на їх розсуд, яку кількість козаків вписати до реєстру — бо тис. (як це було визначено угодами 1654 та 1659 років), чи зменшити наполовину, враховуючи зречення правобережним козацтвом влади царя. Згідно інформації, що містилася в статейному списку Д. Башмакова та Є. Фролова, «і гетьман, і вся старшина, що статних слухаючи, говорили, що під цей воєнний час, коли супротивник над шиями стоїть, реєстр учинити і скарб збирати не можна»[356].

За результатами переговорів, які завершилися 21 листопада, було ухвалено так звані «Батуринські статті» в кількості п'яти положень. Причому, два з них — про видачу царській адміністрації втікачів з Росії («служилих людей», драгун, поміщицьких і вотчинних селян), а також про впорядкування козацького реєстру та збирання на плату козакам податків і зборів — старшина відмовилася підписувати. Заперечення викликало, як уже відзначалося вище, і положення про передачу прибутків з млинів на утримання російських військ в Україні.

Отже конституйовані Батуринськими статтями нововведення не торкалися засадничих основ взаємин Козацького Гетьманату з російським царем, які залишалися й надалі незмінними. Водночас договір 1663 р., а особливо його норма щодо утримання російського війська коштом місцевого скарбу, хоч і була оскаржена старшиною, створювала прецедент, який у майбутньому буде активно використовуватися на переговорах з урядом Брюховецького офіційною Москвою.