Глава 4 Негеографічний вимір політичного протистояння 1662-го - початку 1663-го років: до Ніжина через Козелець, Полтаву, Лубни, Зіньків і Гадяч

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Для того, аби зрозуміти феномен «Чорної ради» 1663 р., варто принаймні побіжно пригадати перебіг політичного протистояння всередині козацької України попередніх перед цим 5-6-ти років, коли власне визрівали передумови тієї, за визначенням Наталі Яковенко, «війни берегів», що стала реальністю вже з початком 1660-х років[18].

Уперше конфлікт запорозького і лівобережного козацтва з гетьманським урядом дав про себе знати восени 1657 р., в перші місяці гетьманування Івана Виговського. Хоч справедливості заради варто зауважити, що провісником майбутнього конфлікту «гетьманський уряд — січове товариство» став антигетьманський виступ на Запорожжі ще взимку 1650 р., коли проти гетьмана Богдана Хмельницького та його політики виступили запорожці на чолі з козаком Домонтівської сотні Черкаського полку Яцьком Худолієм. Тоді Хмельницький самопроголошеного претендента на гетьманство стратив і такими рішучими діями придушив заколот у його зародку. Та, природно, цим конфлікт вичерпано не було. І в умовах чергового послаблення гетьманської влади, зумовленого хворобою Богдана Хмельницького, Запорожжя навесні 1657 р. знову стає центром антигетьманських заворушень, звідти знову залунали погрози «йти на гетьмана и на писаря и на [пол] ковников и на иных начальных де»[19].

Конфлікти ж, судячи з заяв запорожців, мали передусім соціальне підґрунтя: «розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самым они [бога] теют, а им козакам ничего не дают»[20]. Відтак той факт, що наступник Хмельницького гетьман Виговський намагався забезпечити собі підтримку Війська Запорозького, орієнтуючись лише на привілейовані верстви населення (що автоматично завдавало шкоду іншій його частині), лише поглиблює конфлікт, поширює його соціально і територіально.

Але, крім соціальних протиріч, у загостренні конфлікту між Запорозькою Січчю та Іваном Виговським не останню роль відіграли й політичні мотиви — прагнення січової старшини повернути Кошу лідерські позиції, поширивши його вплив на гетьманську Україну. В такому контексті спроби Виговського перебрати до своїх рук гетьманську булаву спершу на старшинській, «кулуарній», а згодом і на розширеній раді (проте знову без участи запорожців), обурюють січову старшину, яка, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, йде на відвертий конфлікт із гетьманським урядом.

Як бачимо з матеріалів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 р., політична програма опонентів Виговського не виходила за межі прокрустового ложа політики «козацького автономізму», від якої гетьманський уряд відмовився вже десь наприкінці 1648 — початку 1649 р. Зокрема, під час переговорів у Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заявляв: «При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать [...] не годилося»[21]. Крім того, запорожці погоджувалися, щоб «царского величества воеводы у них в городех были», погоджувалися також на контроль із боку царського уряду за гетьманською елекцією: «а без воли великого государя [...] самим нам гетманов не пременят». В разі ж смерті українського реґіментаря, «обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство»[22].

Політична поступливість Коша, його готовність перебувати у фарватері московської політики, дає січовим лідерам нагоду здобути підтримку царського уряду й перетворитися завдяки цьому на одну з найвпливовіших в Україні політичних сил. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, попри неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам[23], надсилає на Січ кошовому Якову Барабашеві царську грамоту. Вона, хоч і стримана за стилем, чітко давала зрозуміти, що Москва визнає Кіш повноправним суб'єктом українсько-московських відносин[24]. Подальші події переконливо засвідчили згубність такої практики для стабільності козацької України. Михайло Грушевський був переконаний, що саме ця царська грамота, разом із коментарями та доповненнями запорожців Михайла Стринжі та Івана Донця, викликала нову хвилю напруги у Війську Запорозькому, епіцентр діяльності якого перемістився з Січі (що під тиском гетьманського уряду формально визнала владу гетьмана Виговського та змістила кошового Якова Барабаша) південь Лівобережжя — на Полтавщину. Там на його чолі поставили авторитетного полковника, сподвижника Богдана Хмельницького Мартина Пушкаря[25].

Розмежування проходило не лише за соціальними вподобаннями, а й несло в собі певні політичні маркери. Доволі прикметним у цьому сенсі є інформація, передана до Москви навесні 1658 р. призначеним резидентом до гетьмана Виговського воєводою і стольником Петром Скуратовим. Згідно з нею, «задніпровські козаки кажуть у розмовах: Пушкар хоче того, щоб були государеві воєводи, а в нас де того ніколи не буде»[26].

Правдивість інформації воєводи Скуратова підтверджували доволі різкі антимосковські заяви лідерів правобережного козацтва — вихідців зі шляхетського середовища полковників Івана Богуна та Самійла Виговського[27].

Загибель полковника Пушкаря та розгром гетьманом Виговським за допомоги Кримського ханату пушкарівців у битві під Полтавою на початку літа 1658 р., безперечно, послабило опозицію, але проблеми не вирішили. Отож варто було після укладення Виговським Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 6 вересня 1658 р. царській владі розіслати грамоти, закликаючи козаків до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправити в Україну війська під командою воєводи Г. Г. Ромодановського, як відразу ж в Україні поновилися антигетьманські акції, передовсім на Лівобережжі. Тут, під прикриттям військ бєлгородського воєводи організовуються перші «вибори» лівобережного гетьмана, в результаті яких новим реґіментарем (щоправда, наказним) проголошується Іван Безпалий[28].

З кінця літа 1659 р на Лівобережжі розгортається антигетьманське повстання, лідери якого Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко та Оникій Силич виразно демонструють власну лояльність по відношенню до царської влади, яка і виступає головним водорозділом між ними та гетьманом Виговським. Отож, коли 30 серпня 1659 р., тобто в умовах розгортання антигетьманського повстання, київський воєвода В. Б. Шереметєв писав до вірного гетьману Виговському Івана Нечая у Старий Бихів, закликаючи його здати фортецю царським ратним людям, він наголошував на тому, аби білоруський полковник «с полковники днепровскими совокупясь, служить [...] великому государю»[29]. З аналогічними пропозиціями, до речі, до білоруського полковника зверталися також і згадані раніше лідери антигетьманського заколоту на Лівобережжі[30].

На політико-правому рівні ж чи не вперше відокремлення лівобережної старшини від правобережної за ознакою «більшої вірності» по відношенню до царської влади спостерігаємо в положеннях так званих «Нових статей» Юрія Хмельницького, за якими чимало представників лівобережної козацької старшини, ініціаторів промосковських виступів на Лівобережжі — Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Василь Золотаренко та інші — отримували царський імунітет перед гетьманським і військовим судом: відтепер їх не мали права засудити на смертну кару без особливого на те дозволу государя[31].

Цікаво, що Юрій Хмельницький, будучи, згідно з твердженнями Самійла Величка, за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р. — В. Г.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый»[32], на кінець року спробував було виправити становище, відіславши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком[33]. Посольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659 р., які обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини, в тому числі і ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві[34]. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в Переяславському договорі 1659 р. норми з'явилися негативні резолюції царя: «бути так, як написано»[35].

В результаті такої непоступливості царської влади від неї відразу ж відсахнулась значна частина старшини, причому, переважно правобережної. Так, за спостереженням висланого за наказом короля до гетьмана в Чигирин посланця Селецького, козацька старшина радо його вітала, на влаштованому на його честь в Умані бенкеті не тільки виголошувала тости за здоров'я короля та міцний мир із Річчю Посполитою, але засвідчувала свою прихильність королеві й обіцяла в разі польського наступу відразу визнати своє польське підданство. В адресованому ж С. К. Бенєвському листі уманський полковник Михайло Ханенко повідомляв про незгоду, що панувала як серед самих козаків, так і між козаками та москалями. Полковник вказував на «велику немилість, неприязнь і ворожнечу» між козаками «задніпровськими» та «цьогобічними»[36]. Аналізуючи розклад сил на початок 1660 р. у Війську Запорозькому, полковник стверджував, що Москви наразі трималося лише «гультяйство дейнецьке». А більшість козаків, у тому числі, й він сам, бажали бути під владою свого «природного пана» — польського короля. За підрахунками М. Ханенка, царських вояків на Правобережжі тоді було десь три тисячі (до того ж, «голих, босих, роздягнутих, голодних»), Вони «на міста ґвалтом напирають, але їх козаки ґвалтом пускати не хочуть»[37].

Наступний крок до політичного розмежування «вірного» лівобережного козацтва та «сумнівного щодо лояльності» правобережного було зроблено царською владою вже напередодні воєнної кампанії 1660 р. На воєнній раді, скликаній у середині липня В. Б. Шереметєвим коло Василькова, ухвалили план стратегічних дій, який передбачав поділ козацького війська на кілька частин. Одна з них, очолювана наказним гетьманом переяславським полковником Тимофієм Цицюрою, спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Згідно з повідомленнями Ю. Хмельницького цареві, разом із Тимофієм Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників[38]. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком вирушили на Північ. На білоруських землях вони мали об'єднатися з російськими військами, очолюваними воєводою князем Ю. А. Долгоруковим[39]. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — вирушали на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, за відповідним гетьманським наказом «промисел чинити над татарами»[40].

Оминаючи стратегічні вади такого надмірного дроблення Війська Запорозького, що безперечно послаблювало головне угрупування на чолі з В. Б. Шереметєвим і Т. Цицюрою, не можна не помітити той принцип поділу Війська Запорозького, який було обрано російським командуванням і який опосередковано засвідчував існування негативних політичних тенденцій у козацькому середовищі та у взаєминах із російською стороною[41]. Адже розподіл полків за регіональною ознакою міг, по-перше, відображати ситуацію політичного протистояння між правобережними та лівобережними старшинами, по-друге ж, вказував на недовіру московського командування до правобережного козацтва.

Перебіг осінньої фази кампанії 1660 р. переконливо підтвердив наявність конфлікту поміж гетьманським урядом та російської владою, що латентне був присутнім у їхніх взаєминах уже від початку гетьманування Юрія Хмельницького, а її результати ще більше посилили конфліктність усередині Війська Запорозького, стали ще одним кроком на шляху децентралізації Гетьманату, його поділу за територіальною ознакою. Так, коли правобережна старшина — під тиском обставин воєнного плану і зважаючи на невдоволення характером взаємин з царем — спробувала реанімувати норми Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 1658 р., лівобережне козацтво — знову ж таки значною мірою і під тиском зовнішніх обставин — виявилось неготовим до такого повороту подій.

Нагадаємо, що, згідно з умовами Чуднівської угоди 1660 р.[42], Ю. Хмельницький брав на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Анулювати мали й всі інші домовленості Війська Запорозького щодо протекції когось із іноземних володарів, із якими козаки не мали права встановлювати контакти в майбутньому. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши під Чудновом декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі В. Б. Шереметєва. Якщо б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Ю. Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке. Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини (зважаючи «на прохання та наполягання гетьмана запорозького»), але тільки за умови, що він разом із козаками негайно покине табір В. Б. Шереметєва й спрямує проти нього зброю. В такому випадку наказному гетьманові, як і всім його козакам, гарантували збереження всіх вольностей, які матиме й решта Війська Запорозького. Козаки Ніжинського та Чернігівського (у джерелах українського походження — Прилуцького) полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, вже за першим універсалом гетьмана (який мали б відіслати негайно) мали також відступити від Москви та визнати зверхність польського короля.

Шукаючи можливості для вирішення найгострішої на той момент проблеми — за будь-яку ціну відірвати від царського ближнього боярина двадцятитисячне козацьке військо на чолі з Т. Цицюрою, адже, за визначенням польської сторони, «то була головна сила Москви»[43], Хмельницький таємно вислав Т. Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною. Гетьман ставив до відома наказного, старшину та козаків, що угодою передбачено збереження всіх прав і вольностей, якими володіло Військо Запорозьке, до того ж, рівною мірою — як для правобережних, так і лівобережних козаків. А тому гетьман радив старшині та всім задніпровським козакам перейти на бік польського короля, який виявив готовність забути всі попередні кривди та ласкаво прийняти їх під своє покровительство, замість того, щоб даремно загинути в обложеному таборі. Якщо ж козаки залишать обоз В. Б. Шереметєва й вийдуть зі зброєю в руках проти нього, Ю. Хмельницький обіцяв їм гарантію життя та вольностей. Інакше ж їх, як ворогів, суворо покарають, позбавивши життя їх, їхніх дружин і дітей та відібравши маєтності[44].

Як стверджує учасник тих подій Патрик Гордон (на той час в чині підполковника служив ще на боці короля Яна II Казимира) Тимофій Цицюра, усвідомлюючи критичність становища Шереметєва, відразу ж вирішив дослухатись до слів свого гетьмана. Єдине, що його турбувало в цій ситуації, так це питання безпеки його козаків при виході з табору, передовсім з боку татарського війська, а також включення до тексту угоди з польською стороною запевнень щодо амністії лівобережців, які воювали на боці царя. Такі гарантії наказному гетьману були надані, а перехід на польський бік було домовлено організувати 21 жовтня, коли коронні війська виступлять й оточать табір воєводи Шереметєва[45].

Отож, коли 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір В. Б. Шереметєва, Цицюра на чолі восьмидесяти тисяч козаків рушив до намету Юрія Хмельницького. Щоправда про отриманий від українського гетьмана універсал та про свої наміри перейти на бік польського короля наказний гетьман і переяславський полковник повідомив лише в останню мить своє найближче оточення, якому він показав гетьманський лист і переказав запевнення гарантій їхньої безпеки, рядові ж козаки, складається враження, навіть розпочавши свій дивний маневр, так і не здогадувалися про його мету. Частина ж лівобережних козаків, в тому числі й відверто промосковськи налаштований київський полковник Василь Дворецький, котрому Цицюра, знаючи про близькі взаємини гетьмана з царською адміністрацією, так і не зважився розкрити свої наміри, залишилась у таборі[46].

Ще більше сум'яття в дії лівобережців внесли наступні за цим події, коли на полі перед табором війська наказного лівобережного гетьмана атакувала Кримська Орда. І на той момент, коли на підтримку задніпровським козакам підійшла польська кіннота, декілька сотень задніпровців загинуло, а ще більше тисячі потрапило до татарського полону. Ще одна частина лівобережців, ставши свідком трагічних наслідків татарської атаки, спішно повернулася в табір. Тож до польського обозу наказний гетьман за одними підрахунками прибув лише на чолі чотирьох тисяч козаків і старшин[47], за іншими — лише на чолі двох тисяч козаків, які мали при собі десять корогв[48].

Але й на цьому митарства задніпровців під Чудновом не скінчилися. Коли полки Т. Цицюри врешті пробилися до обозу польського війська, шляхта з українських земель накинулася на козаків, розшукуючи серед задніпровських «дейнек» своїх підданих[49]. Підполковник Гордон, котрому було наказано охороняти лівобережців, занотував у своєму щоденнику, що в результаті таких дій коронної шляхти він скоро позбувся майже всіх своїх підопічних, а решту козаків, котрі не мали панів, він відпустив[50].

Не набагато ліпша доля чекала і наказного гетьмана лівобережців. Згідно інформації все того ж Патрика Гордона, козацького старшину було заарештовано, нібито, за те, що він вивів війська в поле раніше, ніж коронні гетьмани встигли вишикувати війська в бойовий порядок і зашкодити татарському нападу на задніпровців[51]. Вже перебуваючи під вартою, вочевидь з ініціативи польського командування, Т. Цицюра звернувся з універсалом до козаків, котрі залишалися в таборі воєводи В. Б. Шереметєва, іменуючи себе «переяславським полковником Війська Його Королівської Милості Запорозького». Універсалом колишній наказний гетьман повідомляв полковникам Дмитру Світусі, Богдану Каліниченку, Василю Дворецькому, а також «усім сотникам и черні, знайдуючимся в таборі, и всім посполитим людем и кому толко сие писане показано будет» про укладення гетьманом Ю. Хмельницьким миру з королем і Річчю Посполитою на основі Гадяцьких пактів та закликаючи їх «просто йти від Москви, не сумніваючися ні в чому»[52].Покликаючись на запевнення коронних гетьманів, полковник давав задніпровцям гарантії недоторканості їх життя та збереження прав і вільностей. Стосовно ж трагічної долі тієї частини своїх козаків, які 21 жовтня потрапили до татарського полону, Т. Цицюра запевняв адресатів, що всі вони, нібито, вже отримали звільнення з неволі, а більше таких прикрих інцидентів не буде[53].

Як можна встановити з тексту повторного звернення переяславського полковника до лівобережних козаків, що й надалі перебували в таборі В. Б. Шереметєва, їх відповідь на універсал свого недавнього зверхника була швидкою й однозначно негативною. Лівобережна старшина, яка залишалася вірною цареві, не лише не пристала на вмовляння Цицюри, а й докоряла йому ламанням присяги, принесеної раніше московському монарху, легковаженням ним життям тих своїх козаків, котрі в ході вчиненої ним авантюри зазнали раптового нападу татар[54].

Вже після відходу козацьких полків Ю. Хмельницького з-під Чуднова, 27 жовтня 1660 р. розпочалися польсько-кримсько-російські переговори про умови капітуляції армії В. Б. Шереметєва. З вістей, що надходили до Речі Посполитої з південно-східних окраїн Волині, випливало, що початок переговорів поляків з російським воєводою всіляко гальмувало кримське керівництво. В пам'яті татарської еліти, вочевидь, були ще надто свіжими спогади про ту тривогу, яку викликали в Криму повідомлення про початок польсько-московської комісії в Борисові навесні цього року, а тому й можливість налагодження переговорного процесу сторін під Чудновом породжувала занепокоєння стосовно їх сепаратного примирення і звернення зброї проти татарських орд. Польське ж командування, агітуючи кримську знать не чинити опору переговорам з В. Б. Шереметєвим, наводило серед іншого й такий переконливий аргумент на користь їх початку, як можливість отримати в ясир кільканадцять тисяч лівобережних козаків, котрі, згідно з укладеною з гетьманом Ю. Хмельницьким угодою, повинні були залишити табір московітів, але й досі цього не зробили, звільняючи тим самим польську сторону від наданих на їх адресу гарантій цілості життя і збереження волі[55]. І дійсно, як засвідчує джерело з польського табору, врешті-решт переконавши татар не противитись початку переговорів з В. Б. Шереметєвим, поляки в переданому на розгляд російської сторони переліку кондицій першим же пунктом висунули вимогу: «козаків, котрі знаходяться при Шеремету, як зрадників ЙКМості і Речі Посполитої, видати на волю гетьмана і султана»[56].

Вельми прикметним є й той факт, що не лише одними поляками задніпровські козаки розглядалися в якості зручної розмінної монети на переговорах з Кримом і Москвою. Російське командування також уповноважило своїх представників на комісії погодитися на видачу татарам у ясир лівобережних козаків, котрі разом з Т. Цицюрою вийшли з табору, але згодом, рятуючись від нападу ординців, повернули назад, трактуючи їх як зрадників[57].

1 листопада 1660 р. польсько-кримсько-російську домовленість про капітуляцію військ В. Б. Шереметєва було остаточно узгоджено і підписано. За ним В. Б. Шереметєв від імені уряду відмовлявся від усіх претензій на Україну та зверхність царя над Військом Запорозьким. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь на це польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, в тому числі й армії В. Б. Шереметєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно досягнутих домовленостей, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командування зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, в якості заручників польських гетьманів і нурадин-султана залишався головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметєв, а також ще 8 бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти зразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України. Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів[58].

Реалізація досягнутих домовленостей розпочалася 3 листопада, коли козацькі полки, першими склавши зброю і корогви до ніг Станіслава Потоцького та Єжи Любомирського, вийшли з укріпленого табору. Але сталося так, що одночасно з початком реалізації трьохсторонніх домовленостей розпочалося і їх порушення. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти прихисток у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Як вельми емоційно побивався з цього приводу підполковник Гордон:

«Ноября 3. В среду казаки вышли [из лагеря], сложили свои знамена и оружие и были немедленно все уведены татарами. Подобно хищным гарпиям те нетерпеливо кружили, пока не был подан знак напасть на них и схватить, а московиты даже бросали через свои валы тех, кто бежал или не выходил из лагеря. Прискорбно было видеть, как такое множество христиан угоняют в жалкую неволю и рабство, но наглые и безрассудные татары могли насытиться лишь всеми сразу, поляки же были не в состоянии противиться или досаждать им»[59].

Інформацію Гордона щодо бездіяльності коронних військ в обороні лівобережного козацтва підтверджував, спираючись на інші джерельні матеріальні, й польський історик Людвіг Кубаля[60]. І тут залишається лише здогадуватися: чи існували якісь таємні домовленості коронних гетьманів з нурадин-султаном стосовно такого майбутнього задніпровських «дейнеків» (адже, як відзначалося вище, така перспектива отримання татарами легкого ясиру пропонувалася поляками під час консультацій з татарською знаттю напередодні початку трьох-сторонніх переговорів), чи за нових умов значення козацького фактору вже втратило свою попередню актуальність і польське командування просто-на-просто не бажало псувати стосунків зі своїм союзником із-за такої «дрібниці».

Але якими б не були мотиви цього інциденту, його наслідки виявилися по-справжньому трагічними. Згідно повідомлення очевидця тих подій, згадуваного уже вище П. Гордона, в результаті татарського нападу приблизно 8-9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону[61]. Причому, здобутий Ордою під Чудновом у такий, доволі легкий спосіб ясир, в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими 1660-1661 років, внаслідок голоду і хвороб, так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків спіткала смерть дорогою, в Дикому полі[62].

Отож, коли звістка про підписання угоди між Юрієм Хмельницьким і польським королем досягнула Лівобережжя, місцева старшина, маючи в тилу російські залоги, вирішила залишити тамтешнє населення у вірності цареві. Певною мірою це було й закономірно, зважаючи на поступове визрівання конфлікту між частиною лівобережного козацтва та гетьманським урядом ще з часів гетьманування Івана Виговського, спосіб укладення Чуднівської угоди Юрієм Хмельницьким, а також ті трагічні для козаків лівобережних полків Гетьманату обставини початку реалізації її постанов, що вартували багатьом тисячам лівобережців або життя, або свободи.

Немалою мірою такому розвитку подій сприяла й позиція російської влади, її реакція на поразку воєводи Шереметєва під Чудновом та на зміст підписаної ним капітуляції.

Згідно повідомлення Гордона, вже 5 листопада з-під Чуднова було вислано до Києва російського підполковника Семена Писарєва та польського ротмістра Чаплинського з офіційним повідомленням про зміст укладеного воєводою Шереметєвим договору та листом воєводи про передачу Києва під контроль коронної влади, як це було передбачено умовами капітуляції[63]. Попри географічну близькість Чуднова та Києва, відповідь київського воєводи князя Юрія Микитовича Борятинського було отримано лише 21 листопада. Через свого посильного, ротмістра Кирила Лошакова, київський воєвода дав знати про неможливість виконання передбаченої умовами капітуляції вимоги без особливого на те указу Олексія Михайловича[64].

Тим часом царські воєводи двох найбільших форпостів Сіверщини — Чернігова та Ніжина — зразу ж привели ввірене їм під нагляд населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. Щоправда, якщо в Чернігові ця процедура відбулася без будь-яких ексцесів[65], то в Ніжині виникли певні ускладнення. В описі справ «Тайного Приказа» є відписка ніжинського воєводи князя Семена Шаховського, де, зокрема, написано й таке: «про наказного полковника про Романа Ракушку с войтами, и з бурмистры і со всею старшиною: без полковникова де відома великому государю креста целовать не хотят»[66]. Ніжинський протопіп Максим Филимонович у листі до царя від 29 жовтня 1660 р., виправдовуючи Р. Ракушку-Романовського за цей вчинок, писав: «Здішниі полковник наказный Романовскиі видится же держится и міщан всіх збирал и со всіго уезду Ніжинского всі берутся кріпко при его царском величестві [...] И хотіли есмо, чтоб крест целовали, але впред послали к полковнику Василью Золотаренку, спрашиваючися с ним, что он думает»[67]. Оскільки ж Василь Золотаренко «думав» і надалі залишатися під владою московського царя, конфлікт було залагоджено, а ніжинців без якихось подальших ускладнень приведено до присяги на вірність Олексію Михайловичу.

В бажаному для Москви напрямі повів справу і залишений Юрієм Хмельницьким наказним гетьманом Лівобережної України наказний полковник переяславський Яким Сомко[68], який вже на початку листопада закликав бєлгородського воєводу князя Г. Ромодановського, аби той «з ратними людьми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати»[69].

Коли ж у Москві стало відомо про угоду Хмельницького з коронними гетьманами (та ще ніхто не знав чуднівську катастрофу В. Б. Шереметєва), 8 листопада Кремль відіслав до України з царською грамотою до гетьмана та цілого Війська Запорозького спеціального гінця — капітана Феокліста Сухотіна. Останній мав доправити також декілька приватних листів до козацької старшини. Інструкція зобов'язувала гінця якнайшвидше їхати до українського гетьмана на Правобережжя через Путивль, Ніжин і Переяслав, але водночас не забувати збирати інформацію про суспільно-політичні настрої в Україні та ставлення як козацької старшини, так і черні по обидва береги Дніпра до політичного вибору Ю. Хмельницького. Після прибуття в ставку українського гетьмана Сухотін мав підтвердити приязнь царя і до самого гетьмана, і до всього Війська Запорозького, докладно проаналізувати історію російсько-українських взаємин із часів гетьмана Б. Хмельницького, нагадавши при цьому про його присягу Олексієві Михайловичу та зрадливість І. Виговського і нешляхетні дії козаків під Чудновом. Після цього гонець мав закликати гетьмана, старшину й козаків переглянути свої непродумані рішення, адже лише під зверхністю православного монарха вони можуть сподіватися на звільнення «з-під ярма латинського». Якщо ж гетьман і старшина опритомніють і повернуться «під високу руку» царя, на всіх них чекає царська ласка та прощення. В іншому випадку — сувора кара[70].

Спостереження Феокліста Сухотіна від подорожі Україною засвідчують цілковиту неоднорідність і суперечливість тогочасних суспільних настроїв, відсутність єдності в оцінках дій гетьмана та його оточення. Скажімо, в Ніжинському полку переважна більшість побоювалася можливого наступу поляків та їхніх союзників — татар. Очевидно, що саме під впливом цих настроїв наказний полковник Роман Ракушка-Романовський за дорученням Василя Золотаренка надіслав листа князеві Григорію Григоровичу Ромодановському в Суми, закликаючи негайно прибути з військами до Ніжина для захисту від ворожого нападу[71].

Царський посланець помітив навіть те, що лубенський полковник Степан Шамлицький, «і старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси». Тому Сухотін, узагальнюючи власні спостереження, в звіті до Москви завважив, що коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре»[72].

Але завдання московської політики в Україні полегшувалося тим, що дивне міліарне безсилля в цей час продемонструвала Річ Посполита. Здобувши під Чудновом таку переконливу перемогу над царським військом, Варшава через комплекс чинників внутрішнього та зовнішнього походження так і не зуміла скористатись з отриманого шансу[73].

Упродовж осені 1660-го — весни 1661 р. гетьман Хмельницький за підтримки відділів коронних військ і татарських загонів вчинив декілька спроб поновити свою владу над Лівобережжям, але всі вони виявилися безуспішними. Водночас і керівництво Російської держави недвозначно заявило про своє невизнання підписаної 1 листопада 1660 р. боярином Василем Борисовичем Шереметьєвим Чуднівської капітуляції, яка передбачала серед іншого й зречення Москви від претензій на Україну та виведення своїх військ з лівобережних теренів[74].