Замість висновків: Так усе ж — бувало чи не бувало те «лихо... тоест чорной ради» за «иних гетманов»?

Підбиваючи підсумки історичної реконструкції передумов, перебігу та найближчих наслідків від Ніжинської генеральної ради 1663 р., вважаю за необхідне передовсім акцентувати увагу на таких принципових моментах. Насамперед не можна оминути увагою той факт, що «чорна» (або «чернецька»), тобто загальна військова рада, звичайно ж не стала витвором літа 1663 р. У політичній історії Гетьманату можна віднайти чимало прикладів залучення найширшого кола «старожитнього» козацького товариства або ж щойно покозаченого населення до вирішення нагальних питань поточного життя, а особливо, якщо аналізувати практику кінця 1640-х — початку 1650-х років.

Відтак і закріплення в історіографії терміну «Чорна» як власної назви винятково за Ніжинською генеральною радою 1663 р. можна пояснити хіба що тим потужним впливом історичного наративу «Літопису Самовидця» на історіографічні реконструкції подій першої половини 60-х років XVII ст. Анонімний же автор «Літопису Самовидця» таким своєрідним акцентуванням уваги на феномені «Чорної ради» 1663 р., як на події, що, на його переконання, саме тоді — «зараз по весні заводится» — в Україні й «чого за иних гетманов не бивало», демонстрував тим самим власне негативне ставлення до явища, що викликало в автора особисте неприйняття і — не більше того.

Згодом же те, що автор «Літопису Самовидця» зробив для формування історіографічних стереотипів у сприйнятті події, з неабияким успіхом реалізував Пантелеймон Куліш у царині історичної пам'яті, присвятивши «Чорній раді» 1663 р. перший у вітчизняній літературі історичний роман з однойменною назвою. Зважаючи на непересічний літературний талант Куліша, представлений у романі в вальтерскотівській манері образ «Чорної ради», а також романтизовані образи історичних персонажів і стали визначальними у їхньому сприйнятті широким суспільним загалом, навіть більше того — історична назва стала прозивним іменем для характеристики певного суспільного явища, несучи в собі чітко виражені негативні конотації.

Утім навіть і зауважуючи поширеність практики функціонування загальновійськових «чернецьких» рад у Гетьманаті та певну штучність у демонізації образу історичного дійства 350-літньої давності, все ж варто визнати й те, що скликана на початку літа 1663 р. під Ніжином Генеральна військова рада була поза тим подією певною мірою унікальною.

Передовсім ніколи раніше у Війську Запорозькому не було таких тривалих періодів міжгетьманства, як це мало місце на початку 1660-х років. Ніколи перед цим Військо Запорозьке Низове не відігравало і ніколи по тому більше не відіграватиме такої поважної ролі під час проведення гетьманських виборів в городовій Україні, як це було в червні 1663 р. Як, власне, й участь некозацького населення козацької України не буде такою масовою і певною мірою доленосною, як це було в часи проведення Ніжинської «Чорної» ради. Зважаючи на тривалість виборних перегонів на Лівобережжі 1661-1663 років, вже ніколи більше в історії Гетьманату претендентам на гетьманську булаву не вдасться перевершити Івана Брюховецького в кількості та якості даних перед виборами обіцянок — рядовому козацтву і поспільству, міщанам, представникам Церкви та, особливо, царській владі. І ніколи раніше перемога одного претендента на гетьманську булаву не обертатиметься такою масштабною трагедією для його суперників у гонитві за владою та їхніх помічників і прибічників. Не виникатиме при зміні гетьмана й тих тривог, які накрили старшину і «кармазинове козацтво» після обрання на гетьманство влітку 1663 р. висуванця Запорозької Січі.

Але чи можна вважати «Чорну раду» 1663 р. початком територіального розколу Гетьманату на правобережну та лівобережну частини? Сумнівно. Адже вже від осені 1660 р. Гетьманат існував у форматі поділеного на два політико-адміністративні організми, очільники яких до того ж вели між собою доволі запеклу збройну боротьбу з метою поширення своє влади на іншу територію, використовуючи при цьому допомогу зовнішніх сил (або ж — будучи самими використаними цими зовнішніми силами).

Можливо тоді обрання Івана Брюховецького на гетьманство на Лівобережжі варто класифікувати, як юридичне закріплення територіального поділу Гетьманату, як на тому наголошується в переважній більшості праць сучасних істориків? Також сумнівно. Адже Павло Тетеря, котрий змінив на гетьманському уряді Юрія Хмельницького чи то восени 1662 р. чи то на самому початку 1663 р., також обирався на гетьманство частиною козацтва — в його випадку правобережцями — і зовсім не визнавався за легітимного реґіментаря козацтвом з іншого берега Дніпра. Яким же тоді чином обрання Брюховецького, що сталось уже після елекції Тетері, змінювало юридичне підґрунтя територіального поділу Війська Запорозького або тим паче несло в собі ознаки визначальної, рубіжної віхи в цьому трагічному ланцюзі подій?

Інше питання: чи можна вважати «Чорну раду» 1663 р. причиною територіального розколу Гетьманату на правобережну та лівобережну частини? І тут відповідь не може бути однозначно ствердною. Адже паростки внутрішньої дезорганізації і дезінтеграції Війська Запорозького проросли ще на початковому етапі гетьманування Івана Виговського, коли восени 1657 р. до антигетьманських виступів на Запорозькій Січі долучились старшина і козаки Полтавського та частини Миргородського і Гадяцького полків. Приборкання Виговським за допомоги Кримської Орди збройної опозиції у Полтавській битві 1658 р. та фізичне знищення одного з опозиційних лідерів — полковника Мартина Пушкаря лише на певний час притлумило загострення протистояння, але вже повернення Орди до Криму теренами Лівобережжя після успішної для гетьмана Конотопської битви, внаслідок чого лівобережні полки зазнали величезних людських і матеріальних втрат, підняли градус протистояння ліво-бережців з гетьманським урядом до нових, якісно відмінних показників. Результатом же цього стали антигетьманські повстання на Лівобережжі кінця літа — початку осені 1659 р. Здавалося б, після здобутої Виговським під Конотопом кількома місяцями раніше зовсім нелогічні, але з огляду на нищівний рейд лівобережними теренами татар цілком передбачувані.

А крім того, подібного роду передбачуваність обумовлювали й соціальні наслідки, а точніше — соціальні загрози від впровадження в життя ратифікованого в травні 1659 р. Варшавським сеймом Гадяцького договору. Адже, зважаючи на структуру землеволодіння, в разі реституції майнових прав коронної шляхти і магнатів в козацькій Україні саме лівобережне козацтво і лівобережна старшина, які володіли землею чи не винятково на праві козацької займанщини, найбільше постраждали б від цього і матеріально, і соціально.

Черговий же крок на шляху дезінтеграції Правобережжя та Лівобережжя було зроблено вже урядом Юрія Хмельницького в часи укладення наприкінці жовтня 1660 р. Чуднівського договору з Річчю Посполитою, а особливо під час його незугарної форми реалізації, коли постраждалими виявилися тисячі лівобережних козаків, котрі під командою наказного гетьмана Тимофія Цицюри перебували в таборі воєводи В. Б. Шереметєва і котрі в момент переходу в табір коронних гетьманів були або захоплені в ясир союзниками поляків кримськими татарами, або ж обернуті в підданство колишніми своїми панами — коронними шляхтичами.

Отож, зважаючи на такі передумови, а також фактор військової присутності Російської держави в Києві та на Лівобережжі, «Чорна рада» — як підтвердження територіального поділу Війська Запорозького — була якщо не неминучою, то, принаймні, цілком очікуваною подією. Відтак «Чорна рада» не започатковувала собою і навіть не провокувала територіальну дезінтеграцію, а стала результатом попередніх дезінтеграційних процесів і явищ, що латентне були присутніми в українському політичному житті принаймні з кінця 1650-х років.

У сприйнятті Ніжинської ради 1663 р. важливу роль відіграє фактор присутності на ній значної кількості російських військ, що не міг не вплинути на перебіг гетьманського обрання. Утім і цей аспект не став новацією у взаєминах Війська Запорозького з царською династією Романових. Адже вже восени 1659 р., під час проведення Переяславської ради, на якій було легітимізовано владні повноваження Юрія Хмельницького, запорокую застереження царських інтересів стала присутність у Переяславі значних відділів царських військ під командою офіційного представника Олексія Михайловича на раді боярина князя О. М. Трубецького.

До слова, й обрання Москвою Ніжина як місця проведення гетьманської елекції також лише продовжило традицію, започатковану князем Трубецьким восени 1659 р., коли він навідріз відмовився від запропонованого керівництвом Війська Запорозького Трахтемирова, а наполіг на тому, аби рада відбулась обов'язково в Переяславі.

Ще одне питання принципової ваги фокусується навколо проблеми наслідків ніжинських подій 1663 р. — чи стала «Чорна рада» початком соціальної революції в лівобережній частині Гетьманату і наскільки новообраний реґіментар був готовим виконувати роздані в ході боротьби за булаву обіцянки й аванси?

Вичерпну відповідь на них можна дати лише детально проаналізувавши практичні дії Брюховецького, причому, не лише в наступні по обранню на реґіментарство місяці, а й роки його загалом нетривалого гетьманування. Але навіть побіжний погляд на перші кроки лівобережного гетьмана переконує в тому, що не такий уже простий був цей Іван Брюховецький. Й ініційований ним конфлікт з учорашнім своїм союзником і поручителем перед царською владою єпископом Мефодієм, і кроки, скеровані на зміцнення гетьманської влади, виведення її з-під впливу охлократичних настроїв уособлених запорозьким товариством, яке власне на своїх плечах принесло Брюховецького до гетьманства, і намагання вести свою гру з Москвою, що зовсім не була скерована на беззастережну передачу Лівобережжя під владу царя або ж обміну гетьманських повноважень на якісь особисті вигоди (гру, можливо, дещо примітивно-лукаву, але водночас не позбавлену своєї логіки та бажання реалізовувати власний план) тощо якраз і засвідчують неабиякий талант першого лівобережного козацького гетьмана — якщо не як політика, націленого на реалізацію важливих стратегічних завдань, то хоч би вправного тактика, спроможного віднаходити перспективні рішення в найбільш невигідних умовах.

Але чи було такого таланту достатньо, аби вивести Гетьманат чи хоч би його лівобережну частину з тих вкрай складних кризових умов, в які він потрапив і через неспроможність власної еліти досягти консенсусу з найголовніших питань життєдіяльності, і через тиск обставин зовнішнього характеру? Як засвідчив подальший перебіг гетьманування Івана Брюховецького, перехитрити всіх акторів, які на той час грали долею козацької України, було неможливо, а відсутність чітко окресленої перспективи та акумульованої в належній мірі політичної волі для її досягнення таїли в собі величезну загрозу як особисто для гетьмана Брюховецького, так і держави, яку за результатами Ніжинської генеральної ради 1663 р. йому випало очолити.