Глава 5 «Берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний...»
Як уже зазначалося вище, з осені 1660 р. наказним гетьманом Лівобережної України був наказний полковник переяславський Яким Сомко. Козацькі літописці другої половини XVII — початку XVIII ст. не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного»[75]свояка Богдана Хмельницького (останній, як відомо, був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Якима Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного гетьмана, також звертав увагу на його військову доблесть: Сомко з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею»[76]. Так само і Григорій Грабянка, покладаючись на вже сформовану традицію зображення наказного гетьмана, відзначав, що був він «воїн храбрий и смелий, уроди, возраста и красоты зело дивной, всего же паче царской величности слуга найвернейший»[77].
Відомий дослідник політичної історії України середини — другої половини XVII ст. Микола Костомаров стверджував, що Я. Сомко замолоду здобував освіту не деінде, а в стінах Києво-Могилянської братської школи[78]. Аналогічної думки дотримувався і фахівець з історії цього навчального закладу Віктор Аскоченський[79]. Натомість інший дослідник історії Києво-Могилянської академії Степан Голубєв був переконаний в тому, що Яким Сомко є надуманим вихованцем братської школи[80]. Сам же Сомко в розмові з царським послом в Україні Ф. Протасьєвим у середині 1661 р., вибачаючись за допущені помилки в титулуванні царя Олексія Михайловича в одному з гетьманських листів — «царської величності в титлі прописка є», також стверджував, що він, нібито, чоловік неграмотний — «він Яким сам грамоті не навчений, а писар у нього новий»[81]. Однак, на нашу думку, цим словам навряд чи можна довіряти вповні, оскільки вони мали очевидний політичний підтекст — виправдати себе в очах царського посла і зняти зайву напругу в стосунках з офіційною Москвою.
Очевидно, як і переважна більшість міщан Середнього Подніпров'я, де станові перепони між міськими обивателями та козаками були вельми умовними й еластичними, Яким Сомко ще до вибуху Української революції мав досить тісні стосунки з козацтвом. Поза всяким сумнівом цьому сприяли і тісні родинні зв'язки з козацькою реєстровою старшиною через посвоячення з Богданом Хмельницьким. Дослідники стверджують, що саме в Переяславі, в сім'ї дядька, знайшли притулок наприкінці 1647 р. молодші діти Хмельницького, коли він вирушив на Січ піднімати козаків на повстання[82]. Слідом за стрімким злетом шурина, суттєво зміцніло становище й Якима Сомка, котрий посів досить поважне місце в гетьманському оточенні. У документах першої половини 1650-х рр. є згадки про Сомка як про сотника Переяславської полкової сотні[83]. Микола Маркевич згадував переяславського сотника в числі тих старшин, котрих гетьман Хмельницький запрошував до участі у важливих старшинських радах[84]. Ще одним свідченням впливовості Якима Сомка є той факт, що його брат, названий у документах Богданом Колющенком, наприкінці 1650-х рр. обіймає уряд наказного полковника переяславського[85].
В роки гетьманування Івана Виговського Сомко перебував в опозиції до влади. Зокрема збереглися свідчення того, що він був змушений певний час переховуватися на Дону, проводячи торгівельні операції серед тамтешнього козацтва[86]. Під час антигетьманського повстання на Лівобережжі на початку осені 1659 р. активну роль у його розгортанні відіграє Богдан Колющенко, який як наказний полковник асистує переяславському полковнику Тимофію Цицюрі[87]. Принаймні з початком 1660 р. зустрічаємо згадки про Якима Сомка як про наказного полковника переяславського[88].
Після укладення Юрієм Хмельницьким Чуднівської угоди 1660 р. Яким Сомко відмовився визнавати її правомірність і справи на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю російського царя. І тут вельми складно нині встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: особисті та соціальні інтереси чи політичні амбіції, або ж тверезі оцінки співвідношення політичних і військових сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів так це те, що перед наказним гетьманом певний час стояла дилема: до якого прилучитися берега — польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод розголос про наміри Я. Сомка зрадити царя і напасти зі своїми козаками 22 жовтня 1660 р. на царських ратників, що перебували в Переяславі. Принаймні, саме такою інформацією ділився переяславський воєвода князь Ф. Волконський з главою російської військової адміністрації в Україні бєлгородським воєводою Г. Ромодановським[89]. Щоправда, практичні дії наказного гетьмана восени 1660 р. не виказують будь-яких натяків на наміри виступити проти Москви.
Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та Кримською Ордою, наказний гетьман спромігся навіть вторгнутися на Правобережжя, здійснивши вилазку під Трахтемирів і Стайки[90], та навернути на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький і Миргородський, а згодом — Полтавський[91]. Після цього, наприкінці квітня 1661 р., Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, елекційну раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.
В роботі Биківської ради 1661 р. взяли участь представники лівобережних Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського полків, а також слобідських — Охтирського, Острозького та Сумського, які, хоч і не підлягали гетьманському реґіментові, а перебували під командою бєлгородського воєводи, але отримали від нього дозвіл на участь в елекційній раді (варто зауважити, вперше і востаннє в історії розвитку козацької демократії). На раді в Бикові були також присутніми й представники уряду Олексія Михайловича — бєлгородський воєвода Г. Г. Ромодановський хоч особисто і не прибув на козацьке коло, але відправив туди свою довірену особу могильовського воєводу С. Д. Змієва[92].
На раді, що відбулася в третю неділю після Великодня, 28 квітня 1661 р., більшість виборців підтримали кандидатуру переяславського полковника і наказного гетьмана Якима Сомка, в той час, як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського (в 1663 р. його буде розділено на три полки) відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка (Васюти)[93].
Як можна зрозуміти з тодішніх і попередніх дій та заяв Василя Золотаренка, політичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обоє старшин виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Богдана Хмельницького. Отож у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних угруповань старшини Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату.
Утім повною мірою зрозуміти феномен Василя Золотаренка, якому формально підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти (як мінімум, 5-6) полків, не можна, якщо знехтувати думкою Миколи Костомарова стосовно того, що навесні 1661 р. за спиною доволі посереднього в політичних здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим (Филимонович)[94]. Його ж політичні акції, особливо в очах Москви, в цей час почали стрімко зростати. Справді, о. Максим уже здавна перебував у дружніх взаєминах із родиною Золотаренків. У 1654 р. він супроводжував старшого з братів — Івана — під час виправи на Білорусь, і, згідно з гіпотезою М. Грушевського, опікувався не лише душевним спокоєм сіверського гетьмана, а й входив до його найближчого оточення. Навіть більше, він мав великий вплив на формування тактичних планів Золотаренка[95]. Саме під час Білоруського походу протопіп зумів налагодити тісні взаємини з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу й стати persona grata в Москві. Ще більше о. Максим зміцнив свої позиції в придворних колах під час подій, пов'язаних із антигетьманським повстанням на Лівобережжі 1659 р. та поверненням лівобережних мешканців на бік московського монарха. Після цього, як свідчить відомий дослідник історії Церкви (в тому числі, історії взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайловича) Віталій Ейнгорн, ніжинський протопіп стає «вухами й очима» російського уряду в Україні[96].
На початку 1661 р., аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Київського Діонісія Балабана, який показав себе противником Москви, уряд Олексія Михайловича вдається до рішучого й водночас ризикованого (з огляду на негативну реакцію українського та вселенського православного духовенства) кроку: 4 травня 1661 р. митрополит Крутицький Пітірім (тодішній виконувач обов'язків місцеблюстителя патріаршого престолу) висвячує ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та відразу ж проголошує місцеблюстителем Київської митрополії.
Висвячення о. Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала до підпорядкованої патріарху Константинопольському Київської митрополії, було неканонічним із багатьох причин. Але, як свідчить текст грамоти московського царя до Константинопольського патріарха, політичні мотиви для Москви були настільки важливі, що виправдовували порушення будь-яких канонічних норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити»[97]. Тобто Москва свідомо взяла курс на пошук в Україні такого лояльного цареві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. Як слушно завважує з цього приводу російський історик другої половини XIX ст. Г. Ф. Карпов, для України уряд Олексія Михайловича обрав «свого патріарха Никона»[98]. А зважаючи на те, що процес творення «українського Никона» збігся в часі з активними спробами Я. Сомка реалізувати свої амбітні наміри, можна припустити, що саме закулісні інтриги єпископа Мефодія спершу підштовхнули Васюту проголосити свої претензії на гетьманство (так уважав М. Костомаров), а згодом переконали Москву не визнавати його гетьманських повноважень, аби тим самим надати особливий статус місцеблюстителю в суспільно-політичному житті Лівобережжя.
Крім того, кажучи про позицію офіційної Москви в українських справах, потрібно враховувати, що в тій непевній суспільно-політичній ситуації, що склалася в Україні, уряд Олексія Михайловича витримав довгу паузу, не визнаючи результатів Биківської елекційної ради та не поспішаючи форсувати елекційний процес. Пріоритетним завданням російської політики в Україні стає політичний реванш на Правобережжі через повернення під «високу царську руку» гетьмана Юрія Хмельницького та всього Війська Запорозького. Тимчасове політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ Мефодій, на якого було покладене завдання навернути правобережних козаків на «шлях істини».
З цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель робить активні спроби нав'язати взаємини з Юрієм Хмельницьким, залучаючи до цієї справи намісника Софійського монастиря Гавриїла Олешковича (донедавна — наставника гетьманича під час його навчання в Києво-Могилянській академії). Зі свого боку московське керівництво до переговорів із гетьманом правобережної частини Війська Запорозького залучає архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля[99]. Найближчі помічники єпископа Мефодія — протопопи Семеон Адамович і Григорій Бутович — також радили московському керівництву не поспішати з гетьманською елекцією на Лівобережжі й не передавати гетьманську булаву жодному з претендентів, а зачекати, доки Юрій Хмельницький разом із правобережними козаками стане «на шлях істини»: «авося де поверніться під його великого государя високу руку і Юрась Хмельницький і з Задніпровськими черкаси». Обрання ж Якима Сомка чи Василя Золотаренка гетьманом, вважали духовні особи, могло спричинити «на обидва боки [...] замішання»[100].
Тим часом козацька еліта Лівобережної України, хоча на позір і підтримувала наміри Москви та православного духовенства, насправді ж не припиняла з'ясовувати внутрішні конфлікти, дискредитувати в очах московського керівництва своїх суперників. В такий спосіб кожен прагнув скористатися «виграним» часом, аби зміцнитися політично й закріпити за собою лідерські позиції в краї. В другій половині року з'являється відразу ряд доносів на Якима Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за пальму першості в Україні. Вони звинувачують того в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православя [...] до решти [...] народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким»[101]. І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького.
На відміну від Сомка та Золотаренка, Брюховецький забрався на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв'язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин. Варто передовсім зауважити, що історичні джерела надзвичайно скупі на інформацію щодо походження та молоді роки Івана Брюховецького. З тексту вибитої на могильній плиті Брюховецького епітафії можна вирахувати, що народився майбутній гетьман або в 1622, або в 1623 році[102]. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 р. — в укладеному за постановою Зборівського договору реєстрі Війська Запорозького. Там він записаний як «Мартинець Хмельницького»[103]. Таке несолідне ім'я дало підстави дослідникам припустити, що Брюховецький походив із соціальних низів, а також зводити його роль у роки Хмельниччини до такого собі кімнатного слуги гетьмана.
Про те, що це не відповідало дійсності свідчить чимало відомих нам фактів ранньої біографії майбутнього гетьмана. Зокрема, навесні 1656 р. за дорученням гетьмана Хмельницького він з важливою дипломатичною місією відвідав двір трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, куди був виряджений «для продовження встановленої між нами дружби»[104]. Кількома роками по тому, вже за наказом гетьмана Івана Виговського Брюховецький їде в посольство до польського короля Яна II Казимира. Виконання ж дипломатичних місій свідчило, як мінімум, про знання Брюховецьким латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету.
Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі, переважно як вихователя сина гетьмана, Юрія. Не забуваймо про те, що Богдан Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію, а, відтак, і виховання свого спадкоємця (згідно задуму гетьмана — майбутнього українського монарха[105]) свідчило про певний рівень довіри харизматичного українського зверхника до Брюховецького.
Служба Брюховецького при гетьманському дворі, а також його певна прив'язаність до Гадяча (тут жила його сестра, тут він розташує свою зимову квартиру в часи шукання гетьманської булави та сюди перенесе гетьманську резиденції після обрання на реґіментарство) дозволяє висловити припущення, що й народився майбутній лівобережний гетьман, мабуть, у Гадячі чи його окрузі якраз в часи його заснування (перша згадка про Гадяч відноситься до 1634 р.[106], але поселення могло існувати й раніше), а його батько, можемо припустити, як і батько Богдана Хмельницького, міг служити як осадчий у тамтешнього старости Яна Даниловича. Отож і близькість Брюховецького до родини Хмельницьких і його симпатії до Гадяча за таких умов є цілком логічними і зрозумілими. Але це лише припущення, довести яке за браком джерел поки не видається за можливе.
Коли ж Іван Виговський після смерті Богдана Хмельницького наприкінці літа 1657 р. перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Юрія Хмельницького відправив продовжувати навчання, Брюховецький супроводжував гетьманича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до Виговського старшини звертаються до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький їде на Запорожжя агітувати січовиків підтримати свого вихованця. Як свідчить анонімний автор «Літопису Самовидця», в серпні 1659 р. Хмельницький «жалуючи зневаги своєї, же єму гетьманство отнято, вислал за пороги слугу свого Бруховецького до войска просячи, щоб вийшли»[107]. Роком пізніше, восени 1660-го, посланець Яна II Казимира Станіслав Казимир Бєнєвський у розмові з Хмельницьким згадуватиме й про те, що він начебто восени 1659 р. «відіслав Брюховецького з частиною скарбу до царя»[108]. Утім, знайти в документах підтвердження участі нашого героя і в такій прислузі молодому Хмельничченку не вдалося.
Посольська місія Брюховецького на Запорозьку Січ увінчалась успіхом — низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельничченка в боротьбі за гетьманську булаву, у Виговського владу спільними зусиллями відібрали та передали її Юрію. Щоправда, після такого успіху Брюховецький не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 року січове товариство вперше обирає Брюховецького своїм кошовим.
Як довго він втримався на цьому уряді невідомо, адже низове товариство полюбляло часто перемінювати своїх старших. Принаймні, вже восени наступного року, як можна зробити висновок з показів самого Брюховецького, на Січі врядує інший старший, а він сам тим часом перебуває в Чигирині[109]. Чи було випадковим його перебування у гетьманській столиці чи це якимось чином було пов'язано з налагодженням стосунків з Юрієм Хмельницьким або ж, навіть, виявом співпраці з ним — через брак достатньо інформативних свідчень — сказати важко. Принаймні, зі слів самого Брюховецького випливає, що на той час він уже був для гетьмана Хмельницького «ближнім чоловіком» і за його наказом «ведал Чигирином»[110]. Процитований лексичний зворот в історичних реаліях середини XVII ст. міг означати посідання запорозьким старшиною уряду городового отамана гетьманської резиденції. Посада, яку перед тим займали доволі знані в Гетьманаті фігури — Лаврін Капуста, Іван Ковалевський тощо, була достатньо почесною і справді могла свідчити про службову наближеність Брюховецького до тогочасного гетьмана. Або ж Брюховецький міг посідати посаду, аналогічну тій, що її обіймав, сидячи в Переяславі, Яким Сомко — наказного гетьмана. Такий поворот сценарію видавався б вельми цікавим з огляду на ту відчайдушну боротьбу, яка між ними розгорілась у майбутньому за право заполучити до своїх рук гетьманську булаву. Утім, віднайти в джерелах підтвердження цій гіпотезі поки що не пощастило.
Коли ж восени наступного року гетьман Хмельницький повертається під владу короля, Брюховецький, щойно зачувши про те, що гетьман Хмельницький і його уряд «с поляки учинили мир», як довідуємось із його слів, переказаних у Москві, відразу ж, 26 жовтня, залишив Чигирин і, «помня свое обещание, к ним пристать не захотел и возы свои отпустил на Переяславль, а сам поехал прямо на Лохвицу», де мав зустріч з царським стольником і воєводою князем Борисом Мишецьким, а звідти попрямував до царської столиці[111]. Водночас він писав і на Січ кошовому отаману, старшині й усьому низовому товариству, аби вони «от поляков и от татар оберегались, а у поляков де и у татар на том положено, что им их запорожан снести», прохав їх, аби вони «на лятцкие прелести не прельщались и к шатости не пристали»[112]. Повідомлення Брюховецького підтверджував і князь Мишецький, котрий у листі до бєлгородського воєводи князя Ромодановського сповіщав таке: «прибежал к нему в обоз из Чигирина Иван Брюховецкой, а сказал ему, что он Юрьи Хмельницкого был ближний человек и приказано было ему ведать Чигирин, а в расспросе ему сказал: едет де он к тебе к Москве известить о измене гетмана Юрьи Хмельницкого, что гетман тебе изменил и поддался крымскому хану и с ляхами помирился и от боярина и воеводы от Василья Борисовича отступил... из Белой Церкви в Чигирин придет и, собрався, пойдет на твои черкасские и украинные городы войною вскоре»[113]. Про зраду гетьмана Брюховецький нібито довідався «по письму из войска приятелей своих» та відразу ж вирушив до царської столийі - «к тебе к Москве известить о том бежит»[114].
До Москви Брюховецький приїхав десь наприкінці 1660 р., коли ситуація в Україні вже поволі втихомирилась. Але навіть попри це, візит Брюховецького до Москви, його запевнення у вірності козаків присязі цареві, небажанні йти за своїм гетьманом, котрий зрадив царя, були належним чином оцінені царським оточенням. З Москви Брюховецький повернувся вже на початку 1661 р. зі знаками царської милості — жалуванням і зброєю для запорожців.
А коли в середині року на Лівобережжі розгорнулась відчайдушна боротьба за гетьманську булаву, незаперечний на той час лідер запорозького козацтва активно до неї долучився. Тоді ж, десь у вересні 1661 р., Брюховецький вельми символічно проголошує себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким гетьманом»[115]. А включившись у боротьбу за гетьманську булаву, кошовий гетьман почав активно розкривати «зрадливі наміри» Сомка перед бєлгородським воєводою князем Г. Г. Ромодановським, полковником царської армії Г. Косаговим, неодноразово сигналізувати про це і в Москву. Прибувши до Києва, аби добути тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, кошовий зустрічається з місцеблюстителем митрополичої кафедри й переконує його, що Сомкові не можна довіряти, адже він готує зраду[116]. Цілком імовірно, що й київський воєвода князь Ф. Ф. Куракін, який написав у Москву донос на Якима Сомка 21 вересня 1661 р., — що той, мовляв, закликав Юрія Хмельницького, «щоб татаровя йшли на цей бік Дніпра»[117], — отримував інформацію саме від Івана Брюховецького.
Причому, якщо Сомко та Золотаренко могли дискредитувати один одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики старшинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до своїх рук важелі політичної та соціальної влади. Брюховецький у властивому йому барвистому стилі писав: «...кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скарбами діяти, для которых то они чинять [...] через все лета доходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко на войско, а жалованье их царского величества по старому и завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая привата их уводит, же за гетьманством ГОНЯЮТСЯ...»[118].
Намагаючись перетягти на свій бік місцеблюстителя Київського митрополичого престолу єпископа Мефодія — «богомольця царського» (як називали місцеблюстителя на той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман надсилає до Києва, в митрополичу резиденцію, декілька листів, в яких переконує місцеблюстителя ні в якому разі не довіряти Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше цигана». Наказного гетьмана він називає не інакше, як «зрадник». Стверджує, що той, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий вдається до вельми вдалого — з огляду на нагальні потреби його політичної гри — ходу, а саме: висловлюється за те, аби в Україні взагалі було ліквідовано інститут гетьманства, а управління краєм було довірено кому-небудь з московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Федору Михайловичу Ртищеву: «нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок був ліпший і береження...»[119].
Пропозиція Брюховецького стосовно передачі управління Україною князю Ртищеву в технологічному аспекті виглядала досить вдалою, принаймні, у двох вимірах: демонструвала політичну безкорисливість кошового, а також обіцяла непогані політичні перспективи місцеблюстителю, оскільки саме цей окольничий царя перебував у близьких стосунках з українським духовенством і захищав його інтереси при дворі Олексія Михайловича.