Глава 7 Ніжинська рада 1663 року. Акт перший: протистояння 17 червня

Автор «Літопису Самовидця», оповідаючи про перипетії першої половини 1663 р., писав: «И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій, и на том постановил, жебы чернчая рада не била»[162].

Згідно ж інформації, яку вдалося зібрати Д. С. Велико-Гагіну наприкінці травня — початку червня 1663 р., населення тих міст, які розташовані ближче до Переяслава, хотіло обрати на гетьманство Якима Сомка, а тих, які ближче до Гадяча — І. Брюховецького, «а чернь говорить, що Сомка і Брюховецького їм на повне гетьманство не потрібні, а оберуть вони на раді помимо них, кого полюблять усією черню». Козаки Ніжинського полку в розмовах з царськими чиновниками називали серед таких «улюбленців черні» полтавського козака Костянтина Суличича та ніжинського козака Григорія Кобилецького[163].

Але чи такою вже непередбачуваною була ситуації на Лівобережжі напередодні Ніжинської ради 1663 р.? Принаймні, в оточенні Олексія Михайловича з кандидатурою гетьмана на той час, здається, визначились уже остаточно. Адже, крім звинувачень на адресу Сомка його опонентів у зрадливих намірах, свідчень про конфлікти наказного гетьмана з царськими воєводами, неабияку тривогу викликали й заяви претендента на гетьманську булаву щодо бачення подальших взаємин Війська Запорозького з царем. Ще під час згаданої вище розмови з царським піддячим Никифоровим у середині 1661 р. Сомко декларував намір розбудувати взаємини з московським монархом на основі угоди 1659 р., хоч і з певними уточненнями, згодом повторив свою думку і на переговорах зі стольником Федором Лодиженським на початку 1663 р.: «пункти де і привілеї і ті добрі, на чому Юрася Хмельницького обирали, тільки лишень їх затвердити кріпко [...] а тільки де в Юрасевих пунктах поганого що написано, гетьману не вільно за вину карати на горло, те де потрібно відмінити; добре б полковник від гетьмана страх мав, за наказом б де завгодно стояв і помирав»[164].

Тобто, Яким Сомко прагнув чіткого дотримання принципу васальних взаємин, за яких усі контакти проходили б за посередництвом гетьмана (що фактично пропонував Жердівський проект 1659 р., але що було відкинуте в Нових статях Юрія Хмельницького).

В соціальній сфері гетьман наполягав на підтвердженні прав і привілеїв козацтва, з одночасним упорядкуванням міжстанових взаємин. На весну він пропонував таке: «козаки [...] по своїм реєстрам переписати, а селяни собі переписані будуть: реєстрові козаки стануть государеві служити, а з селян стануть збирати государеву казну і хлібні запаси». Необхідність соціальної структуризації суспільства Я. Сомко обґрунтовував тим, що «нині [...] в тій уособиці [...] все пропадає: називаються всі козаками, на службу не йдуть, а государевої казни не платять ні же; а як неприятель наступає, і козаки старі реєстрові чимало не хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити, в ту пору бігають в Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а кажуть, начебто супроти ворога ходили»[165].

Звісно, в стратегічному плані погляди гетьмана на проблему соціальної структуризації Козацького Гетьманату були цілком суголосні намірам московського керівництва. Не дарма ж іще влітку 1654 р. уряд Олексія Михайловича прагнув упорядкувати козацький компут[166]. Але в реальних умовах початку 1660-х років соціальні вимоги Сомка були надто тісно пов'язані з політичною сферою та свідчили передусім про його бажання уникнути «чорної» ради в тому вигляді, як цього прагнув Брюховецький, а також деякі українські та московські політики. Йшлося про участь в елекційному процесі не лише рядового козацтва, а й декласованих елементів із середовища селян і міщан.

На тлі таких принципових політичних вимог Сомка, програмні положення Брюховецького, викладені, скажімо, в розмові з Лодиженським, виглядали набагато лояльнішими та поміркованішими. Так, кошовий гетьман обіцяв після проведення «повної чорної ради» віддавати всі ті кошти, що досі йшли на гетьмана, полковників і старшин, в царську скарбницю, аби таким чином підняти платню царським ратникам[167].

Як можна зрозуміти з пізнішої заяви єпископа Мефодія, вже восени 1662 р. під час таємних нарад із місцеблюстителем у Гадячі претендент на гетьманство начебто пообіцяв у разі володіння гетьманськими клейнодами відмовитися від прибутків на користь царської скарбниці[168].

Варто завважити, що відмова кошового гетьмана від збирання податків і різного роду поборів не була звичайною поступкою суверенові, а показувала його принципове бачення подальших взаємин Війська Запорозького з російським монархом. Адже Брюховецький декларував, що гетьманський уряд має не лише відмовитися від прибутків, а й від претензій на політичну зверхність у суспільстві загалом: «А у Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сотники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим [...] по привілеям королівським і володіли»[169]. З розмови бачимо, що для кошового гетьмана головним наслідком багатолітньої боротьби козацтва була лише зміна суверена: відтепер права власності польського короля мали перейти до російського царя. Зрозуміло, саме так і тлумачили ці події в Москві, тож і політичні акції Брюховецького в приказних палатах «білокам'яної» після таких заяв зростали.

Тільки-но до Гадяча надійшла інформація про наближення до українських кордонів окольничого Д. С. Велико-Гагіна, як Брюховецький надіслав йому до Сєвська донос на Сомка, звинувачуючи останнього в таємних зносинах з правобережним гетьманом, спрямованих на відрив Лівобережжя від царя. Кошовий гетьман акцентував увагу на тому, що городовий старшина «в битність у Варшаві присягнув королю польському, щоб якими-небудь способами Україну до ляхів навернути, і нині він, Сомко, всіляко шукає, аби посполитої чорної ради не було, а бути йому, Сомкові самовладним гетьманом». Вказував Іван Брюховецький і на тісні родинні зв'язки правобережного та лівобережного реґіментарів, стверджував, що останні «між собою обманом пересилаючись, людей обманюють і занапащають, закликаючи татар, і якби в Переяславі не було государевих ратних людей, тоді б він Сомко і проти них війну б розпочав»[170].

Для посилення емоційного впливу на царського посла, кошовий гетьман і місцеблюститель прохали дозволити майору російської армії Д. Дьякову, котрий на чолі гарнізону перебував у Гадячі, супроводжувати їх, «доброхотів царя», до Ніжина на раду хоч би і з невеликим загоном «для безпеки від ворогів домашніх, Сомка з радниками, тому що на цьому боці Дніпра в Кременчуці і в Патоці стоїть Тетеря з черкасами, щоб завадити і не допустити проведенню зупольної чернецької ради і щоб краю до решти погибнути...»[171].

Для ілюстрації своєї правоти щодо намірів Якима Сомка зрадити царя Брюховецький надіслав царському окольничому три листи правобережного гетьмана Павла Тетері до наказного лівобережного гетьмана, в яких містилися заклики про перехід лівобережного реґіментаря під зверхність Яна II Казимира. З контексту листів випливало, що така перспектива вже обговорювалася ними, і Сомко, нібито, погодився піти на такий крок. Невдовзі кошовий гетьман надіслав до Путивля захопленого в Гадячі лазутчика гетьмана Тетері — якогось П. Протика, свідчення котрого на допиті також кидали тінь на правдивість намірів Якима Сомка в стосунках з царем[172].

За таких обставин Москва остаточно втрачає до Сомка довіру й остаточно робить ставку на Брюховецького. І варто було, скажімо, кошовому гетьману та місцеблюстителю лише заявити царським представникам в Україні, що вони побоюються їхати до Ніжина із-за загрози нападу з боку вірних Сомкові козаків, як їм було виділено для охорони загін царських ратників.

Навіть сам Олексій Михайлович доходить висновку стосовно ненадійності Сомка та, водночас, вірності Брюховецького, й у власноручному листі до воєводи Г. Г. Ромодановського наказує: «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний»[173].