Глава 13 Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років
Ще одним проявом намірів Брюховецького добиватися розширення його влади, в тому числі й за рахунок упокорення нових територій, стали акції, спрямовані на приведення до послуху людності на півдні Лівобережжя. Отож уже на початку липня 1663 р. гетьман пише воєводі Григорію Косагову, аби той «зійшовся» з полтавським полковником і спільно з ним вирушав до Омельника, й там «промисел чинить над городами, которые тебе, великому государю, изменили, над Кременчюком и над Потоком», оскільки через їхнє свавілля «запорожской дороги великая помешка»[265].
Власне підготовка до походу лівобережних полків розпочалась ще раніше. Принаймні, правобережний гетьман Павло Тетеря повідомив Яна II Казимира про те, що «знову надійшла слушна і безперечна звістка, що велика кількість війська московського із задніпрянськими йде до Кременчука» ще 26 червня 1663 р.[266]
Бої за Кременчук та прилеглі до нього території, через які здійснювались комунікації із Запорозькою Січчю, як пам'ятаємо, Брюховецький провадив ще напередодні Ніжинської ради, наприкінці зими — навесні 1663 року. І за результатом тих гарцювань на середину травня запорожцям і їхнім союзникам з південних полків, головним чином — Полтавського, вдалося перебрати ініціативу до своїх рук. Отож продовження Брюховецьким військових справ саме на Кременчуччині, де перед тим йому таланило, виглядало цілком логічно.
Утім гетьман Тетеря, сповіщаючи короля про воєнні плани Брюховецького, зауважував, що Кременчук та його околиці не були кінцевим пунктом у планах опонента. Він вказував на те, що останній бажає напасти спочатку на цей опорний пункт правобережців на Лівобережжі, а потім, захопивши його, «повернути на нас»[267].
Самійло Величко також стверджував, що лівобережний гетьман мав намір йти походом супроти правобережного гетьмана Тетері, атакувавши його резиденцію в Чигирині[268]. Здобуття плацдарму навпроти Чигирина, в районі Кременчука і Потоків, якраз опосередковано підтверджувало наявність таких амбітних планів. Сам же Брюховецький, закликаючи російську сторону собі на допомогу, насамперед увагу звертав на стратегічну важливість Кременчуцького замку в обороні Києва: «не быв под Кременчуком воротится к Киеву невозможно, потому надобно де ему одержать черкасские великого государя городы мелкие, которые по Пслу реке и по Ворске мелкие городки», які «немного было отложились»[269].
Спершу, у липні 1663 р., в напрямку Кременчука виступив воевода Григорій Косагов на чолі загону з пятисот драгунів, солдат і донських козаків. Довідавшись про цей марш царських ратників, наказний гетьман правобережців Петро Дорошенко вислав навперейми свій дозор, але в бою під Кишеньками той був розбитий. Слідом за цим 21 липня присягу на вірності цареві склало населення Переволочни. Але, попри успішний початок походу, воєвода Косагов не наважився з такими малими силами йти здобувати Кременчук, а пішов на Запорожжя, аби спільно з запорозькими козаками і калмиками йти війною на татарські улуси[270].
Слідом за Григорієм Косаговим воєнну активність виявляє у цей час полтавський полковник Дем'ян Гуджол, котрий 25 серпня спробував було приступити до Кременчука[271]. Коли ж і він виявився неспроможним це завдання реалізувати, з початком осені 1663 р. до справи взявся особисто гетьман Брюховецький. Допомогу йому в цьому поході надавав воєвода стольник Кирило Хлопов.
В напрямі Кременчука гетьман виступив уже десь наприкінці вересня — на початку жовтня. Хоч, якщо вірити свідченням «Літопису Самовидця», сталося це трохи раніше: «гетман Бруховецкій, спод Переясловля рушивши, потянул под Кременчук того ж літа под осень»[272]. Але, як можна переконатися з аналізу гетьманського листа до вирядженого в Москву полковника київського Василя Дворецького, 20 вересня він ще залишався в обозі під Переяславом[273].
Результати осінньої кампанії Брюховецького та Хлопова також знайшли неоднозначне відображення в джерелах. Самовидець запевнював, що Брюховецький, «ставши, місто Кременчук спалив. Але стоявши немало, зоставил замок вцілости, а с козаками уступил до Гадячого, а то для того, же узял відомость, же король полскій Ян Казімір, над сподівання, на Україну простует на Браславле»[274]. Вельми песимістично про результати походу відгукувався і Самійло Величко, котрий слідом за Самовидцем підтверджував спалення лівобережним гетьманом Кременчука, але заперечував здобуття ним замку[275]. Натомість в офіційних донесеннях з походу до Москви та повідомленнях бєлгородському воєводі князю Ромодановському Брюховецький і Хлопов зображували події у зовсім іншому світлі — як незаперечний свій успіх.
Зокрема, вже у листі до Ромодановського від 6 жовтня гетьман повідомляв, що Кременчук він з військами взяв приступом, місто спалив, а «вал кременчуцький розкопав»[276]. Трохи згодом у листі до царського посла в Україну дяка Дементія Башмакова Брюховецький уточнював, що Кременчук він з військами «здобув і випалив... їх, зрадників, зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав»[277].
Проте залишаються питання щодо хронології розвитку подій. У відправленій до Москви реляції від 15 жовтня 1663 р. (інформацію в Малоросійському приказі мали озвучити вже присутні в столиці гетьманські посли Іван Цесарський та Василь Дворецький) гетьман, оповідаючи про перебіг кампанії, зауважував, що на той час під Кременчук було висунуто лише передовий загін під командою генерального осавула Парфена Нужного, якому і вдалося здобути місто Потоки та взяти в облогу Кременчук[278].