«МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*
«МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*
Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття український національний рух в Австро–Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно–освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»[2], внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько–українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.
Зростання українського національного руху викликало значне занепокоєння та протидію з боку шовіністичних польських кіл і, особливо, Росії, яка вбачала єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України. Тому, опинившись між цими силами, котрі ніяк не могли змиритись із подальшим зміцненням українства, представники останнього змушені були подбати хоч про якусь підтримку для себе. Така потреба стала особливо актуальною на фоні загострення протиріч між провідними країнами світу, в тому числі і між Австро–Угорщиною та Росією. Було вирішено, що при збройному конфлікті між згаданими державами українці виступлять на боці Австрії. Основним їхнім завданням у майбутній війні мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро–Угорської імперії.
Українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали також, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почали розвиватися такі настрої, став спортивно–протипожежний рух у формi сокiльсько–сiчових товариств[3]. Відродивши пам’ять про українське військо, він дав поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.
Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово–сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».
18 березня 1913 р., після затвердження статуту, у Львові було організоване перше легальне українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці», яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром подібні товариства засновуються по всій Галичині, притягуючи в свої лави тисячі української молоді. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально–полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. Основним же їхнім досягненням стала практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.
Першi результати українського нацiонально–вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100–рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово–спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово–сокiльських та пластових органiзацiй краю[4]; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух.
Того дня, коли у Львові відбувся парад січово–сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно–визвольних та соціальних рухів тощо.
Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»[5]. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.
Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у росiйськiй армiї та 250–300 тисяч — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.
З початком Першої світової війни найбільш активно й організовано серед галицького українства проявили себе січові стрільці, їх провід уже 30 липня закликав добровольців зголошуватися в стрілецькі ряди. Одночасно було створено мобілізаційний комітет, який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли. Представники стрілецтва були також серед ініціаторів створення леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) — окремого структурного підрозділу в складі австрійської армії, який мав започаткувати новітню збройну боротьбу за українську державність. Про його формування офіційно було повідомлено в спільній відозві новостворених Головної Української Ради[6] (ГУР) та Української Бойової Управи[7] (УБУ) до українського народу від 6 серпня 1914 р.
Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18–ти рокiв i старшi 50–ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi[8]. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiйськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.
Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.
Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань.
Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже з самого початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь–якої агітації[9]. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.
Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців[10]. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.
Поряд iз ентузiазмом, який охопив галицьке українство на початку вiйни, проявлялися i внутрiшнi клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію[11]. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.
Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрiмкий наступ росiйських вiйськ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік[12], решта ж добровольчих відділів не зуміла дiстатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, були марними: ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани щодо створення власного вiйська.
Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi[13], завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.
Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.
З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.
Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.
За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.
Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху»[14]. Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.
Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет[15] (взводів). Незважаючи на те, що курені і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою — номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.
Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами — Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою.
Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.
Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.
У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»[16].
Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів[17]. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога[18]. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.
Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»[19]. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.
Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.
Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»[20]. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених[21].
Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої[22]. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.
Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж[23]. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.
Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»[24].
Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї. Тому здавалося, що в леґiонi, де переважали представники iнтелiґенцiї, з перших же днiв почнеться iнтенсивна духовна, культурна та полiтична робота, яка згуртує стрiлецькі ряди.
Однак насправдi склалася ситуацiя, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрiлецтво було деморалiзоване невдачами, якi посипалися на нього (обмеження кiлькiсного складу леґiону, примусова присяга на вiрнiсть австрiйському цiсаревi, втрата Галичини й таке iнше), та становищем, в якому опинилися галицькi українцi, в тому числі й рiднi стрiльцiв, на початку вiйни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрiйцi та мадяри за «русофiльство», а з iншого росiяни — за «мазепинство».
По–друге, надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i якi призвели до великих фiзичних жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу[25], а до березня вони зросли до 66–75%[26]. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у велечезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах»[27].
По–третє, австрiйська влада намагалася робити все, щоб не допустити перетворення леґiону у вiйськово–полiтичну формацiю, розглядаючи при цьому план його лiквiдацiї[28]. Тому основна увага стрiльцiв була зосереджена передусім на збереженнi новітнього українського війська. Не сприяли згуртуванню УСС і численні реорганізації їхньої частини, які здійснювало австрійське командування. Зокрема, не встигли стрільці оговтатися від сумнозвісного експеременту з поділом їх на двадцятки, як уже в листопаді леґіон обмежили лише двома куренями під проводом Степана Шухевича та Сеня Ґорука. 21 січня 1915 р. командантом УСС у полі (на фронті) призначили отамана Гриця Коссака, а дотеперішнього керманича Михайла Галущинського з незрозумілими повноваженнями відправили референтом у справах УСС до штабу генерала Гофмана. Невдовзі, згідно наказу від 14 березня 1915 р., НКА завдала стрілецтву нового підступного удару, скасувавши всю командну структуру леґiону УСС та офіційно підпорядкувавши обидва курені, якими тепер командували Гриць Коссак і Сень Ґорук, відповідно 129–й і 130–й австрійським бригадам 55–ї дивізії генерала Фляйшмана; в організаційно–адміністративному плані стрільці підлягали команді ХХV корпусу генерала Гофмана. Цим же наказом було встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєно військові звання. Про поповнення особового складу мала дбати Запасна сотня під керівництвом сотника Никифора Гірняка[29]. Зазначені зміни значно обмежували самостійність леґіону, принижували його політичне значення. Тому не дивно, що подібна політика Австрії викликала в стрілецькому середовищі значне невдоволення, яке серед окремих його представників інколи набирало крайніх форм. Так, брати Василь і Петро Дідушки пробували вести проросійську агітацію, а сотник Михайло Баран навіть перейшов до росіян[30]. Щоправда, подібні факти були винятком і діставали належну відсіч стрілецького активу.
По–четверте, вiдсутнiсть будь–якої допомоги стрiлецтву, в тому числі й моральної, з боку українського полiтичного проводу. Перебравшись до Відня, Головна Українська Рада і Українська Бойова Управа фактично залишили леґiон напризволяще в найважчi часи його iснування (у цей час ряд українських полiтикiв узагалi вiдмовилися вiд поїздки до леґiону УСС[31]), оскільки тривалий період були далеко від подій, що вимагали активного і постійного їхнього втручання.
По–п’яте, тактичнi непорозумiння в стрiлецькому проводi. Однi, яких репрезентували отаман Михайло Галущинський i деякi старшини І–го куреня: Гриць та Iван Коссаки, Роман Дудинський, Сень Ґорук, Осип Букшований — вважали, що стрiлецтво має манiфестувати свої переконання та iдею вiдвагою i бойовими подвигами, здобуваючи при цьому визнання австрiйського командування[32]. Iншi, перш за все Степан Шухевич, Василь i Петро Дiдушки, Дмитро Вiтовський, якi представляли iдейну елiту стрiлецтва, вважаючи спiвпрацю з Австрiєю неминучим лихом, виступали за те, щоб УСС по можливостi зберiгали себе вiд втрат i, набираючись сил, чекали вiдповiдного моменту для виконання свого покликання[33]. Такi непорозумiння часто приводили до мiжусобиць i не сприяли стрiлецькiй консолiдацiї, зокрема, через них навесні 1915 р. покинув леґiон УСС командант ІІ–го куреня отаман Степан Шухевич. Становище ускладнювалося й тим, що деякi старшини, переведенi до УСС iз австрiйської армiї, не розумiли призначення, завдань та мети стрiлецької формацiї[34] (нерідко при доборі старшин українські політики керувалися їх партійною приналежністю, а не професіоналізмом та ідейністю[35]), тому бiльше шкодили їй, як допомогали. Все це вело до песимiзму в стрiлецькому середовищi, «коли здавалося, що вже все пропало»[36], й майже унеможливлювало ефективну органiзацiйно–полiтичну працю.
Але такi настрої серед стрiлецтва панували недовго — емоції відійшли на задній план, а тверезий розум підказував, що потрібно витримати. Бо хто, як не передвоєнна молодь гостріше відчував біль за втраченим бойовим духом українців, хто глибше розумів необхідність новітніх визвольних традицій, які б поклали початок боротьби за власну державу?! І стрільці витримали ці перші, можливо, найтяжчі в їхньому житті випробування, зберігши цим леґіон, а разом з ним і надію на краще. Як заявляв один зі стрілецьких ідеологів Теофіль Мелень: «Українська справа живе, бо живе в таборі УСС»[37]. Вже з 1915 р. тут починається процес духовного вiдродження. У стрiлецькому загалi змiцнiло почуття власної гiдностi, бо молодий iдейний стрiлець дуже швидко набирався воєнного досвiду i ставав кращим вояком, нiж австрiєць чи угорець. Один з німецьких генералів казав про УСС: «Мої баварці б’ються, як леви, а українці, як чорти»[38]. Своєю боротьбою усуси здобули чимало вiдзначень i похвал, викликали пошану й симпатiї союзникiв[39], i змусили рахуватись iз собою навiть ворогiв. Так, росiйське командування, характеризуючи стрiльцiв у секретнiй директивi, наголошувало, що це «вiдборнi вiйська, якi називають себе українцями i мрiють про вiдновлення самостiйної Малоросiї»[40]. Оце вiдчуття власної вартiсностi викликало в стрiлецтвi гордiсть, що воно власною кров’ю в тяжких боях вiдновило українську вiйськову традицiю та вiдродило забуте вже iм’я українського вояка. У результатi — український леґiон почав поступово перетворюватись iз групи розрiзнених молодих патрiотiв в єдиний органiзм, натхненний одною iдеєю.
З весни 1915 р. в стрiлецькому середовищi починається систематична iдейно–виховна та полiтична праця, що не припинялася до останнiх днiв iснування леґiону. Це пояснюється тим, що визвольна iдея передвоєнного стрiлецтва зі створенням та початком дiяльностi УСС перейшла в стадiю реалiзацiї, а тому потребувала нового осмислення й оцiнки. Зважаючи на те, що тодiшнє галицько–українське суспiльство та його полiтичний провiд не були готовими до виконання такого завдання, цю мiсiю взяла на себе передова частина стрiлецтва. Поштовхом до усталення та впорядкування згаданої працi став спiльний постiй двох куренiв УСС бiля гори Макiвки, в селах Головецьку та Грабiвцi на Сколівщині, напровеснi 1915 р.
Вияви такої роботи були й ранiше, зокрема, ще восени 1914 р. пiд час старшинських дискусiй у Ґорондi сотник Дмитро Вiтовський викладав своє бачення майбутнього України, шляхiв досягнення її незалежностi, устрою та iнших аспектiв. Пiдсумком його роздумiв був висновок: «Якаби покищо не була, без розбору, коби тiльки Самостiйна Українська Держава, Одна, Неподiльна!!!»[41]. Але тодi це були поодинокi факти — тепер же вони набирали бiльш–менш систематичного характеру.
Вiдносний спокiй на фронтi та зосередження стрiльцiв у двох сусiднiх селах сприяли встановленню тiснiших контактiв мiж вояками, ближчому взаємопiзнанню, обмiну думками й планами. Тут пiд час жвавих дискусiй на загальнополiтичнi та внутрiстрiлецькi теми стрiлецтво прийшло до переконання, що його головне завдання наспiє не тепер, у розпалi цiєї вiйни, бо вона триває за iснування австрiйської монархiї, а наприкiнцi її, коли обi ворожi сторони знесиляться i збройний виступ українцiв зможе вiдчутнiше вплинути на вирiшення української справи[42]. Вже тодi УСС почали задумуватися над майбутньою протиавстрiйською полiтичною акцiєю[43].
Разом iз цим, передова частина стрiлецтва усвiдомлювала, що якi б не були наслiдки вiйни, пiсля її закiнчення весь тягар нацiональної роботи спаде на них[44]. У стрiлецькому середовищi створили групу пiд керiвництвом сотника Дмитра Вiтовського та четаря Iвана Балюка, куди ввiйшли старшини та окремі стрiльцi, що ставили своєю метою вироблення стрiлецької iдеологiї. Було з’ясовано такi засади: «Наша мета — Незалежна i Соборна Українська Держава. Ми, вiйсько України, йдемо до тiєї мети слiдами Мазепи i згiдно iз «Заповiтом» Шевченка. Щоб ту важкодосяжну мету осягнути, треба готувати нашу молодь, виховувати її у вiйськовому дусi, в почуттi обов’язку щиро i повсякчасно працювати для добра України та в готовностi стати у вiдповiдну хвилину до збройної боротьби за неї»[45].
Тодi ж за iнiцiативою сотнi Вiтовського було започатковано стрiлецький «Пресовий фонд», що мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни. УСС мали намiр з допомогою цього органу постiйно впливати на українське громадянство «в державницькому дусi та перевиховувати його»[46]. Сам Д. Вiтовський у листi вiд 6 березня 1915 р. писав з цього приводу до члена Української Бойової Управи Iвана Боберського: «I тi хлопцi, що часом днями цiлими голодують, тi люди, якi знають, що, вернувшися додому, не будуть мати чим грiшного тiла накрити, тi люди зi своєї нужденної платнi роблять складку на свiй орган... Тими думками заражуються iншi сотнi i заряджують збiрку у себе...»[47]. Впродовж семи мiсяцiв у фонд було зiбрано 16000 крон, що дало змогу профiнансувати 44 номери часопису «Шляхи»[48], який виходив у 1915–1918 рр. як стрiлецький орган. Таким був початок дiяльностi УСС по органiзацiї систематичної нацiонально–державницької працi.
Одним iз перших виявiв, що засвiдчив iдейне зростання стрiлецької формацiї, став спiльний лист стрiльцiв сотнi Вiтовського до Президiї Союзу визволення України[49] (СВУ) вiд 1 квітня 1915 р., в якому зазначалося: «... Може мило буде Вам дiзнатися, що Ви не самотнi в своїх змаганнях, що i ми не тiлько жовнiри, але i будучi горожани Вiльної Самостiйної України. Велика iсторична iдея перестала бути для нас лише переконаннєм, вона вросла в характер i душi нашi, перейшла в дiло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо за що iдемо на труди i бої, за що лишаємо могили за собою... Ми свiдомi цiли нашої на будуче i дорiг, що ними йтимемо в життю своєму...»[50]
Наприкінці квітня — на початку травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня — 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищали стрільці. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор Микола ІІ. Найзапекліший бій почався удосвіта першого травня. Ось як про нього розповідає безпосередній учасник четар УСС Богдан Гнатевич: «Спершу москалі, які ночували в лісі перед стрілецькими окопами, намагалися тихцем захопити стрілецькі позиції на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали прицільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, між деревами густого лісу, наблизилась було до стрілецьких позицій. Після двогодинної кривавої «науки стріляння», серед якої ворог не зробив, мабуть, жодного пострілу, москалі повернули в долину. Бій ішов далі лише на правому крилі, на південному узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Гадали, що самому верху дадуть спокій. Після ранньої стрілянини зі стрілецьких позицій забрали обидва скоростріли, що стояли там увесь час, на долину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили позиції.
Десь коло 6–ї години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батарей періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло олово шрапнелі, галуззя дерев. Це була увертюра до нового наступу. На долині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Але вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилось ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва, як карамха, підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали поранені й вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло вгору білі коробки й кинуло їх на стрілецькі окопи і — закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців. Оскільки їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, то й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чета сотні Будзиновського, що досі стояла на правому фланзі сотні, рвонула чимдуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли на вершині гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцятьох дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.
Але не спинив він тих, що ішли ліворуч й не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чету з верху...
Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому в полон потрапило кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського. Врятувалися лише ті, що були на флангах і в резерві. Вціліла також чета Гнатевича, що під час наступу боронила сам верх Маківки і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської оборони. Становище було грізне Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху в долину їм не було важко.
Саме в цю пору на підмогу підійшов І–й курінь і дві сотні мадярських новобранців. Почався завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та залишки обох сотень ІІ–го куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І–го куреня ліворуч. Австрійська артилерія прицільним вогнем ударила по верху Маківки і по тилу ворога; 30–сантиметрові мортири трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця і відтяв його від задів. Тому завдання оборони значно полегшало. Але москалі завзято боронили добуті позиції до останнього набою цілих дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, незабаром покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули, як мухи. Ті, що вціліли, погубилися у лісі. І вся оборона лягла на плечі стрілецтва.