Опришківство

Подібно, як на Придніпрянщині народні маси протестували проти свого поневолення гайдамацькими повстаннями, в Галичині прийняв цей рух форми й назву опришківства. Вдомашнилося воно головно на Покуттю, де в карпатських лісах, на молдавсько-угорському пограниччю, найшло собі безпечний захист. Як гайдамаччина на Придніпрянщині, так опришківство в Галичині старалося використовувати пригожі для себе моменти внутрішнього розладдя й заворушень. Особливо сильно змоглося опришківство в перших десятиліттях XVIII ст., коли Польщу непокоїли шведи та хвилювала боротьба Станислава Лєщинського й Августа Саксонського за польський престіл. Використали теж опришки пізніші замішання в Польщі за Августа III.

В противенстві до придніпрянської гайдамаччини, що в моментах свого найбільшого напруження набірала військово-політичного характеру, покутське опришківство не виходило поза межі й форми розбійницької партизанки. Опришки нищили майно поміщиків, по словам народньої поговірки «брали в багатих, а давали вбогим», тобто в той дикий спосіб, пробували зарівнювати ріжниці соціяльного й маєткового стану. Очевидно, практичний успіх з такого «вирівнування» був мінімальний, але переляк, що його кинули опришки на «панів», не залишився без деякого впливу на уклад відносин. В страху перед опришками, «пани» й урядники не насмілювалися попускати вудила свому рознузданню над безборонним народом. За той власне «страх на панів» народ спочував опришкам, підтримував їх і зберігав у вдячній памяти їх подвиги й постаті.

Славні були колись повстанчі загони Мухи в XV ст. та Андрія Барула, що то, підпомаганий Молдавією, проголосив себе «правним спадкоємцем Руси, що її загорнув собі силою король Казимир». Вони наче були історичними батьками й передвісниками покутського опришківства. Але справжнім посівом опришківства, тобто бунту проти створених польською займанщиною умов соціяльно-політичного життя, була щойно доба Хмельниччини в Галичині. На гетьманські універсали, накликуючі до повстання, відгукнулася вся Галичина, але найсильніший відгомін пішов по Карпатах і Підгірю. Славний повстанчий загін Семена Височана з Отинії, мав до 15.000 мужви й сягав своєю акцією в глибину Покуття й Гуцульщи-ни. Менчі повстанчі загони створилися тоді в Білих і Чорних Ославах, в Росяній, Делятині, Березові, Сопові, Ключеві Нижному, довкола Печеніжина, Кут і т. д.

Та Хмельниччина піднялася над Карпатами й Підгірям, мов бурун, блиснула на небосклоні мов метеор і згасла. Але в час, коли вся Галичина принишкла й упокорилася, Підгіря не переставало хвилюватися.

Підчас другого побуту Хмельницького в Галичині, на Підгірю знову формуються повстанчі загони. В 1659 р. вони не тільки нищать поміщицькі двори, але здобувають підгірські містечка й накладають на них контрибуцію. В 1665 р. оперував над Дністром ватажок Дрозденко, в 1683 р. піймали в Делятині сміливого ватага Нестора, в 1703- 1712 рр. був пострахом Підгіря Іван Пискливий.

В 1704 р. зявився в Карпатах ватажок Пинта, що вславився своїм сміливим нападом на Косів. В 1712 р. злякала Коломию ватага Івана Панчишина, але всіх своїх попередників перевисшив очайдушною сміливістю й справжнім лицарством - Олекса Довбуш. Палкий мов іскра, бистрий як олень, сміливий мов лев, неустрашимий, а притім лагідний і лицарський супроти безборонних, здобув собі Довбуш не тільки щиру вдячність у сучасників, але й вічну память у потомности. Для сучасників був месником народніх кривд, для потомних - недосяжним ідеалом легіня-героя.

Походив Довбуш з Печеніжина й був сином убогого гуцула-комірника. Засмакувавши в опришківстві замолоду, вже в 1738 р. виступає Довбуш з численною й добірною ватагою. Зразу опришкував у ватазі Олекси його брат Іван, але в 1739 р. дійшло між ними до кривавої бійки. Олекса, зранений братом в ногу, налягав на неї до смерти, а Іван покинув брата й перейшов з власною ватагою на Бойківщину. Іван помер скорше від Олекси. Для церкви в Беняві переказав свій опришківський ніж з написом: «Іван Добощук, славний збойник гірський, перед смертю своєю зложив той різак в церкві Беняшки». На другому його боці був напис: «Від того різака погиб з руки Добощака»…

Тимчасом Олекса Довбуш гуляв по Гуцульщині. Села, Текуче, Ланчин, Уторопи, Товмачик, Добротів, Устєріки, Ясена, Перегінсько, Молотьків, оце терен його перших, опришківських подвигів. Вслід за ними пішли - Вербіж, Воскресінці, Микуличин й нарешті гора Стіг, де Довбуш сам один вихопився живий з залізних кліщів цілої роти «смоляків», тобто жандармів старости Пшелуского. Страшна була пімста Довбуша на багатієві Дідушку з Довгополя, що нахвалявся післати голову ватажка до Станиславова. Славна була гостина Довбуша в домі Андрія Карпінського, якраз в хвилину народження, пізнішого польського поета Франциска. До очайдушности сміливим був наскок Довбушевої ватаги на Борщів у 1744 р. де він «не по гроші прийшов, але по душу (полковника Константина Злотніцкого), аби більше людей немучив», - як сам казав. Згинув Довбуш ранком дня 24 серпня 1745 р. в домі Степана Дзвінки в Космачі. Народня легенда прибрала смерть ватажка в квітки любовної історії, але по правді Довбуш не з любови до жінки Дзвінки, а з мести за його кривду тестеві увійшов з ним у пересправу й згинув. Найкращим побратимом Довбуша був Василь Паліїв, переємниками його опришківської «балти» були Василь Баюрак та Іван Бойчук, але ніодин з них не піднявся уже до рівня лицарської безінтересовности Довбуша. По ньому й само опришківство перевелося. Винищила його до решти австрійська жандармерія на прикінці XVIII ст.