Галичина під московською окупацією

Галичина під московською окупацією

Дня 3 вересня 1914 р. вмаширували до Львова перші стежі московських військ, що пробули в Галичині до червня 1915 р. Була це перша для москалів нагода «прибрати до рук» західне українство, що від споконвіку не зазнало над собою московської влади дарма, що московська агітація й підкупство поробило багато спустошень в його організмі. Тепер посунули на Галичину московські «вірли і круки», як характеризувала тогочасна російська преса своєж таки військо (вірли) й адміністрацію (круки). В проводі московської адміністрації станув випробуваний опікун галицьких москвофілів гр. Бобрінскій, його заушниками стали вшехполяки та кацапи, що напередодні війни повтікали до Росії. Вони то, до спілки взялися за ліквідацію галицького українства. Всі українські газети й видавництва припинено, книгарні, читальні й взагалі культурно-освітні установи позакривано. Скасовано рівноправність української мови в школі й уряді, а всіх видатніших українських діячів поарештовано і вислано в глиб Росії. Поміж засланцями найшовся й галицький митрополит Шептицький. Мов чорне гайвороння злетіло на українські села чорносотенне попівство, що підступом і силою захоплювало українські парохії та силувалося перевести їх на православє. Коли весною 1915 р. зайняли москалі Перемишль, думка про остаточне прилучення Галичини до Московщини сталася загальною. Московська влада станула тепер на становищі «ісконної русскости» тої нещасної країни.

Оскільки в колах вищої московської бюрократії й дипльоматії перемогла думка, що до складного питання ліквідації українства в Галичині слід забратися з тактом і розвагою, остільки низші чинники, яким ця справа була доручена, в свойому нерозумі й брутальности зробили все можливе, щоби навіть чесні симпатики москвофілів у Галичині набрали переконання, що москалі це варвари, а Росія це Азія, дика й необчислима. «Галичина підчас окупації опинилася в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, а вона користаючи з воєнного стану, робила що хотіла й не тільки буквально грабила доми й людей, знущалася над населенням, але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя та його культурних сил» (М. Грушевський).

Особливо тяжко приходилося переживати галичанам безупинні жандармські труси, арешти та заслання. «Місцями поголовне арештовано й засилано в глубину Росії українських священників, всю інтелігенцію, маси свідоміших селян та міщан. Все те, найбільш нелюдським способом хапали в чому застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибір, без різниці - жінок, дітей, старців, хорих і калік. Один тільки український комітет у Києві зареєстрував їх до 15.000, а цеж тільки частина». Колиж московська армія, почала відворот з Галичини то московські жандарми почали арештувати й, вивозити кого тільки запопали. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляша, Волині й Поділля. Поневолі нагадувалися страшні часи «згону» правобережного населення на Лівоберіжжя з 1680-их рр.

«Люди йшли й гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони набиті самими дітьми, що по дорозі повмирали з голоду й спраги, або побожеволіли з переляку» (М. Грушевський).

Правда, дехто з поважніших і більш далекозорих москалів соромився всього того варварства, бачучи в ньому остаточну компромітацію т. зв. «визвольної війни» Москви. «Ми відтрутили від себе рідний нам український народ і затьмарили ясне обличчя великої визвольної війни» - говорив кадет Мілюков на зібранню думи в лютні 1915 р. Але такі викиди совісти не бентежили більшости москалів. Вони йшли на повне знищення українства, а для цього не перебирали в засобах. Та це тільки пімстилося на них і замісць допровадити до ліквідації українства, приспішило розвал московської тюрми народів.