Доповнення 4 Осуди дивізії «Галичина»

Доповнення 4

Осуди дивізії «Галичина»

Історичні помилки, або, як ідеться про наші часи, то свідома історична брехня, – живучі нічим той осот, найзліший з бур’янів. Їх, ці брехні, часом, – майже неможливо вивести. Тут прийдеться виправити одну з них, яка існує вже чи не півстоліття; йдеться про так звану «дивізію СС Галичина».

Совєцька пропаґанда, уміло використовуючи невігластво (бо на ньому вона вся побудована та всіляко його сама насаджувала), спекулювала тут всього на двох літерах, відносячи це суто українське формування – дивізію Січових Стрільців «Галичина» – до нацистських «Ваффен СС». А, вже що то були за дивізії «Ваффен СС» – доводити не треба, – про це знають і останні невігласи. Отже… тавро поставлене; мети (як звичайно – українофобної) досягнуто. Всі задоволені.

Так, брудна спекуляція (не помилка, ні) всього на двох літерах, а – який же прибуток! Та, не дивуйтеся, бо – скільки ж знову, політичного прибутку вони набули з одного-єдиного краденого слівця – Русь. Хіба забули?

Між тим, аби спростувати цю нісенітницю, не потрібно шперати по архівах чи документах, або виставляти свідків. Поготів, що таких уже небагато й залишилося. Бо, саме так, здається, діяли досі. Але, це було дещо марне, бо незаперечні докази лежать у зовсім іншій площині, та є так само прості, як і незаперечні: неспростовні. Тут істина лежить на поверхні.

Всі знають, як хтось там притаскає до наукового закладу черговий проект, скажімо, вічного двигуна, – ніхто йому не роз’яснюватиме по колесках та важелях, – в чому він є хибний. А просто пошлються на протиріччя зі законом збереження енерґії, і все; ідіть собі геть, добродію! – щось таке є неможливе.

Так, само, однак, було би в принципі неможливе, щоб будь-яка українська дивізія, що складається з українців, – стала би колись, згодом, формуванням німецьких «Ваффен СС». Для того, щоби це у належний спосіб збагнути, нам прийдеться дещо повернутися в минуле.

Коли порівнюють між собою дві нелюдські тоталітарні системи, цього минулого, – нацистську (яку невірно називають фашистською) та совєцьку, то роблять наголос на їх спільному: на їх антилюдському змісті. Але часто забувають і про одну, але понад істотну різницю; бо ці системи виникли та існували у дещо різний, як не протилежний спосіб; втім, про це ми вже не одного разу почасти писали вище.

Вона, ця істотна різниця, полягала на тому (повторимо ще раз), що у совєцькій тоталітарній державі існували цілком прийнятні та навіть демократичні за формою закони, але – шкода, існували радше на папері. На ділі царювало свавілля правлячої партійної номенклатури, телефонне право тощо. Тоді – чи пам’ятаєте? – бодай не тяжчим злочином було саме послатися на закони, особливо – на Конституцію: «Ах ти… Я тєбє покажу Констітуцію!» Тому Совєцький Союз не був ніколи правовою державою. Та «нє поступался прінціпамі», бо таких просто не мав. Це ж вичерпно висвітлилося по пакті Молотова-Ріббентропа. Бо, правові держави – то ті, де закони стисло виконуються.

У той же час «Велика Ґерманія» Гітлера, «Третій райх» чи як так ще, – то була, на жаль, мало не правова держава, за всіма сучасними поняттями. Бо там достеменно дотримувалися власних законів, хоч ці закони могли подобатися далеко не всім. Та коли якогось там антифашиста або жида відправляли до ґазової камери, то це не було жодним свавіллям. Просто їх вільне існування протирічило законам країни; не було ними передбачене, так би мовити. Всі чули про антижидівські расові закони, але – чи багато людей знає про те, що був і закон, згідно з яким тих жидів, хто воював у Першій світовій – ніхто й зачепити не міг? – А таких теж було чимало. Бо слід пам’ятати, що й сам Гітлер прийшов до влади не шляхом державного перевороту, як свого часу більшовики, а навпаки – через загальні не фальсифіковані вибори 1932, волею народу. Отже…

Держава була правовою, та тільки от, закони її були не людськими.

Про цей разючий приклад слід добре знати всім, хто сьогодні у нас будує правову державу. Так само, як і про можливість цілком «демократичного» вповзання до нового тоталітаризму. Бодай – аґресивної імперії, до якої нас тягнуть, і ззовні, і зсередини.

А тепер звернімося до важливого запитання, а що ж, власне, являли собою у цій державі оті «СС» та їх військові формування? Та яке місце посідали у Третьому райху? Бо не розібравшись у цьому до кінця, ми не з’ясуємо того, що нас тут безпосередньо цікавить.

Загони СС були засновані самим «фюрером» ще 1923, під назвою Штабвахе (Штабна Охорона) та сучасної назви Шутц Штаффельн – Охоронні Загони, скорочено СС, було їм надано 1926. Тоді вони були тільки особистою охороною Гітлера та не мали аж так великого значення у партії. Їх розбудова та виростання на загально німецьку державну орґанізацію починається з призначенням їх керівника, Ґайнріха Ґіммлера, – на посаду «райхсфюрера СС» 1929. Вони поділяються на загальну частину – «Альгемайне СС» та військову – «Ваффен СС». Та як 1929 їх було всього три сотні, то вже на 1933 їх кількість сягає 200 000 та продовжує швидко зростати. На плечах СС лежала вся турбота про політичну поліцію гестапо («Гегайме Штатполіцай») та сітку її концентраційних таборів. Але військові, дивізії «Ваффен СС» – виконували особливо відповідальні військові завдання. То були відбірні частини німецької армії.

Такі відбірні, найбільш віддані партії частини – були й у совєцькій армії, але – щоб уникнути непорозумінь розставимо усі крапки над «і». У совєцькій армії ЧОН (Часті Особого Назначєнія), наступали за спинами армії, даючи їй зрозуміти, що наступаючи вперед, є ще якісь мінімальні шанси вижити; а от відступаючи… У німців же дивізії «Ваффен СС» – завжди були попереду, розв’язуючи найбільш тяжкі завдання; мабуть тому й програли війну…

Оскільки ми тут чи не вперше, здається, піднімаємо таку цікаву тему, можуть виникнути – щонайменше два дражливі запитання. Перше стосуватиметься наступного: ми знаємо купу совєцьких фільмів, де висвітлюються подвиги совєцьких воїнів: піхоти, авіації, розвідки. Але чомусь не знаємо жодного, присвяченого подвигам «заград-отрядов» або «штрафбатов», – чому?

Друге, не менш логічне й цікаве запитання виникає щодо втрат. У німців найбільші втрати, схоже, несли ті, хто виконували найбільш важкі та відповідальні завдання, хто був попереду, тобто – вояки елітних дивізій «Ваффен СС». А, хто ж у нас? Чи не складається, бува, післявоєнне ветеранство не так із тих, хто «грудью брал» Сталінград і Берлін (та там і полягли), як із?… Ну, ви зрозуміли.

Але, продовжимо.

За задумом самого Гітлера формування СС мали бути «елітною орґанізацією націонал-соціалістичної партії», чимось на зразок «партії в партії», про яку згодом напише Джордж Орвелл. Претензією на щось подібне мала бути совєцька «номенклатура», але… для того, хто її зна?…

Для прийняття до лав СС обов’язковим було не тільки «всебічно поділяти націонал-соціалістичні погляди та мати політичний стаж», але ще й бути «бездоганно німецько-нордицького походження». Це не було звичайне собі «арійське походження» будь-кого з повноправних німецьких громадян райху: німцями мали бути батьки. Тут ішлося про значно вищу категорію – «рассіш гохвертіґе» («расово високоцінні»). Тобто, мало бути документально засвідчене «арійське походження» не лише батьків, але й дідів, – «арієць з діда-прадіда»!

Кодекс СС був вельми строгим в усіх своїх частинах та весь час досконалився далі. Цікавим був, зокрема, наказ Ґіммлера – «СС бефейль № 65» від 31 грудня 1931; так би мовити, новорічний дарунок своїм підопічним. Він більше відомий як «Шлюбний наказ», що реґулював шлюбні відносини для членів СС. Про його загальне призначення свідчить п. 3: «Далекою ціллю і створення спадково здорового цінного роду німецької нордично визначеної раси». Цим наказом категорично заборонялися позашлюбні діти, а до дружин есесівців були виставлені такі саме вимоги «расової чистоти», як і до СС взагалі. Письмовий дозвіл на одруження видавав сам райхсфюрер СС Ґайнріх Ґіммлер.

Зазначимо, всі ці подробиці ми розглядаємо тут не марно: вони понад важливі саме для нашого питання. Бо тепер, коли ми дещо ознайомилися з тим, ким були німецькі СС, – повернемося до української дивізії Січових Стрільців (скороченно – СС) «Галичина». Чи могла вона бути військовим формуванням «Ваффен СС», як це їй досі закидають вороги українського народу?

Підкреслимо при цьому, хоч таке щось і слід вважати загально відомим, що слов’яни взагалі, або українці зокрема, – націонал-соціалістичними політиками не відносилися до «арійців». Поготів, до тих «расово високоцінних», із яких за уставом складалися СС, а значить – і їх військові частини, дивізії СС. Про це є численні свідоцтва з писанини самих наці, починаючи від Альфреда Розенберґа («Міт XX ст.») та по самого Адольфа Гітлера («Моя боротьба»).

Так, чи могла українська дивізія, до якої вербувалися часом і молоді «остарбайтери», ще вчора – мало не «неарійські» раби німецьких «арійських» бауерів, – становити частину СС? Адже, всі вони не тільки не мали партійного стажу, але… Але й взагалі ніколи не могли належати до нацистської партії.

Відповідь є та може бути єдиною: бути частиною військових формувань СС – українська дивізія «Галичина», – не могла. В жодному разі. А все, що з цього приводу досі написане або сказане, – є чиста та свідома брехня.

Або, чи могли якогось окремого українця прийняти до лав СС? – Далебі… За німецьких законів таке щось було неможливе.

Так само неймовірне, як, скажімо, за «развітого соціалізма» побачити обраним на посаду першого секретаря обкому (а хоч і ґоркому) – такого собі жида; та ще й безпартійного… Бо, не забувайте, «поступіться прінціпамі» – аж ніяк не можна.

Але, що ж, може наці нарешті «поступілісь прінціпамі»? – та ні. Вже чим не чим, а своїми людожерськими принципами вони не поступалися ніколи й ніде, до останньої миті свого земного існування; всі знають.

Нагадаємо й ще одне, не менш очевидне, але таке, що вже пам’ятають не всі (а на цьому, на послабленні пам’яті з часом, – і паразитує пропаґандова брехня), на комірах одностроїв вояків «Галичини» – були не «блискавки» СС, а звичайний галичанський золотий лев.

Однак, попри все це – очевидне та незаперечне, можемо прочитати в досить авторитетному джерелі, до якого ми не одного разу зверталися, – й таке:

Остаточно, у квітні 1943 була уформована добровольча українська одиниця, відома як дивізія СС Галичина (німецькою: Ваффен СС Дівізіон Галіцієн). «Дивізія», як вона зветься українською, була одною з багатьох не-німецьких одиниць всередині військового об’єднання (Ваффен) нацистської елітної парамілітарної орґанізації.

(П. Р. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 627).

Повторимо ще раз: не-німці до німецьких СС не допускалися в жодному вигляді (див. вище). Все це наводить на вельми сумні роздуми. Тут ми зтикаємося з фатальним фактом: видалити з тезаурусу людства якусь, хоч помилку, а хоч і свідому брехню, – практично неможливо.

Політичні шахраї, що домінували у XX ст. – цим широко користувалися, а райхсміністр пропаґанди, доктор Й. Гьоббельс, навіть надихав своїх підручних: «Брешіть, брешіть якнайбільше, – щось та полишиться!» Але, передувала в цьому (та – як же далеко!), ясна річ, – Москва.

Військовий шлях дивізії був понад коротким. Вона була сформована за наказом галичанського губернатора Вехтера, та кинута під Броди, проти совєтів, але там потрапила до «котла». Рештки її були відправлені на переформування, та її подальші сліди губляться у вирі подій кінця війни.

Це не завадило деяким негідникам від московської пропаґанди твердити, ніби негайно після погрому під Бродами 21–22 липня 1944 (де дивізія, однак, порядно поскубла совєцьких) її було відправлено на придушення Польського повстання у Варшаві. Повною брехнею є й ця версія.

Мета її – подальше розпалення ворожнечі поміж українцями та поляками; та не тільки. Бо, є ще й друга: відвернути увагу від свого власного союзницького злочину; нагадаємо й про це.

* * *

Повстання проти гітлерівців у Варшаві 1.08.–2.10.1944 – вартувало польському народові десь у 20 тисяч убитих бійців, та ще у десь 150 тисяч вимордованого карателями мирного населення. На другому березі Вісли на той час стояла та відпочивала озброєна по зуби «Красная армія», яка – заохотивши поляків та навіть пообіцявши допомогу (про все це є документи), – не зробила по німцях за два місяці жодного пострілу. Справа в тому, що повстання підняла патріотична Армія Крайова (АК), а не прокомуністична (а значить – антипатріотична) Армія Людова (АЛ). А тому, всі їх обіцянки були стовідсотковою провокацією. Вони, «красниє», завжди любили звалювати власну брудну роботу на інших. Бо недорізані німцями поляки Варшави – незабаром потрапили до ҐУЛАҐу «визволителів». Про якусь там звичайну людську «честь» – тут годі казати, це був їх злочин з найвидатніших, щось не ліпше, навіть, від морду польських офіцерів у Катині та Старобєльску (як це і його не приписали ще дивізії СС «Галичина»! – або УПА?).

Все це, однак, учить нас і ще одному, – тій глибокій солідарності цих двох різновидів виродків людства, яка за найтяжчих умов обопільної гризні за владу над світом (хоч і дещо передчасної), – не забували берегти та плекати свої спільні інтереси антилюдської солідарності.