4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

4. Генерал-хорунжий Роман Шухевич

Роман Шухевич (1907–1950) народився у Львові. Навчаючись у Львівській українській гімназії участить у русі «Пласт», стає його активістом, допомагає в організації Першого пластового збору 1922. Це його перша, так би мовити, громадська справа. Року 1925, по закінченні гімназії, він поступає до Львівської політехніки, на відділення архитектури. Але, йому так і не судилося побудувати щось. Бо він вступає, ще студентом 18 років, – до створеної полковником Євгеном Коновальцем УВО (Української Військової Організації).

Тут справа була в тому, що юнаком Роман, підчас навчання у Львівській гімназії і студентства, жив у Львові, у своєї бабці Герміни Шухевич. А у неї ж, з 1921, знімав кімнату полковник Є. Коновалець, за порадою свого товариша із гімназії, а потім і зі австрійської армії – професора Степана Шаха.

Там збиралися діячі національного відродження, а з ними нерідко бував і гімназист, а згодом студент Роман Шухевич. Професор С. Шах у своїх спогадах оцінює молодика, як особистість, що викривала – словами Платона – «Ясність в думанні, правдивість у говорінні, рішучість у чині».

Мало не щоденне спілкування з такою яскравою особистістю, як полковник Є. Коновалець, не могло не вплинути на юнака. Дружба з досвідченим військовим діячем пробуджує його цікавість до військових справ, та він і собі вчиться – де може. Вивчає теорію, стратегію і тактику, технічні питання. А тому, з утворенням ОУН, очолює її Військову Референтуру.

То був тяжкий період для Крайового Проводу ОУН, коли польський уряд проводить свої «замирення» краю – «пацифікацію»; намагаючись ліквідувати, по можливості, всі сліди українського національного руху. Це було, насамперед, організоване удушення українських сіл непомірними податками, організоване переселення до української Галичини поляків, так званих «осадників», – ну, як оте поселення римських ветеранів на чужих, загарбаних землях. Та організоване нищення українського інтелектуального життя, заганяння його в підпіл.

Втім, послухаімо краще історика:

Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Плюндрували читальні «Просвіти», кооперативні крамниці з метою до основ зруйнувати соціально-культурну інфраструктуру села, залякати населення. Влаштовувалися масові екзекуції – покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це проходило в садистських формах, під знущальні вигуки: «Нєх жиє Польська!» (хай живе Польща). Часто траплялися смертельні випадки. Особливо терпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них режим бачив головного ворога.

Все це супроводжувалося масовим грабежем. Великі «контрибуції», накладені на село, просто підривали його економічно. Фактично українські села були віддані на розкрадання під наглядом поліції різним злочинним елементам.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 88–89)

Спостерігаючи цю картину, мимоволі шкодуєш, що «Польська нєподлєгла» – не мала своїх «русскіх казаков», професійних карателів. Бо все це, одне в одне, нагадує нрави царських «усмірітєлєй» передреволюційного (1905) або столипінського часу. На власні очі переконуєшся, що міжвоєнна Польща найбільше нагадувала не Європу, а саме свою двохсотлітню мачуху – царську Росію.

Справи, за допомогою ОУН і української діаспори, набули тоді широкого розголосу, та 1930 Ліга Націй вже призначила була комісію для розслідування справ у Польщі, але… Втрутилося легальне у Польщі УНДО (Українське Народне Демократичне Об’єднання), що мало своїх депутатів у польському сеймі. Воно й зрадило, хутко домовилося, від імені всіх українців, з польським урядом; за якісь там косметичні обіцянки (а може хабарі?). Підтвердивши свої демократично-соціалістичне угодовське єство.

ОУН в підпіллі відповідає на все це терором; на терор масовий – терором індивідуальним, фізично знищуючи найбільш антиукраїнських представників польської адміністрації. Ці замахи розробляє, а часом і сам участить в них – і студент Роман Шухевич. Вони часом удаються, часом ні, поки не наступає кульмінація цієї діяльності – вбивство у Варшаві 15.06.1934; атентат щодо, так би мовити, душі всієї справи «пацифікації», міністра внутрішніх справ Польщі, – генерала Броніслава Пєрацького. Той самий, за який Степан Бандера був засуджений до смертної кари. Заарештований в цій справі був і Роман Шухевич, що відсидів два с половиною роки у Березі Картуській, чи не найгіршому з польських концентраційних таборів.

Тим часом оголошується Закарпатська Українська Народна Республіка, та Роман Шухевич відбуває до Хусту, де у грудні 1938 організує збройний опір мадярським військам.

Після падіння нещастивої республіки Августина Волошина, роздавленої переважаючою військовою потугою сусідів, Р. Шухевич їде з дорученням ОУН до Гданська, а тим часом приходить Друга Світова війна, яка розпочинається поділом Польщі між двома тоталітарними агресорами. Він – у Кракові, куди виїздить разом із родиною, організує військові курси для підготовки майбутнього українського офіцерства, а з 1941 домагається у німців сформування двох українських батальонів, «Роланд» і «Нахтігаль». З них, щоправда, нічого особливого не виходить і справи розвиваються у зовсім іншому напрямі, бо ОУН організує збройний спротив окупантам.

На початку 1943 Третій великий збір ОУН обирає Р. Шухевича Головою Бюро Проводу. Та, цього ж року він очолює командування силами УПА на всіх окупованих українських теренах. Він розбудовує її структуру на західних землях та формує частини, що відряджуються на схід, на колишню підсовєцьку Україну. Починається передбачена і проголошена ним ще 1941 – «безкомпромісна боротьба, і проти Гітлера, і проти Сталіна». Тобто, саме те, що перетворило УПА на єдину у світі антитоталітарну силу; що не мала прецедентів.

З купи окремих боївок Роман Шухевич хутко створив потужну армію з розвиненою структурою забезпечення та надійним тилом. Не маючи на це, підкреслимо ще раз, необхідних матеріальних засобів.

Українській Повстанській Армії та її командуючому, генералу Роману Шухевичу (псевдо – Тарас Чупринка), належить і заслуга інтернаціоналізації антитоталітарного руху опору. До УПА хутко переходять із формувань гітлерівської армії, із військовополонених, – представники інших народів. Завдяки цьому, 22–23.11.1943 відбулася Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, де взяли участь 65 представників від 13 поневолених націй. То був початок АБН (Антибільшовицького Блоку Народів). А поки з’явилися ще й неукраїнські відділи УПА, якими керував майор Д. Карпенко-Яструб, колишній офіцер совєцької армії.

Зі звільненням німцями Степана Бандери, генерал Шухевич розвантажується від політики, віддає йому керівництво Проводу ОУН, присвячуючи себе цілком військовим справам.

Провід ОУН завжди високо цінував можливість зв’язку з широким світом, та з початку жовтня по квітень 1945 працювала саморобна радіостанція «Вільна Україна», яку можна було, однак, приймати по країнах Європи у короткохвильовому діапазоні 41 метр. Вона вела передачі українською, а також англійською, німецькою, російською і французькою мовами.

Для УПА німці були грізними ворогами, але вона переможно вийшла з війни з ними, почасти тому, що хоча вони й кидали на боротьбу з нею відбірні сили «Ваффен СС», ці сили ніколи не перевищували двох дивізій. Та й німці не розглядали розправу з УПА, як питання престижу. Але, з приходом совєтів – ситуація докорінно змінилася. Спочатку, все було як раніше. Як повідомляє той же історик:

Влітку 1944 р. радянські війська входять в Галичину і розпочинають бойові дії проти УПА на цих теренах. Рух спротиву тут був суцільним, як ніде, із повним неприйняттям радянської системи, способу життя. Москві доводилося воювати з усім населенням краю. УПА регулярно нищить новостворюванні районні адміністративні центри. По всій Галичині не залишилося такого майже жодного, на який би не було вчинено нападу боївками УПА. Особливо запеклі бої йдуть в Карпатах.

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 158)

Це нищення окупаційної адміністрації відлунилося й на сході. Пам’ятаю, з яким тваринним страхом їхали туди комуністи, мобілізовані керувати Західною Україною, та як чимало з них «клалі на стіл партбілєти», аби тільки не наражати на небезпеку власне життя. Що ж до Карпат, то нагадаємо, що саме у Карпатах були центри підготовки та військові школи УПА. Дірватися саме них, було для Москви життєво важливе. Але, УПА не лише відбивається, але й огризається – наступає. Виправляє рейди на схід: на Житомирщину, на Поділля…

Але, час іде та становище продовжує погіршуватись. У зв’язку з різким звуженням фронту на заході – він уже, мало не цілком, перенесений на терени Німеччини, із заходу можна зняти чимало військ та перекинути їх на Україну. Починається вирішальна зима 1944/1945.

Повстанський рух надвичайно дошкуляв радянській системі. В той час, коли Червона армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору «визволених» народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна «За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні», Хрущов, як керівник УРСР є військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. На цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 000 військових. Акція проходила від листопада 1944 до квітня 1945 р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації.

(теж там, с. 158–159)

Однак, УПА пережила перший наступ, та не тільки. Як знову пише з цього приводу історик:

Проте, не зважаючи на зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати й були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам’янець-Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю та стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

(теж там, с. 159)

Так, втрати були як не втричі то вдвічі більшими, але коли в Галичину нагнали до півмільйона москалів, із закінченням війни, – прийшлося змінювати стратегію і тактику боротьби. Генерал Шухевич слушно вирішує, що в подібних умовах п’ятикратного перевищення ворожих сил, – найбільш ефективною буде підпільна партизанка. На початку липня 1946 в підрозділах УПА розповсюджується відозва командуючого; її варто навести:

Я певний, що Ви, незламні борці-герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі, Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побєдою – створенням Української Самостійної Соборної Держави.

З цим переходом, можливо, пов’язан подібний же перехід до нової тактики ворога. З чекістів, які володіють українською мовою, уформовують невеличкі боївки, переодягнені до одностроїв УПА. Їх завданням було всіляко, від імені УПА, – тероризувати населення сел, щоб відворотити його від допомоги українським партизанам.

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, – карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючу підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, – надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був – значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити «всього» півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, – на десятки мільйонів: «война – всє спішєт!» Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані «рейди УПА» на захід.

Так, німецька газета «Мюнхенер Меркур» від 12.09.1947 надрукувала статтю «Біля Пассау затримано українців», де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, – за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом – відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, – досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал-хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід – розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих – через журналістів – мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, – на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але – надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

* * *

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з сином Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала – вже відбувши «срок» (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав – 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по-русскі» – «чтоби жізнь мєдом нє казалась»; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.

Врятувало пані Наталію та її дітей – тільки падіння, бодай тимчасове, – Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на «демократичному» Заході Сталіна мало не носили на руках, – ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? – чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно – ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, – «а што я с етого буду імєть?» – то саме тоді нічого і «нє імєют».

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству – боротьбу проти тоталітаризму як такого, – ми вже писали; але – було й чимало іншого, та теж, – далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, – не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та – не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього – важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, – він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам – як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал-хорунжий Роман Шухевич: «Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати». Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.