5. Князь Ярослав (Мудрий)
5. Князь Ярослав (Мудрий)
Якщо заглянути до літописів, то такого прізвиська – Мудрий, для цього кульгавого сина Володимира, вилицюватого та гостроносого, – ми ніде не знайдемо. Однак, коли дати собі труд перелистати російську імперську історію, ялову та брехливу, то хутко виявиться, що першим прибрехав це відомий російський історик – патріот, стовідсотковий русак із нащадків такого собі Кара-мурзи; а простіше кажучи – Ніколай Карамзін.
А, як це зробив «старшій брат» (хоч і з колишніх «татаровєй»), то й ми зобов’язані це неодмінно наслідувати; бо, бачите, й відповідний орден незалежної України носить ту ж неісторичну назву: орден Ярослава Мудрого.
Отже, тому ми й дозволимо собі цей, прикметник, свідоцтво чужого панування, – надалі опускати. Але, й цілком відкидати його не слід, бо цей князь, першим по Ольгові-коганю та Святославові мав хист до політики, та навіть дещо розумівся на ній. Бо не лише якось умістив свою недолугу державу у хорі інших європейських (не беручи до уваги осібну та принципово марґінальну Візантію), але й якось упорядкував її з середини. Коротше, полишив у кращому стані, ніж отримав.
Він, перемігши 1019 Святополка на Альті, все ще не має спокійного життя. Раптом з’являється якийсь Брячислав, онук Володимира, та грабує Новгород. Ярослав його перемагає та той тікає до Полоцька. Потім, із Тьмуторокані 1023 приходить брат Мстислав, здоровезний та червонопикий, із отого численного Володимирова поріддя (12 синів), що переміг та обклав даниною касогів. Та й «поиде на Ярослава», разом із хозарами та касогами. Що з цього вийшло, літописець тактовно промовчує, але наступного року, коли Ярослав перебуває у Новгороді, Мстислав приходить до Києва. Але, тут виявляється, що кияни його не приймають – «и не прияша его Кыянъ». Могло бути, виявляється, і таке щось. Тоді той сідає у Чернігові, де його вже, схоже, приймають. Ярослав же тим часом відсиджується у себе в Новгороді.
Потім літопис доносить нам про голод у далекій колонії – Суздальській землі, та про бунт поганських волхвів з цього приводу. От і треба Ярославові терміново відправлятися туди та якось діяти. Так він і робить, відловлює та карає волхвів, а за хлібом посилає в сусідній Великий Булгар, де, як у всіх іноземців, неврожаїв чомусь не буває взагалі. Принаймні, у жодній історії (літописові) не відмічено, аби хліб (чи щось інше) возили у зворотньому напрямі. Як наочно бачимо, деякі традиції мають вельми поштивий вік.
Але, Суздаль – Суздалем, а проблема Мстислава залишається; із двох мусить полишитись хтось один, чи не так?
Тому Ярослав запрошує з-за моря конунга Гакона (літописець називає його Акуном, а трохи нижче – Якуном) у золотому плащі, з доброю дружиною верінгів, та йде з ним на Мстислава з його чернігівськими сіверянами, але програє битву; тікаючи разом із Гаконом, який навіть золотого плаща десь загубив. А Мстислав, оглядаючи поле бою – радіє: «се лежить Северянин, а се Варягъ, а своя дружина цела». Отже, підхід до справи, як бачимо, суто розбійницький: є князь, є дружина; а є ще й народи – сміття під княжими ногами.
Нарід, що або покірно платить данини, або накладає головою за інтереси першого-ліпшого розбійника з волоцюжної породи Рюриковичів. Але, чомусь і може такого до себе не прийняти: залишки минулих каганатських вольностей? Після цього Ярослав тихенько сидить у своєму Новгороді, куди збіг, та до Києва взагалі не потикається; але, не лізе туди й червонопикий Мстислав. Тільки десь року 1026 Ярослав знову збирає військо та заявляється до рідного Києва. Вони діляться зі Мстиславом Дніпром, та наступає, як пише літописець: «тишина велика в земли Руской», – мир.
Проходить цілих чотири роки миру – небувалий час для отих Рюриковічів, та 1030, вирушає Ярослав на північ, на естів, перемагає їх та засновує на їх землі місто Юр’їв. Називає на честь самого себе, бо його справжнє, не літописне ім’я – це Юріслейф – Морське Життя.
Потім з заходу починає тягти смаженим, – помирає Болеслав Хоробрий та виникає «смута в земли Лядьской». А, як воно десь «смута», там обов’язково десь та щось погано лежить, там можна прихопити собі чогось чужого. Такою вона є, державна мудрість князівства Київського, що ж тут поробиш… З такої нагоди Ярослав поєднується з братом Мстиславом та вони разом ідуть на ляхів; знову повертаючи міста Червоної Русі, а до того ще: «и многы Ляхы приведоста и разделяста я». Власне, Болеслав (992–1025) помер дещо раніше, але… чи то літописець це пізно помітив, чи то Ярослав із Мстиславом трохи припізнилися… Потім Ярослав ставить міста на Росі, під якою літописець розуміє, можливо, річку, що раніше називав Россю. Обидва ж, призабули, можливо, що якісь там «міста по Росі» ставив іще Володимир.
Року 1034 дужий Мстислав застуджується на полюванні та помирає; Ярослав, схоже, може тепер нарешті полегшено зітхнути, але… Коли він бавився у Новгороді, садячи там свого сина Володимира, – приходить звістка, що Київ обложили печеніги, та треба поспішати туди. А ледь якось здолав печенігів, диви, – нова біда: брат Судислав плете змову проти нього. Приходиться посадовити брата до тюрми у Плескові, що ж тут поробиш!
Але, от – 1037: «заложи Ярослав город великий Києв», – із золотими воротами та храмом Софії. Це не слід розуміти дослівно, просто наш недорікуватий літописець хоче сказати, що Ярослав задумав реконструкцію столиці; як свого часу Август у Римі. Ярослав ставить церкви та засновує кляштори, процвітає й книговидавництво. Та, не слід думати, що йдеться про щось суттєве, хоч перекладається чимало з грецької. Але – те саме, не Платон та не Арістотель, а візантійська попівська ж базгранина; а до неї – іще недорікуватіша власна. За рівнем, ніяк не перевищуючим нашого літописця.
З усього цього довідуємося, принаймні, що сам Ярослав умів читати; що ж – у християнській країні і це добре. Поґотів – для княжого Києва. Бо то ж не каганат, де мало не кожний знав три мови нараз.
Отже, вважайте, що й мудрості від усього цього в Києві не так багацько прибуло…
Далі оповідається, що трішки застоявшись, Ярослав 1038 знову ходив на ятвягів. Про жодні висліди цього походу (як і багатьох інших, до речі) – не згадується. Перед тим писалося, що на ятвягів 983 ходив Володимир, та ще й «взя землю ихъ», – отже? Чи вони за цей час знову були звільнились? І от – ще одне. Чи мислимо, щоб якийсь володар у Європі ходив військовим походом на частину своєї власної країни? – таке щось бувало мислиме лише тоді, коли там піднімав голову якийсь узурпатор; ну, як це частенько бувало в Римі. Але тут про таких не чути.
А все це знову, хочемо ми чи не хочемо, повертає нас до попереднього питання, – не про вимріяні кимось, а про справжні розміри, масштаби суверенітету Київської держави: якими ж вони насправді були? Все це вимушує ствердити, що перед тим ми визначили підвладні їй терени – з великим запасом. Включивши туди чимало з того, що цією державою ніколи не було, та за жодних умов і бути не могло.
Візьмемо хоча би попередній прецедент із життя Ярослава, коли він позбавився чергового суперника – прудкого Брячислава, онука Володимира, прогнавши його до Полоцька. Так, до Полоцька, а що ж далі? Чи вимагав Ярослав, аби полочани видали йому Брячислава? – здається, ні. Чи пішов сам походом на Полоцьк? – теж ні. Отже, не входили, ні Смоленськ, ні Полоцьк до меж Київського суверенітету. Схочуть – пустять до себе якогось київського вигнанця; не схочуть, – вибачайте.
Не мала жодного відношення до Києва й ота, за тисячу ж кілометрів, Тьмуторокань, до якої теж час від часу збігали ті, кому не щастило вдома.
Так само, ніколи не входили до Київської держави й жодні балтицькі народи, з ятвягами включно. Маючи, напевно, цілком самостійну державу (або держави), яку (яких) так і проблимали історики, що зосередились чомусь виключно на Києві.
Бо, поясніть тоді, більш-менш переконливо, а звідки ж побралися такі потужні державницькі сили (та до того – у справжньому сенсі цього слова) – у дикої та задупної (за переконаннями істориків, звичайно) Аукштоти, яка за одне століття, відлічуючи від 1240 року, – зуміла вирости на Велику Литву, встати від моря до моря?
А все це дозволяє нам тепер іще дещо скоротити терени Київської Русі часів Ярослава, – до справжніх, десь там у – 250 тисяч км кв. Бо, які б там дружні відносини не пов’язували Київську та Новгородську Русь, а держави це були різні.
Тепер же, помилуємося на щось таке:
Велика держава середньовічного світу Древня Русь…
Скільки народних билін оспівує її, скільки натхненних сторінок присвятили їй літописці. Слов’яно-русси – наддніпрянські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та сіверські в’ятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на своїй землі. Відбиваючи наїзди скандинавських морських піратів із півночі, хозарів і кочовиків – печенігів із півдня, вони поступово згуртувалися до X ст. до величезної держави під рукою великих князів та бояр «матері городів русскіх» Києва, а також підвласних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська… Нова держава розкинулася від чорноморських степів по береги Льодового океану, від Даугави та по Дунай з Волгою.
(Иллюстр. история СССР, Москва, 1974, с. 13)
Належно оцінити всі масштаби цієї потворної (чисто брєжнівського ґатунку) совєцької брехні, можна лише порівнявши оті мітичні «наїзди скандинавських морських піратів з півночі» – з фактами історії. Зауважимо з цього приводу, що «Київська Русь» Б. А. Ґрєкова (Москва, 1953, удостоєна сталінської премії) містить розділ: «Киевская Русь, Скандинавия и Прибалтика» (с. 489). Автор розпочинає його словами: «Значно більш тісні відносини встановилися зі Скандинавськими країнами» та не пригадує, годі казати, про жодні свари чи військові дії. Воістину – оті брежнівські брехуни, то щось небачене у світі.
Насправді, по тому як пішли у минуле гунська та аварська потуги, Скандинавія стає постійним запліччям, безпечним тилом для руськіх князів. З літопису вимальовується чітка та стало діюча схема: як щось не гаразд у Києві, князь звертається до Новгорода, по дружину або підкріплення. Якого, саме з цієї причини, й не можна вважати частиною Київської Русі; а значить – він не є безумовно підвладним Києву. Як не виходить у Новгороді, що ж, – князь відправляється далі, «за море». Тобто – до Скандинавії.
Були й родинні зв’язки, що пов’язували колишню батьківщину ґотів, данів і свебів та повністю ґерманську Скандинавію. Безумовно північного похождення були перші київські князі, – Рюрик, Олег та Асгольд. Всі Ярославичі, як і їх сестри-королеви, були дітьми Інґіґерд, принцеси зі шведського королівського дому. Вона була донькою Олафа Шьотконунга (995–1020) і кунінґани з королівського дому ободритів, її бабцею з боку батька була уславлена в піснях і сагах півночі леґендарна Сіґрід Стурраде (Великодуха), дружина двох королів поспіль та мати двох же: Олафа Шьотконунга та Канута Великого (1018–1035), короля данів, що спромігся підкорити Англію. Сіґрід була теж високого роду, донька польського короля Мєшка I (960–992) з Пястів та сестра його наступника, Болеслава Хороброго (992–1025), в дівоцтві – Свентіслейва.
Своїх дочок Інґіґерд повидавала за європейських королів, в тому числі, знову ж, Лісбет – за норвезького короля Ґаральда Гартраде, того самого, що пограбував та спалив столицю вікінгів Гедебю та наклав головою у битві за Англію.
Все це переконливо свідчить, що на той час північно-слов’янський світ, що утворився з балтів, ґотів і гунів до кінця аварських часів – був невід’ємною частиною великого світу вікінгів, хоч ці останні – північні дани, свеби та ґоти, – уже й не були в ньому більшістю.
Яким чином Ярослав узнав та пошлюбив Інґіґерд – історія нам не відкриває, але цей шлюб свідчить про те, що тодішній Київ був не останнім у світі вікінгів.
Свого часу «норманісти» наполягали на північному походженні Київської державності, а совєцькі патріоти «антінорманісти» їм заперечували, відстоюючи суто слов’янське (тобто – російське) її походження. От тільки одне, – за полемічним азартом не сподобилися довідатись про те, що й самі слов’яни мали приблизно третину ґерманської крови, та й оті «нормани» з’явилися були у Скандинавії зі Скитії, нізвідки більше. Потіснивши, можливо, її більш старе, кельтське населення далі, до Шотландії, яка недарма й досі називається Scothia – від тієї ж Скитії.
Оглянемо, під цим кутом зору, етніку князів. Асгольд, Олег, Ігор та Святослав – були чистими ґерманами. Володимир, син Святослава, як його мати була слов’янкою, – був ґерманом тільки наполовину. Отже, на одну чверть слов’янином був Ярослав, але його сини від конунґіни Інґіґерд, – були ще меншими слов’янами. От, такою вона є, історична правда.
Одного лише не знає, ніколи не чула історія, – жодного нападу отих «морських піратів з півночі» на Русь… Чого не було – того не було.
Але, історична істина – зауважимо це, – плює, що на оті ідіотичні «биліни», що на оті «натхненні сторінки» мітичних літописців. Бо у нашого, – навпаки, аж так великого натхнення при описі князівських дій чомусь не помічаємо. Він же, до речі, взагалі не пише про розміри Київської держави, бо таке щось, як кордони, – йому, здається не дуже знайоме. Хоч і править весь час про «землю Русску». Під якою розуміє, схоже, не чийсь певний (скажімо, Київський) суверенітет, а радше людей, які на ній живуть.
Року 1040 Ярослав ходив на литвинів, та так само, невідомо з чим повернувся. Через рік човнами ходив на мазурів, та знову, невідомо, чого ж там ушкурав. Його син Володимир ходив, тим часом, 1042, на якусь «ямь» (?) та ніби її переміг. Мабуть, з цієї причини Ярослав відрядив його 1043 воювати з ромеями, але похід повністю провалився, як нам каже літописець – з причини сильного вітру: «и бысть буря велика и разби корабль Руси». Частина їх, на чолі з воєводою Вишатою, викинулась на грецький берег та потрапила до полону, за що багато з них візантійці осліпили.
Це, дещо, виправдовує дружинників Олега та Ігора, що з холодною кров’ю різали на шматки полонених ромеїв або вбивали їм гвіздки до лоба.
Тим часом Ярослав видає свою сестру заміж за короля польського Казимєжа I (Відновителя, 1040–1058), а той на дарунок йому відсилає додому 800 полонених, яких увів був іще Болеслав 125(!) років тому, перемігши Ярослава.
На рік 1044 припадає дійство, так само безглузде, як макабричне: відкопують трупи Ярополка та Олега, синів Святослава, та… охрещують їх. А по тому ховають у церкві св. Богородиці у Володимирі.
Року 1045 син Ярослава, Володимир, закладає у себе в Новгороді церкву св. Софії – Мудрості Божої, а далі: «в се лето бысть тишина велика»; тобто – панував мир, такий рідкісний. Зате 1047 Ярослав знову йде на мазурів; та більш вдало: убиває їх князя Моїслава та передає їх родичеві Казимєжу. Інші історики, однак, подають цю подію дещо інакше, наприклад, так:
Найдовше опирався Маслав (отой же Моїслав, О. Б.), до якого тікали на Мазовше натовпи неприєднаних бунтівників, та якого підсилювали поморяни, пруси та ятвяги. Шість років, аж до 1047 тривали з ним війни, поки Казимєж не побив його у кривавому бою та не приєднав знову Мазовше до Польщі.
(М. Бобжинські, Історія Польщі у нарисах, Варшава, 1977 (вперше видана 1879), с. 110)
Цей, як бачимо, про якісь там Ярославові перемоги 1041, бодай 1047, – взагалі не пригадує.
Року ж 1050 помирає дружина князя, кунінґана Інґіґерд, зі шведського королівського дому, що народила йому п’ятьох синів та мало не стільки ж дочок. Про їх видання заміж до Франції, Німеччини та тієї ж Нурріге, – літописець чомусь нічого не пригадує.
Потім, року 1052 у Новгороді помирає старший син Ярослава – Володимир; за літописом йому було 52 роки. А ще через два роки, 1054, у рік Великої Схизми, – помирає й сам Ярослав, 76 років.
Він полишив князівство Київське, що казати, у відносно доброму та стабільному стані; та ще, кажуть, перед смертю настановив синів словами:
«От я і відхожу з цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька та однієї матері (чого не можна було сказати про синів Володимира). І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварах і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно».
Та й заповідав стіл у Києві – Ізяславу, у Чернігові – Святославу, у Переяславі – Всеволоду, а у Смоленську – Вячеславу.
А року 1061 приходять, кажуть – ніби уперше, зі сходу половці (кажуть, вони ж кипчаки, вони ж кумани), та й починають з перемоги над Всеволодом.
Але, мир та злагода на землі Київській – всього якийсь десяток років і потримались.
Бо, року 1064 Ростислав, син покійного Володимира, який сидів ще за батька у Новгороді, – збігає до Тьмуторокані, та проганяє звідти Гліба, сідаючи на його місце. На це Святослав із Чернігова іде походом на Тьмуторокань, відновлює на столі Гліба та повертається додому. А Ростислав, не бажаючи підняти меча на дядька, відступає на час, а потім знову зганяє Гліба з відходом Святослава. Отакі от починаються порахунки.
Втім, довго Ростислав не просидів, бо ромеї страхалися його поблизу своїх кримських володінь, та – за своїм звичаєм, підіслали скритовбивцю, який отруїв князя.
Року 1067 починається загальна княжа міжусобиця, яку розпочинає Всеслав, син того Брячислава, що не подужавши колись Ярослава, – збіг до Полоцька, та там і помер. Він займає Новгород, але Ізяслав, Святослав та Всеволод, – відбивають міста та остаточно перемагають його під Мінськом. Всеслав тікає, але троє братів запрошують його на переговори, цілуючи хреста (а, як же!), що нічого поганого йому не зроблять. Але їм, онукам Володимира Святого, очевидно, той хрест не ліпше від Перуна, бо коли Всеслав приходить до них, вони кидають його до тюрми, разом із двома синами. Але зрада кривоприсяжства не проходить невідплатно, та Бог наводить на них половців, що перемогли на Альті всіх трьох синів Ярослава. Коли ж Ізяслав із Всеволодом врятувалися за стіни Києва, а Святослав сховався у своєму Чернігові, – вперше збунтувалися кияни. Вони вимагали зброї з князівського арсеналу, щоб знову піти на половців, а їм відмовили. Збунтувалися, та й звільнили Всеслава, який сів у Києві та правив аж сім місяців. А половців тим часом дещо поскуб Святослав із Чернігіва, та ті й відступили.
Ізяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Ізяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Ізяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Ізяслава; та таки виганяють його з Києва.
З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, «въздвиже дьявол». Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли «землю Сифову». А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого ігумена Феодосія та про Печерський монастир.
Іще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Ізяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Ізяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.
В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Ізяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.
У наступній битві загинули Борис та Ізяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.
Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Ізяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта-хана.
Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.
Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тією сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен-Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?
Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань-жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь-яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були «перші серед рівних», а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.
Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.
Авари сторонилися, як Візантії, так і християнства, але вони були й великою силою, подолати яку спромоглися лише франки імперії Карла, а що ж було робити на їх місці Києву, який таких сил ніколи не мав? Київ опирався Візантії, як міг, про що свідчать походи Гельґі, Ігора та Святослава, раз від разу все менш удалі. Але, вже недалекоглядний Володимир, пияка та розпусник – більше ніж політик, – безоглядно капітулював, навіки прив’язавши Київ до конаючої імперії; то була остаточна капітуляція. Врятуватися можна було, хіба ставши, по Великій Схизмі 1054, – на бік Заходу. Але, саме у той переломний рік не стало Ярослава. А продовжити його справу не було кому. Бо недолугим Ярославичам не політика була в голові, а оте примітивне: хто з них перший?
А до того, типово аварське неуміння інтегрувати інші народи, яке вичерпно дало себе знати згубними наслідками війни 610–629, – в іще більшому ступені наслідував княжий Київ.
Розглядаючи державницьку діяльність Ярослава, неможливо не пригадати її законотворчий, а радше – кодифікаційний бік. Бо, великою справою життя Ярослава стало видання «Руської Правди», кодексу законів держави.
Про юридичний бік життя підданих князівства, залишка великого в минулому каганату, ми довідуємося доривчо, іще з торгових угод Олега та Ігора з Візантією, де пригадуються правні статті у дусі типово ґерманського, ґотського права, де розплатою за провину є грошовий штраф (або – «вира»), та непрактиковані тілесні або ж тюремні покарання; та в разі найтяжчого злочину – убивства, передбачена законна можливість кривавої помсти з боку родичів убитого; в разі неможливості сплати штрафу.
У «Руській Правді» маємо все те саме, але тепер частина штрафу за деякі, здебільшу не громадянського характеру, а суто кримінальні провини, – сплачується, як ми би сказали – до бюджету; тобто – до князівської казни. Єдине, що тут зустрічаємо нового, пов’язано з утручанням всюдисущої церкви, яка тепер за певні провини вимагає церковного покаяння.
Найближчим все це є до права вікінгів, а хоч і ланґобардів Італії.
Оцінити тут зміни, внесені часом, ми не можемо, бо не маємо вірогідних відомостей про те, яким було право Гунського каганату; або право аварів. Чи було воно відмінним від старого права візіґотів або остроґотів, чи було схожим на нього?
Щодо цього може нас дещо насторожити наступне право Монгольського каганату. Яке, хоч і не знало тюремного покарання, але було побудоване й на тілесних карах. Ескалація цих покарань була такою, що виключала можливость більш-менш довгого існування небезпечних рецидивістів.
* * *
Історик старої школи визначив би, певно, епоху Ярослава, як переломну, та тим нічого конкретного й не сказав би. Для нас вона була радше околицею вузла графа подій, та могла би багацько вирішити на подальше.
Мало полишалося тоді до того, аби княжий Київ зайняв би своє належне місце серед сучасних йому держав Європи, в тому числі й поріднених йому за походженням скандинавських. Проживи Ярослав іще десяток років, і хто знає, чи не відліпив би він остаточно Київ від згнилої імперії по Великій Схизмі 1054; але – так і не встиг.
Він, державотворник, не наважився завести чіткий принцип наслідування київського престолу, зберіг дурну систему «удєлов», яка, власне, й підгодовувала оту дурну гризню за владу, що регулярно спалахувала зі смертю чергового «вєлікого князя Кієвского» поміж його синами. А – міг би ж!
Натомість обмежився напуттям синам: «жийте в мирі!» Чи не розумів він, що добрими напутніми порадами – пекло вимощене, та яким би добрим це напуття не було, а державним актом воно все ж не є?