2. Питання релігійні. Унія в Берестові
2. Питання релігійні. Унія в Берестові
Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Іштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.
Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.
Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.
Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.
Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483–1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524–1526).
Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371–1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419–1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.
Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унія.
Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.
Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер-інвалід Ігнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Ісуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент XIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.
Засновник ордена, колишній офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.
Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що «ціль виправдовує засоби». Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент XIV?
Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Іштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.
Інтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтісняють на задній план загнізділі в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.
Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536–1612) у своїй книзі, так і названій: «Єдність церкви Божої» (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.
А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.
При церковних громадах виникають так звані «Братства», що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.
В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Іпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.
Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але… тільки владики-уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.
Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.
Бо це була можливість релігійно дистанціюватись не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.
До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але…
Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор І. Крип’якевич:
Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів (греко-католиків, О. Б.), що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: «Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, – і проти завзяття напасників головами своїми її боронити». Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.
(І. Крип’якевич, Історія України. Львів, 1990, ст. 148)
Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.
Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Іова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, «факт імєл мєсто». Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431–1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.
Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596–1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.
Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією. Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.