Питання коляборації

Питання коляборації

Щоб приховати свої криваві злочини в Україні, совєтська пропаґанда несправедливо оскаржувала українських націоналістів у коляборації з німцями. Ця пропаґанда відносно дуже скоро поширилася і на Заході. Коляборантське тавро було легко причепити бездержавній українській нації, якої ніхто не обстоював, і сама, не мала можливостей.

Коляборація, як елемент практичної політики існувала і далі існуватиме, вона стара, як світ, але треба відрізняти добровільну, від примусової. Цю методу і сьогодні використовує кожна держава, яка поневолює інший народ.

Німці, володіючи правом на життя і смерть на окупованих територіях, не потребували коляборантів, а радше працюючих мирних рабів — що також можна назвати коляборацією. Вправді, український націоналізм, а головно ОУН Бандери, був недвозначною небезпекою для німців, тому, вони переслідували і нищили його. Переважно у формі, засадничій, нацисти вбивали людей неприховане і публічно, однак, щодо членів ОУН існувала інша тактика. Для прикладу нехай послужить такий наказ: “Незаперечнo встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і, після ґрунтовного допиту, таємно знищені як грабіжники”. [43]

Ще один документ, якого командофюрерові наказується знищити після прочитання: “Допити підтвердили, що ОУН Бандери спрямовує свої зусилля у новозайнятих околицях створити українську міліцію, призначити мерів і начальників міліції, знімати працівників, яких ОУН вважала неприйнятними, ставити на всі визначні пости довірених людей, вербувати нових членів”. [44] Таких документальних прикладів можна навести безліч, та це є зайвим, бо до тепер ще не спростовано, не доведено, що большевицька пропаґанда відносно українського націоналізму була сумнівною фальсифікацією.

Також дехто обвинувачує поліцію в коляборації з німцями та допомозі у винищуванні мирного населення. Як та коляборація виглядала, нехай, як приклад, послужить цей епізод: “В містечку Заболоття, Ратного повіту, ранньою весною 1943 року, старшина німецької поліції наказав станичному української поліції М. Карпаку допомогти йому в арештуванню жидівського населення. Коли станичний відмовився від участи, кажучи, що він не бачить жодної причини ув’язнювати невинних людей, німці забрали зброю, а всіх поліціянтів замкнули у своєму підвалі.

Для арештованих смерть була неминучою, тільки садистам було потрібно трошки часу для підготови масової акціє щоб всі околиці могли знати, як німці карають за непослух. Але тут сталося чудо: сусідня боївка УПА, з якою станиця співпрацювала, несподівано з’явилася ніччю, забрала зброю і ув’язнених та щедро винагородила гостей із «Нової Европи». Кілька літ пізніше, командир Іней не міг віджалувати втрати визначного вояка, старшини М. Корпуна-Берези, який згинув в бою з большевиками.” [45]

Якщо цей епізод можна назвати актом коляборації, то як тоді назвати антифашистське наставлення українських патріотів? Як було важко жити підпільникові під окупантом, свідчить ще один приклад. До станичного української поліції на Берестейщині приїхав німецький поліціянт арештувати його мешканця за приналежність до ОУН і УПА. По дорозі буря думок нуртувалась в голові станичного Микити: як вийти з безвихідного становища? Раптом бачить спокійного Павла на дорозі, що не знає ще про своє лихо. Коли вони зблизились, Микита рішучим голосом запитав прохожого: “Чи може бачили ви десь Павла Орленика?” Серце стало в горлі Павлові, зорієнтувашись в секунді часу, він кашлянув і обізвався сухим голосом: “Так, так, бачив, щойно пішов ген тією стежкою в поле”. Микита перекладає це німцям, і вони звертають на стежку в поле, а Павло — у ліс. (Зізнання свідка в архіві). Щоб зрозуміти цей епізод, людина мусить вжитися в тогочасні обставини і ситуацію цих двох людей, якими керували спільні українські інтереси.

Вороже ставлення німців до слов’ян, а особливо до українців, як було згадане вище, аж ніяк не вказує на німецьке бажання співпраці чи коляборації з народом, якого вони призначили на знищення. Так само переконливо історичні дослідження спростовують факти, щодо співдії з німцями у злочинах над жидівським населенням. Виявляється, навіть не всім німцям було дозволено брати участь в таких акціях. До цього були призначені окремі німецькі відділи.

Вхід до ґетто українській поліції був заборонений. Це право мала тільки “шутцполіція”, яка в більшості складалася з німців, а решта “фольксдойчерів” були польської, навіть російської та інших національностей.

Очевидці стверджують, що поліціянтів було вживано як сторожу, для супроводу жидів з поїздів до ґетто. Вони одержували по п’ять набоїв до кріса, за які мусіли звітувати. Німці дуже слідкували, щоб жиди не встановили жодного зв’язку з українцями, які могли б постачати зброю або сприяти втечі з ґетто.

Та помимо сильної охорони, українцям таки вдалося визволити багатьох жидів, деякі з них навіть включилися в загони УПА. Після війни поважне число цих утікачів зайняли високі становища в ізраїльській державі. На цю тему досить обширну статтю написав майор ізраїльської армії Іцак Левін в часописі “Ukrainian Toiler” (Торонто) під заголовком: “Жидівський клич за дружбу з українцями”. В цій статті з умілістю, розсудком та з правдивою об’єктивністю він описує невідрадні обставини українського і жидівського народів під німецькою окупацією. “Як українець, я перебув два роки в манастирі у Львові, Лужках і Уневі. В початках я був тільки звичайним робітником, в часі великих переслідувань я був як монах. На випадок арешту, розстріл грозив не тільки мені, а також усім монахам. Таке було німецьке розпорядження і такі вбивства були відомі”. Він далі описує про свій безмежний страх і за своє життя і за тих, що його переховували. Бо “за якунебудь поміч жидові німці без суду карали смертю”.

Левін з вдячністю згадує митрополита Шептицького, завдяки його допомозі, вдалося серед багатьох зберегти життя “15-ом жидівським сиротам, яких люди знайшли на вулицях і переховали в сиротинці в Уняві”. Про подібні ратункові історії, каже майор Левін, також розповідав львівський рабін д-р Кагане, який живе тепер з родиною в Ізраїлі. Під кінець, він закликає і просить жидів зрозуміти трагічне становище обох народів.

Є правдою, що жиди, згадуючи про минуле, не радо говорять про українську допомогу. Для всіх тих, що інкримінують українцям коляборацію з німцями, мабуть, найкращу відповідь дає сам Ґеббельс в своєму щоденнику: “Сьогодні я одержав інформації про ситуацію в Україні, які є справді сумні. Наш урядовець Лаппер визнає, що нашим урядовцям не вдалося намовити українських людей до кляборації з нами. Подається, що збір урожаю бідний. Ледве чи вистачить хліба прохарчувати армію. Про висилку харчів до Німеччини нема що думати”. [46] В іншому місці він робить свої висновки з політичної ситуації: “Моральний стан на Україні є дуже злий. Було б великою поміччю обіцяти селянам землю, але зараз то є неможливо. Українська інтеліґенція та інтелектуалісти не мають вибору — вони мусять нам коритись. Вони знають, що значить для них поворот комунізму. Вони мусять вибрати націонал-соціялізм як менше зло з цих двох”. [47]

Німці не були цікаві коляборувати з українцями, бо мали на меті їх знищити, а залишити тільки необхідну кількість робітників. Вони жили цими плянами ще до весни 1944 року. Кальтенбруннер сказав тоді, що “східні народи і більшість балканських і наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [48]

Німецькі способи нищення українського населення вражали своєю дикістю. Наприклад, ґавляйтер Еріх Кох виганяв українців у свої мисливські терени і там їх вистрілював.

Під закидом приналежности до ОУН в Івано-Франківську розстріляно українського поліціянта Івана Долішного. Також тут, за переклад військового підручника з німецької мови на українську, розстріляно поліціянта Кузьмича. Треба також додати, що не тільки жиди носили опаску із звіздою Давида, але й українці зі східніх земель були змушені в Німеччині постійно носити на рукаві білу опаску з написом “ОСТ”. Яка ж може бути мова про співдію цих двох народів?

Невдовзі по війні, 1945 року Де Ґоль карав смертю французів за їхню коляборацію з німцями. Кілька років пізніше, приїхавши до Німеччини, він сам закликав німецькою мовою німців до співдружности, простив їм усі провини і доконані ними злочинства. Де є логіка, і хто тут є коляборантом? Чи міг він судити французьких громадян за дії, спрямовані на самозбереження, коли він сам зберігаючи життя вийшов на еміґрацію.