Позитиви і неґативи створення УНА

Позитиви і неґативи створення УНА

Напевно, люди і історики будуть ставити питання, яка була доцільність і користь тягнути людей під зброю, коли поразка Німеччини була наглядною і неминучою. Логічно так думати, одначе тоді ніхто не міг передбачити, що альянти віддадуть цілу Східну Европу Москві. Приклади вам докажуть, що не тільки українці, але ціла Европа, включно з багатьма політичними кругами в самій Німеччині, вірила в неминучий конфлікт двох ідеологічно різних потуг і культур. Чи можна було передбачити, що альянти віддадуть союзну Польщу комуністичній Москві? Москва в цей час була союзником Гітлера, що власне, і стало причиною вибуху Другої світової війни. Без цього союзу Гітлер не був спроможний заатакувати Польщу.

Зламанням фронтів союзними військами, в’янули і завмирали німецькі надії панування над світом. Про перемир’я з альянтами спочатку скрито говорило німецьке населення і військові старшини, а під кінець війни — навіть найближчий круг Гітлера просліджував шляхи таких можливостей. В надії, вони себе потішали, що альянтсько-совєтські союзні стосунки не будуть довготривалі, бо капіталістичний світ тільки тимчасово використовує вчорашнього союзника Гітлера — Сталіна. Зрештою, союзні договори є так довго тривалі, як довго обидві сторони їх респектують. Справді, більшість вірила, що для капіталістичного світу то була найкраща нагода і можливість раз на все зламати комуністичний експансіонізм у світі.

Коли б така сприятлива ситуація витворилась, чи мала Україна знову бути неприготованою захищати свої права, як це сталося в Першій світовій війні?

Українське вояцтво, з уваги на безпеку, було пляново поділене малими відділами як по російській, так і по німецькій стороні. Його треба було зібрати в цілість, щоб створити спільну силу до спільної боротьби за визволення. Згідно з нижче наведеними прикладами німці вірили, що альянти в якомусь компромісі підуть з ними проти комунізму. Тому німці не спішили з творенням УНА, бо такі зобов’язання для них могли б бути невигідні й коштовні. Будучи так близько до закінчення атомової зброї, їм потрібний був тільки час.

Треба пам’ятати, що від початків влади Гітлера багато військовиків і цивільного населення були проти нього, і ця опозиція постійно зростала. Пляни високих військових кругів повалити владу Гітлера починалися ще в другій половині 1942 року. Між змовниками проти нього знаходимо імена знаних і визначних людей, таких як: фельдмаршал Клюґе, генерал Бек, полковник Герсдорф та ген. Роммель. Через різні перешкоди їх пляни не зреалізувалися. Ввесь час щастя було по стороні Гітлера. Тільки 20-го липня 1944 року він був поранений від експльозії підкладеної в його бункрі бомби, але поранення не було серйозне, він міг дальше продовжувати свої функції. На думку високих старшин, особа Гітлера була перешкодою в осягненні ділових домовлень з альянтами. Вони не так хотіли його смерти, як усунути його від влади, тільки ніхто з них не мав відваги йому цього сказати. “Група змовників полковника Штавфенберґа плянувала усунути разом з Гітлером також Ґерінґа і Гіммлера. Щоб запевнити успіх пляну, полк. Штавфенберґ готовий був віддати своє життя для цієї акції, на жаль, ця акція не вдалася”. [66]

Чим ближче до кінця війни, тим круг змовників зростав і сягав все ближче і ближче до самих співробітників Гітлера. Тут є цікавий елемент: Гітлер вже був готовий на переговори з альянтами, якщо б вони дали на це згоду. Під кінець квітня, Борман і Шпер переконали Гітлера, що Ґерінґ віддавна плянує зраду і веде переговори з альянтами. На їх здивування, Гітлер, по хвилині мовчанки, спокійно сказав: “Ґерінґ може вести переговори про капітуляцію, бо вже немає значення, хто це робить. Ґерінґ мусить бути відсунений від усіх своїх обов’язків і позбавлений права заступати Гітлера”. [67]

Після такого вислову, не може бути сумніву в правильності рішення українського проводу про створення УНА. Тим більше, не знаючи ще тоді цієї закулісної дипломатії, треба подивляти тогочасних українських провідників за їх політичну далекозорість.

Під тиском неуспішних фронтів зростала опозиція. Німеччина розпачливо шукала шляхів до замирення. Гіммлер і Шеленберґер, 23 квітня, відбули зустріч в Любеку із шведським графом Бернадотте в справі переговорів з альянтами через його безпосередній зв’язок з ген. Айзенгавером. Після нарад та взаємного домовлення, зміст листа Гіммлера до ген. Айзенгавера звучить так: “Німеччина капітулює перед Заходом і буде вдержувати східний фронт поки не переберуть його альянти”. (підписав Гіммлер). [68] Змовники одержали відмову такого змісту: “Тільки тотальна капітуляція без жодних умов” (тут же). Щоб зберегти свою шкуру, вчорашні німецькі “боги” шукають порятунку в Росії.

Першого травня, через декілька годин після смерти Гітлера, Борман і Ґеббельс вислали ген. Кребса до командира наступаючих на Берлін совєтських військ ген. Чуйкова з пропозицією повної капітуляції за збереження їх обох при владі адмірала Денітца. [69]

Відповідь була неґативна. Ген. Чуйков зажадав негайної капітуляції залоги Берліна, як рівнож всього штабу в бункрі.

Як розпачливо шукали вони перемир’я з альянтами, вказує той факт, що дозволили ще вісім днів після смерти Гітлера вбивати тисячі людей та руйнувати міста, бо ще вірили в зміну альянтського становища. Але союзний договір з 24 січня 1943 р., підписаний в Касаблянці між Черчілем і Рузвельтом про те, що жадні угоди є не до прийняття, тільки безоглядна капітуляція, лишився до кінця незмінним і непорушним.

Наведені приклади повинні переконати всіх, хто сумнівався, що рішення українського проводу створити УНА, хоч і було ризиковне, але правильне і оправдане. Бо були всі причини вірити, що кінець війни принесе волю всім поневоленим народам. Значить, треба було бути готовими, зокрема Україні, яка мала таких аґресивних сусідів.

І дея замирення для спільної боротьби з комунізмом не була видуманою політикою, живучість тих плянів підтверджують дипломатичні кола, військові старшини та співробітники Гітлера. В тому часі для альянтів це була нереальна думка, вони хотіли закінчити війну і бути переможцями. Альянти закінчили війну, але переможцем вийшла Росія, завдяки чому вона проіснувала ще 45 літ довше, а світ зазнав незмірно великих втрат — як матеріяльних, так і в людях.

В міжчасі, німці вдержують тільки східний фронт, не чекають на рішення переговорів, з усім своїм майном втікають на Захід, щоб не потрапити до рук большевиків.

Такої гри було досить альянтам, ген. Смітт з наказу ген. Айзенгавера інформує ген. Йоделя негайно прийняти капітуляційні умови, бо в противному разі вони закриють всі можливості перходу на захід, як цивільним, так і військовим перехід на захід.

Німці прийняли подиктовані умови альянтами, підписали безкомпромісові угоди і припинили війну 8 травня 1945 року.

Як бачимо, гітлерівська Німеччина навіть думки не допускала про те, щоб так ганебно, через капітуляцію, програти війну, та ще й допустити “унтерменшів” до володіння їх святинею, Берліном. Це була наочна кара за їх зухвальство та нелюдські знущання над народами окупованих країн.

Чи ідея рятування українського вояцтва себе оправдала? Згідно з твердженням сучасних істориків — читач зробить власні висновки.

Американський історик Віліям Шірер каже, що від 21 червня до 6 грудня 1941 року, тобто за шість місяців, німці взяли в полон 3.800.000 совєтського війська. Яка була їх доля та як їх потрактовано в “цивілізованій” Німеччині, довідуємося з листа Розенберґа до Кайтля, де він пише: “То є найбільша трагедія: з 3.600.000 полонених залишилося кількасот тисяч спосібних до праці, більша частина з них померла з голоду або морозу”. [70]

Він не говорить про них, як про людей якоїсь національности, а просто називає совєтськими людьми. Для нього є трагедією те, що так мало їх залишилося до праці, а чого вони померли — байдуже. Слова Розенберґа тільки підказують нам скільки більше було можна врятувати українських вояків, якщо б УНА була створена на шість місяців скоріше.

Про совєтських військовополонених можна писати окрему велику історію. Та все ж таки хоч в короткій згадці хочемо насвітлити завдання і намагання УНА рятувати українських полонених, які за нацистським драконівським рішенням, мали бути знищені.

Найбільшим ворогом і мукою для полонених була голодова смерть, а що у поводженні з полоненими німці не дотримувались Женевської конвенції з 27 липня 1929 року, то життя полоненого нацистській системі не мало жадної вартости. При найменших ознаках опору чи непослуху, наказано таких убивати. Коли під час подорожі виголоджені полонені падали на дорозі, німці добивали їх на очах цивільного населення.

Болі голодової смерти доводили людей до канібалізму. Головнокомандуючий вермахтом на Україні генерал Кітцінґер пише: “Що це траплялося в таборах Рівного і Острогу, що в кожному випадку ішлося про узбецьких полонених”. [71]

У звіті до Фюрера, генерал Кітцінґер повідомляє, що на його території щоденно вмирає 2.500 військовополонених. Голодова смерть не приходила в наслідок браку харчів, то був один із засобів нищення полонених, як говорить про це В. Шірер. Треба також згадати про кількісне відношення українських полонених до полонених інших національностей: “У донесенні вермахту з 21 грудня 1941 року у 4-ох таборах південної зони тилу було виявлено зокрема, що з 52.513 полонених, 21.846 були українці”. [72] В деяких таборах полонених смертність досягала 50 осіб за день.

Коли взяти тільки 20 відсотків з поданого числа полонених, то було б близько 800 тис. української молоді, яких закатовано голодовою смертю, бо на Україні літом не можна померти з голоду. В кінцевому рахунку, після війни, з шести мільйонів совєтських полонених бракувало три мільйони, каже Шірер: хто вони, та що з ними сталося? Це питання все ще чекає відповіді. Процеси нищення полонених не припинилися і під кінець війни, тільки дещо змінилися. Тим, що хотіли рятувати своє життя, дозволено зголошуватись на дармову працю в індустрії, або потрібну поміч і послуги до вермахту.

Щоб зберегти життя людям, УНА мала бути тим магнітним осередком, довкола якого мало збиратись українське вояцтво та вся безпритульна молодь, з метою створити власну силу для власного самозбереження, а в слушний час обернути її на боротьбу за визволення.

Чи то було пляново, чи тільки збіг обставин — сказати важко, але це був один з набільш трагічних періодів в історії українського народу. В тому самому часі, з одного боку німці, лишаючи Україну, вбивали людей, а інших забирали з собою та палили і нищили все, що було ще лишнє. З другого — Москва 22 червня 1944, року видала вирок смерти всьому українському народові. Ось як він звучав:

“Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев”

“Совершенно секретно.

Приказ ч. 0078 — 42. 22 июня 1944 года. г. Москва.

ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА СССР:

НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА ССР.

Содержание, о ликвидации саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными, из освобожденных областей Украины.

1. Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях наблюдается явно враждебное настроение украинского населення против Красной Армии местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах “зеленые” банды, которые не только взрывают воинские ешелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а так же убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейские командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населення и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Позтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины

ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить: а) В первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев. б) Во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации. в) Выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль: а) Завести в особых отделах специальные досье на каждого. б) Все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел. в) Прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный Комиссар Внутренних Дел Союза ССР Берия.

Зам. Народного Комиссара Обороны Союза ССР Маршал Советского Союза Жуков.

Верно: начальник 4-го отделения полковник Федоров”. [73]

Чи зміст цього наказу не нагадує дуже подібний зміст німецьких законів та постанов, що виконувались в тому часі на Україні?

Це вказує нам, що для українського народу, як в Україні так і за кордоном не лишилось інших альтернатив, як організувати збройні сили до боротьби з обома окупантами за права власного існування. Що саме було надією Штабу УНА, як говорив ген. Шандрук, прийти на посилення збройної боротьби УПА проти совєтських окупанті в Україні.

Переговори з німцями почались в половині 1944 року, якщо б відтоді сформовувалася УНА, вона б досягнула чверті мільйона люду, що становило б значну силу в кінцевих рішеннях війни. Але навіть у таких невідрадних обставинах то було неабияке досягнення української політики.

Перше, визнанням українського уряду і армії німці дали українському воякові можливості відчути гордість за свою національну справу — змогу служити в своїй армії, під рідним національним прапором, слухати наказів українських старшин українською мовою.

Друге, УНА виправдовує своє існування хоч би тим вчинком, що завдяки їй Дивізію “Галичина” перейменовано на Першу Дивізію УНА та за допомогою ген. Шандрука й інших її збережено від насильної репатріяції. Сталін вже мав мандат в кишені на повернення всіх цивільних і полонених вояків, що перебували на Заході, але своїм пріоритетом він мав саме українське вояцтво. Це стверджує Ніколай Толстой в своїй праці “Victims of Yalta”, ст. 321. Він каже, що совєтська розвідка докладно знала про всі пересування українських дивізій і відразу доповідала Сталінові. На Потстдамській конференції в липні Сталін вимагав повернення Дивізії “Галичина” до СССР і Черчіль особисто обіцяв вникнути в цю справу. В дальшому описі автор іронізує, що росіяни не можуть собі простити, що така велика риба, як Дивізія, вирвалася їм з рук.

Повоєнна совєтська, а також альянтська нагінка назавжди лишиться чорною плямою в історії людських трагедій. Автор праці “Victims of Yalta” описує, як англійські окупаційні власті в нелюдський спосіб допомагали большевикам ловити людей та насильно вивозити “на родіну”. Він описує злочинне насильство над козацтвом, якого до 50 тисяч насильно вивезено разом з жінками й дітьми на запевну смерть. Хто вирвався живим із совєтського переходового табору в Юденбурґу, може писати окрему історію, каже автор. І знову те саме: скільки було українців між тими козаками, територіяльного походження ніхто не перевіряв, тут числились тільки голови.

Доля Дивізії також могла закінчитися трагічно, як і доля козаків. Англійці не пощадили навіть старшин, хоч знали, що їх чекає: генералів Шкура і Краснова публічно повішено в Москві.

Німці активно користувались допоміжною службою, тому й уживали всіх засобів і методів вербування, включно з обманом і насильством. У такий спосіб багато наших людей потрапило в допоміжну службу — Шутцполіції, команда якої дуже рідко відпускала вояків до УНА. Мало кому відомо, як багато людей, а головно із Бережанщини і Зборівщини, забрано до так званого “Вахманшутцу” (вартівничої служби). Вони переходили вишкільний табір в Східній Польщі, а потім їх висилали до підрядних чи вартових служб, де в них була потреба.

Ми знаємо, що крім Першої Дивізії, яку збережено повністю, всіх інших — Другу Дивізію, 281-шу Запасну Бриґаду — отамана Т. Боровця, полки в Бельґії й Голляндії та інші — стрінула та сама доля: хто не загинув й пережив війну, полон або сибірські заслання, повністю сплатив своє завдання й обов’язок перед своїм народом.

Життя кожного вояка однаково дороге, і ціна його передчасної смерти у війні не залежить від того, чи у бою він загинув, чи через насильство сильніших в таборах примусової праці. Тому дуже нерозважливо і еґоїстично висловився автор С. К. одноднівки “В 50 роковини УПА” стейту Ню Джерзі: “Саме життя навчило нас бачити різницю між тими, що гинуть по-рабськи стоптані ворогом, і тими, що гинуть в боротьбі за Україну. Тих, що згинули за інтереси окупантів на фронтах, тих, що вмерли від голоду, але їхня смерть без значення для справи визволення України. Зате смерть тих, що впали в боротьбі з окупантами, — це животворча смерть”. Хоч це може думка тільки однієї людини, але і вона є шкідлива.

Становище нашого вояцтва впродовж всієї української історії є таке вразливе, що важко є про нього говорити.

В минулих війнах, котрі точилися між суперниками за українські багатства, не з власної волі наше вояцтво часто належало до протилежних таборів, проливалась братня кров на користь спільного ворога, з чим, всупереч Божим законам, мусіли годитися народ та історія.

В 1939 році, коли Червона Армія ввійшла на терен Західної України, забираючи в полон польську армію, в якій служило багато приневолених українців, червоноармійці, між якими також було багато українців, всіх полонених польської армії вважали поляками. Чимало їх було замордовано і поховано в Катині. Тим, кому вдалося вижити, простелено довгий і важкий шлях через Африку до Італії, щоб таки в чужих їм уніформах віддати своє життя під Монте Касіно з тими ж таки нацистами, з якими змагалась ціла Україна.

Українське вояцтво в Другій світовій війні брало участь під прапорами майже всіх воюючих країн, а після війни — проти комунізму в Кореї, В’єтнамі та інших місцях. Деякі вояки з леґіону “Нахтіґаль” і УВВ, що перед кінцем війни перейшли до французької партизанки, тепер в Чужинецькому Леґіоні Франції обороняли від комуністів Діен-Біен-Фу в В’єтнамі. Це значить, що кожна боротьба з окупантами України, червоними чи брунатними, і без уваги, де вона не була б, являється священною боротьбою за добро українського народу.

Повернемось ще раз до кінця війни. В підсумках про ситуацію УНА можна сказати, що такого не совісного трактування українського вояцтва в кінцевій фазі війни ніхто не міг передбачити. Метою і завданням Штабу було перевести все українське вояцтво в організовану структуру УНА, подбати про його бойову силу, духову наснагу і спроможність бути готовим у бій за визволення своєї Батьківщини. Як це мало здійснитися, найкраще відповідає сам ген. Шандрук в самих початках організування УНА в своїй промові під час присяги Другої Дивізії: “Сили УПА зростають з дня на день, ми мусимо їм допомогти, бо тільки спільними силами українського народу ми здобудемо нашу перемогу”.

Чи оправдали себе пляни і надії? Чи виконали взятий на себе обов’язок провід і Штаб УНА? Відповіді тепер будуть різні, бо кінцевий результат відомий. У найбільшій об’єктивності є тільки одна правдива відповідь: хоч політичні пляни здобути волю українському народові не здійснилися, але якщо завдяки діям УНА чи ї проводу врятовано життя тільки одному воякові, а не десяти тисячам вояків або більше, то вона є виправдана Богом і людьми.

Коли розглядати неґативні питання стосовно УНА, то буде залежати від поглядів і переконань одиниці, яка буде це аналізувати. Зрозуміло, що всі позитивні досягнення УНА, в інтерпретації комуніста чи російського шовініста, будуть неґативними. Одначе, треба мати на увазі одне: ми знаємо, що сталося з українським вояцтвом по війні, то чи не було б ще гірше для всіх, якби не була створена УНА? Так само могла пропасти Перша Дивізія, як пропала Друга Дивізія та багато інших.

Якщо тогочасні пляни не зреалізувалися, то наведені приклади нам підказують, що то не була вина чи помилка українського проводу, а тим більше цілої нації Для українського народу не було іншого виходу, бо він знаходився у стані боротьби з комунізмом ще від 1918 р. Уряд України не проголосив капітуляції й армія не склала зброї; свідомий свого призначення окупантським пляном, народ, не маючи інших альтернатив, мусів боротися за своє самозбереження.

Не з вини українського народу сталося те, чого не сподівалася ціла Европа. Вигравши війну, альянти віддали Сталінові Східну Европу, а на придане старому союзникові Гітлера докинули ще Україну. Такого рішення не вимагали обставини, ані потреби, чи їх безсильність, навпаки, мілітарна сила заходу була найбільшою потугою світу. На виринаючі питання “чому?”, думок може бути багато, а треба шукати правди.

Популярність “Дяді Сталіна” та ріст його комуністичної партії на Заході сягала велетенських розмірів. Щоб вибити більший клин меншим та зупинити цей ріст, дипломати Заходу улягли потребам і вимогам часу. В результаті, до року часу вони побачили наслідки зроблених ними помилок.

В короткому часі, з втратою Східної Европи, залізна заслона розтягнулась до Берлінського муру, сп’янілі перемогою, народи Заходу, збудились з летаргічного сну, але то вже було пополудні. Европа терпіла, українські багатства утримували Москву, а знеможена Польща проклинала союзного окупанта — колишньго аґресора. В міжчасі московська експансія сягнула болючих місць Заходу — стала загрозою Европи. В пошуках союзника, західна розвідка стверджує, що єдиною антикомуністичною силою в Східній Европі є ще тільки український народ.

Розвідка союзних держав наскоро підготовляла так звану акцію “Bloodstone” (Кривавий Камінь) — приготовляли склади воєнного матеріялу, вишколювали людей, а розвідка Сі-Ай-Ей сягала далеко в запілля противника. Згідно з плянами Сі-Ай-Ей, завданням цієї акції не було повалити чи знищити Совєтський Союз, тільки, у випадку нападу на Европу, сповільнити його наступ, каже Томас Паверс в своїй праці “The Man Who Kept The Secret”. З усіх організованих антикомуністичних спротивів, — твердить цей самий автор, — “тільки українські повстанці в зимових місяцях в часі боротьби від 1945 до 1952 років, пересиджували в підземеллях глибоких гір, щоб не зрадити своїх слідів ворогові”. [74] На велике здивування Сі-Ай-Ей, навіть польська ВІН була просякнута і спонзорована російською розвідкою.

Яка іронія і політичний обман сильнішого над слабшим, чи безборонним. Захід, впенений в рішучості і стабільності 9-річної української боротьби, з однієї сторони, хоче використати її для послаблення Совєтської імперії, і в той самий час, в інструктажі до своїх політиків, каже, що Україна може існувати тільки в якійсь федеративній формі з Москвою. В довгій інструкції до Департаменту Національної Оборони, Екзекутивний секретар С.В. Соуерс, 18 серпня 1948 року, інформує: “Оскільки українці були важливим і специфічним чинником в Російській Імперії, вони ніяк не виказали себе, як «нація», яка спроможна взяти відповідальність за незалежність в обличчі великоросійської опозиції”. Дальше він говорить, що ані економічно, ані політично збираний нарід України не є готовий бути нацією. “Коли говорити про українців, справа інакша. Вони є занадто зближені до росіян, щоб могли успішно себе перетворити в щось інше. Але для доброго чи злого, вони мусять в якомусь відношенні пристосуватись до майбутньої спілки з великим російським народом. Очевидно, їхня майбутність в найкращому випадку є федерація, під якою Україна мала б чималу політичну та культурну автономію, але не буде економічно чи мілітарно самостійною.

Така федерація йшла б у парі з великоросами й під цим поняттям та по цій лінії доктрина США повинна бути формована супроти України”. [75]

То є правда, за цією доктриною формувалась політика супроти України і після Першої світової війни, і після Другої. Застосовують її і теперішні провідники ЗСА і Заходу. Все в світі змінилось, розпались імперії, зникли “ізми”, люди здобули простір, тільки ставлення до України — без жодного вияснення чи оправдання — не змінилося.

Рішення великодержав Заходу віддати Україну та українських вояків і біженців, проти їх волі і бажань, Росії, на муки совєтських каторг і полону, треба вважати злочинним порушенням міжнародних прав. Це стосується і Америки — чемпіона оборони людських прав. І це не можна вважати помилкою, бо це було політикою людей при владі, які робили це згідно з їх пляном, для певної скритої цілі.

Свідомі того, що Україна перша впала жертвою комуністичної аґресії, знаючи про практикований ґеноцид, страшний голод, підпільну боротьбу за відновлення української державности в 1941 році, вони, в балянсі за дружність з Москвою, не беруть нічого під увагу. З вибухом совєтської атомової бомби, в серпні 1949 році, гаряча дружність обох партнерів перейшла у відкриту холодну війну. У цей час українська революційна боротьба, ще провадилась на Україні, і Україна могла стати потенціяльним союзником для держав Заходу. На жаль, цього не сталося. У довгій, затяжній боротьбі виснажена Україна, крім обіцянок, не одержала нічого. Більше того, Сі-Ай-Ей промовчало перед світом про найбільшу російську злочинність над українським вояцтвом і народом. Томас Паверс каже в своїй праці: “В кінцевій фазі боротьби українського народу з комунізмом Москва пішла так далеко, що в 40-их роках скидала партизанам затруєні харчі в німецьких упакуваннях і, крім того, дальше продовжувала боротьбу інтриґами, викраданням людей та вбивствами як у Мюнхені, так в таборах біженців”. [76]

Проте, чому зроблено Москві так багато концесій? Чому по війні Москві віддано всіх полонених і політичне переслідуваних? Чому ніхто не боронив політичних в’язнів? Багато цих питань — чому? Дуже коротко і вдало відповідає всім добре відомий політичний діяч чотирьох декад, колишній президент США Річард Ніксон, у статті Сергія Шмемена в “Ню Йорк Таймс”, з 19 лютого 1993 року, де в одному реченні дає на все повну відповідь: “Я є проти комунізму, але я є за Росією”. Якщо мали б відвагу, то так само могли б сказати багато його попередників. Як бачимо, в останніх часах в Росії міняються тільки тактичні засоби в осягненні її цілей, з чого, мабуть, передчасно радіє світ, бо імперські ідеї Росії залишились ті самі.