Відмінності між Першою і Другою Дивізіями УНА та їх причини

Відмінності між Першою і Другою Дивізіями УНА та їх причини

Як уже було згадано раніше, в УНА, крім обох Дивізій, були інші різні формації, доля яких також закінчилась незавидне, але це питання не є в засягу цієї праці.

Зараз ми зупинимося над питанням відмінностей та їх причин між обома дивізіями, бо через брак документальних інформацій часто виринають різні непотрібні непорозуміння, які давно вже треба було вияснити.

Чи була різниця між Першою і Другою Дивізіями Української Національної Армії? Так, була, і то велика. Вони різнилися між собою під кожним оглядом, не буде помилкою, коли скажемо, що, крім спільної назви, нічого більше не було. Для кращого зрозуміння цих відмінностей між обома Дивізіями, треба перше проаналізувати їх причини, які мають широке політичне підґрунтя.

Як нам відомо, що в наслідок ідеологічних різниць і непорозумінь 9 лютого 1940 року наступив поділ ОУН, на дві фракції: революційну ОУН під проводом Степана Бандери, і другу, більш помірковану ОУН, під проводом полк. Андрія Мельника, що було великим ударом для успішного розвитку дальших процесів боротьби.

З вибухом німецько-російської війни 22 червня 1941 року, рішенням революційного Проводу ОУН Бандери ЗО червня 1941 року у Львові, проголошено Акт Відновлення Української Держави. Заскочені і озлоблені німці, через 5 днів арештували провідника С. Бандеру, майже весь новостворений Уряд та багато членства. Решта членства, що залишилась на волі, зактивізувала проти німців підпільну боротьбу за повну свободу і незалежність самостійної України.

Друга фракція ОУН полк. А. Мельника, яка не взяла участи в пороголошенні незалежности, була згідна без попередніх умов включитись у боротьбу з німцями проти комунізму. Про це говорить полк. А. Мельник до Гітлера в листі від 6 липня 1940: “Ми, старі борці за свободу у 1918-21 роках, просимо чести для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти большевицького варварства. Ми хотіли б мати змогу, разом з леґіонами Европи, іти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування”. [56]

Різниця поглядів, і сам поділ скоро поширилися в народі, що завдало великої шкоди, як процесам змагань за незалежність, так і політичному та суспільно-громадському житті.

Стосовно питань відмінности між Дивізіями, то тут немає мови про різницю суто мілітарного характеру чи військових спроможностей. Ні! Свідомо чи несвідомо, одні вояки стали суб’єктом політичної гри, інші впали жертвою створеного ворогами територіяльного поділу. Питання причинности в цілому є дуже складне, а щоб дати хоч наближену відповідь, ми мусимо порушити багато додаткових питань.

Обидві Дивізії створені в різних часах, за інших обставин, з різним військовим вишколом та іншим досвідом. Про Першу Дивізію написано дуже багато праць, статтей та спогадів, тому не будемо детально її розглядати, а зупинимося тільки на тому, чим в принципі різниться вона в діях чи характері від Другої Дивізії.

Втрати під Сталінградом отямили німців, і вони шукали до помочі чужих рук. За дозволом Гітлера і Гіммлера, з ініціятиви губернатора Галичини д-ра Вехтера та з допомогою голови Українського Центрального Комітету д-ра В. Кубійовича, в липні 1943 року почато організацію і набір добровольців до Стрілецької Дивізії “Галичина”. З початком творення Дивізії, починається і поглиблюється одна з головних причин поділу, яка з бігом часу переростає в народі в суперницький змаг, який і до сьогодні оцінюють люди по-різному.

Процес творення Дивізії проходив нелегко, д-ві Вехтерові, прихильникові ідеї творення чужинецьких армій, потрібно було рік часу щоб переконати Гітлера і Гіммлера в потребі створення Дивізії. Оскільки Галичину було прилучено до Генерального Губернаторства, Гіммлер у своїй згоді зробив застереження, що добровольцями можуть бути тільки уродженці Галичини. Це було одним із численних ворожих плянів — створити внутрішній поділ і ворожнечу. І це стало однією з найголовніших відмінностей, що відрізняла.Першу Дивізію від Другої та інших формацій.

Завдяки пропаґандивним закликам до молоді, як “Вступайте в ряди до Української Армії!”, німцям вдалося завербувати 80 тисяч української молоді. Про це також пише Роджер Дж. Бендер у своїй праці. [57] Зголошеної молоді було досить, щоб створити 5-6 дивізій, але обережні і недовірливі німці дозволили тільки на одну дивізію з 13 тисяч, а з решти людей створили “Шутцполіційні” курені, та для власної безпеки, розмістили в різних місцевостях, далеко одні від других. Відносно цього набору, проводом ОУН було видано Звернення до народу, в якому говорилось, що до служби в дивізії повинні зголошуватись тільки ті, що мусять іти з якихось причин, всі ж інші повинні залишитись, бо буде потрібно ще багато людей до служби в УПА. Таке рішення було мудрим, і воно виправдало себе після невдалого бою під Бродами, коли добре вишколені вояки Дивізії великими групами переходили до УПА.

Створена Стрілецька Дивізія “Галичина” складалася в більших відсотках з німецьких старшин і підстаршин, включно з її командиром ген. Ф. Фрайтаґом. Зовнішно вона мала німецький вигляд, зате характер і вояцький дух був суто українським і таким залишився до кінця існування Дивізії. Зрозуміло, що такі відносини між німцями й українцями напружували внутрішню атмосферу. Згідно зі своїми плянами, як було згадано на початку, Гітлер хотів ділити і нищити підкорені народи, а головно слов’ян.

З видуманими територіяльними претенсіями, без нічиєї згоди, німці прилучили Галичину до Генерального Губернаторства, а східні землі України назвали Райскомісаріят Україна, їхнім прицілом було, поділити населення України і створити між ним ворожнечу для взаємного поборювання, що дало б їм причину до правного нищення неспокійного і непокірного населення. В дійсности це була тільки пропаґандивна видумка, бо всі — як східні так і західні українці — були однаково трактовані і нищені. Німці поводились брутально і жорстоко з всіма людьми, однаково вивозили їх на невільничу працю до Німеччини та використовували їх на всі потрібні їм послуги.

До певної міри, їх ціль була досягнута, бо між слабшими людьми цей поділ створив підсвідому ворожнечу, яка нездорово впливала на дружність чи співпрацю громадян тої самої країни. В цьому також допомогли доконані совєтською окупацією в 1939-41 роках злочинства, які були тільки підсиленням гніву галичан до всього, що було совєтське. Брак взаємного зрозуміння та пошанування, як побачимо пізніше, позначується як у праці, в суспільно-громадському секторі, так і в співдружності вояцького життя.

Вертаючись до порівняльної аналізи різниць, як організаційного, так і вишкільного характеру обох Дивізій, можна прийти до висновку, що Друга Дивізія має зовсім інше історичне підложжя, ніж Перша. Молоді добровольці, які зголосилися до Першої Дивізії, були майже того самого віку, з тих самих повітів — знайомі між собою, а то й споріднені, не служили ніколи у війську, мріяли про геройські подвиги, бажали стати спадкоємцями слави Січових Стрільців та першунами відбудови Української держави.

Організація вояків чи формування Другої Дивізії відбулося півтора року пізніше від Першої, вояки не прийшли сюди, як рекрути-новобранці, а радше були людьми з військовим досвідом. Правда, вони також добровольці, але більшість з них вже в дозрілому віці, деякі вже мали великий військовий досвід та воєнне пережиття. Одні перейшли полон, заглядаючи голодовій смерті в очі, а інші вже кількакратно вирвались з пащі смерти, а зараз, з’єднані однією ідеєю служити в своїй українській Армії, потребам свого народу і відбудові своєї держави, уважають свою службу не тільки обов’язком але й конечністю.

З приходом до УНА, позбувшись німецьких зверхників з їх командами, у вояків Другої Дивізії відновився український дух та почала відживати придушена національна гордість. Зрозуміло, що такої дружности чи співжиття, як це було в Першій Дивізії, тут не могло бути, бо це були різні люди з усіх закутків України, і на це потрібно було більше часу. Та найважливіше, про УНА і Другу Дивізію, зорганізовану за кордоном, народ України нічого не знав та в нічому не міг вже допомогти. Зате уряд ворожої влади в Україні інформував своїх жителів про вояків УНА в найбільш обридливий спосіб, як про запроданих злочинців.

На відміну від них, вояки Першої Дивізії, хоч не були вдоволені ані своєю тодішньою назвою, ані їх трактуванням німцями, перейшли повний реґулярний військовий вишкіл, для всіх однаковий, як це було потрібно до готовости бойового стану. Може, збройне Дивізія не була вивінувана найліпше в цю пору, але все краще, як котра-небудь українська формація в той час. У Першій Дивізії був ще один великий позитив, якого ніхто інший не мав, а саме, тогочасна цивільна українська адміністрація, як і політичні провідники, виявили дуже велике зацікавлення Дивізією і старалися всіма засобами допомогти їй як морально, так і матеріяльно від першого дня її створення до кінця війни та виходу її вояків з полону.

Своїм зверхнім ставленням німці не принизили моральних почувань українського вояцтва, а то й навпаки, така поведінка зміцнювала вояцьку поставу, додавала сил і відваги до рішучости й відстоювання своїх прав. Це зміцнювало їхні дружні зв’язки, плекало взаємне довір’я та родинну атмосферу, що в сукупності було незмірною силою Дивізії, що також знали і розуміли німці. Завдяки згаданим прикметам та великій допомозі із зовні, мабуть із усіх збройних сил Німеччини, одинока Перша Дивізія, і Білоруська, не тільки в цілості пережили важкі воєнні дні, а також перебули тяжкі дні полону. Цього не можна сказати про вояків Другої Дивізії та всіх інших формацій.

Життя звільнених з полону дивізійників повільно нормалізувалось, але не було легко після всього пережитого цій молоді, що розминулася з своїми мріями, миритись з непривітною чужиною, поділяти долю вигнанців. Зрозуміло, що ситуація вояків Першої Дивізії не була завидною, але незмірно трагічнішою, а навіть катастрофальною була ситуація і кінець вояків Другої Дивізії. Причин такої ситуації будуть шукати історики, а ми можемо тільки додати, що до певної міри був недогляд команди Штабу УНА та деяких старшин, що не приготовили людей до неминучої поразки. В цьому відношенні виправдання для них нема, що вони не знали, бо якщо забезпечили буття одним, то треба було подбати і про других. Через несправедливе трактування всіх однаково, тільки мала частина УНА знайшла опіку і притулок, а переважна більшість була полишена на ласку долі. І прийняла її, як було суджено.

Прославлювання чи вивищування нашими провідниками одних вояків більше за других тільки посилювало різницю та було великою невиправданою помилкою, яка поглиблювала в народі непорозуміння, обурення, а навіть ненависть. То не було жодним позитивом ґльорифікувати одну дивізію ані тоді, ані пізніше, бо як мало почуватися решта української молоді, що мали думати сотні тисяч українських вояків Червоної армії, що з не власної волі опинилася поза кордонами своєї батьківщини.

Врешті-решт, чим були гірші ті 65 тисяч, що зголосилися до тієї самої Дивізії, а їх, проти власної волі, приділено до інших формацій? Тут іде мова про добровольців, які зголосилися до дивізії та були ввесь час у службі. Чому про них немає згадки, що з ними сталося? Тільки для вияснення: ми всі вживаємо слово “добровольці”, чи дійсно вони були добровольці в тому часі? Ні, вони не мали виходу: треба розуміти, що в часі німецької окупації слово “доброволець” мало подвійне значення: або підеш “добровільно”, або силою заберуть. Отже, бранець взагалі вже вибору не мав. Зайвим буде доказувати, що молодій людині скоріше заімпонує кріс, ніж лопата в службі Баудінсту. Тим більше, що зброя дає молодій людині почуття гордости чи вищости, що часто з нею лишається на все життя.

Розглядаючи ці складні питання з перспективи п’ятдесятирічного часу, зараз вони виглядають інакше, ніж тоді, тому треба їх розуміти і сприймати як незалежні від нас явища, створені для чужої користи. Пляновані процеси окупаційних властей порізнити людей і створити міжтериторіяльну чи політичну ворожнечу, дали їм бажаний успіх. Впливи ворожих сил викарбували в людей психологічне тавро — в деяких більше, а в деяких менше — яке, крім певного вольового зусилля, ніщо усунути не може.

Наприклад, Січовики Карпатської України 50 років тому проливали свою кров в боях з мадярами за волю і незалежність українського народу, а деякі їх брати за кордоном ще й дотепер називають себе русинами, і не хочуть чути, що вони українці. Або, в очах багатьох братів із східних земель України кожний галичанин — як не нацист, то “зрадник родіни”, і для галичан, навпаки, кожний із східної України, то “східняк” або комуніст, що було неправдою і великою несправедливістю.

Така виважена ворожа вигадка, проникнувши в усі прошарки народних мас, досягнула також і вояцьких рядів, з своєрідним приділом розчарувань та дозою вояцького упокорення.

Дозволений перехід Першої Дивізії в англійський полон ще раз підкреслив різницю між обома дивізіями, яку кожний інтерпретує по-своєму, і яку нелегко буде вирівнати.

Одначе, завдяки найціннішій прикметі, даній людині Богом — забуттю, вона уціліла і перетривала вікові голгофтні терпіння. Тому треба вірити, що всі помилки і різниці також не будуть вічними. Мимоволі виринає питання, що спільного мають ці думки до вояцтва чи згаданих відмінностей між дивізіями? Мають, і багато, бо вони змушують нас шукати забутої правди про українське вояцтво, а тимсамим заглянути до присипаної порохом часу нашої пам’яти.

Чи ми хочемо вірити, чи ні, хоч Україна не виповідала нікому війни, але Друга світова війна почалась за її природні багатства, і їй тереторії, тому, потерпів у ній найбільше таки наш народ. Коли беремо під увагу чисельний стан країни, то за найновішими даними в праці Володимира Косика “Україна під час Другої Світової Війни”, пропорційно Україна зазнала більше втрат, ніж Росія.

Загальна сума жертв цієї війни виносила 50, мільйонів з того совєтські втрати становили понад 20 мільйонів; дані стосовно України: 5,5 мільйонів цивільних жертв, 2,5 мільйонів загиблих на фронтах, разом 8 мільйонів. Тут не є враховані 2,2 мільйонів депортованих робітників до Німеччини та багато інших втрат, що сягають майже 14 мільйонів. Ці цифри відносяться до часу Другої світової війни, що тривала для світу 5 літ, а для України — 10 років. Коли б з України забрати лише шість річників до служби, тобто лише 5 відсотків з сорока мільйонів населення, то за цей проміжок часу було б понад 2 мільйони в службі і на фронті. Це дуже скупі і заокруглені цифри. Якщо в 1939 році почався набір від 20-річних і з кожним річним добором додатково рекрутувався новий річник, аж до 1945 року, і коли їх затримано в службі продовж цілої війни, то число 2 мільйони зростає пропорційно до числа літ.

Коли робити підрахунки за ключем 10-річної війни та додати втрати вбитих і вивезених, то загальний вислід буде цілковито інший. Його, може, колись збалянсують майбутні історики. Щонайважливіше, не забуваймо, що згадані призовники від 1920 до 1925 року, в 1933 році були дітьми віком від 8 до 14 років — молодий цвіт України, що чудом вирвався з пащі голодової смерти. Тут не може бути помилки ані жодних припущень — засуджений Москвою на смерть ввесь народ терпів і вмирав голодовою смертю, тільки Боже Провидіння зберегло сильніших. Чи можна повірити, щоб вояки, котрі пережили страшний голодомор, могли захищати ту владу, яка вчора заморила голодом їх батьків та родини? Чи можна їх судити за відкинення зброї, в надії розказати “культурному” Заходові про кривди їх народу? На жаль, ніхто не хотів вглибитися в їх трагічне становище тоді, і ледве чи хто-небудь колись їх зрозуміє.

З живучим гнівом і присягою пімсти в серці вони, при першій нагоді, добровільно кидають зброю, підносять руки, щоб розповісти “культурним европейцям” про страшну долю свого народу. Не знаючи, що прикритий брунатною маскою німецький звір не є ліпший, ніж червоний, якого вони лишили. Яка іронія — пережити створений Москвою голодомор, добровільно скласти зброю, щоб таки голодовою і мученицькою смертю померти в німецьких таборах полонених. Голодова смерть давала подвійну користь німцям. Для них буде більше хліба, і не треба затрачати набоїв на нищення слов’ян.

Хоч, як бачимо, люди обох Дивізій мають зовсім інше минуле, інший світогляд, іншу політичну підготовку, а все ж таки, ідеологічні стремління в них були однакові.

Треба признати, що за німецьким прикладом, здисциплінованість і карність Першої Дивізії могли бути тільки прикладом для Другої. Якщо взяти, наприклад, Дивізію після боїв під Бродами, то є подив, що при такому великому поповненню вже іншими людьми, Дивізія зуміла зберегти свою ідентичність та з умілістю засимілювати новоприбулих вояків.

Дальша різниця була в тому, що створення УНА та рівночасно Другої Дивізії наступило вже пізно, під кінець війни, вояки Першої Дивізії, що стояли в Австрії, інші в Чехо-Словаччині чи Німеччині — не мали ані контакту, ані нагоди між собою зустрічатись. То і не дивно, що вони не знали про існування Другої Дивізії. Люди Другої Дивізії знали про існування Першої, бо вона вже існувала більше року, що також є одною з причин спільних непорозумінь. Ще один важливий фактор — коротке знайомство зібраних вояків з різних формацій не дало їм нагоди створити між собою дійсну приязнь та тісні зв’язки, як це було в Першій Дивізії що досить неґативно відбилось в часі боїв Другої Дивізії, коли вони поодинці чи малими групами залишали окопи, не дбаючи про інших своїх друзів. Не можна поминути також територіяльного впливу на життя обох Дивізій, коли в складі Першої було 80 відсотків вояків зі Західної України, а в Другій більше, ніж 80 відсотків із Східних земель України. Переважно то були вояки з Червоної армії, а це зроджувало в інших вояків безпідставне недовір’я.

Таких перебіжчиків, що не хотіли воювати чи вмирати за російську імперію, було багато, бо ніхто з них не вірив, що ця імперія переживе війну, їхня надія і віра в справедливу перемогу не здійснилася. Ворогів було кругом повно, а приятелів і помочі не було ніде. Чому українські провідники, як цивільні, так військові, які шукали контактів з альянтами, щоб зберегти українське вояцтво від російського полону, про нікого іншого, крім Першої Дивізії, не вели мови? Чому тільки одна дивізія, чому не всі чверть мільйона вояцтва? Питання просте, але відповідь складна. Завдяки статусові громадянства союзної альянтам Польщі, Перша Дивізія перебувала у вигіднішому становищі. Доповнена вже новими людьми, Дивізія втратила свій первісний вигляд. Число зголошених добровольців перейшло 80 тисяч, то ж силу дивізії тепер можна було подвоїти.

Очевидно, що фактів, і матеріялів про українську боротьбу було достаточно, але українці, як бездержавний народ, не мали ні дипломатичних ні праватних зв’язків зі Світом, щоб могти з’ясувати українську ситуацію. Україна не мала впливових приятелів на Заході, спроможних обороняти і заступати її інтереси. Західні дипломати взагалі слабо визнавалися в східно-европейській проблематиці. Саме через брак власної репрезентації, а головно в часі рішень щодо післявоєнної европейської стабільности, український народ, який дальше провадив боротьбу, не був потрактований належно урядами Заходу.

Ідею шукання контактів з альянтами українці запозичили у німців. Як знаємо тепер з архівних документів, німецька позакулісна дипломатія вже від початків 44-го року шукала якоїсь гонорової роз’язки для спричиненої Гітлером війни, в наслідок чого в липні 44 року змовники організували невдалий атентат на Гітлера, а відтак змова проти Гітлера досягнула найближчих його співробітників, включно з Гіммлером.

Чим ближче до кінця війни, тим більше актуалізувалася справа контакту з Заходом. Крім ген. Шандрука, який робив заходи через проф. Смаль Стоцького в Празі та через особисте знайомство з ген. Андерсоном, найбільше допомогли д-р Вехтер і д-р Арльт. Завдяки д-ві Вехтерові, Дивізію перекинуто зі Словаччини до Австрії, як рівнож через приватні знайомства справу Дивізії було дискутовано за кордоном. Крім інформування про Дивізію іноземних дипломатів, д-р Арльт, володіючи перфектно англійською мовою, написав меморандум для англійців з’ясовуючи, що є Дивізія, за що і проти кого вона бореться та чого сподівається від альянтів. Також д-р Вехтер прийшов з великою допомогою в 1945 році, коли розгніваний Гітлер наказав 4 квітня 1945 року роззброїти Дивізію і включити її до новоствореної 10-ої Панцерної Дивізії летунства. Одначе, за чиєюсь порадою, “15 квітня Гітлер змінив свою думку і Дивізію доповнено ще трьома тисячами люду, і передано її до УНА під команду ген. пор. Павла Шандрука”. [58]

Правдоподібно, що д-р Вехтер, або хтось з його приятелів, довідався про умови Ялтинського договору, згідно з яким колишні громадяни Польщі не будуть підлягати російській репатріяції. У цій ситуації для для нього, як приятеля українців, буде добра нагода перейти разом з Дивізією на Захід. Немає сумніву, що д-р Вехтер і ген. Шандрук мали якісь домовлення в справі переходу, бо були зроблені всі необхідні заходи, щоб в означений час могли виїхати до Ваймару. Мабуть, не можна трактувати як випадок, що ген. Шандрук відвідав ген. фон Штравхіца в Цітав, й після переговорів і домовлення, 5 квітня передав Другу Дивізію під його командування. До тижня часу Перша Бриґада, з затриманням статусу незалежної одиниці, увійшла до складу Групи Армії Середнього фронту, яким командував фельдмаршал Шернер. Чому Другу Бриґаду без жодної опіки залишено в Бранденбурґу — про це ніякого протоколу чи згадки штабових офіцерів до цього часу не знайдено.

Після передачі Другої Дивізії під команду Штравхіца, два дні пізніше, 7 квітня, ген. Шандрук, в товаристві д-ра Вехтера і д-ра Арльта, подався в дорогу через Прагу до Ваймару. Дуже подібну історію про полк. Дяченка оповідає в своєму спомині адьютант Другої Бриґади Другої Дивізії В. Гончарук. “По розбиттю Бриґади, — каже Гончарук, — ми з полк. Дяченком і його дружиною доїхали до міста Ауссіґ на Чехах, звідки Полковник з дружиною вже піхотою прямував до Ваймару”. [59]

Чи то було пляново, чи тільки збіг обставин, але д-р Вехтер, д-р Арльт, ген. Шандрук і полк. Дяченко стрінулись у Ваймарі. Очевидно, не всі пляни реалізуються, як бажано, та все ж таки, хоч різними дорогами, вони всі потрапили на вільний західний континент за вийнятком д-ра Вехтера, який помер в 1948 році в італійському таборі інтернованих.

У наведених вище інформаціях помічаємо різницю в трактуванні: одні вояки нібито ліпші за інших. Помимо того, що ген. Шандрук одночасно організував Штаб і Другу Дивізію, в якій серед старшин була велика кількість його приятелів, він не зробив жодних намагань забезпечити їх, як вчинив це стосовно Першої Дивізії. Перед нами всіма стоїть одне питання, на яке не знаходимо відповіді нівкого з компетентних ще живих свідків: чому ніде немає згадки, щоб хтось з Штабу УНА чи уряду УНК, або з тодішнього проводу робив заходи чи якісь старання, щоб допомогти тим всім іншим сотням тисяч вояків, які пропадали в розпуці, бо не мали, або не знали, до кого звернутися за порадою?

Правда, була коротка згадка в споминах ген. Шандрука, де він говорить про старання д-ра Вехтера і д-ра Арльта допомогти козацтву ген. Шкура перейти з Першою Дивізією на Захід. Але ген. Шкуро в зустрічі з ген. Шандруком, 2 травня, дякуючи, відповів, що він із своїми людьми буде старатися сам перейти до Юґославії. Про долю козацтва є дуже детально праця Н. Толстого “Victims of Yalta”, як англійці, в травні 1945 року, передали совєтам в Юденбурґу (Австрія) 45 тисяч козацтва разом з їхніми родинами, проти їхньої волі, між якими також були два генерали — П. Краснов і Шкуро, яких совєти в 1947 році повісили в Москві. Ця подія заслуговує на увагу тим, що свідчить про те, що були все таки деякі можливості дістатися на Захід, але не всі були використані. Тим більше, що в рядах УНА було багато вояків з тими самими правами статусу, яким користувалася Перша Дивізія.

Крім Першої Дивізії, англійці, навіть без переслухання, звільнили ще одну дивізію “Schutzkorps”, яка в більшості складалася з білорусів. Табір їхнього перебування в Австрії став небесним пристановищем для російських військовиків і цивільних еміґрантів. На жаль, дуже мало використано права громадян Західної України, колишніх підданих Польщі, і тих, що себе за таких подавали, під якими можна було схоронити ще багато тисяч як військових, так й цивільних людей. З прикрістю треба ствердити, що з двох мільйонів українців, вивезених на працю до Німеччини, відносно небагато врятувалось від репатріяції. Невдовзі по війні не було жодного українського проводу чи уряду, увесь народ підлягав окупаційним властям, з яких совєти відігравали першу ролю та мали домінуючу силу і голос. Перелякані, в паніці цивільні люди поповнювали самогубство, щоб не стати жертвою насильної репатріяції, хоч в багатьох таборах було ще досить місця, щоб там переховатися.

Коротко кажучи, війна закінчилася, але людські численні проблеми — в кого менші, в кого більші — дальше зростали і жили з народом. І так з бігом часу життя нормалізувалося, а разом з ним на базі старих зроджувалися нові ідеї, нові потреби як матеріяльного, так і духового порядку, які кожний сприймав по своїх спроможностях.

Тріюмфальний голос радости звільненої з полону Першої Дивізії, як вояків так і їх родин, підносив всіх на дусі. Існують такі припущення, що добродушна Англія, після звільнення німецьких полонених, потребуючи рук до праці, радо заповнила їх місця українськими вояками. З переходом до цивільного життя, початки були важкі. Але набута сила вояцької дружби за час служби і полону не кінчається, вона допомагає відбивати різні ворожі наклепи й атаки, а з виїздом за океан вояцтво творить станиці і продовжує свою працю. Почало появлятись все більше і більше їхніх праць, статтей та споминів з пережитих днів війни. Широкі змістом, деякі забарвлені партійно-політичним смаком, вони, може, й нетенденційно, але звеличують тільки одну дивізію, що, очевидно, заслоняє існування і пережиття всіх інших формацій, а тим самим посилює ріст призабутих уже старих відмінностей. Малі непорозуміння, доповнені плітками, виростали в більші і творили щілину непорозумінь ширшою.

В праці Володимира Косика “Україна підчас другої світової Війни” знаходимо таку інформацію: “На початку квітня Український Національний Комітет, зовсім незалежний від комітету Власова, за допомогою німецьких органів влади вибрав своїм місцем постою Ауґсбурґ. Українська Національна Армія, що формувалася, залишилась незалежною від РОА Власова. Але усвідомлюючи, що наближається поразка Райху, українські діячі вирішили йти на контакт із західними союзниками. Контакт було встановлено у травні 1945 року, до капітуляції націонал-соціялістичної Німеччини. Українська дивізія, що брала участь в боях лише на східному фронті, була виведена з фронту на Словаччині і подалась на захід. Вона піддалася англо-американським військам і була інтернована в Ріміні (Італія)”. [60] А що дальше? Він згадує про початок, а де є кінець? Перша Дивізія перейшла в полон, а що сталося з Другою Дивізією? Більше того, ніхто навіть не ставить питання, що сталося з УНА та сотнями тисяч людей інших формацій. Це є доказ, що бракує фактів.

Про цей проміжок історичного часу — короткотривалого “вакууму”, більш логічно і правдиво написав Р. Колісник у своїй статті “Про Першу і Другу Українські Дивізії та інші назви”. Не маючи докладних інформацій він пише: “До кінця війни командиром (першої) був німецький генерал Фрітц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника П. Дяченка й які він мав зв’язки з ген. Шандруком, чекає вияснення”. [61] І це є правильне, бо після довгих років мовчанки ще живі свідки повинні заповнити історичний розділ з того часу.

Відносно питання про назву, чому Перша Українська Дивізія Української Національної Армії вживає в одній назві два рази “українська”, що є нелогічно, він пояснює, що “до УНА було пляновано включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка, правдоподібно, була б називалася — перша білоруська дивізія УНА” Тут саме автор статті, мабуть, хотів трошки “надштукувати” історію, бо до сьогодні не знайдено такого рішення Штабом УНА, ані таких плянувань. Перш за все, в УНА не було жодних відділів СС-ів, тому “Дивізія Галичина” була перейменована 27 квітня 1945 року на Першу Дивізію УНА, а не на Першу Українську Дивізію УНА. Як така назва постала, важко довести, хіба треба також трохи “надштуковувати” історію назви Дивізії Правдою є, що офіційно Дивізія переіменовувалася п’ять разів від першого дня свого існування. Четвертий раз її перейменовано 12 липня 1944 року на “14. Waffen Grenadier Division der SS /Ukrainische nr. 1/”, і ця назва існувала до 27 квітня 1945 року, коли, після присяги, її названо Перша Дивізія УНА. Це вже тільки здогад, що, мабуть, після війни комбатанти взяли трошки з четвертої назви, а трошки з п’ятої й створили шосту, бо так ліпше подобалося.

Повертаючись ще раз до історичних джерел, треба визнати, що історик інж. Юрій Тис-Крохмалюк є неперевершений у своїх працях, а головно з того часу. Він з найбільшою об’єктивністю аналізує всі історичні факти, без перекручення самої правди, дарма чи вона буде когось боліти, чи ні.

З розвалом Совєтського Союзу архівні документи, що стали доступними, допоможуть з’ясувати, де поділись сотні тисяч вояків, а найважливіше — може, ця правда раз і назавжди погоїть завдані ворогами наші рани і непорозуміння, які частково існують і до сьогодні — як партійні, так і територіяльно-політичні відмінності в житті нашої спільноти.

Наші здогади, що сталося з вояками, які пропали, виявляються правдивими. В історичному журналі “Багряними Шляхами” з 19 березня 1993 року Сергій Бутко, викладач Чернігівського педінституту, подає таку інформацію: “А в травні 1945 року радянські каральні підрозділи провели велику операцію в чернігівських лісах проти українських повстанців. Проте всі групи зліквідувати не змогли. Вже 17 липня того ж року на залізничному перегоні Бахмач-Конотоп повстанці напали на ешелон, в якому везли з Німеччини колишніх радянських військовополонених. Поки ішла перестрілка з конвоєм, вони розбіглися”. [62] Так, то був один щасливий випадок, з бігом часу їх буде більше.

У кінцевих висновках можна сказати, що комбатантські непорозуміння, спричинені хворобливою ревалізацією, не є унікальним явищем, й радше може бути трактоване своєрідним джерелом наснаги, притаманним усій спільноті, і може бути корисним, якщо не переходить своїх меж. Говорім ясно і відверто: дружної співпраці чи об’єднання між комбатантськими організаціями УНА ніколи не осягнуто, і то не з вини членства, а швидше з вини одиниць, заражених ревалізацією. Члени комбатантських організацій можуть мати різні ідеологічні переконання, але сама організація повинна зберігати абсолютну безпартійність. На жаль, в УНА вийшло навпаки, що не принесло жодних користей ні комбатантським організаціям, ані спільноті в цілому. Конкретно, члени чи симпатики ОУН ідеологічних переконань полк. А. Мельника, які були творцями й організаторами Першої Дивізії, засуджували Другу Дивізію за партійну приналежність до революційної ОУН С. Бандери. Насправді вояки обох Дивізій, попри різні політично-ідеологічні переконання, передусім були вояками-патріотами українськими, а не партійними. Зате більшість старшин Штабу, включно з командиром Дяченком, якщо не були членами — то симпатизували ОУН ідеології полк. А. Мельника. І хоч в початковій стадії організування УНА полк. Мельник повністю підтримував ідею творення УНА, то при кінці він її відтягнув. Коли С. Бандера, який не схвалював ідеї творення дивізії “Галичина”, зараз, щоб рятувати вояцтво і Дивізію, вповні підтримав ідею творення УНА. Без сумніву, що в обох Дивізіях було відносно багато членів ОУН, але ідеологічні погляди чи переконання для них тоді були маловажними. Бо то були досвідчені і вибрані молоді патрійоти — аванґард українського народу, для яких ідеї нації були вищі їх власного життя. Тому поняття ідеологічних різниць то була справа політичних проводів, і не мала великого впливу на тодішнє вояцтво, яке, до речі, про ці справи тоді мало ще знало.

Тому правильніше буде сказати, що тоді менше партійний, а більше територіяльний фактор був ознакою відмінности. Це також себе не виправдало, бо з другим набором до Дивізії, після боїв під Бродами, вона перестала бути вже чисто галицькою.

Ці питання були настільки живі й актуальні після війни, що змусили ген. Шандрука, крім приватного листування, давати громадянству відповідь в своїх численних доповідях і статтях. Для прикладу, ми наведемо декілька таких листовних розмов з ориґінальних листів, копії яких зберігаються в архіві Другої Дивізії.

* * *

До Пана Майора В. Гладича

Начальника Штабу 2. У.Д.

Трентон, 26. 11. 1972 року.

Високоповажаний і Дорогий Пане Майоре!

У Вас напевно те число В. К. в якому Ви спростовуєте пашквіль О. Городиського про 2-гу Дивізію. Є це число десь у мене, але як дуже важливе десь так заложив, що знайти не можу, або комусь “випозичив на короткий час”. А треба і то зараз будьте ласкаві здійміть 4-5 копій Вашого вияснення та не відмовте мені якнайскоріше мені прислати. Ф. Кордуба пише, УНА складалася лише з одної Дивізії “Галичина” треба, що б Ви знову забрали слово. Д-р Дражньовський зі свого боку заповідає вияснення.

З правдивою пошаною до Вас Ваш П. Шандрук.

Другий лист.

Трентон, 10. 7. 1977 року.

До Пана Голови ГУ Братства Вояків 1 УД УНА

Доктора Р. Дражньовського

Копія до пана Голови Об’єднання Вояків

2 УД Підполковника В. Гладича.

Дорогі Панове!

Напередодні скінчення життя довідуюся, що існують якісь непорозуміння та безпідставні взаємні закиди між деякими вояками обох Дивізій — бракує ще цього!

Я міг би виступити з виясненням значення в історії наших визвольних змагань обох Дивізій, але це могло б винести на публичний форум “нову незгоду”.

Вважаю, що треба скінчити тихо і якнайскоріше цю справу — обидві Дивізії для мене однаково дорогі, бо складаються з українських патріотів. Вважаю, чи не було б добре зібратись у мене /в моєму стані здоров’я я рушатись не можу/ представникам обох Дивізій і справу зліквідувати, і тим дати мені можливість спокійно вмерти.

Доля 2-ої Дивізії скінчилась трагічно, можу думати, що тому, що я не був при ній, але доля моя і 1-ої Дивізії чи не могла б теж скінчитися трагічно разом зі мною? Прошу про це подумати.

Прошу все пам’ятати, що я був завжди і є соборником.

З глибокою пошаною (власноручний підпис) П. Шандрук.

Наша замітка: майор Гладич одержав титул підполковника від ген. Шандрука вже на еміґрації, але він ним ніколи не користувався.

Лист на фірмовому папері.

СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ ВЕТЕРАНІВ

ч.79. Інґольштат 25. 9. 1978 року.

Полковник ген. штабу

Василь Татарський

Голова СВУ в Німеччині.

До Бувшого Командуючого Армією УНА

Пана Генерал-полковника П. Шандрука.

Високоповажаний Пане Генерале!

В тижневику “Мета” за серпень 1978 рік надрукована стаття під заголовком “Активізуються колишні старшини і вояки 2-ої Дивізії УНА”. У ній якийсь майор Гладич подає себе за начальника штабу тій Дивізії. Я перший раз в житті чую про дивізію, якою командував покійний ген. Дяченко, бо мені відомо, що він командував лише протитанковою бриґадою. 23 квітня 1945 року Ви викликали мене до свого штабу і сказали мені, що призначуєте мене начальником штабу протитанкової бриґади, якою командує полк. Дяченко, і коли начальник Вашого штабу дав мені розказ на письмі, то я за пару годин вирушив в подорож. По приїзді до Праги я зголосився в СС штабі і мені там сказали, щоби я повертався назад до Штабу армії УНА, бо німецька, а в тому числі і бриґада, відступають на захід і що скоро всьому буде кінець. Отож в тому числі Бриґада не могла, а ще без Вашого наказу переорганізуватися в Дивізію, бо при відступі вона понесла великі втрати, а по друге, що не було в цьому ані потреби, ані відповідних умов.

Дальше слідують приватні справи, а під кінець він просить:

прошу Вас, Пане Генерале, написати мені, як Ви дивитеся на цю справу. Я чув, що Ви хворієте, тому бажаю Вам виздоровлення.

З глибокою пошаною В. Татарський, полковник.

Коментарі до змісту і правопису цього листа є зайві, можна б тільки додати, що то є типовий приклад автора, про яких була згадка, як вони можуть історію натягнути до їх вподоби і потреби, коли нема ще опрацьованих історичних фактів.

Відповідь ген. Шандрука на лист полк. В. Татарського.

11. 6. 1978 року.

До Пана Генерального Штабу

Полковника В. Татарського.

Шановний Пане Полковнику!

Маю 90 літ і тяжко хорий. На листи вже 5-6 літ не відписую, бо руки не служать. Добре, що Ви звернулися безпосередньо до підполковника В. Гладича. Він не якийсь, а визначний штабовий організатор і бойовий старшина. Думаю, що маю право на оцінку здібностей старшини.

З пошаною П. Шандрук /підпис/

З уваги на зміст, ще один вартісний документ ген. П. Шандрука.

До 7. Крайового З’їзду Делеґатів Братства

Вояків 1. Української Дивізії Укр. Національної Армії.

Дорогі мені завжди Вояки!

В отих кількох словах мого привітання до вас я хотів би, щоб ви все пам’ятали засадничу, віками досвіду випробувану тезу, що військо служить обороні народу і держави. Напевно та теза не виключає права народу рішати про своє державне представництво, оскільки воно є патріотично-національне і не руйнує державницьких традицій народу. І напевно серед нас нема ані організації, ані угруповань, які не служать інтересам народу. Але серед нас можуть бути приховані ворожі аґенти, що дуже вміло і підступно наставляють декого з нас на руїну нашої єдности через використання несвідомости тих людей, або є серед нас наші ж таки люди, що особисті інтереси того чи іншого порядку утотожнюють з інтересами загально-державними, не вміють чи не хотять підпорядкуватися. Мабуть, ті останні амбітники, є найбільше для нас небезпечні й перед ними треба стерегтися. Ворожих аґентів ми можемо скоріше розпізнати. Цілий ряд проблем нам треба розв’язати, передумайте їх добре, зробіть це в атмосфері взаємного довір’я і взаємного пошанування. Інакше піде на марне вся наша попередня конструктивна праця.

Як одну з тих проблем прошу взяти під увагу моє побажання, щоб обидві, себто 1. і 2. Дивізії УНА знайшлися в повній товариській злуці та встановили зовнішню емблему спільноти.

Не для мене на скраю могили то є потрібне, але для вас. Сучасна ситуація і перспектива того вимагають.

Бажаю вам, Дорогі Вояки, успіху, бажаю здоров’я вам і вашим родинам.

Ген. Штабу Генерал Полковник

Павло Шандрук /підпис/

В кожному листі й документі бачимо неприховану живучість згадуваних відмінностей та інтенсивні намагання ген. Шандрука полагодити їх і невтралізувати. В статті “В ім’я Правди”, поміщеній у журналі “Українське Козацтво”, ген. Шандрук виступає з мирових позицій та в офензивному характері атакує непоправних впертюхів, радить повчитися розуму та вказує їм, де за ним шукати.

Ген. Штабу Генерал Павло Шандрук

Командир Української Національної Армії.

В ІМ’Я ПРАВДИ

З нагоди Нового Року мимоволі залітають думки в минуле, а зокрема зупиняюся на тих недавніх ще моментах, коли ми були ще активними на полях боїв проти нашого і світового ворога — червоної Москви. Згадують славні епізоди з тієї боротьби та приходять думки про організованих її учасників-українських вояків. Такою великою нашою організованою силою за Другої світової війни була Українська Національна Армія, якої я мав честь бути командиром. І дивно мені стає, чому ще і тепер між нашими журналістами існують людці, які всякими способами стараються понижувати історичне значення УНА і її дії. Коли ж між тими людцями є й такі, що самі дезертирували від участи в боротьбі за волю України за тих часів, такі “журналісти”, імени яких не варто згадувати, бо до тієї боротьби тоді й не придивлялися і не знають її славних епізодів, а тепер стараються зменшити склад нашої історичної Армії УНА. Вони хоч тим хочуть фальшиво записати “для історії” і показати тим, мовляв, “непопулярність” бойового руху наших народних вояцьких мас в наставленню до УНА. Такі неправдиві дописи “виявляють”, що УНА складалась, мовляв, лише з одної дивізії “Галичина” та що “з моїм приїздом до Дивізії нічого не змінилось”.

Тому на порозі Нового Року, щоб Шановні Читачі знали й пам’ятали це, хочу для історичної правди спростувати бодай цю брехню і подаю наступне.

Українська Національна Армія з Другої світової війни складалася із двох дивізій — “Галичина” і “Вільна Україна”, якою командував полковник Петро Дяченко /Див. “Вісті Комбатанта” Ч. 4 — 1972 р. ст. 8/ а, яка спочатку мала назву “Окрема Протипанцерна Бриґада УНА” /див. допис майора В. Гладича ч. 5 ВК за 1971 р. ст. 73-75/. Там же пише Роман Крохмалюк. Крім того, все докладно є описане в “Arms of Valor” /моя праця/ та в ряді статтей різних авторів, зокрема полковника М. Ліщинського.

Можна мати анімазію у відношенні до мене, але не можна її мати відносно подій історичного всенаціонального значення, якою була УНА та її складові частини.

Крім згаданих двох дивізій, були запасні полки, один з них нараховував 5 тисяч чоловік під командою пол. Ф. Гудими, спадунова бриґада отамана Б. Боровця, Українське Вільне Козацтво полк. П. Терещенка, протилітакова батерія та інші. Всі ці згадані формації підпорядковувалися Команді УНА телеграфічно або через радіо.

Другою неправдою є, що не вся Дивізія “Галичина” присягала на вірність Українському Народові та Українській Державі. Присягав резервовий полк; від полків, що тримали фронт, присягали зі зброєю репрезентаційні сотні. Хіба неук лише може думати, що полки, що стояли в окопах на фронті, могли опустити фронт. В тім випадку проявляється в такого автора, що його імя не гідно назвати, його скритий жаль, що я знівечив присягу Гітлерові. Дуже міродайними є спогади поручника Р. Лазурка “На шляхах Европи”. Треба їх читати. Інший анімозит пише /Свобода 208 1974/, що не Папа Пій XII урятував Дивізію “Галичина” з полону в Ріміні, а Єпископ І. Бучко. Саме Єпископ Бучко у відповіді на лист ген. Шандрука пише до нього (“Вісті Братства”, Німеччина, ч. 126, ст. 67): “сподіюся, що заходом св. Отця увінчається успіхом”. Єпископ св. п. І. Бучко на терені Ватикану не мав і не міг мати жодних політичних або дипломатичних контактів, зокрема як екз. Єпископ, і вибрав єдину можливу дорогу для врятування Дивізії. О. д-р Білянич (ВК ч. 6, 1974, ст. 82) прямо говорить, що св. Отець в тій справі призначив був для Єпископа І. Бучка нічну (!) авдієнцію, отже справа була так пильною, що не можна було відкликати на наступний день.

Що ж до змін в Дивізії, то треба опертися на різні спогади і дописи. “За стрілецький звичай” О. Лисяка, дивізійного репортера… Поручник Р. Лазурко і редактор О. Лисяк — то бойові старшини Дивізії. Зрештою, треба уважно прочитати книжку майора В. Л. Гладича, що на ст. 196 пише, “спонтанно вітали”… Зокрема статті полк. М. Ліщинського.

Все це справи редакційних колеґій, які нічого не знають, бо нічого не читають, а все історію починають від себе та друкують все, щоб лише заповнити сторінки своїх часописів.

На ці “історичні дописи” дали вияснення гонорового але непраґматичного характеру пок. інж. М. Ліщинський та сотник інж. Б. Підгайний у “Вістях Комбатанта”. [63]

* * *

З неприхованим гнівом ген. Шандрук дає належну відсіч всім тим, що для своїх вигод, політичних чи партійних, підмальовували історію так, що навіть живим свідкам її важко впізнати.

“Шкода, що люди не читають хоч те, що вже є написане”, казав Шандрук. Хто-хто, але історики повинні знати вже відомі факти і не ширити дезінформації, як це трапилось із одним професором історії, коли автор цієї праці запитав його, чи може він, як свідок архівів, сказати щось про Другу Дивізію. “Яку другу Дивізію? — запитує професор і сам дає відповідь. — Такої не було, був плян таку створити, але до цього не дійшло”. І не диво, він не один, таких є більше, що не знають, бо впродовж довгих років про правду з того часу не можна було і не вигідно було говорити. Ворожа, нищівна рука окупанта України з широкою сіткою прихильників сягала далеко поза її межі і тероризувала найбільш ідейних, вірних і відданих синів України.

Єдина, тільки єдина Перша Дивізія, перейшовши політичне чистилище в полоні, могла почуватися вільно. Всім іншим українським воякам в цій війні доля не жаліла ударів за життя, і нема їм пошани по смерті.

Дарма, що в совєтській армії було 20 відсотків українців, але згадки про них ніде немає, бо то були совєтські, або русські вояки. Інакше вояків не трактували.

У висновках все зводиться до аксіомної правди, що до часу створення УНА все українське вояцтво, в яких би формаціях і де б воно не служило, за вийнятком Української Повстанської Армії, були складовою частиною чужих, окупаційних збройних сил. Тому не могло бути ліпших чи гірших вояків, бо всі без вийнятку скоріше чи пізніше, згідно з плянами, мали своє підрядне призначення в імперських правліннях.

Вони могли маршувати пліч-о-пліч з російськими, польськими, мадярськими чи німецькими вояками, в їхніх уніформах, але їх ніколи не було трактовано на рівні вояків тих національностей.

Наприклад, якщо б не було совєтського Східного фронту, то німці були б скоріше прийняли капітуляцію на користь альянтів, ніж дозволили б творити чужинецьку армію на своїй території. Мабуть, саме тому, вони 8 місяців вагались чи дозволяти творення УНК і УНА.