Друга Дивізії — початки УНА

Друга Дивізії — початки УНА

Призначений Урядом УНК, генерал Шандрук почав організувати Українську Національну Армію. Сподіваючись, що існуюча Стрілецька Дивізія ч. 1. буде включена до УНА, Штаб формував Другу Дивізію, яка від своїх початків складалася з двох бриґад. Зорганізована в печатках 1945 року, протипанцерна бриґада “Вільна Україна”, що стояла в Німеку, стала першим ядром УНА, яку окремим наказом ген. Шандрук перейменував на Другу Дивізію УНА. Бриґаду майора В. Пітулея, перевезену кілька тижнів пізніше, приміщено в містах Бранденбурґ і Ратенав, а команду — у місточку Брілов. Хоч обидві бриґади розміщені на віддалі 70-80 кілометрів одна від другої, підлягали одному командирові — ген. П. Дяченкові, але структурно діяли окремо і самостійно. Тому дальше всі інформації стосовно бриґад подаватимуться окремо, як про дві незалежні одиниці.

До великих кошар в Німеку де заквартирувала протипанцерна бриґада “Вільна Україна”, щоденно надходили нові вояцькі відділи з різних німецьких формації, які доповнювали стан бриґади, ще тоді під командуванням полковника Петра Дяченка, яку генерал Шандрук перейменував на Другу Дивізію. Чому — другу? Шандрук пояснює: “В моєму пляні було переназвати Дивізію «Галичина» на Першу Дивізію, якщо обставини на це дозволять”. [34]

Як і коли почалась організувати протипанцерна бриґада, яку в печатках названо “Вільна Україна”, описує в іншому розділі її командир, генерал Петро Дяченко. До новоодержаного однострою вояки причепили українські відзнаки і завдяки дбайливості командира П. Дяченка, через кілька днів Перша Бриґада Другої Дивізії в числом понад три тисячі осіб була обмундирована і почала новий перевишкіл.

Новоприбулі переповнювали великі кошари. На першій інспекції, після двох тижнів інтенсивних вправ Дивізії, генерал Шандрук не міг приховати свого здивування, коли побачив добре одягнутих та справно вишколених вояків.

Трагічною і безвихідною була доля українців за кордоном. Процес організування УНА був важкий, тиск проросійських сил користав на часі. Українське вояцтво, розкинуте по німецьких формаціях, не знало нічого ані про Деклярацію, ані про творення УНА. Наказ, щоб звільнити українських вояків до служби в УНА, мало хто хотів респектувати. Польова німецька жандармерія виловлювала по дорогах цілі відділи чужинецьких вояків, і проти їх волі, передавала до армії Власова. Крім того, були інші перешкоди, що заважали воякам зголошуватися до призначених місць. Найчастійше це були розбиті комунікаційні шляхи. Деякі сотні мандрували до кінця війни, так і не досягнувши місця свого призначення. І хоч у той час за кордоном було біля чверті мільйона нашого вояцтва, повної Армії так і не вдалося зорганізувати. Про більшість того вояцтва, що не належало до УНА, — відомості дуже скупі. Мається на увазі полонених, яких аліянтські війська передали совєтам, як було домовлено раніше.

Правдивої відповіді, що сталося з цими людьми поки що немає, але сотні тисяч людей не могли пропасти безвісти. За твердженням генерала Кестрінґа, в той час на існуючій території Німеччини ще було 120 тисяч вояків Українського Визвольного Війська (УВВ), про долю якого в кінцевій фазі війни не знаходимо ніде достовірних і конкретних джерел. Також невідомо, скільки українців було в армії Власова, особливо в тій Дивізії, що виступала проти німців у Чехо-Словаччині. Ніхто краще не міг зрозуміти трагічної ситуації цього вояцтва, як генерал Шандрук, який сам пережив таке ж у кінці Першої світової війни. Він докладав усіх зусиль, щоб зібрати вояків в одну українську армію та стати її речником перед демократичним світом. Його опіку над вояцтвом потверджує сам факт, що ще перед леґалізацією УНА, ще без правного мандату, він постарався про приміщення для Бриґади “Вільна Україна” в Німеку.

Генерал Вехтер — організатор Дивізії “Галичина” запевняв Шандрука, що Гіммлер дозволить Дивізії перейти до УНА. Справді, хоч пізно, але це сталося 15 квітня 1945 року, з наказу самого Гітлера: Дивізію “Галичина” передано до складу УНА та офіційно перейменовано наказом ч. 71 на Першу Дивізію УНА 27 квітня 1945 року. [35]

Оскільки ця Дивізія була під німецьким зарядом, Шандрук всю свою увагу зосередив на організації Другої Дивізії та переговорах з німцями про звільнення українських військових частин. Давній приятель Шандрука, командир Другої Дивізії полк. Дяченко невтомно працював над її бойовою справністю.

Звільнені вояки, як і цивільні, щоденно поповнювали нові ряди Другої Дивізії. Але в процесі її вишколу відчувся брак старшинського і під старшинського персоналу. Та все ж таки по п’ятьох тижнях інтенсивного вишколу Перша Бриґада Дивізії, із запасними сотнями та одною сотнею УПА, яка недавно прилучилася, представляла собою справді добру бойову одиницю. У зв’язку з посиленою ворожою офензивою на Берлін, Дивізії загрожувала небезпека, що німці, без уваги на договір, можуть кинути її на фронт, як це зробили з Дивізією “Галичина” в боях за Броди. Відтягнути її на захід було пізно і неможливо. Щоб узаконити її як чисто українську Дивізію, Шандрук дав наказ командирові Дяченкові приготувати Дивізію на 23 березня до присяги. Генерал Шандрук просив опікуна Дивізії о. протопресвітера Білецького відправити Богослуження та перевести присягу. Текст присяги, приготовлений Шандруком, негайно вислано до всіх формацій та відділів, з якими Команда вже мала зв’язок.

У святковий день присяги, коли генерал Шандрук, в почоті українських старшин і гостей — д-р Арльта і Вольфа, прибув до Німеку о 10 годині ранку, всі вояки вже були напоготові. Після звіту командира Дяченка та інспекції, Шандрук привітав усіх словами: “Слава Україні!” Грімка відповідь вояцтва — тричі “Слава!” “Для моїх вух то була найкраща музика тих вояків, які зазнали так багато лиха”, — сказав ген. Шандрук. На команду Дяченка, на просторій площі піднесено вгору наш національний прапор та на мистецьки прибраному прапорами престолі о. Білецький відправив Службу Божу в асисті цілого хору Капелі бандуристів, під мистецьким керівництвом самого маестра Г. Китастого. Під чистим і спокійним небом о. протипресвітср Білецький після Служби Божої повільно й голосно читав присягу, а слова присяги пронизували вояцьке серце і душу.

Присяга.

“Присягаю Всемогучому Богові і перед Святою Його Євангелією та Животворним Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і за свою Батьківщину-Україну. Свідомий велика відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська, виконувати всі накази свах начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці.

Так нехай мені допоможе Бог і Пречиста Мати”.

Після присяги, кожний вояк підходив до престолу, цілував хрест і Євангелію, ставши на коліна, цілував український прапор, відповідав: “присягаю”. А потім, стоячи на струнко, віддавав честь і відходив у свій ряд. То була щаслива й незабутня картина, яка навіть у найтвердішого вояка витискала сльози з очей, писав ген. Шандрук. “В цій хвилині я відчув, що доля винагородила мене і цих вояків за всі наші терпіння і нещастя”. [36] Ніхто, не міг повірити, що щось подібне могло статися ще за життя Гітлера і на його землі.

Під час спільного скромного обіду, журливо-тривожна тема, — які Є відомості, а що буде завтра — зганяла всім добрий настрій. У прощальному слові Шандрук тепло дякував старшинам і вояцтву за гостинність, а зокрема шефові штабу Гладичеві за гарне прийняття. З уваги на вагомість змісту, подаємо в цілості промову генерала Шандрука, виголошену в день присяги Другої Дивізії:

“Мої вояки! 28 літ тому наші батьки взяли зброю до рук, щоб захищати нашу Батьківщину та боронити наші національні святі ідеї. Для них не судилось бути тоді переможцями тому, що не всі були об’єднані в одну мету, в одну ціль. Це було найбільшою причиною ворожа перемоги над нами. Але навіть тоді, навіть в цьому безвихідному положенні ми не зреклися наших ідей і не склонили наших голів перед ворогами. Ми не піддались ворожій демагогічній пропаґанді про совєтський рай і його національне братолюбство, тому багато з нас пішло на вигнання. Ми продовжуємо боротися за визволення. Зараз прийшла черга на вас, мої дорогі вояки, за прикладом наших геройських батьків, залишивши цей рай, берете зброю, щоб визволити Україну з большевицького ярма. Ви також не склонили своїх голов перед ворогами- Сьогодні він знову загарбує наші землі і хоче знищити український народ до його основ. Він забирає наших рідних до примусової праці на Сибір, або жене їх під наглядом енкаведистів на фронтові лінй. Ми маємо одну дорогу і одну піль — відновити нашу збройну боротьбу і здобути українську незалежність. Так, здобути, бо щоб тільки вмерти, то було б глупотою. Ми хочемо перемогти, і ми переможемо.

Провідники української спільноти одержали вже права творити УНА. Коли ми підемо в бій за визволення нашої Батьківщини, ми не будемо самі, з нами Є сотні тисяч українських повстанців, які героїчно борються позаду фронтової лінії, нищать ворожі відділи, комунікацію та мілітарні об’єкти. З дня на день сила УПА зростає. Ми мусимо допомогти їй, бо тільки спільними зусиллями цілого українського народу ми осягнемо нашу перемогу. Ніхто нам свободи не подарує в цій боротьбі німці є по нашій стороні, і з нами також підуть союзні війська поневолених народів: білоруси, грузини, вірмени, казахи та інші. Ми всі були добрим прикладом великих посвят у боротьбі за визволення Українська держави. І зараз, як нащадки славних предків, ми маємо показати, що ми також уміємо боротися за нашу Батьківщину. Ви є першими, які одержали цю можливість задеклярувати перед приятелями поневолених народів, що ви є перші з УНА, які присягали на вірність і національному бойовому прапорові Ви ніколи не повинні цього забути, особливо коли підемо в бій за нашу Батьківщину під цим кров’ю освяченим прапором. Пам’ятайте, що ваші батьки, матері та сестри чекають на вас. Наша Батьківщина чекає на нас. І ми повернемо до них з перемогою! Слава Українському народові, слава нашій Батьківщині і слава вам, дорогі вояки”.

“Грімке «Слава» гомоном відбилось далеко-далеко в лісі”, — писав на другий день коресподент газети “Голос”.