Друга світова війна. Західна Україна під Совєтами

Друга світова війна. Західна Україна під Совєтами

Зображений стан двадцятирічного періоду між двома війнами дає нам наглядну уяву про можливості й сили українського народу до дальшої боротьби за самозбереження і незалежність. В часі Другої світової війни людство зазнало виличезних матеріяльних і людських втрат, але, порівняльно, Україна потерпіла найбільше. Мається на увазі не тільки самі бої обох найбільших імперіялістичних потуг світу, що зміряли свої сили на українських землях за її багатства, а також виконання своїх безжалісно жорстоких, нищівних плянів, які не знаходять собі порівняння в історії людства.

Москва, будучи свідома того, що без українських земель і робітництва не може бути імперією, нищила всіма доступними засобами все, що було, або навіть що могло бути зародком українського сепаратизму і націоналізму. Пляни Гітлера щодо України не були іншими. В жадобі скорого осягнення своїх цілей, його імперіялістичні пляни мінялися щоденно на гірше, і за них заплатили життям мільйони невинних жителів України.

Стратегія Гітлера реалізується згідно його плянам. Свідомий того, що з атакою на Польщу Англія і Франція вступлять у війну, він розуміє, що треба забезпечити східні кордони. При допомозі В. Молотова, ціною решти українських земель та трьох балтийських народів, Гітлер одержав подвійно корисний договір з Москвою. У випадку війни із Заходом він не тільки забезпечив східні кордони, але й використав цей союз для своїх далекосяжних плянів. Цілі обох окупантів були одинакові: Москва прочистить небажаний йому елемент, “вилікує” українських націоналістів від самостійницьких ідей і це створить добрий ґрунт для нового німецького “визволителя”.

У процесі стратегічного плянування, впали жертвами на користь Німеччини Австрія, Судети та Чехо-Словаччина. Сусідні держави тривожно чекали, хто буде наступною жертвою. Европейські дипломати того часу не могли собі уявити, що до часу здобуття чеського збройного арсеналу та чеських фабрик Німеччина не мала жодних шансів виграти війну в Европі.

У політичному лексиконі слова “брехня”, “обман” заступають слово “дипломатія”, і вона мусить бути настільки перфектною, щоб кожний інший брехун сприйняв це за правду. Аліянти вірили в силу Гітлера, тому він не трактував їхніх погроз серйозно. Маючи забезпечені східні кордони, певний своєї перемоги, він 1-го вересня 1939 року, без оголошення війни, повною силою вдарив на Польщу.

Як було передбачено, Альянти проголосили війну, до якої Німеччина вже була готова. Коли на початках Гітлер утішався блискавичними перемогами на західному фронті, то реалізація його плянів на Сході переходила межі всіх його сподівань. З малим застереженням, східний партнер Сталін, без вистрілу, забрав свою частку, з переконанням в неперевершеності його дипломатії.

Німецько-польський конфлікт в історичному календарі України можна вважати початком накинення українському народові довгої і безпощадної війни з обома потужними імперіями, які незадовго опиняться на українських землях, здійснючи свої загарбницькі і грабіжницькі пляни.

Щоб остаточно і назавжди заволодіти багатствами України, того невистачало, окупантам треба було знищити основну субстанцію — решту українського народу, чого не доконали попередні поневолювачі. Отож, згідно із сподіванням Гітлера, Москва відразу розпочала свою нищівну роботу. В першій фазі нищення впала жертвою недобита Польщею українська інтеліґенція та духовенство, які не змогли втекти на Захід. Їх, як ворогів народу ночами арештовано й з вигаданими провинами їхніми законами засуджувано на досмертні тюрми та важку працю. Так званих “куркулів” вивозили на Сибір, а землю роздавали біднякам, які за короткий час ставали колгоспними рабами. До року країну було спустошено, а на її родючій землі люди пухнули з голоду.

НКВД різними заходами старалося відшукати уміло законспірованих членів ОУН, та часто до їхніх рук потрапляли невинні люди. Проте це не вважалося за помилку, бо в той час на Україні влада мала за злочинця кожного, хто був українцем. Окуповуваши всі землі України, Москва дістала найкращу можливість розправитись зі всіма опонентами її політики та знищити непримиренних самостійників. Тільки несподіваний напад Німеччини припинив дію великої смертоносної структури для українського народу, даючи йому коротку передишку.

Спустошення після майже дворічної окупації Західної України були страхітливі. По багатьох містах України злочинці втікаючи залишили за собою жахливі злочини. В підземеллях в’язниць НКВД лежали непоховані трупи. В розшуках за пропалими людьми відкрито багато ще свіжих могил. Часто великі спільні могили були замасковані свіжо пересадженими деревами, і тільки по їх зів’ялому листі можна було відшукати сліди злочинів окупантів. Після відступу НКВД скрізь, по містах і селах, знайдено помордованих трупів. У тюрмі Луцька, 23 червня 1941 року, совєти по звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів (членів ОУН). Повідомляється про звірства в Рудках і Комарному: близько 200 українців (чоловіки, жінки і діти) по звірячому вбиті. У Бережанах совєти вбили кілька сотень українців.

Поступово, в ході просування німецьких військ, були викриті дальші масові знищення українських політичних в’язнів: 837 чоловік — у Самборі, 500 — у Дубно, від 3.000 до 4.000 (за іншими джерелами близько 10.000) — у Львові, 850 — у Дрогобичі, 1.500 — у Станиславові. Ями та тюремні камери, повні трупів в’язнів, найчастійше жахливо катованих, було знайдено десятками, сотнями і тисячами також і в інших містах і селах України, а саме в Перемишлі, Бібрці, Добромилі, Жовкві, Калуші, Миколаєві, Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані. [3]

Багато арештованих і вивезених пропало безслідно, яких відшукати вже, мабуть, неможливо. Нищення українського населення обома окупантами було майже подібне, з тією лише різницею, що совєти приховували свою злочинність і виконували все скрито і таємно, а німці вбивали, вішали і розстрілювали своїх жертв часто прилюдно.