Плани створення Київського патріархату

Плани створення Київського патріархату

Ідея створення Київського патріархату, тобто Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, сягає корінням мало не апостольських часів. Варто вказати на функціонування на території Південної України та Криму двох автокефальних утворень (Скіфської та Херсонеської єпархій), які втратили свою автокефалію лише внаслідок суто зовнішніх обставин (нищівних нападів кочовиків) у першій половині V ст. Формально ця автокефалія була скасована рішеннями ІІ Вселенського (Халкидонського) Собору 451 р. Певне прагнення до автокефалії фіксується і за часів київських князів св. Володимира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх нащадків, про що свідчать насамперед обрання без благословення константинопольського патріарха митрополитів св. Іларіона та Климента Смолятича. На ці прецеденти посилалися й учасники Київського Собору 1415 р., який так само обрав митрополитом Григорія Цамблака.

Принаймні у ХVІ ст. ця ідея знову відроджується, зокрема про Київський патріархат першим заговорив тоді князь Костянтин ІІ Острозький у своєму листі до єпископа Іпатія Потія від 21 червня 1593 р. Другий проект створення Київського патріархату виник серед єпископату Київської митрополії у 1590—1595 рр. Коли ж відбулася Берестейська унія, а потім була відновлена православна ієрархія у 1620—1621 рр., ідея Київського патріархату набула інших модифікації та звучання. Представники як Православної Церкви, так і УГКЦ почали розглядати створення Київського патріархату в контексті подолання церковного розколу, причому кожна сторона мала власну його візію. Уніати вбачали в Київському патріархаті засіб підвищення статусу Церкви, але хотіли, щоб майбутній київський патріарх був під зверхністю римського папи. Це, в принципі, мало що змінювало, оскільки у такому разі Київський патріархат був би складовою, хоча й дещо упривілейованою, частиною Католицької Церкви. Що ж до православних, то під Київським патріархатом вони в ідеалі розуміли власну Автокефальну Православну Церкву, глава якої відповідальний лише перед Господом Богом. Щоправда, задля досягнення компромісу православні вважали можливим задовольнитися, принаймні на певному етапі, програмою-мінімум: Київський патріархат мав би бути автономним у складі Константинопольського патріархату, причому передбачалося, що з цього питання Рим і Константинополь досягнуть згоди. Духовенство вбачало існування Київського патріархату в контексті нової, універсальної унії, на яку дали б благословення всі православні патріархи. Ця ідея набула нового звучання на Київському Соборі 1621 р., на якому підкреслювалося, що православ’я в Русі-Україні та в Білорусі бере початок від св. апостола Андрія Первозванного. Тут же було вказано і на історичні прецеденти – соборне обрання київськими митрополитами св. Іларіона, Климента Смолятича та Григорія Цамблака. У 1624 р. уніатський митрополит Йосиф-Вельямин Рутський запропонував реалізувати ідею Київського патріархату з тим, щоб він був підпорядкований Риму і водночас визнаний православним світом. Римська курія ухилилася тоді від конструктивної відповіді, вимагаючи підкорення всього православ’я папі римському. Це й було однією з головних причин того, що справа тоді не дійшла до спільного, об’єднавчого Собору і проголошення Київського патріархату.

Третій докладний проект його створення запропонував Мелетій Смотрицький, і цей план викликав зацікавлення спочатку в римської курії та короля Сигізмунда ІІІ, а потім і у Владислава І V, який прагнув зняти або принаймні пом’якшити міжконфесійний конфлікт усередині своєї держави. Передбачали, що першим патріархом мав стати Йосиф Рутський. Цікаво, що сам Рутський у 1629 р., очевидно, під враженням позиції св. Петра Могили на тогорічному Київському Соборі незадовго до смерті пропонував на патріарший престол кандидатуру києво-печерського архімандрита. На думку Pутського, Петро Могила міг би послужити справі унії не тільки в Україні, але й у Молдавії та Волощині, оскільки святий був людиною освіченою, досвідченим богословом, високоморальним і дуже вимогливим. Однак православні відкинули план Смотрицького на Соборі.

Св. Петро Могила за таких обставин не міг не сказати свого слова в цій надзвичайно важливій справі. Його бачення Київського патріархату в контексті ліквідації Берестейської унії, церковного розколу в Pусі-Україні та Білорусі й укладення нової, генеральної унії докладно розглянули такі історики, як М. Андрусяк, А. Великий, А. Войтила, С. Голубєв, В. Гриневич, С. Плохій, М. Рехович, Т. Хинчевська-Геннель, Є. Шмурло, більшість із яких репрезентує католицький табір. Встановлено, що головним ініціатором створення спільного Київського патріархату був волинський воєвода, католик, князь Олександр Сангушко, який у жовтні 1635 р. звернувся до Рима з двома посланнями, що їх мав передати домініканець зі Львова Іоанн Дамаскін. Цією справою зайнявся і папський нунцій. На аудієнції у Владислава ІV нунцій довідався, що король хоче зустрітися зі св. Петром Могилою та іншими православними єпископами і сподівається схилити їх на свій бік. Владиславу ІV дуже кортіло послабити зв’язки Київської православної митрополії з Москвою та Константинополем. Водночас нунцій зіткнувся з головною перешкодою на цьому шляху – відмовою православних підпорядковуватися папі.

Св. Петро Могила та Йосиф Рутський висловили згоду на проведення спільного з’їзду. Так, Рутський був розчарований тим, що польський єпископат і світська влада Речі Посполитої дивилися на уніатів як на неповноцінних римо-католиків. Король пообіцяв митрополиту і єпископам православної Київської митрополії місця в сенаті. Є дані, що й св. Петро Могила звернувся до православних із пропозицією обрати представників для обговорення питання, яке поставив король. Однак Рим постійно непокоївся через перспективу ослаблення власних позицій у Східній Європі внаслідок створення окремого Київського патріархату. До того ж створення останнього послабило б Константинопольський патріархат, що його Рим хотів останнього узяти під свою зверхність. Аби уникнути ускладнення відносин із Константинополем, курія врешті відмовилася від ідеї створення Київського патріархату, а в питанні про спільний Собор звеліла дотримуватися інструкції від 6.07.1629 р., яка забороняла уніатам брати участь у такому Соборі.

Ще 10 липня 1636 р. римський папа надіслав до волинського воєводи своє послання, у якому хвалив його за намір схилити до унії св. Петра Могилу та луцького єпископа Афанасія Пузину, обіцяв для успіху справи відрядити до воєводи через свого нунція в Речі Посполитій надійну людину. Однак святий був надто досвідченою людиною, щоб не розуміти, які наслідки може потягти за собою прийняття патріаршества з рук папи. Разом з тим він усвідомлював, які величезні потенційні можливості для розвитку Православної Церкви відкриються з утворенням власного патріархату. Щоб не викликати зайвої напруги, св. Петро Могила передав цю справу на розгляд «миру Божого», зробив її публічною. Таким чином, плани створення Київського патріархату він розглядав у контексті розбудови духовної єдності українського народу, відродження його державної незалежності. Передумовою для цього був опір наступові католицизму та унії, з одного боку, та конфесійна толерантність і пов’язаний з нею синтез культур Заходу і Сходу Європи, з другого. Найважливішими суспільними інститутами для цієї розбудови святий вважав школи й колегії, друкарні й бібліотеки, а особливо Церкву, яка спиралася на звичаї, мову та історію народу. Все це сприяло національній ідентифікації. Тому, як слушно зазначала В. Нічик, діяльність св. Петра Могили, вченого товариства друкарні Києво-Печерської лаври та інших його однодумців була спрямована на продукування ідей, що духовно об’єднували й згуртовували народ, ставали потужним націотворчим чинником. У творах святого виразно наявний розрахунок на злагоду суспільних прошарків, на конфесійну толерантність, духовну єдність українського народу, яка вможливить усвідомлення загальнонаціональних інтересів і потреби створити державу на чолі з православним володарем.

Суттєво, що святий сповідував ідею безперервного історичного розвитку України від найдавніших часів та її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю (потім цю ідею втілить у своїй хроніці учень святого – Феодосій Софонович). Таку спадкоємність святий розглядав у кількох вимірах – державному, церковному й культурному. Велику увагу приділяв генеалогічним дослідженням династичних ліній зв’язку українських князів з володарями доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави. Тогочасну Православну Церкву св. Петро Могила також пов’язував з первісною церквою Стародавньої Русі, заснованою під час її хрещення. Власне, українську мову святий називав «руською», Україну – Руссю або Росією, на відміну від Московії або Московського царства і московської мови; Русь і Москву він розглядав як різні краї і різні народи. Важливим стимулом для роздумів св. Петра Могили про державну й церковну владу була популярна в тогочасних творах ідея самодостатності Русі. Хоча в них ще використовували етикетні васальні формули щодо польського короля, Русь розглядалася сама по собі. Усвідомлюючи себе суб’єктом світової історії, українці-русини відчували в собі сили для творення всіх форм духовного й державного життя, властивого іншим народам, політичної зверхності яких над собою вони не бажали. За часів св. Петра Могили відбуваються зміни і в розумінні України, яку починають розглядати в тогочасних творах не як етнотериторіальний простір, а як етнополітичну структуру, локалізовану в цьому просторі. Як підкреслювала В. Нічик, святий належав до тих нечисленних мислителів XVII ст., які, розбудовуючи підвалини духовності українського народу, добре розуміли значення волі, енергії, діяльної сили в житті особистості й народу загалом. Його ідея про добровільне зречення власної волі та її цілковите підпорядкування божественній розв’язувала в теологічній формі важливе суспільне питання. По суті, вона санкціонувала й освячувала жертовність людини в ім’я політичної свободи нації, її інтересів. Зворотним боком зречення власної волі та її підпорядкування волі народу стає багаторазове посилення волі й активності самої особистості. (Волію не я, в мені воліє й діє Бог, народ.) Врешті, у цьому відображалися й історичні реалії тогочасного життя українського народу та його козацької республіки. Боротьба за релігійну, національну, політичну свободу вимагала концентрації всієї волі кожної окремої особистості… Не випадково, як відзначила Зоя Хижняк, вся академія в грудні 1648 р. вийшла зустрічати на Софійський майдан Богдана Хмельницького, який повертався з переможного походу до західної межі етнічних українських земель. І спудеї, і викладачі разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітали гетьмана «ораціями й декламаціями». А незабаром класи академії спорожніли: студенти пішли до війська Богданового, щоб виборювати Вітчизні волю.

Справа, всупереч сподіванням апостольської столиці та Варшави, набувала зовсім іншого вигляду. З’явився шанс створити автокефальну Православну Церкву в межах Речі Посполитої, яка не тільки не влилася б до Католицької Церкви, але й увібрала б у себе УГКЦ. З огляду на те, що така Церква була б дійсно національною, яку підтримали б українці й білоруси, а головне – їхня шляхта та Військо Запорозьке, що вона не тільки не ввійшла б до складу Католицької Церкви, а навпаки, повернула б до свого лона греко-католиків, ця перспектива була дуже невигідною римській курії. Не випадково остання почала згортати свої дії в даному напрямі, а після тривалого розгляду взагалі заборонила греко-католикам порушувати цю справу і навіть прибувати на спільний Собор. Однак час від часу відповідна проблема знову виринала на поверхню. Київський митрополит досить чітко висловив свій погляд на папські пропозиції, виявивши значну відмінність православного погляду від католицького, засудивши Берестейську унію і підкресливши свою вірність православ’ю й Константинопольському патріархату. Він підтримав ідею повернення до старої єдності, причому вона мала б бути не «єдністю», а «союзом», визнаним «всіма русинами», і заснування нового, другого, поряд із Московським, слов’янського Київського патріархату. Дуже важливим для з’ясування цієї справи є анонімний меморандум 1644 р., представлений у Римі на початку 1645 р. Католицька історіографія традиційно вважає його автором св. Петра Могилу та Адама Киселя, між тим як православна, представлена єпископом Олексієм (Громадським), підкреслює, що текст меморандуму дійшов до нашого часу не в оригіналі, а в переказі католицького ченця (Громадський вважав переписувачем Франческо Інґолі, хоча ним був капуцин Маґні), а це цілком могло спричинити певні принципові корективи в бажаному для католицької сторони дусі. Однак усі дослідники дотримуються спільної думки про те, що в меморандумі запропоновано цілковито іншу модель унії, ніж та, яка була реалізована у Бересті 1596 року.

Хоча зверхність папи теоретично визнавалася б, але не папа, а Вселенський патріарх був би тут зверхником. Закцентовано й визначну роль Вселенського (Константинопольського) патріархату як Церкви-матері для Київської митрополії, оскільки саме з Константинополя русини прийняли колись святе хрещення. Однак про генеральну унію можна було говорити тільки тоді, коли патріарх зможе самостійно приймати рішення, без утручання з боку турецького султана, а для цього патріарх разом з усіма греками має звільнитися від турецького ярма. Тільки тоді патріарх «поведе нас до згоди». Київського митрополита мало б обирати духовенство всієї митрополії, а за його затвердженням не треба було б посилати ні до папи, ні до Вселенського патріарха. Значне місце відводилося православній шляхті, яка б разом із духовенством вирішувала долю майбутньої злуки церков.

На нашу думку, загалом меморандум виходить із потреби в досить віддаленій перспективі об’єднання Церков, причому Київська митрополія мала б стати, по суті, автокефальною. Взагалі св. Петро Могила визнавав зверхність Константинополя лише як формальну владу і робив певні кроки в напрямі до повного унезалежнення Київської митрополії, тобто до здобуття автокефалії. У зв’язку з цим варто звернути увагу на лист константинопольського патріарха Парфенія І, написаний до нього у 1642 р. Тут патріарх докоряв київському митрополиту за те, що той усупереч канонам жодного разу не написав до нього, не привітав його зі сходженням на престол, діяв усупереч волі патріарха, коли підпорядкував собі Львівське братство (останнє, за грамотами 1589 р. патріарха Ієремії, мало право ставропігії, тобто право коритися не львівському єпископові чи київському митрополиту, а безпосередньо константинопольському патріархові).

Хоча Рим цього разу виявив більшу готовність до поступок, знову припускаючи можливість проведення спільного Собору, відчутним було його невдоволення позицією св. Петра Могили. Рим повністю відмовився від плану Київського патріархату, він уже прагнув до укладення унії на кшталт Флорентійської. Виникли перешкоди й у Константинополі, Києві та Варшаві. Передчасна смерть св. Петра Могили фактично поклала край перемовинам щодо Київського патріархату, тим паче, що у 1648 р. стався вибух Національно-визвольної війни українського народу, який різко змінив геополітичну ситуацію у Східній Європі і змусив відкласти богословські дискусії. Хоча питання про Київський патріархат підіймали час від часу в середині – другій половині ХVІІ ст. учні та сподвижники св. Петра Могили (київський митрополит Діонисій Балабан, колишній ректор Києво-Могилянської академії Феодосій Василевич-Баєвський та ін.). Але доба Руїни, тяжкі війни, поділ України між Московською державою та Річчю Посполитою, падіння Гетьманщини, відновлення колоніального панування обох імперій (Московської та Речі Посполитої) в Україні цілком унеможливили реалізацію ідеї Київського патріархату. Тим не менш, до неї й пізніше зверталися провідні діячі Української Православної Церкви. Реалізація ж даної ідеї стала можливою тільки у ХХ столітті.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.