“ХАТА” ЯКОВА БУСЛА — “КИЇВСЬКОГО” У БИШКАХ
“ХАТА” ЯКОВА БУСЛА — “КИЇВСЬКОГО” У БИШКАХ
Яків Бусел зростав на Рівненщині й добре знав терени Волині й Полісся та підпільні осередки ОУН і відділи УПА, що діяли там. На Бережанщину прибув він уперше й ще слабо орієнтувався на новому для нього терені. Тому друг “Бей” став його головним помічником у всіх побутових і організаційних справах та постійно повинен був з ним перебувати. Хоч тоді й не було строгої конспірації, важливі справи завжди зберігались у таємниці. Так, наприклад, лише дуже вузьке коло осіб знало, які становища займають окремі підпільники, що тут перебували чи проходили, де їх поселено, чим вони займаються тощо.
Знайти “хату” для “Київського” у Бишках не було важко. У селі багато було добрих “хат” ще з часів першої совєцької окупації. Але найкращою була одна — на господарстві Олексія Семеновича Лихолата. Його обійстя було на краю села, дуже близько до лісу. Поряд сад священика, що теж простягався до лісу. Тут і облаштовано конспіративну “хату” “Київського”, де разом з ним жили два його помічники: Петро Федун — “Полтава” та Осип Дяків — “Горновий”.
Докладніше про родину Олексія Лихолата та підпільників, які до них заходили й у них перебували, розповідає його дочка Соня, нині Софія Олексіївна Стасюк, яка живе у Бережанах на вул. Богуна, 13. Подаємо скорочений магнітофонний запис її розповіді.
“У 1944 році в нашій хаті жили: тато — Олекса Семенович Лихолат, 1904 року народження, родом зі села Потік; мама — Марія Михайлівна, з дому Віцинська, 1907 року народження, родом зі села Бишки. У них були діти: Володя, з 1929 року; я, Соня, з 1931 року; і Ґеньо з 1939 року народження. Поля у нас було мало, лише 1,5 га, тому за Польщі тато ще помагали другим господарям і так дещо підзаробляли. А за німців тато мали невеличку крамницю в селі. До нас часто приходили сини брата мого тата: Мельник Стефан і Мельник Іван, Ґоляші — Гринько і Степан. Гринько хотів одружитися з сестрою мого тата, але мама її на це не згодилася, бо він був багач і займався політикою, а це було тоді небезпечно. Приходили ще Гірняки. Це також наша дальша родина. Завжди до нас приходили, як була панахида на могилі, де забито Гайдука Семена в 1940 році.[18] Він був одружений з Теодозією Ґоляш, сестрою Гринька.
За тамтих руських у нас була криївка. Вхід до неї був зі стайні з-під коров’ячих ясел, а сама криївка в підвалі. По сусідству стояла стара хата. У ній ніхто не жив. Хата належала рідній сестрі нашої мами Олеськів Стефці. Вона була станичною ОУН у нашому селі. Це рідна сестра Василя Олеськова, що нині живе в Англії. Це одно обійстя, але воно було поділене між двох сестер. Там також був підвал, яким ми користувались. Із нашого підвалу до того підвалу прокопали хід, яким можна було пролізти. І тут була та криївка, в якій жили люди. їсти їм носили до стайні у відрах. Завжди хтось із хати виходив на подвір’я дивитись, чи нема кого чужого. У тій криївці тоді жили Гринько Ґоляш, Гірняки — Іван і Гриць — та Паська, згодом Івана Гірняка жінка. Тоді вони ще не були одружені. Вони там були цілу зиму 1940–1941 року й аж до війни з німцями. Пам’ятаю, як проголосили Українську Державу, всі тішились, радувались, але то було дуже коротко, всього кілька днів. До нас тоді ще приходили Галушки, але про криївку вони не знали.
Другі більшовики прийшли до нас у жнива, в серпні 1944 року. Одного разу прийшов до нас “Гриць” із хлопцями і каже, що “будемо у вас криївку робити”. Тато пояснює, що нема де її робити, бо підвали для того вже не надаються, вони захаращені різними речами, їх треба вичищати, підправляти. Але “Гриць” дуже наполягав на тому, щоб зробити криївку негайно. І зробили її в хаті. За одну ніч поставили в хаті ще одну стіну, тато її заштукатурили, і між двома стінами утворився простір — криївка, у якій можна було стоячи сховатись. Вхід був із чердаку й користувались нею в разі облави чи якоїсь небезпеки.[19]
До нас багато тоді приходило різних осіб. Приїздила зі Львова часом дівчина Гринька і тут із ним зустрічалась. Я її вдень через ксьондзів клин до лісу відпроваджувала. Але тоді ще тих трьох хлопців у нас не було. Бував у нас також Роман Шухевич. Його добре запам’ятала. Коли, тепер вже, виставили в церкві його портрет — я його відразу пізнала, і потекли сльози. Він дуже замітний. Сивоокий. Красивий. Сльози течуть, кажу до сусідки: “я його десь виділа” — і пригадала, що він був у нашій хаті”.