ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА, ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ Спогад
ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА,
ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ
Спогад
З 1943 р. і аж до своєї смерті Роман Шухевич очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом національно-визвольну боротьбу українців. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у передніх бойових лавах і героїчно загинув, як і десятки тисяч революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-більшовицьких поневолювачів.
Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, легендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.
Роман Шухевич із сином Юрієм
Роман Шухевич із сином Юрієм
Свій коротенький спогад обмежу подіями, про які досі нічого не сказано або сказано мало чи не зовсім так, як було насправді. Ім’я Романа Шухевича мені, як і тодішній молоді, було відоме ще з часу його діяльності у “Пласті”, серед студентства та з преси, у якій згадувалось його ім’я у зв’язку з політичними процесами у Львові. Серед української інтелігенції родина Шухевичів була знана здавна, а у 1920–30-х рр. дуже популярним стало ім’я Степана Шухевича — дядька Романа, автора спогадів про Українську Галицьку Армію (УГА), відомого оборонця членів УВО і ОУН на судових процесах. Др. Степан Шухевич також обороняв мене і мого брата Ілярія, звинувачених польським судом в організації саботажницьких акцій на Золочівщиніу 1934 р.
Особисто познайомився я з Романом Шухевичем восени 1939 р. у Кракові, в бюро полк. Романа Сушка на вул. Зеленій, де тоді знаходилась також неофіційна канцелярія Крайової ОУН. У той час за дорученням Проводу ОУН на Українських Землях організував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-совєтський кордон, приймав звіти від членів Організації, які прибували з України, й підтримував із ними зв’язок. Роман Шухевич був у 1939 р. референтом зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльності був дуже близький, то доцільно було об’єднатися в одній референтурі зв’язку. І я став його заступником.
Роман Шухевич. Фото 1944 р.
Роман Шухевич. Фото 1944 р.
З окупацією Західно-Українських Земель більшовиками всю систему зв’язку з Краєм треба було створювати заново. Зі старих зв’язків залишився діючим лише один пункт зв’язку у м. Гуменному для переправки підпільників через Словаччину на Закарпаття. Тепер ми вже спільно обдумували й налагоджували різні форми зв’язку з Україною вздовж усього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб. Це повинні були бути особливо вірні члени Організації, не розконспіровані, бойові й водночас обережні — одне слово, добрі конспіратори. Відносно швидко зв’язок зорганізовано, підібрано й вишколено потрібну кількість прекрасних кур’єрів, які неодноразово переходили кордони, переносили пошту й нелегальну літературу та перепроваджували підпільників.
У цій спільній праці особливо чітко проявлялись такі риси характеру Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення і, зокрема, вимога точного звіту про видатки з отриманих на організаційні цілі грошей. Не любив марнослів’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.
Недовго тривала наша спільна праця. Невдовзі він відійшов від справ зв’язку з Україною, передавши їх мені, а сам у 1940 р. очолив Провід ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях, або, як у той час звикли називати, Закерзонні, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина. Під його керівництвом на базі членів ОУН, які повиходили з тюрем та прибули із західних областей, окупованих більшовиками, за короткий період була створена міцна організаційна мережа на всіх цих землях. Треба мати на увазі, що національна свідомість корінного українського населення була тут невисока внаслідок тривалої антиукраїнської колонізаційної політики польського уряду. Німецька влада також вороже ставилась до національного відродження українського населення і не дозволяла створювати політичні партії та організації. Тому діяльність ОУН була нелегальною і проводилась під прикриттям різних культурно-освітніх або економічних товариств.
Створена у 1940–1941 рр. на цих землях мережа ОУН стала згодом базою для підготовки революційних кадрів для підпілля в Україні, а з настанням німецько-совєтської війни з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 5–6 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, із Західних Окраїнних Українських Земель, ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу рознеслися по всіх просторах нашої України.
У 1940 р. тактичні, стратегічні та персональні розбіжності всередині організації так загострилися, що призвели до її розколу на дві ОУН. Одна була під проводом Степана Бандери, друга — Андрія Мельника. Роман Шухевич добре усвідомлював весь трагізм цього розколу й робив усе від нього залежне, щоб цьому запобігти. Коли розкол настав, Шухевич хоч і приєднався до групи прихильників Бандери, активної участі у політично-організаційних суперечках не брав. Головну причину конфлікту вбачав в особі Мельника, у його політичній короткозорості, тупій впертості, нереволюційності. У розмові на цю тему одного разу він мені сказав: “Мав я довшу розмову з полковником Мельником, доповідав йому про політичне становище в Україні, про організаційні справи, висловлював про ці справи свої думки, проекти їх вирішень. Мельник увесь час уважно слухав, мовчав, і мені здавалось, що він розумна людина, справжній політичний лідер, вождь. Але коли він заговорив, я переконався, що марно тратив час: він нічого з моєї мови не зрозумів”.
Розкол Організації, боротьба між двома її частинами була одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Ці проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно були в центрі його уваги. Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення, долю побудови нашої держави вирішить тільки сильна українська армія. Іншим ділянкам революційної діяльності (ідеологія, пропаганда) він також надавав великого значення, але вважав їх другорядними чинниками, не головними. “Буде українська армія — буде Україна”, — часто нам говорив. І у цьому я був з ним цілком згідний. Бо лише тоді, коли будуть борці, готові за Українську державу воювати і її обороняти, буде вільно жити й процвітати українська нація.
З ініціативи Шухевича й за його інструкціями були створені під старшинські й старшинські (офіцерські) школи та курси, де всі члени Організації проходили обов’язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабних старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, у жодних арміях не практикована школа військової самопідготовки й самовдосконалення. Тут викладачі одночасно були слухачами, й навпаки, слухачі — викладачами. З предмету, хто його знав найкраще, той був викладачем, а з інших предметів — слухачем. Шухевич читав лекції і вів практичні заняття з теренознавства, зокрема орієнтації на місцевості вночі. Курсанти тут знайомились з історією воєн, окремих битв, з військовою стратегією і тактикою, з німецькими й совєтськими воєнними статутами, найцікавішими військовими відкриттями тощо.
Роман Шухевич у лавах ДУНу
Роман Шухевич у лавах ДУНу
Настрій курсантів був діловий і разом з тим дружній, інколи й веселий. Кожен старався якнайбільше навчитись, пізнати, засвоїти. Характерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищості над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому. Був такий, як усі, і в той же час трохи не такий. Виділявся своєю силою волі, сконцентрованістю думки та цілеспрямованою енергією. На вечорах, що їх курсанти інколи влаштовували, був дуже цікавим розповідачем. Любив згадувати про свої юнацькі пригоди. Спонукав інших розповідати про те, що у їх новому житті було найцікавіше чи найсмішніше. Коли було в хаті піаніно, він міг заграти на ньому якусь популярну народну чи стрілецьку пісню.
З пісенно-композиторського доробку Романа Шухевича варто згадати про улюблену маршову пісню Українського легіону “Марширують добровольці”. Слова й мелодію цієї пісні він склав спільно з Юрком Лопатинським у 1941 р., коли керував Українським легіоном. Розповів мені про це учасник цього легіону чотовий Мирослав Кальба, автор пісні Дружини Українських Націоналістів (ДУН).
Ось її текст:
Марширують добровольці,
Як колись ішли стрільці,
Сяють їх шоломи в сонці,
Грає усміх на лиці.
Хто живий, хто живий,
В ряд ставай, в ряд ставай,
Визволяти рідний край!
Вже не буде ворог лютий
Розпинати на хресті батьків.
Ні! Не влиє він отрути
В чисті душі юнаків.
Хто живий, хто живий,
В ряд ставай, в ряд ставай,
Визволяти рідний край!
З тодішніх друзів Шухевича найбільше виділявся його ровесник і шкільний товариш Юрко Лопатинський — “Калина”, який за характером був майже цілковитою протилежністю Романові. Душевно прекрасна людина, добродушна, бойова, але на все дивився він зі смішного боку. Часто навіть у найсерйознішому, трагічному умів знаходити комічне.
Саме він на початку 1945 р. прибув в Україну до Головного Командира УПА ген. “Тараса Чупринки” як кур’єр із поштою від Закордонного Представництва УГВР та членів ОУН, а в 1946 р. провів успішні переговори з польською підпільною організацією Армія Крайова (АК) у справі перемир’я.
З краківського періоду варто ще й згадати про те, що багато членів ОУН ретельно опановували шоферську справу. На одних таких курсах навчався і я з Романом Шухевичем, інколи в одній машині з інструктором виїздили за місто й там навчались управляти кермом автомашини. Тоді Роман Шухевич вже добре керував машиною і був з цього виразно вдоволений.
Йшов 1941 рік. Сумнівів щодо виникнення німецько-совєтської війни у нас майже не було. Військова підготовка членів Організації стала першою необхідністю. Тому Провід ОУН Бандери вступив у переговори з представником німецького Вищого командування Збройних сил (OKW) про військову підготовку членів та прихильників ОУН. Німецьке військове командування погодилось на вишкіл такої військової частини, батальйону або, як тоді його звали, легіону. Очолив легіон Роман Шухевич, який мав тоді чин сотника. Це була українська формація. Вояки присягали на вірність Україні й зобов’язувались воювати проти московсько-більшовицьких окупантів України за відновлення Української держави. У поході на схід легіон дійшов лише до Вінниці. Після того, як німецький уряд вороже поставився до Акта відновлення Української державності, проголошеного у Львові 30 червня 1941 р., та після арешту Провідника ОУН Степана Бандери, Голови Державного Правління Ярослава Стецька і провідних членів Організації, легіон відмовився від участі у війні спільно з німцями. Тому у серпні 1941 р. його знято з фронтової лінії, відправлено в глиб Німеччини і як військову частину розформовано. Щоб не потрапити до концтабору, члени легіону погодились підписати індивідуальні договори на однорічну службу у відділах боротьби з московсько-більшовицькими партизанами на території Білорусії.
На початку січня 1943 р. Роман Шухевич, щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли в підпілля і вступили в ряди УПА інші старшини легіону і майже всі підстаршини та вояки, що дуже зміцнило сили повстанських загонів УПА. З 1943 р. починається новий і найважливіший етап революційної діяльності Романа Шухевича, що увійде в історію як національно— визвольна боротьба під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича.
З переходом у підпілля Роман Шухевич відразу стає членом Проводу ОУН і активно включається у революційно-повстанську боротьбу. Становище визвольного руху у 1943 р. було надзвичайно складне. Усе ясніше ставало, що Німеччина війну програє, а на Україні відновиться московсько-більшовицька окупація. У зв’язку з цим необхідно було цілковито перебудувати дотеперішню діяльність ОУН, УПА та їхніх допоміжних служб, пристосувавши визвольну боротьбу до нових умов.
Волинь, листопад 1943 р.
Волинь, листопад 1943 р.
На той час ОУН поширила підпільну мережу на всі українські землі, в її рядах було вже багато осіб зі східних та південних областей України, вона зросла кількісно й якісно. Майже вся лісова смуга України, зокрема Полісся і Карпати, були опановані повстанськими загонами УПА й творили своєрідні повстанські республіки. Однією з ключових проблем повстанської боротьби була справа переведення багатотисячних відділів УПА в тили совєтської армії, для чого необхідно було пробратися через два фронти: німецький та совєтський. Частину кадрів потрібно було відправити в країни Західної Європи для пропаганди й поширення інформації про нашу боротьбу. Було ще й багато інших проблем, які вимагали негайних рішень. Збирати усіх членів Проводу для нарад було важко у зв’язку з фронтовими діями та вимогами конспірації.
Також назріла потреба замінити тимчасове становище виконуючого обов’язки Провідника ОУН відповідним постійним керівництвом. Усе це зумовило те, що весною 1943 р. на розширеній нараді Проводу ОУН посаду Провідника ОУН замінено тричленним Бюро Проводу ОУН у складі Миколи Лебедя, Романа Шухевича і Дмитра Маївського. Після відмови М. Лебедя входити до складу членів Бюро на його місце було обрано Зеновія Матлу. Таку форму керівництва згодом узаконив III Надзвичайний великий збір ОУН, що відбувся у серпні 1943 р. На ньому Головою Бюро Проводу одноголосно обрано Романа Шухевича, а членами — Дмитра Маївського і Ростислава Волошина.
Роман Шухевич (перший зліва) на Конференції поневолених народів, с. Будераж Рівненської обл., листопад 1943 р.
Роман Шухевич (перший зліва) на Конференції поневолених народів, с. Будераж Рівненської обл., листопад 1943 р.
Роман Шухевич справді-таки був єдиною особою, хто міг це відповідальне становище зайняти. У нього були і ясність думки, і тверда віра у визвольну справу, і рішучість у діях і, врешті, моральна чесність та правдивість у словах і ділах — прикмети, які завжди характеризують справжніх лідерів-провідників. Саме таким і був Роман Шухевич. Тому зрозумілим і цілком закономірним було те, що у липні 1944 р. його було обрано Головою Генерального Секретаріату УГВР та призначено Головним Командиром УПА.
Проводові ОУН були тоді підзвітні чотири проводи земель: Західно-Українських (ЗУЗ) — очолював Роман Кравчук, Північно-Західних (ПЗУЗ) — Дмитро Клячківський, Південно-Східних (ПдСУЗ) — Василь Кук та Західно-Окраїнних Земель (Закерзоння) — Ярослав Старух. Усі провідники Земель входили до складу Проводу ОУН, були його членами. У відповідності до організаційної структури ОУН була створена структура УПА. УПА — Захід — командир полку Василь Сидор — “Шелест”, УПА — Північ — командир полку Дмитро Клячківський — “Клим Савур”, УПА — Південь — командир полку Василь Кук — “Коваль”; відділи УПА на Закерзонні очолював сотник Мирослав Онишкевич — “Орест”. Найвищим керівним органом національно-визвольної боротьби з липня 1944 р. була Українська Визвольна Рада (УГВР), очолена Президентом Кирилом Осьмаком. УГВР об’єднувала всі діючі тоді партії, політичні організації та окремих політичних діячів.
Великою заслугою Романа Шухевича був особистий вклад у справу консолідації усіх національно-визвольних сил у боротьбі проти московсько-більшовицьких поневолювачів України та поширення цієї боротьби поза межі нашого краю.
Результатом цих зусиль було скликання з ініціативи ОУН і УПА у листопаді 1943 р. Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, у якій взяло участь 39 делегатів від 13 народів.
Роман Шухевич з охоронцем
Роман Шухевич з охоронцем
Воєнні фронти все далі й далі відкочувались на захід. У жовтні 1944 р. вся територія України була окупована московською армією. Відділи УПА, вміло маневруючи, зуміли без великих втрат пробитися крізь фронти і відновити свою бойову діяльність. Влада окупантів у той час обмежувалась переважно великими містами, де квартирували більші військові гарнізони. Спроби розгромити повстанські з’єднання за допомогою совєтських фронтових частин успіхом не увінчались. Уся територія ЗУЗ, ПЗУЗ та прилеглих до них східних областей контролювалася УПА, і панували тут її закони.
У травні 1945 р. Друга світова війна закінчилась, але не для українського народу. На Україні війна тривала далі ще протягом десяти років.
На придушення визвольних змагань українського народу московські поневолювачі кинули всю міць свого колосального карально-терористичного апарату. У цій війні проти України їм активно допомагали ще й їхні лакеї-сателіти: польські, мадярські, чеські. Західні ж демократи преспокійно споглядали, як на їхніх очах відбувалося нищення українського народу, й мовчали, вдаючи, що не бачать. І лише після того, як окремі рейдуючі відділи УПА пробились у 1947 р. з боями на Захід, тоді щойно заговорили, та й то дуже несміливо, що на Україні ведеться боротьба проти московських поневолювачів, що УПА не фікція, що вона таки існує і бореться за незалежність Української держави.
Ставлення західних держав до української визвольної боротьби було тоді нейтральне або виразно неприхильне. Це й зрозуміло: вони в союзі з Совєтською Росією воювали проти Німеччини, перемогли й спільно встановлювали порядки у світі. У їхніх планах місця для незалежної Української держави не було. Розраховувати на їхню допомогу, хоча б політичну чи моральну, не було найменших підстав. Уся надія була тільки на власні сили свого народу. Керувати визвольною боротьбою у таких несприятливих міжнародних обставинах було надвичайно важко. Від керівництва вимагалась надлюдська напруга сили волі та прямо-таки фанатична віра в необхідність боротьби й неминучість великих жертв. І така віра й воля були і у Романа Шухевича, і в членів Проводу ОУН, і в командирів УПА, і в усіх революціонерів та повстанців. Лише цим можна пояснити таку тривалу боротьбу і такий масовий героїзм українського народу.
Писати про діяльність Романа Шухевича у тих роках — це писати історію визвольної боротьби того часу. Тому обмежусь лише коротенькою розповіддю про окремі фрагменти з тогочасної його підпільного життя.
Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, усі його структури: ОУН, УПА, Секретаріат УГВР Бюро Проводу в Україні після трагічної загибелі двох його членів — Ростислава Волошина у серпні 1944 р. та Дмитра Маївського в грудні 1945 р. — не відновлено. Не було в цьому необхідності, бо всіма важливими справами займався Провід ОУН. Лише навесні 1947 р. на пропозицію Романа Шухевича мене обрано його заступником. З метою оперативного вирішення організаційних питань ми домовилися, що він буде безпосередньо керувати справами Західних Країв (Карпатський, Львівський і Закерзоння), а я — Східних країв (ПЗУЗ, Поділля, східні області). Провід ОУН кожного року регулярно проводив свої наради. Після докладного й всебічного аналізу внутрішньо-організаційних справ, міжнародного політичного становища й політичної ситуації в Україні та в Совєтському Союзі складались відповідні інструкції для усіх структур визвольного руху.
Роман Шухевич як Провідник ОУН і Командир ніколи не нав’язував своїх думок іншим, уважно вислуховував членів Проводу, і після обговорення приймались узгоджені постанови й рішення. Інструкції завжди ясно вказували основну мету, але не обмежували творчої ініціативи під час їх виконання. Крім особистих зустрічей із членами Проводу ОУН та командирами УПА, Роман Шухевич підтримував з ними зв’язок також через підпільну пошту. За весь час його керівництва діяльність Проводу була дуже плідна, всі члени Проводу злагоджено між собою співпрацювали, і жодних конфліктних ситуацій між ними не виникало.
Життя Романа Шухевича було таке ж, як і в усіх революціонерів-підпільників. Зі всіх боків чекала на них смерть, і постійно треба було бути готовим до бою. Його бойова охорона, в залежності від потреб безпеки, нараховувала від 5 до 20 осіб, включаючи зв’язкових та кур’єрів. На постої в лісі у вільний час любив грати в шахи. Шахіст був добрий, і рідко вдавалось мені виграти в нього партію. Кожну свою перемогу супроводжував висловом Франка: “Жеб так гордо не ревів”.
Любив розповідати цікаві історії й слухати розповіді інших. Не палив, але запальничку завжди мав із собою, щоб у потребі засвітити та прочитати в темряві “грипс” (підпільну записку). Любив співати, жартувати, задавати стрільцям дитячі загадки. Одне слово, в його товаристві всі почували себе вільно, приязно. Був глибоко віруючий, але цього не демонстрував і толерантно ставився до всіх українських вірувань і церков, а також до невіруючих. На шиї носив християнський медальйон і ніколи з ним не розлучався. Глибоко переживав за долю своєї родини, за сина Юрка, дочку Марусю, за дружину Наталку.
Роман Шухевич та Зiновiй Тершаковець, провідник Львівського краю ОУН
Роман Шухевич та Зіновій Тершаковець, провідник Львівського краю ОУН
Щоб бути в курсі світової політики, регулярно прослуховував закордонні радіопередачі. Добре володів німецькою мовою, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Постійно поглиблював свої знання, зокрема уважно прочитував марксистську літературу.
Притаманна йому була дуже важлива риса характеру, що свідчить про нього як про справжнього провідника-командира. Це його вміння працювати з кадрами: не просто ними керувати, а так робити, щоб підлеглі самі хотіли виконувати доручення, щоб наказ провідника-командира ставав їхнім особистим бажанням. Такий командир в силу своїх природних здібностей створює особливу духовну атмосферу дружби і єднання з підлеглими.
Саме таким і був Роман Шухевич. Наведу один конкретний приклад, що його я записав зі слів ветерана ОУН із с. Носова Підгаєцького повіту, подруги Філі Бзової (померла 2004 р. в м. Торонто в Канаді).
“Це було весною 1945 року, ще до закінчення війни. Я знаходилась тоді зі своїм чоловіком Петром Федорівим (із с. Кривого Бережанського повіту) в лісі на околиці с. Бишки. Одного разу зв’язковий повідомив мене, що зі мною хоче говорити Провідник. Це був Роман Шухевич. Після бесіди про моє теперішнє підпільне життя він у дуже ввічливій формі спитав, як я поставлюся до того, щоб вислати на Закерзоння для допомоги Ярославу Старухові (був Провідником ОУН на Закерзонні), Петра Федорова — “Дальнича”. І лише після того, як я сама погодилась піти разом з ним у терени, він окремо покликав до себе Петра й за його згодою дав наказ на призначення референтом Служби безпеки в Проводі ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях. Саме ця атмосфера батьківського ставлення командира до підлеглих була найсильнішою єднальною духовною силою усього національно-визвольного руху 1940–1950-х рр.
Була в нього ще одна риса. Строго дотримувався у всьому військової дисципліни, не терпів розхлябаності. Вимагав порядку й акуратності від інших. Декому такий стиль життя не подобався, і називали це “капральщиною”. А в підпіллі така “капральщина” була просто необхідна, вона створювала лад у всіх справах.
Національно-визвольна боротьба 1940–1950-х рр. увійшла в історію українського народу як величний, героїчний подвиг. У цій боротьбі загинули сотні тисяч найкращих, найвірніших синів і дочок України. На традиціях цієї боротьби виросло нове покоління борців-шістдесятників, а нині відроджується незалежна Українська держава. Велика заслуга в цьому славної пам’яті генерал-хорунжого Романа Шухевича. Вічна слава Героям, які віддали життя своє за волю і державну незалежність України.