Переслідуваний емігрант і головний провідник ОУН

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Переслідуваний емігрант і головний провідник ОУН

Відкинувши пропозиції німецької влади про співпрацю, Бандера опинився в ситуації бездіяльності. За межами України, без усякої надії повернутися туди, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, у великій скруті. Але найгіршим було те, що в деяких принципових питаннях погляди його колишніх однодумців, соратників і побратимів раптово – звичайно, це відбувалося поволі, але виявилося відразу, – діаметрально розійшлися. Про життя Бандери в цей час відомо мало, і тому важко визначити, де правда, а де вигадка. Але на підставі наявних даних умовно його життя в цей період можна поділити на три частини.

Перша – політична діяльність, яка, хоча й була через певні умови нелегальною, все ж таки відоміша, попри цілковиту суперечність відомостей. Наступна – його особисте життя, яке теж мало бути законспірованим. І, нарешті, третя – це маловідома і повита таємницею історія замахів на нього.

Відомо, що Степан Бандера, відхиливши всі пропозиції й обіцянки нацистів, таки продовжував тісно з ними співпрацювати. Нібито у складі 202-ї команди абверу в Кракові він працював над підготовкою диверсійних загонів ОУН. Безглуздість цього твердження очевидна, хоча це й досі треба доводити, бо і тепер багато хто відстоює цю версію. Таким людям можна вказати на декілька невідповідностей: по-перше, ніякі диверсійні групи ОУН не проходили підготовку в нацистів під кінець війни; по-друге, абвер як такий на той час фактично припинив своє існування після того, як його шеф, адмірал Канаріс, виявився замішаним у змові проти Гітлера, що закінчилася невдалим замахом. Нарешті, відмовившись співпрацювати з гітлерівцями, чи міг Бандера увійти до хоч якихось нацистських структур? Простіше припустити, що німці, випустивши його на волю, продовжували тримати його під наглядом. Доводиться визнати історичну несумлінність тих авторів, які стверджували, що Бандера активно працював на абвер. Це був один із міфів, створених радянською пропагандою.

Ось ще один приклад, дещо іншого роду. Нібито літом 1945 року Степан Бандера видав секретний указ, у якому, зокрема, мовилося про необхідність «негайно і максимально таємно… вищезазначені елементи ОУН і УПА (тих, хто може здатися владі) ліквідувати двома способами: а) направляти великі і незначні загони УПА на бій із більшовиками і створювати ситуації, щоб їх знищували Ради на постах і засідках». По-перше, хотілося б запитати автора (авторів?) цієї інсинуації: звідки їм стало відомо про секретні укази керівника ОУН? По-друге, в той момент Степан Бандера був не в тому становищі, щоб давати подібні розпорядження: як такої влади у нього тоді не було. І нарешті, по-третє: попри деякі не кращі риси своєї вдачі, Бандера просто по-людськи не міг видавати таких указів. Знову доводиться говорити про «бандерівський міф», тільки в цьому випадку міф, створений не пропагандою, а радше заснований на провокації органів внутрішніх справ, що випускали і поширювали подібні опуси. Ось уже кому це було вигідно, так тільки тим, щоб дискредитувати не тільки самого Бандеру, але і весь рух УПА як в очах простих обивателів, так і самих воїнів.

Хотілося б навести ще одну «чудову» розповідь. Нібито взимку 1944/45 року внаслідок стрімкого наступу радянської армії Бандера раптово з’явився на звільнених територіях у Кракові, звідки його за особистою вказівкою Гітлера виводив знаменитий диверсант Третього рейху Отто Скорцені. Цей агент екстра-класу, як відомо, працював тільки з дуже важливими для фашистів персонами (наприклад, викрав Муссоліні). Коментарі, як то кажуть, зайві.

Ще сидячи в концтаборі, Бандера жваво цікавився подіями, що відбувалися в Україні. Один із його прибічників, Євген Стахів, підтримував тісні стосунки з дружиною Степана, Ярославою Опарівськой, передаючи через неї всі новини. От як він згадував про цей період ув’язнення Степана Бандери: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрассе, 8 – це була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав… Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрассе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і розмовляти – тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив. «Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете». Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо…»

Я далі з нею сперечаюся, і тут – дзвінок. Вона відчиняє двері – на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» – «Мій брат у криміналі, – кажу, – я приїхав до Берліна його відвідати». – «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь». Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельські говоритиме. Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…»

Я скоро вбираюся і чимдуж спішу до головної квартири гестапо, де шефом був Гіммлер. І там сиділи мій брат і Бандера. Треба було пройти гострий контроль. Гестапівці, що стояли на дверях, докладно записували хвилину, коли ти увійшов, і куди йдеш. Спочатку я пройшов до Шарфа (його, до речі, весною 1943 року у Львові застрелив Маївський), потім мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не знав, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались українською, і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові».

Що ж до подій безпосередньо після звільнення, то про них також є свідчення, цього разу жінки, активістки національного руху Галини Петренко. До речі, її спогади досить цікаво характеризують Степана Бандеру не стільки як політичного діяча, а просто як людину, чоловіка і батька.

«Мої зустрічі припали на час, коли він вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, – згадувала Петренко. – Поразка Німеччини була очевидна, але що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з «Великої України», яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.

Я в той час була молодою вдовою його приятеля Івана Климова-Легенди, і тому крім довір’я до мене долучався ще і певний нюанс респекту (поваги). Мій батько також був одним із засновників УГВР (Української головної визвольної ради. – Авт.), і Бандера мав змогу багато говорити з ним.

…Наше знайомство відбулось у Відні якраз у помешканні мого батька, де на той час жила родина Миколи Лебедя (Ода – дружина, її мама і маленька Зоряна). Я жила окремо, але кожного дня була з ними, щоб подбати про їх побут. Вони тоді також щойно були звільнені з концтабору.

Як звичайно Відень щоденно бомбардували літаки аліянтів (союзників), всі йшли до сховища, а я залишалась, щоб зварити якийсь «кандьор», як буде змога. І коли одного разу Ода попросила додаткову тарілку для гостя, який зайшов, я, трохи невдоволена, віддала свою «порцію», бо більше не було. Щойно тоді, сміючись, Ода заставила мене придивитися до незнайомого гостя. Впізнавши з фотографії Степана Бандеру, я була майже щаслива, що трапилася нагода його погодувати.

Після того майже кожен день він появлявся у нас. Часом також не йшов у сховище, і під бомбовий град, який падав дуже близько, ми пильнували ринку на «буржуйці», щоб не розіллялась дорогоцінна страва. Як втихали бомби і можна було ходити по місту, я намагалась показати йому все, що мене цікавило в тому чарівному місті. Часом до нас долучався і Яро слав Стецько. «Велика політика» не була темою наших розмов, але без того не можна було обійтися, щоб за асоціацією не торкатися багатьох її сторін.

Той віденський період пролетів дуже швидко. Ми з батьком і невеличкою групою людей, серед яких була і нинішня Слава Стецько, виїхали на південь Баварії. Їхали за фальшивими «марш-бефелями»[12], які приніс Степан Бандера. Він же приніс і батькову валізку і посадив нас у поїзд, а сам вернувся до своєї родини – дружини і доні, які жили під Віднем. По всяких перипетіях ми з батьком опинилися в Аузбурзі, а Бандера осів у Мюнхені. Віддаль не далека, а нитка приязні увірвалась. Повоєнний час вимагав пристосування до нових умов. У Бандери прийшло багато нових справ, які вимагали рішень з проекцією на майбутнє, і він з головою віддався їм. Ще зустрілись на панахиді по Легенді, але то не був час на розмови.

Не мала нагоди зустріти і його дружину, хоч він часто у Відні говорив про неї з турботою, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги. Думаю, це було гарне подружнє життя, але для п. Наталки нелегке. Але тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас «матеріального багажу», і те, що ми були бідні, як костельні миші, нас не турбувало».

Повертаючись безпосередньо до суспільно-політичного боку життя Степана Бандери, перше, що треба з’ясувати, – який пост посідав він тоді.

На момент свого арешту німцями він був головою Проводу ОУН, яка називала себе «революційною» або, інакше, «під стягом Бандери». Як уже неодноразово наголошувалося, після арешту Степана Бандери обов’язки голови взяв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і був виконувачем обов’язків провідника. На ІІІ Великому надзвичайному зборі ОУН у 1943 році було вирішено відмовитися від посади провідника і одночасно було створено Бюро Проводу з трьох людей: Роман Шухевич, Ростислав Волошин і Дмитро Маївський. Але і Волошин, і Маївський загинули, знову залишився один – Роман Шухевич.

Мирослав Прокоп, один із засновників Української головної визвольної ради, стверджує, що Роман Шухевич був і залишався головою Проводу аж до своєї загибелі. Інший відомий націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Заксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М. Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». Треба сказати, що в цьому уривку сила нісенітниць. Починаючи з того, що вже сам вираз «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. Ба більше, Микола Лебедь прибув на Захід зовсім не для звітування перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом із Зеноном Матлою і Дариною Ребет для того, щоб проінформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.

Палкі прихильники Степана Бандери вважали й іноді продовжують вважати, що в 1940 році на Краківському зборі він був обраний довічним провідником ОУН. Але, судячи з усього, Бандера сам хотів отримати підтвердження своїх повноважень і прагнув для цього зібрати IV Великий збір ОУН, проте цей намір залишився нездійсненим, тому що на нього не могли прибути делегати з України. Замість збору взимку 1946 року в Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій були створені Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Бандери, стверджувати, що в післявоєнні роки він уже не був головою Проводу всієї ОУН(р), а лише ЗЧ ОУН. Проте вибори 1946 року утвердила конференція ЗЧ ОУН в 1947 році, на якій Степан Бандера знов став головою Проводу всієї ОУН. Ще раніше, в лютому 1945 року, на конференції ОУН на українських землях був обраний новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Таким чином Степан Бандера знову став керівником ОУН(р), а Роман Шухевич виявився його заступником і головою Проводу в Україні. Тоді ж було вирішено, що у зв’язку з московсько-більшовицькою окупацією України і несприятливим міжнародним становищем провідник ОУН повинен постійно перебувати за кордоном.

Бандера, ім’ям якого було названо національно-визвольний рух проти окупації України, був небезпечний для Москви. Потужна ідеологічна і каральна машина була пущена в хід. У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, поет Микола Бажан зажадав від західних держав видачі багатьох українських політиків у вигнанні і, передусім, Степана Бандери.

Історія має властивість повторюватися, і не враховувати цього чинника в характеристиці післявоєнної діяльності Бандери неможливо. Так, наприклад, у 1940 році Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи в еміграції, він не орієнтується в ситуації в Краю, тепер же Дарина і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, що мали можливість ознайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, висунули таке ж обвинувачення самому Бандері. І справді, коли в 1920—1930 роках члени ОУН вели в Галичині й на Волині боротьбу за незалежність України, вони мало замислювалися над тим, якою саме має бути Україна. З’ясувалося, що населення так званих Центральних і Східних Українських Земель[13] відразу починало ставити питання щодо політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму великого значення надавала християнській релігії, тому, можливо, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли з родин священиків. А людність східних областей до релігії ставилася з більшою байдужістю, тому що Російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА знаходилися окремі підрозділи, що цілком складалися з татар, азербайджанців, калмиків і представників інших народів.

Не вдаючись до глибинної суті розбіжностей і суперечок між Степаном Бандерою і представниками УГВР, необхідно відзначити тільки, що прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від «чистоти» ідей українського націоналізму, а ті, натомість, стверджували, що їхні супротивники не бажають бачити життєвих реалій і дотримуються переважно догм.

Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди – в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, – це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно». Можливо, що річ навіть і не в особистих амбіціях Степана Бандери, а в його фанатичній вірі в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності й небажанні їх переглядати. Це, звичайно ж, чисто психологічна риса вдачі. І далеко не завжди можна визначити, позитивна вона чи негативна. Та варто відзначити, що людина, яка прагне повести маси за собою, сама має дуже вірити в свою ідею.

Не можна не погодитися з Балеєм у тому, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації. На підтвердження цього він розповідає таку історію. У таборі для переміщених осіб у Равенсбурзі Петро Балей мешкав в одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колишнім лейтенантом Червоної Армії, а на той час майором УПА, який зі своїм загоном пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. «Як могло статися, – розповідав Балею Миколаєнко, – що людина, ім’я якої стало прапором визвольної боротьби останніх років, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі?»

Хай там як, але стверджувати, що Степан Бандера зовсім не змінював своїх поглядів, усе ж таки не можна. Наприклад, відразу після створення ОУН він різко відмежувався від усіх легальних українських політичних партій, які діяли на той час у Польщі.

Відмежувався не з конспіративних мотивів, а принципово. Проте, коли в червні 1941 року у Львові Ярослав Стецько за вказівкою Бандери створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в ньому були запрошені люди різних політичних поглядів (за винятком, звичайно, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий – міністра сільського господарства, безпартійний Олексій Гай-Головко (між іншим, уродженець радянської України) став міністром інформації й пропаганди. Подібне ж відбулося, коли в 1944 році створювалася УГВР, яку очолив Кирило Осьмак – безпартійний, родом із Придніпров’я. До УГВР увійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк із Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму і якого деякі націоналісти вважали зрадником.

У післявоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих українських націоналістів було б нерозсудливо, і в 1946 році за його ініціативою створюється Антибільшовицький блок народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери, – Ярослав Стецько.

У цьому місці хотілося б знову звернутися до роботи радянської пропаганди, і не тільки її. У Радянському Союзі коли-неколи виходили у великій кількості «історичні» і публіцистичні праці про «українських буржуазних націоналістів». Безумовно, матеріал подавався в дуже перекрученому вигляді, але «замовкнути бандерівців» (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) було неможливо. При цьому автори публікацій воліли не вказувати ніяких цифр: скільки членів було в ОУН, скільки в УПА, скільки після війни опинилось на Заході. А найбільшою державною таємницею були цифри репресованих у Радянському Союзі за звинуваченням в антирадянській діяльності. Розголошувати ці цифри не можна було в жодному разі, інакше стало б зрозуміло, що це була не купка зрадників і незначна кількість обдурених ними «несвідомих», а якщо і не всенародний, то все ж таки досить масовий рух опору. Навіть імена провідників називалися рідко, найчастіше просто невелика жменька прізвищ, що переходили з книги в книгу: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох – ото й усе.

28—31 серпня 1948 року в Міттенвальді відбулася Надзвичайна конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники прийшли до єдиної думки тільки в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. У джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головного командира УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), у яких Степан Бандера називався провідником всієї ОУН, але самі ці листи чомусь не цитувалися.

Для того щоб остаточно прояснити ситуацію, було вирішено послати від Бандери до України начальника Служби безпеки Мирона Матвієйка, а від «опозиції» Василя Охримовича, щоб за допомогою особистих контактів остаточно з’ясувати, хто кого підтримує. Це рішення було великою помилкою. Деякі автори пишуть, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою заманити в Україну самого Степана Бандеру (за аналогією до справи Бориса Савинкова в 1924 році). Адже не слід забувати, що у Москви в Лондоні був свій агент, Кім Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав до Москви найсекретніші дані. Між іншим, неодноразово висловлювалися припущення про співпрацю Степана Бандери з британськими спецслужбами. Так от, коли Мирон Матвієйко, доставлений на англійському літаку в заздалегідь обумовлений, як він гадав, із командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв’язкові», відвели в «криївку», нагодували і… прокинувся він уже у в’язниці МДБ.

Трохи інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але за збігом обставин десантування відбулося в інший час і в іншому місці, так що йому вдалося зв’язатися з підпіллям УПА; арештований він був тільки в 1953 році.

Що ж до головного героя цієї книги, то життя Степана Бандери у той час в усьому було нелегке. Невлаштований або погано влаштований побут (про це трохи пізніше), щоправда, у нього була власна машина, синій «опель-капітан», за якою його вистежив майбутній убивця, уже немолодий вік, підірване здоров’я, адже таке бурхливе життя, як у нього, не сприяє спокійному, здоровому існуванню (можна сказати, що він був уже старий). Свою роль відіграла й важка політична атмосфера, в якій йому доводилося діяти, адже колись розколена ним самим ОУН розпалася ще двічі: спочатку в 1946 році відкололася ОУН за кордоном, потім у 1954 році виникла ОУН так званої «двійки», оскільки її очолювали двоє – Зенон Матла і Лев Ребет. І, нарешті, було важко просто по-людськи. Хай би як ти був переконаний, що твоя правда, хай би як ставив політичні справи над особисті, але навряд чи можна байдуже сприймати те, що твої друзі, з якими тебе зв’язували десятки років підпільної боротьби, в’язниці, суди, загроза смерті, тепер кидають тебе.

Утомившись відбиватися від нападок опозиціонерів, що звинувачували його в диктаторських замашках, а керовану ним ОУН у неокомунізмі (лунали й такі звинувачення), Степан Бандера вирішив подати у відставку і поїхати в Україну. Проте відставка прийнята не була. Конференції ОУН у 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обрали Бандеру на голову керівництва.

У працях, написаних уже після загибелі Степана Бандери його послідовниками, висловлюється низка звинувачень на адресу «двійки», причому не раз у дуже гострій формі. Наприклад, наводиться епізод, коли в 1956 році до Мюнхена прибув зв’язковий нібито з України і зупинився в одного з членів ОУН-«двійки» Богдана Підгайного. За деякий час зв’язковий несподівано зник. Анонімний автор пише: «Підгайний мав усі підстави підозрювати, що згаданий зв’язковий, який мав псевдонім Скоб, міг бути агентом КДБ і повернувся до своїх наказодавців. Одначе Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що Скоба могли вбити, а про все це повинен знати Степан Попель, що мешкав у Мюнхені на вулиці Розенбуш, 6. Тільки небагатьом членам ОУН було відомо, що за цією адресою жив Степан Бандера».

Тепер уже можна майже певно стверджувати, що Скоб був агентом КДБ: саме такий псевдонім був в агента, що видав КДБ провідника ОУН на Північно-західних українських землях Василя Галасу. Про якогось Скоба, що завдав багато шкоди в Закерзонні[14], пише видатний діяч УПА, а нині історик, що проживає в Польщі, Зиновій Місило. Та й не було вже в 1956 році в Україні такого підпілля, яке було б здатне послати зв’язкового за кордон. Але за кордоном цього якраз і не знали. І цей Скоб, який зупинився в Підгайного, не міг не розуміти, що таке його раптове зникнення викличе різні підозри. Чи не розумніше йому було б зробити вигляд, що він повертається в Україну, і взяти з собою яку-небудь пошту? І немає нічого дивного, що Богдан Підгайний відразу подумав, що з його гостем трапилося якесь нещастя. Але те, що він запідозрив у цьому Бандеру, говорить про серйозні розбіжності в українському націоналістичному русі. Більше того, це нагадує про те, як звинувачували один одного «бандерівці» й «мельниківці» перед війною і на початку її. Що ж, є час розкидати каміння і час їх збирати. Бандера першим ініціював процес взаємних звинувачень, і треба було сподіватись, що подібне трапиться і з ним самим.

Звичайно, історія ОУН ще чекає своїх дослідників. Історики вивчатимуть факти, систематизуватимуть їх, з’ясовуватимуть зв’язки між ними. Політологи і філософи вивчатимуть ідеологію українського націоналізму, її еволюцію, сутність суперечок між Бандерою й Мельником, Бандерою й Ребетом і так далі. Для історичних белетристів тут відкривається широке поле дослідження людських характерів, доль, стосунків, зразків високого героїзму, наївної довірливості, розбіжностей у поглядах, боягузтва, зради, підступності…

В останній період свого життя Степану Бандері доводилося часто переховуватися, жити на нелегальному становищі. Багато казали про те, що він тісно співпрацював із британськими спецслужбами за принципом «ворог мого ворога – мій друг» і навіть нібито готував шпигунів для засилання в СРСР, і підшукував відповідних людей з-поміж колишніх в’язнів концтаборів. Своїх вихованців перед кожним вильотом Бандера напучував особисто. Проте практично всі агенти Бандери провалилися. Але попри це йому вдалося серйозно зміцнити свою владу в ОУН і розгорнути масовий терор проти тих, кого він вважав ворогами України.

Облишмо голослівні твердження про зміцнення влади. Як уже мовилося, Бандері насилу вдавалося відстоювати свою точку зору і далеко не завжди це виходило. Що ж до роботи на британську розвідку, то і тут є, як то кажуть, невелика неув’язочка. У той час, коли Степан Бандера нібито готував диверсантів і шпигунів, роз’їжджаючи по таборах для інтернованих осіб, за ним самим у 1946—1947 роках полювала американська військова поліція в американській окупаційній зоні Німеччини. Цим і пояснюється його становище нелегального емігранта. Як буде видно далі, це було справді так.

Поки переважно йшлося про Степана Бандеру як про людину, що відіграла велику роль у розвитку українського націоналістичного руху. І мало мовилося про нього як про звичайну людину, зразкового сім’янина й люблячого батька. Прийшов час показати його і з цього боку, адже інакше розповідь про нього буде дуже однобічною.

І краще всього про цей бік його життя розповість його дочка, Наталя. Вона це зробила під час суду над Богданом Сташинським, убивцею її батька. І хоча хронологічно її розповідь мала б розташовуватися майже в кінці книги, але саме цей виступ дасть читачам можливість побачити, як жив у післявоєнні роки і сам Бандера, і його родина.

Виступ Наталі Бандери

15 жовтня 1962 року

«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенату подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, то він під час своєї діяльності в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

<…>

Після ув’язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 року приїхала зі мною (тримісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 року були Берлін, Інсбрук, Зесфельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнберґа.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 році нас було вже троє дітей) жила стиснено в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінґ і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948—1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальда. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950—1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканців села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, у віці п’яти й чотирьох років, уже навчилися читати й писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 році ми переїхали до Мюнхена, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 року, ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: «Якщо мене хочуть прибрати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною». Він їздив своїм авто до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив. <.>»