Процес. Посмертна слава

Процес. Посмертна слава

Історія життя і смерті Степана Бандери не закінчилася похороном на кладовищі «Вальдфрідгоф». Абсолютно несподівано вона дістала продовження, яке, без перебільшення, можна сказати, вразило світову громадськість.

12 серпня 1961 року до приміщення американської поліції в Західному Берліні зайшли молоді чоловік і жінка.

Чоловік сказав, що може зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службовці, перевершило всі їхні очікування. Молодик сказав, що його звуть Богдан Сташинський, що він і його дружина Інга Поль, німкеня з походження, щойно втекли зі Східної Німеччини. У цьому, загалом, не було теж нічого незвичайного, адже тоді втечі зі східного сектора Берліна, ще не обнесеного сумнозвісним муром, не були чимось незвичайним. Сенсаційними і навіть просто неймовірними були подальші свідчення Сташинського. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він убив у Мюнхені в 1957 році Лева Ребета, а в 1959 році – Степана Бандеру.

Напевно, спочатку Сташинський цілком міг справити враження божевільного. Психіатрам відомі такі хворі, які приписують собі різні злочини і при цьому самі твердо бувають переконані, що вони ці злочини вчинили. А другою думкою було, що це радянська провокація, причому провокація дуже хитра, і щоб її розгадати, ще треба потрудитися. Ймовірно, що службовець, вислухавши Сташинського, доповів своєму начальникові, той своєму і далі по ланцюжку до самого верху. Міркуючи логічно, вони, напевно, виснували таке: найголовніше – зберігати сувору таємницю, щоб про це не довідались усюдисущі журналісти. Адже в разі провокації це дало б знати Москві, що хоч би перша частина її (суть якої залишалася поки що нерозгаданою) пройшла успішно.

Потім почалося слідство, що тривало понад рік. Проходило воно, треба сказати, досить дивно. Зазвичай підозрюваний відкидає всі звинувачення, і слідчі органи вимушені розшукувати свідків і речові докази злочину. Але в даному разі все було навпаки: Богдан Сташинський розповідав про свої злочини, а слідчі ставили під сумнів їх і намагалися знайти докази того, що він говорить правду. Наприклад, він повідомляв, якого числа, під яким прізвищем і в якому літаку летів або в якому готелі жив, а слідчі органи перевіряли списки пасажирів літаків і реєстраційні журнали готелів. Можна припустити, що спецслужби й інших країн також були задіяні в цьому слідстві і через своїх агентів в СРСР перевіряли правдивість свідчень Сташинського. Хай там як, коли 8 жовтня 1962 року в Карлсруе почався судовий процес проти Богдана Сташинського, у правосуддя були всі докази того, що підсудний говорить «правду, тільки правду і нічого, крім правди».

Безумовно, інтерес засобів масової інформації був величезним, але допуск на суд отримали далеко не всі, зал просто не вміщав усіх охочих. Багато було найближчих друзів Лева Ребета й Степана Бандери по боротьбі. Запускали до залу суду за перепустками, які перевірялися двічі: при вході до будівлі суду і до залу.

19 жовтня 1962 року був оголошений вирок: вісім років суворого тюремного ув’язнення. Треба сказати, що сприйнятий він був дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до вбивці двох людей. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі слід було б виправдати, тому що він був усього лише знаряддям злочину, а справжні вбивці сидять у Москві. Пропонувалося навіть видати Сташинському документи на ім’я, яке він сам собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, на його вибір. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Він відбув строк і разом із дружиною виїхав із Німеччини, але в яку країну і під яким прізвищем – про це вже, напевно, ніхто ніколи не дізнається. Звичайно, в Сташинського не було анінайменшого бажання продовжувати афішувати свою особу, адже і йому напевно була уготована доля його жертв.

Безумовно, цікава реакція Москви на те, що все відбувалося. Коли в Кремлі дізналися про втечу Сташинського, зчинився страшенний переполох. Своїх місць позбулося багато начальників, від «малого до великого», включаючи і голову КДБ Шелепіна. Мабуть, що робилися спроби якимсь чином «ліквідувати» Сташинського так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких в’язниць виявились непроникними, а тюремні працівники непідкупними.

Звичайно, що Москва намагалася відхреститися від убивства Бандери, як кажуть у таких випадках, «перевести стрілки» на інших. Була проведена низка операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, заявами «свідків» і прес-конференціями, зі звинуваченням інших сил та інших осіб. Масив дезинформації, запущений радянськими спецслужбами, був величезний і різноманітний. До цих процесів був причетний відомий у той час політичний діяч із Федеративної Республіки Німеччини міністр федерального уряду Оберлендер. Нібито Степан Бандера був із ним зв’язаний ще з часів війни і мав на нього якісь компрометуючі матеріали. Таким чином прагнули переконати, що самі німці прибрали небажаного свідка. Але ця версія була настільки недостовірною, що були потрібні якісь «живі» свідки. І такі «свідки» знайшлися. С. Лібгольц (Ліппольц) і О. Фрайтаґ, які раніше проживали у ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (вони були агентами, які «засвітилися» й були змушені втекти), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена[16] Степана Бандеру отруїв, підсипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби безпеки ФРН Дмитро Міськів. На цей час Міськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно. Та ба – знову стався великий «прокол»! Було встановлено, що Дмитро Міськів ніяк не міг підсипати отруту Бандері, з тієї простої причини, що його того дня не було в Мюнхені.

Минув час. Відбув свій строк і зник у невідомому напрямі Богдан Сташинський. В Україні в 1960-х роках розгорнувся дисидентський рух, що підняв прапор національної боротьби. У наступне десятиліття його практично було знищено КДБ. Арешти, заслання, «спецпсихлікарні»… Комусь пощастило втекти на Захід. Там, у Німеччині, Великобританії, США й інших країнах, ОУН у різних формах продовжувала активну діяльність. Час згладив суперечності між різними угрупованнями. До того ж у нового покоління не було анінайменшого бажання заглиблюватися в суть суперечностей, коріння яких сягало в далеке минуле. У них було інше завдання – згуртувати розрізнений націоналістичний рух в ім’я незалежної України. І символом цього об’єднання стало ім’я Степана Бандери. Будучи, в основному, вихідцями з Західної України, вони добре знали цю людину. І саме він утілював для них активну боротьбу за становлення суверенної Української держави.

Не слід забувати, що поняття «бандерівці» було синонімом ворога радянської влади, тих, хто не приймав «інтернаціоналізму» Москви. Комуністичні керівники називали всіх націоналістів цим, на їхній погляд, одіозним ім’ям. Але й ті, хто не забував про героїчну боротьбу УПА, називали себе «бандерівцями», пишалися цим ім’ям і несли його як прапор, политий кров’ю.

Свідченням того, що слава Бандери не померла з роками, є хоч би те, що вже незадовго до розвалу СРСР в Західній Україні почали з’являтися його музеї й пам’ятники.

Так, наприклад, у селі Воля-Задеревацька, де в місцевій церкві служив Андрій Бандера, жителі зберегли будинок, де жив Степанів батько і куди хлопець приїжджав під час канікул, коли навчався у Львові. У цьому будинку 14 жовтня 1990 року був відкритий музей Степана Бандери. За минулі роки тут побували десятки тисяч відвідувачів.

Що бачить турист, в’їжджаючи до Волі-Задеревацької? На перший погляд, це звичайне галицьке село. Відрізняє його від інших тільки те, що буквально навпроти нинішнього музею-садиби стоїть дуже красива школа, побудована (на що звертає увагу екскурсовод) уже за років незалежності України. Стоїть вона на місці, де в 1930-х роках місцеві жителі на заклик молодого Бандери звели власними силами першу в селі школу.

Пам’ятник Степану Бандері встановлено і в його рідному селі Старий Угринів. Відкритий він був того ж дня, що і музей у Волі-Задеревацькій. Відкриття монумента не в усіх знайшло розуміння, були люди, які чинили спротив цьому. У ніч з 30 на 31 грудня того ж року пам’ятник було підірвано. Проте після здобуття Україною незалежності його було відновлено і знову відкрито у 1993 році. Схожий пам’ятник стоїть і в Коломиї, невеликому містечку на Львівщині, де Бандера не раз переховувався від переслідувань польської поліції.

У самому Львові в ці ж роки одну з міських вулиць було названо ім’ям Степана Бандери. Поки що жоден із діячів українського націоналістичного руху не вдостоївся цієї честі.

Але старий музей Степана Бандери знаходиться в Лондоні. Тут на тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, майже в центрі міста, зберігаються особисті речі провідника ОУН, одяг зі слідами його крові, посмертна маска. Можливо, прийде час – і експонати цього музею потраплять до України, за свободу якої все своє життя боровся і за яку загинув Степан Андрійович Бандера.

Послідовники лідера ОУН сподіваються, що і прах його буде похований в українській землі. «Труна Степана Бандери розташована так, що не торкається чужої німецької землі[17], а чекає того часу, коли її перенесуть на рідну українську землю… І тоді мільйони людей похилого віку, молодих із немовлятами… підуть, щоб зустріти і попрощатися, віддати свою частинку серця і любові тому, хто стільки зробив для них і згорів для України…»