№ 12 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про провокацію Київського губернського ЧК проти нього в серпні 1921 р

№ 12 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про провокацію Київського губернського ЧК проти нього в серпні 1921 р

Чекіст

Після нашого нападу на місто Вороньків уночі з четвертого на п’ятого серпня 1921 року стягнули большевики в район Рудакова — Кального значні сили. Наша розвідка оцінювала їх на три курені піхоти і дві сотні кавалерії.

Наш загін числив тоді до 50 люду і був завеликий, щоб міг безслідно зникнути в дооколичних селах. Щоб не дати большевикам змоги ставати нам по п’ятах, ми постановили розійтися. Полтавці мали остати на Лівобережжі й пересунутися дальше на південь в околиці Переяслава, а Гощівці вернути в Гощів. За дві-три неділі оба відділи постановили знов зійтися в Рудяківському або Гусинецькому лісі.

Над полтавським відділом на час розлуки обняв команду Неїжко, а Гощівцями мав командувати отаман цілого загону.

Під вечір 14 серпня (я належав до гощівського відділу) попрощалися ми з Полтавцями і подалися дніпровськими лугами в напрямі села Злодіївка. Переїхавши вночі Дніпро, ранком другого дня відділ станув у Гощові.

Треба було закладати новий табор, бо попередній, відходячи на Полтавщину, ми зруйнували. По довгих торгах і суперечках, які завсіди виникали, коли розходилося про вибір місця під новий осідок, усі погодилися закласти новий табор у густому очереті на краю вільхового ліса. У протягу дня лежанки і криниця були готові.

Та тут началася біда. Вночі впав величезний дощ. Він залляв не тільки огнище, але й лежанки, кубла майже плавали у воді. Ніхто не подумав над тим швидше, що місце на табор вибрано дуже невдало, бо якраз у найнизшому і мочаристому місці.

Та вночі годі було переноситися куди-інде, бо кождий був змучений полтавським походом, тому рішено пересидіти тут уже два-три дні, а опісля перенестися на котрийсь зі шпилів.

Цілий ранок того дня, від якого напинається отеє оповіданнє, дощ не переставав лляти мов з цебра. Кашовари все ж таки взялися за приготованнє обіду, а решта партизанів, хто заліз у курінь і спав, а инші порозходилися — то в хутір, то по лісу. На сих трьох, які пішли в Таценки, вложено обов’язок дістати дещо з харчів.

Я спочатку також мав охоту заглянути в хутір, але надумався, остав у таборі та взявся до писання листа до Опоки, що, після розстріляння чекою Андруха, обняв провід у Центральному повстанчому комітеті. А вечором того дня мав вийти з Нещерова один чоловік у Київ, через якого я думав сього листа передати.

Зближався час обіду, а вислані в хутір партизани все ще не вертали. Кашовари, не ждучи на них, стали знімати з огнища кітли. Ми мали вже розсістися до обіду, як здалека почули хрускіт гилячок і голоси розмови. Розмовляючі наближалися до табору. Вправне вухо Дудуна, про якого партизани жартом говорили, що він не тільки вночі бачить як сова, але й чує, як трава росте, розпізнав знайомі голоси Петруся, Середи і Кума. Вони вертали вже з Таценків. Першим у табор увійшов Петрусь.

— Гостя ведемо, — сказав, загадково усміхнувшись.

— Що за гостя, звідкіля, де він? — посипалися з ріжних сторін питання.

Вістка про гостя всіх зацікавила; навіть вічно сплячий Пушкар розбудився, протер очі й став пильно прислухатися розмові.

— Підождіть, зараз побачите, — флегматично і ще з більш таємною міною відповів Петрусь.

Він вийняв з-за холяви ложку і присів також до відра із “супом”.

Я був переконаний, що хлопці привели кого-небудь із таценківських парубків. Ті часто заходили до нас погуляти. Але ні. Очерет зашумів, захрустіли знов гилячки під ногами хідців, а з-за корчів висунувся з рушницею в обох руках Середа, потім якийсь чужий чоловік, а за ним Кум.

Я ще не вспів гаразд приглянутися незнакомцеві, як він станув і, оглянувшись по присутніх, запитав за мною. З партизанів хвилю ніхто не відповідав. Усі дивилися на нього та на мене.

— Вам Крезуба, добродію, то хиба ви його не бачите? Отам лежить він у курені! — показуючи на мене, сказав врешті Дудун.

Незнакомець звернувся в мою сторону. Я вихилився також із куреня. Наші погляди стрінулися. Наче крізь сон, начав я пригадувати собі ту фізіономію.

— Здорові були, товаришу Крезуб, — незнакомий гість підійшов до мене, простягаючи свою руку.

Щойно тепер пізнав я старого знайомого від С.С. четаря Горачука. Та й не диво, що з першої хвилі я не міг його пізнати. Горачук носив тепер здоровенну бороду, яка зміняла його і робила на кільканадцять літ старшим.

Моє зачудованнє зросло тепер ще більше. Виїжджаючи з табору Української бриґади в Німецькому Яблонному, я оставив його там. Як він узявся тут у Гощові на краю світа, я не міг зрозуміти. Ціла історія виглядала небуденно.

Ми привіталися. Горачук сів коло мене. Хвилю ми приглядалися один одному, наче перший раз у життю себе бачили. Партизани забули на обід, окружили нас і нащурили вуха. Се-ж не ледь сензація була.

— Ну, слава Богу, що вас знайшов! — сказав по хвилі мовчанки мій гість. — Я думав, що вже прийдеться вертати з нічим.

Мене цікавила історія Горачука, і я попросив його, щоб він розказав мені, як він дістався сюди.

Показалося, що Горачук невдовзі після мене також виїхав з табору в Чехії на Україну і переходив цілу Одисею, заки дістався в Київ. Тепер був він зв’язковим у Центральному повстанчому комітеті. Тому кілька днів одержав від Опоки припорученнє відшукати наш загін і передати мені листа. Даючи Горачукови се припорученнє, Опока не поінформував його про все як слід, сказав тільки, що нас може найскорше подибати в Гощові. Горачук думав, що Гощів — то село, і, йдучи з Київа, розпитував дядьків про нього. А в околицях Обухова і Трипілля Гощів “славився”, і найменша дитина знала, що там сидять хлопці.

— Їде дядько, — розказує Горачук, — я його питаю: “Скажіть, будьте ласкаві, дядьку, кудою тут до села Гощова?” Дядько глянув на мене якось із-під лоба, а далі питає: “А вам до кого в Гощів? Ви Галичанин?” “Галичанин”, — відповідаю, бачу ж, що пізнав, відпиратися ніяково. “То йдіть, — каже дядько, — туди то й туди, а там запитаєте людей. Тільки обережно питайте, щоб комуна ся клята не почула. Та й нікому не признавайтеся, що у вас брат у Гощові”. “А хіба що таке? Чому не говорити?” — здивувався я. Дядько подумав щось і усміхнувся: “Так бачите, добродію, Гощів — се ж не село, а ліс. У ньому сидять наші хлопці, яких комуна бандитами називає”.

— Зрозумієте, мабуть, як мені стало ніяково, коли почув таку історію, — продовжував Горачук.

Партизани начали сміятися та приговорювати:

— От хитрий мужик, от бісова мазниця, зрозумів, бач, кудою гнути.

— Приходжу далі в якесь село і питаю вже тепер, оглядаючись на всі сторони, де тут буде Гощів. Мені показали. Зайшов у ліс, ходжу, ходжу і ніяк не придумаю, як би вас відшукати. Так я більше двох годин ходив по стежках, аж надійшли отсі добродії, — Горачук показав на Середу, Петруся і Кума, — та привели мене, спасибіг їм, сюди.

Партизанів се оповіданнє розвеселило, а особливо Дудун зі сміху аж заходився і все до себе приговорював:

— Ну і чудний-же той добродій Галичанин; думав, що Гощів — то таке село. Ну й чудак же він…

— Гарно, добродію, що ви знайшли Крезуба, а то було б з вами погано. Ми вас узяли за большевицького шпига, — обізвався Петрусь, коли Горачук скінчив своє оповіданнє.

На тому прийшлося дальші балачки скінчити, бо обід стинув, а до того кождий уже був проголодався. Горачук віддав мені листа, і ми присіли до товариства при відрі.

По обіді балачки зійшли на справи Центрального [повстанського] комітету. А справи ті стояли не найліпше.

— Члени Комітету, — розповідав Горачук, — у більшій части виарештовані, розстріляні київською чрезвичайкою. При праці остався майже сам Опока і ще два чи три старшини С.С. У листі, який я від нього одержав через Горачука, прохав Опока мене приїхати до нього в Київ, щоби спільно вирішити декілька важних справ.

На жаль, із Полтавщини вернув я в такому стані, що не міг сповнити його бажання. В мене началася в Гощові лихорадка, а до того права нога розпухла, що я не міг ходити. Треба було, однак, когось вислати на своє місце. Розуміється, до того найбільше надавався [Володимир] Григорович, і стануло на тому, що він виїде разом із Горачуком у Київ.

17 серпня, тобто на другий день перед вечором, Горачук і Григорович зібралися в дорогу. Григорович перебрався в селянську одежу, взяв на руку кошик, а на дорогу одержав документи бувшого австрійського полоненого. Ні один, ні другий не мав зі собою ніякої зброї.

На відхідному ми умовилися, що Григорович має до трьох днів або сам вернути, або прислати когось із вісткою, що з ним діється. Якщо до трьох днів не верне, ні відомости не дасть про себе, то має означати, що він попався в руки большевиків.

Смеркало. Обидва спутники вийшли з табору. Ми випровадили їх аж до Забави. Тут розходилися шляхи. Один провадив у Київ через село Козин, другий — у Таценки, а третій у ліс.

У хвилі, коли ми доходили до того роздоріжжя, лучилася одна неприємна річ, а саме: з дерева сич крикнув так зловіщо, що дехто з партизанів (а вони були дуже забобонні) аж пристанув.

— Хлопці, якесь нещастє віщує! — сказав на те Кум і перехрестився тричі.

— На голови комуни лихо віщує, а не на наші, — відрубав Пушкар, одинокий між Гощівцями, може, що не вірив у крики сичів.

Його слова ніби підбадьорили відділ, але поганий настрій того вечора вже не уступив, а те, що пізнійше лучилося з Горачуком і Григоровичем, іще більше укріпило в партизанах забобонність.

Побажавши Горачукови і Григоровичеві щасливої дороги, ми пішли в хутір.

II

З нетерпіннєм ожидано у відділі вістки від Григоровича. Минав другий, минав третій день, а про нього ні слуху. На четвертий день, вертаючи з Таценків, стрінули ми одного селянина, нашого симпатика. Він їздив чогось у Виту-Литовську і тепер вертав домів.

— Чи не ваших то хлопців арештувала передучора комуна у Виті? — запитав дядько, коли порівнявся з нами.

Ми підійшли до нього, начали розпитувати і довідалися, що два дні тому назад провадили червоноармійці двох арештованих через згадане село.

— Один із них, — розповідав дядько, — з бородою, а другий, наче молодший, без бороди і без вусів, а із золотими зубами. Місцеві селяни говорили, будь-то би то той молодший, без бороди, був колись большевицький комісар у Трипіллю.

Не було ніякого сумніву тепер, що Григорович і Горачук попалися.

Нічого дивного, що ся вістка викликала серед партизанів пригноблююче вражіннє. Вони згадували сича і його зловіщий крик, а кождий запевняв, будь-то мав прочуттє, що воно тим скінчиться.

Охоловши з першого вражіння, я став застановлятися над тим, що чув від дядька, і так не міг зрозуміти, як воно до того дійшло. Григорович і Горачук вийшли вночі, а Григорович знав занадто добре дорогу в Київ, щоб міг набрести на большевиків. Мені здавалося неправдоподібним, щоб вони були настільки наївними і неосторожними, щоби йшли селами, в яких стояли червоноармійці.

“Можливо, що вони йшли в товаристві червоноармійців, а селяни, побачивши, зробили з них арештованих, — шибнула мені ще одна думка. — Може бути, стрінули салдатів по дорозі, дали їм закурити, кусок сала та хліба і пішли разом у Київ. Мені пригадувалися такі практики з російсько-австрійської війни, де, бувало, австрійські розвідники за папіроси, за горілку або “палтиннік" так здружалися з російськими жовнірами, що ті ще їм дорогу показували і остерегали перед жандармерією. Таке саме, може бути, і їм вдалося”, — все крутилося в голові.

Але я відчував, що те об’ясненнє дуже непевне і мене не заспокоює.

— Їх одвели, мабуть, у Чека, — закінчив дядько своє оповіданнє.

Ми вернули назад у табор, кождого наче гнітило щось, бо Григорович у відділі мав немалу симпатію.

У нас був один гарний звичай. Як тільки хто-небудь із наших попав большевикам у руки, щоб він був навіть найкращий товариш, ми вже не довіряли і зараз переміняли місце осідку. Так зробили й тепер. Ще того самого вечора, забравши всі свої причандали, відділ перенісся в ліщину.

Тепер уже про Горачука і Григоровича говорилося як про втрачених для нас. Ще тої самої ночі вислав я до Опоки повідомленнє про цілий інцидент.

Здавалося, що історія з Григоровичем і Горачуком скінчилася і більше нам не прийдеться займатися нею. Та вийшло инакше.

На другий день після того, як дядько сповістив нас, що Горачук і Григорович арештовані, прибігла в табор наша курієрка з Таценків Марійка і розповіла, що до неї прийшов якийсь чоловік і хоче бачитися зі мною.

— Сей чоловік, — говорила вона, — має від Григоровича листа, але не хотів його мені передати.

Ся вістка поділала на всіх неначе електрична струя. Марійку розпитувано, звідкіля сей чоловік, коли і де бачився з Григоровичем… Природно, що Марійка не могла заспокоїти цікавости партизанів, бо сама про те нічого не знала. Кілька живійших хотіло вже скочити в хутір, щоби про все те розпитати самого післанця, але Колісник здержав їх.

— Їй Богу, дядько набрехав. Се неправда, що Григорович і сей другий Галичанин арештовані! — кликнув хтось із гурту, що обступив Марійку, і кождий уже тепер був тої самої гадки.

У мені також під впливом сеї відомости збудилися деякі надії. Раз, допускав я можливість, що Горачук і Григорович через те, що йшли в товаристві солдатів, були взяті за арештованих, то знову потішав себе надією, що хоча, може бути, й були арештовані, однак зуміли видертися з рук большевиків.

Я почав вірити, що з тих двох допущень одно або друге правдиве. Зрештою, сам факт, що післанець із листом знав, до кого звернутися в хуторі, вказував на те, що він говорив із Григоровичем, який дав йому в тому напрямі вказівки. А те все виглядало, що Григорович на волі.

“Та чи справді мужик видумав цілу історію з арештованнєм? Невже ж він так помилився?” — тиснулася знов инша думка в голову.

“І чому Григорович не прислав післанця тоді, коли було умовлено, а прислав аж тепер?” — повставало нове питаннє.

Усі ті думки будили в мені знов якийсь неспокій і підозріннє. Колісник був також тої думки, що ся історія не зовсім ясна і до неї треба забратися обережно. Він зразу натякнув, що все те може бути провокацією.

Довго ще радили ми над питаннєм, що робити з післанцем, чи його спровадити до нас, чи післати кого по листа в хутір. У кінці кінців усі згодилися на Колісникову пропозицію, а вона була така: Марійка верне в хутір і спровадить незнайомого чоловіка на поляну, т. зв. Антонів острів. Нас трьох вийде напроти нього, і там побалакаємо з ним та побачимо, що воно за лист.

Як сказано, так і зроблено. Марійка зараз відійшла в хутір, а я, Колісник і Середа, забравши кріси і набої, вийшли на умовлену поляну. Ми посідали на землі й стали ждати. За яких п’ять мінут здалека показався якийсь незнакомий нам чоловік. Ми догадалися, що се й є той київський післанець із листом від Григоровича.

Незнакомець зближався повільною ходою до нас. У лівій руці його був вузлик. Він сам середнього росту, літ 21 — 22, сильно, майже атлетично збудований мужчина, тип степового Українця, з першого погляду зробив на мені неприємне вражіннє. Його хитрі сірі очі бігали нервово на боки. Я мав вражіннє, що він уникає нашого зору, але рівночасно приглядається нам пильно. Він підійшов зовсім близько.

Я сидів на краю по правій стороні, всередині Колісник, а по лівій його руці Середа. Незнакомий окинув нас іще раз своїм проникливим поглядом і звернувся до мене:

— Здраствуйте, товаришу Крезуб, — він ухилив дещо свойого картуза і подав мені свою кріпку жилясту руку.

Привітавшись також із Колісником і Середою, незнакомий присів біля нас на землі. Вже тепер не могло бути ніякого сумніву, що післанець із Київа бачився з Горачуком або з Григоровичем, а може, з ними обидвома. На се вказував факт, що він пізнав мене і назвав по назвиську. Очевидно, хтось із них описав йому мою особу.

— Ви, товаришу, з Київа? — запитав Колісник, коли післанець сів біля нас.

— Да, з Київа, — відповів запитаний, сягнув за холяву свойого чобота, витягнув звідтіль листа і подав не Колісникові, але мені.

— Від кого сей лист? — запитав я.

Післанець відповів, що від Григоровича. Я розгорнув папір і став читати. Зміст листа такий: “Дорогий Товаришу! Я тепер у Київі. Бачився з Опокою і переговорив з ним. Горачук на його дорученнє їде на зв’язок на захід, а я на схід. Опока прохає, щоб ти також приїхав сюди. Є справи, які з Тобою мусить вирішити. Коли поїдеш у Київ, забери із собою мої річи і документи. Твій Григорович”.

Лист був писаний рукою Григоровича. Його почерк був занадто оригінальний, щоб я його не пізнав. З того виходило, що історія арештовання нашого висланника була фальшива. Лист був найліпшим того доказом. Та все-таки вглибині в мені ворушилося щось — неначе підозріннє, неначе недовір’є.

Моєї уваги не уйшло (не минуло. — Ред.) те, що чоловік, який приніс листа, через весь час слідкував за кождим моїм рухом і за вражіннями, яке викликає на мені лист. Я весь час чув на собі його проникливий погляд.

По прочитанню листа вдруге виринули в мене деякі питання, на які треба було собі самому відповісти. Найбільше дивувало мене Григоровичеве повідомленнє про поїздку на зв’язок на схід. Він був уже у большевиків добре скомпромітований, як же він міг куди-небудь їздити?! А по-друге, він вийшов у Київ у справах нашого загону, по полагодженню яких повинен був як найскорше вернути в Гощів. І мені якось не хотілося вірити, щоб Центральний [повстанський] комітет чи Опока сам були настільки необережні, а попри те, і нетактовні та ужили Григоровича на свойого курієра чи зв’язкового.

Дальшим таким “неясним місцем” у Григоровичевому листі було його проханнє, коли поїду в Київ, забрати із собою його річи і документи. Навіщо були йому потрібні старі, австрійські й інвалідські, папери, навіщо йому посвідки з Галицької армії? На отсі то питання треба було собі самому відповідати, бо лист був закороткий, щоби з нього що-небудь більше додуматися.

По прочитанню листа я запитав післанця, чи він бачив Григоровича.

— Да! Я його бачив, — відповів він, злегка червоніючи.

— Де ж ви його бачили, добродію? — розпитував я його дальше.

Післанець якось збентежено присунув до себе клунка, ніби закашлявся, і сягнув чогось до кишені. Словом, поводився як людина, яка хоче скрити своє зденервованнє, а їй то не особливо вдається. Оповіданнє, яке я почув тепер від нього, ще більше здивувало мене.

По його словам, Григорович заходив будь-то би передо вчера на кватиру, на якій жив він (посланець. — Ред.) зі своїм двоюрідним братом.

— Брат із Григоровичем, — оповідав він, — довгенько щось балакали у другій кімнаті, а коли вийшли з неї, Григорович дав мені отсього листа і розповів, куди його занести. Про що вони обидва балакали, не знаю.

Се оповіданнє послужило мені вихідною точкою для засягнення близших інформацій щодо самого післанця, а рівночасно дало змогу задати йому кілька питань, які могли мати деяке значіннє для висвітлення неясностей Григоровичевого листа.

Я запитав його, чи Григорович був перед тим знакомий з його братом, чи вони щойно тепер познакомилися.

Тут післанець знову змішався. Глянув найперше на мене, потім на Колісника та Середу і відповів, що Григорович з його братом і з ним самим уже давно знакомий. Коли був у Київі в школі, то навіть часто заходив до них на кватиру.

Настала коротка мовчанка. Мені насувалося тепер стільки ріжних питань, що я не знав, від котрого зачинати, щоб не зіпсувати історії, яка ставала мені чимраз більш підозрілою.

На питаннє, де їхня кватира, післанець відповів, що при вул. Великій Васильківській, ч. 34. Моє здивованнє і підозріннє скріпилося.

— А як ваша фамілія, добродію? — вмішався до розмови Колісник. Він, видко, зрозумів також гру, бо весь час пильно слідив за нашим гостем із Київа.

На те післанець витягнув якийсь папір і подав мені.

— Будьте ласкаві, ось мій документ. Моя фамілія Шевчук. Я служащий Гублєскома, а мій брат служить на залізній дорозі.

Колісник присунувся до мене, і ми уважно прочитали документ. Він був наче правдивий. Дивувало мене, однак, те, що в Київі я так близько жив із Григоровичем ще тоді, коли він служив у школі, й майже всюди ходили разом, а він ніколи не згадував мені про ніякого Шевчука, ні про Велику Васильківську, ч. 34. А вкінці й при партизанах за два місяці ми доволі набалакалися і не раз згадували всяких знакомих, та Григорович про ніякого Шевчука навіть не заїкнувся.

Прочитавши документ, я віддав його власникови з міною, яка не зраджувала недовір’я, ніби від неохоти знову запитав, в якій порі дня Григорович був у нього на кватирі — вдень, вечором чи вночі.

— Він був у нас у полуднє, — не надумуючись, бовкнув Шевчук. Та в тій хвилі наче схаменувся. Мені здавалося, що він хотів сказати щось иншого, але вже було запізно.

Бо, поминувши те, що Григорович вийшов у Київ перебраний за селянина, у білій сорочці, білих штанах і босий, чим був би дуже звертав на себе увагу, він по місті й то вдень не міг ходити, бо ж який-небудь комуніст-курсант зі школи міг його дуже легко пізнати. Значиться, що Шевчук таки здорово пустився брехати.

— Та ж Григорович босий, не одітий як треба. На нього всякий глядітиме як на чудака. Як же він може по городі шлятися? — завважив Колісник тоном, в якому пробивалося недовір’є і наче насмішка.

Шевчук по першому, очевидно, схвильованню дещо опанувався і спокійно вияснив, що його брат позичив Григоровичеви свойого убрання і черевиків. У тій хвилі прийшла мені думка запитати післанця, чи він не бачив Григоровича з ким-небудь на улиці.

Се питаннє було справдішною “лапкою”. Я не числив на те, щоб воно віддало нам стільки услути у висвітленню справдішної ролі Шевчука і Григоровича, але вийшло инакше. Шевчук, збентежений попередніми своїми оповіданнями, хвилю надумувався, а вкінці сказав, що Григоровича бачив коло університету з якимсь батюшкою із сивою бородою.

Тепер мені вже сміятися хотіло, просто сміятися йому в лице. Шевчук чув, що десь дзвонили, та не знав де. Історія з батюшкою, якого він бачив нібито в товаристві Григоровича, занадто довга, щоб її розказувати на сьому місці, але вона якраз була того роду, що тільки скріпила в мені підозріннє і майже незбито доводила, що перед нами большевицький аґент-провокатор.

У тій хвилі розходилося вже тільки про се, щоби у післанцеві не збудити підозріння, що ми йому не віримо, не дати пізнати, що він наполовину здемаскований. Тому просив я в нього вибачення за те, що питав про назвисько, про брата, про кватиру. Я об’яснив йому, що того він мені не повинен за зле брати, бо мусимо бути осторожні, мусимо уважати, з ким балакаємо і хто до нас приходить. Дальше я запевнив Шевчука, що тепер він може бути спокійний, ми переконалися, що він “свій чоловік”. Вкінці подякував йому за листа та за його труди.

Після того ми повставали із землі. На лиці Шевчука видко було цілковите заспокоєннє. Він був навіть веселий і задоволено усміхався.

— Як же ви мені радите, добродію, — звернувся я ще до нього, коли ми мали розходитися, — їхати мені в Київ чи не їхати?

— Канєшно, треба поїхати, — підхопив Шевчук поквапно. — Григорович прохав приїхати непремінно. Він переказував навіть, щоб спішилися, якесь важне діло до вас є.

— А мене в Київі не пізнають?

— Та де там пізнають! Одіньте нові брюки, новий гарний френч, на шапку причепіть большевицьку звізду, до боку — нагана, то на вас ніхто й уваги не зверне, — без стриму балакав тепер Шевчук. — Усякий подумає, що ви який комісар. Хто ж тоді може вас за документи питати?

Та балаканина переконала мене, що провокатор ще не орієнтувався в ситуації. Йому, видко, ані в голову не приходило, що ми про арештованнє Григоровича і Горачука вже чули. Він не припускав також, що його розмова, поведениє й відповіді його самого здемаскували. Я подав йому руку і сказав, щоб він ішов у хутір, пообідав та там заждав до вечора. Ввечері я приобіцяв приїхати туди підводою і разом із ним відправитися в Київ.

Шевчук, видко було, аж підріс на радощах і обіцяв у хуторі підіждати на мене.

III

Вернувши до табору, ми не вспіли ще відложити крісів та набоїв, як уже біля нас зібралося все товариство та обступило зі всіх боків. Кождий хотів почути про київського післанця, про те, що діється з Григоровичем, а найбільше цікавило партизанів те, що він пише в свойому листі.

Щоб не розказувати кождому зосібна цілої історії, я відчитав на голос одержаного листа, а потім за порядком перейшов усі сумніви, які піддала мені розмова з післанцем. Партизани вислухали моєї балачки із запертим духом.

— Се ж агент, се ж ніхто инший, тільки провокатор, — крикнуло кілька з товариства, коли я скінчив говорити.

— Привести його сюди і тут його допросити, сучого сина. Тут він признається, хто він, — радив хтось із гурту.

Умить сю раду підхопив цілий відділ.

— Привести його сюди. Ми його “припрохаємо” розказати, звідкіля він має листа від Григоровича.

Тепер ми жалували, що Шевчука зразу не взяли до табору. Ану ж він понюхає письмо носом і драпне з хутора! Не можна було гаяти часу! Три партизани зараз зібралися і відійшли в Таценки з припорученнєм обійти хутір довкола, переконатися чи немає де в поблизьких чагарниках засідки, а потім слідити з півгодини за хатою, де сидить післанець. Се останнє припорученнє мало на меті переконатися, чи він не схоче тікати з хутора. За півгодини мали його привести в табор. Коли стежа вийшла в хутір, ми приготовили записку, якої зміст був такий:

“Брати Гощовці!

На днях з’явиться у вас людина з листом від Григоровича, якого ви вислали в Київ. Знайте, що Григоровича по дорозі большевики арештували і він сидить тепер у Чека. Його примушено написати до добродія Крезуба листа, щоб він також прийшов у Київ. Післанця, який вам принесе листа від Григоровича, арештуйте, бо се аґент-чекіст. Ваш Борис”.

Небаром хлопці вернули з хутора з Шевчуком. Видко було, що табор зробив на ньому не дуже приємне вражіннє. Він озирався несміло, мов зловлена звірюка, і глипав з-під лоба, наче сич. У цілому його поведению відбивалася непевність і недовірливість. Шевчука завели в курінь. Я прохав його сідати.

— Ми мусимо, товаришу, з вами побалакати відносно поїздки в Київ.

Коли післанець примостився в нашому гурті, я сказав:

— Я рішив їхати, тільки зайшла перед хвилею одна неприємна історія. Ми маємо в Київі в Чека свою людину, яка нам про все доносить, і від сього нашого симпатика ми щойно одержали листа. Зміст його збив мене зовсім з пантелику так, що я просто тепер не знаю, що робити — їхати чи не їхати. От нате, добродію, прочитайте листа та скажіть, що ви про те все думаєте.

При сих словах я подав йому власною рукою написану записку. Лист був навмисно написаний дуже виразно. Ходило про те, щоби Шевчук, читаючи його, не міг довго застановлятися над невиразно написаними словами. А нечітко написаний лист був би йому дав змогу читати його довго і опанувати своє евентуальне збентеженнє.

Шевчук узяв листа дрижачою рукою, хоча лице було ще зовсім спокійне. Партизани окружили нас зі всіх сторін і слідили за вражіннєм, яке викличе на “милому гостеві” зміст сфальшованої записки.

Післанець оперся на руки і став читати. Його лице задрижало і стало мінятися. Він зразу почервонів мов буряк, опісля знову збілів, а на чоло виступив краплистий піт. По хвилі він звернув мені листа і ледве видусив:

— Се, добродію, не до мене відноситься. Тут зайшла якась похибка.

Та його очі говорили що иншого. В них малювався невимовний жах і тривога. Він просто говорити не міг зі зворушення, а партизани глядять — ніхто й пари з вуст. Все із запертим віддихом слідкує за ним.

Після такої його відповіді я від балачок зі Шевчуком усунувся. Ролю слідчого судді перейняв тепер Колісник. А він до того надавався. І Колісник узявся до слідства відразу так, як воно в тій ситуації одиноко було доцільне.

— Добродію Шевчук, ви дурака не валяйте, а признайтеся, хто ви, та розкажіть, що з Григоровичем і звідкіля ви маєте його листа? Якщо признаєтеся зразу, буде краще, а ні, то ми зараз знімемо з вас допит, що пеклу жарко стане! — таким вступом розпочав Колісник своє урядуваннє.

Шевчук зробив великі очі — він ще й тепер не вірив, що його роля нам ясна, що він здемаскований, що ми доволі розшифрували його місію, і дивився то на мене, то на Колісника, думаючи, що те все, мабуть, якийсь несмачний жарт.

— Ну що ж ви, “таваріщ”, так вилупили баньки, немов баран? — обізвався хтось із партизанів, — відповідайте на те, про що вас питають, а то смотріть, ми вас зараз візьмемо в оборот.

— Добродії-брати, раді Бога, я не винуватий! — пролепетав Шевчук.

Та Колісник не звертав на його слова уваги.

— Хлопці, — гукнув він голосно, — готовсь, ану винимайте шомполи!

Умить у руках найздоровійших партизанів грізно мигнули залізні палички і нагайки. Шевчук безрадно глянув довкола себе.

— Брати, простіть мені, я нічого не винен, а всьому винен мій брат, — прошепотів ледве чутно.

— А хто ваш брат? — питав дальше Колісник.

Шевчук дрижав як осиковий листок і ледве у стані був відвічати.

— Мій… мій… брат — аґент губчеки.

На лиці Колісника мигнула вдоволена усмішка. Партизани переглянулися.

— Твій брат аґент губчеки, а ти хто такий, добродію? — гукнув сердито Середа.

— Яслужащий гублєскома, добродію, — обстоював своє Шевчук.

— Ну розказуй за Григоровича. Про те, хто ти такий, пізнійше побалакаємо, — звернувся Колісник уже лагіднійте до нашого “милого гостя”.

— Брати, я все розкажу, нічого не скрию перед вами, тільки скажіть, то зі мною буде, що ви зі мною зробите. Приобіцяйте, що мене не розстріляєте, приобіцяйте, що даруєте мені життє! — просився Шевчук. — Товариші, я маю жінку і малу дитину Я вам усе розкажу, тільки скажіть, що мені за те буде.

— Архієреєм тебе в нас зробимо! — глузував Дудун.

— Ми його Лєніном наставимо в Готові, — докинув Овсій.

І кождий з партизанів видумував якусь нову “потіху” омліваючому зі страху провокаторови. Ні в кого не завважав я ні крихітки до нього співчуття. Партизани занадто добре знали, що за птиця в їхніх руках, щоб милосердитися над ним. Знали, як би він їх пожалував, коли б йому так хто з партизанів попав у руки.

З великою бідою, серед стогонів, зітхань і мало що не плачу, начав провокатор оповідати. Показалося, що Григорович справді арештований і сидить у Губчека, а Горачук по дорозі в Київ утік салдатам з рук.

— Учора покликав мене до своєї канцелярії председатель Губчеки, представив Григоровича, дав його листа і сказав йти до вас та передати сього листа Крезубу, — закінчив своє оповіданнє.

— Так, се гарно, що розповів, але скажи, брат, хто ти такий. Хіба предсідатель губчеки уживав би до сього діла якогось служащого гублєскома? Подумай і признайся, хто такий, — знову вмішався Середа.

Се питаннє Шевчука до решти прибило. Він начав плакати.

— Брати, я признаюсь, я — аґент Київського політотдєла, та молю вас, пожалійте моєї молодої жизні, моєї жінки та ребйонка. Я поступлю до вас на службу Я вам зроблю все, іцо схочете, буду служити вірно, як собака, тільки не розстрілюйте, не убивайте мене! — хлипаючи, лементував чекіст.

— Доволі, доволі, ви вже нам наслужилися, — відповів Колісник, піднімаючись із місця.

Сонце заходило за обухівські пригірки. Його промінне, продираючись крізь вітки дерев, клалося золотими плямами на зелений, рівний килим гощівської мурави. Тільки в одному місці недалеко табору під розлогими корчами ліщини сей килим, наче продертий, світив сірим піском і зеленковатою глиною.

То була свіжа могила. В ній перед хвилею зложено на відпочинок нефортунного післанця.

— Жалко парня, що за юдин гріш пішов убивати своїх, пішов служити комуні, — промовив, опершись на лопату, високий, дебелий партизан до свойого товариша, що стояв недалеко під вільхою і флегматично докурював папіроску.

Другий партизан помовчав, потягнув ще два рази диму і кинув папіроску під ноги.

— Еге ж, жалко, та що ж зробимо. Вчи своїх так же, як і його, то і зрадників не буде, — промовив укінці, підняв лопату на плечі, й оба партизани направилися в табор.

Антін КРЕЗУБ [Осип ДУМІН]

Львів, 10/ІІІ — 12/ІІІ 1924 р.

Крезуб А. Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). II. Чекіст //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7–8,- С. 10–24.

Висловлюю міркування, що і колишній січовий стрілець Горачук став сексотом, тож я би назвав цей спомин не “Чекіст”, а “Чекісти”. —Р. К.