“Слава Зеленому!”

“Слава Зеленому!”

Старшини Кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка. 1918 р. Копія.

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув “хвилин на кілька” Головний отаман військ УНР Симон Петлюра — для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, “Петлюра наказав, що, коли здибаєтесь із Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам” [216].

Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?

Зелений Петлюру за це публічно не критикував, бо на нього знову б накинулись як на “зрадника, який виступає проти Директорії”… Та все одно на трипільського отамана посипалися критичні стріли — хтось же має бути винний у невдачах Петлюри.

Зеленого звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоб перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. “Але він і не міг виконати цієї директиви, — зазначав історик Лев Шанковський, — бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від “банд” [217].

Чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії, якою командував? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі танками, літаками та бронепотягами? Може, не знав Головний отаман, що то не справа партизан вести фронтову боротьбу? Вони до неї непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої — несподіваний удар у слабке місце і швидкий відхід.

Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени — замість того, щоб доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби знову провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило жив своїм розумом, а головне — потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа — бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.

В останніх днях серпня Зелений повернувся у Трипілля, повернувся переможцем. Та на лаврах спочивати не було часу: 31 серпня Петлюра без бою здав Київ денікінцям, і українська армія відійшла за Фастів.

Незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин — Бердичів. Відступ супроводжувався наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти — цього права їх позбавив Петлюра.

В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.

— Доки відступатимемо? — похмуро питали козаки. — Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?

Вояки “з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду, і на Правительство, і на Головного отамана, за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, — писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. — До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вимагають наступу. Держін (державний інспектор. — Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров’ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від Начальної команди і до цього часу директиви: “не бить їх”… Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали… Все іде до знищення нашої армії… Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б’ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх… Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу…” [218].

Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій [тих років] ніщо… так сильно, так боляче (…) не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив (…) цей відступ. (…) Цей відступ цілком розбив (…) рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала. (…) Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…” [219].

А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них…

Козацька постава повстанців давала надію, що не все ще втрачено. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний прийом. Як видно, саме на нього надіялися люди, що він захистить від московської орди. Тож коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі “Головного”, всі встали і оваційно вітали трипільського отамана.

“Здалека приглядався я, — згадував свідок події Левко Чикаленко, — до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе “слава Зеленому” та оплески” [220].

Звичайно, отаман викликав інтерес і у журналістів. Зокрема, в газеті “Селянська громада” 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю “славного провідника повстанців” (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою “Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків”.

“Я селянин-робітник [із] с. Трипілля на Київщині, — зазначав Зелений. — Називаю себе так, бо, крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі… З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.

Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.

Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета — визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.

Настрій козаків і всього населення, бо повстанці — це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.

Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.

Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним”, — так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [221].

Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це говорив воїн, слово якого з ділом не розминалося.

А в газеті “Стрілецька Думка” (1919. — 19 жовтня. — Ч. 54) з’явилася замітка про січневий конфлікт між “армією Зеленого” та січовими стрільцями. В ній подавалася інформація про бажання старшин і козаків армії Зеленого, яке вони виявили на зборах у вигляді офіційної заяви для преси, щоб Директорія нарешті провела розслідування братовбивчого бою під Обуховом, оскільки непевні чутки, які надходять до Директорії про цей бій, сприяють загостренню стосунків. Тож козаки і старшини “армії Зеленого” просили Директорію у найкоротший термін провести слідство і “суд у цій справі, щоб ті, котрі являються винуватцями цих сутичок, понесли цю кару”. Заяву підписали голова зборів полковник Бобревський і секретар Черняхівський [222].

Осип Думін критично поставився до цієї заяви, зазначивши, що вона “зредагована дуже, а навіть дуже неясно, трудно зрозуміти, про що саме розходилося зеленівцям — чи про скликання суду, який би покарав “виновників” зі сторони Директорії, власне, Осадного корпусу С.С., чи зі сторони зеленівців” [223].

Забракло щирості й відвертості Думіну — він добре розумів, що зеленівці прагнуть, щоб саме він поніс кару, “коли признає суд” [224].

Не забули образи люди!

А Думін продовжував крутити: “Заяву так складено незручно, що хтось незнаючий подій думав би, що в січні 1919 року С.С. стояли десь то разом, очевидно, не як дві ворожі сторони, із зеленівцями, приміром, на кватирах, і як то часто буває між різними частинами, дійшло до сутички поміж ними. Про те, що вони тоді були для Директорії і її армії ворожою стороною, не згадується ані слова” [225]. Для Директорії тоді був ворогом і Петро Болбочан. І Міхновський. І брати Шемети. І отаман Григор’єв, і Божко, і Богунський, і Махно… І десятки тисяч повстанців. Це ж треба вміти так відштовхувати людей!

Зеленівці ж до січових стрільців ставилися добре і виявляли їм приязнь навіть під час каральної експедиції Думіна, годували й добровільно давали нічліг. Безпосередній начальник Думіна полковник Кучабський у своїх споминах так і написав: “Отаман Зелений не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [226].

Слідство Директорія не провела, бо в цей час Зелений був у зеніті слави, а визнавати, що Директорія не мала рації, посилаючи на трипільські села каральний загін для придушення зеленівців, які привели Директорію до влади, а тепер б’ють Денікіна, “безпомильний” Петлюра наміру не мав.