“За вільну Україну, проти жидів і руських”
“За вільну Україну, проти жидів і руських”
Симон Петлюра (другий ліворуч) переглядає відділ Армії УНР. Копія.
Історик-чекіст Борис Козельський (справжнє прізвище Бернард Вольфович Голованівський. — Ред.) оцінював український повстанський рух як явище “набагато небезпечніше й серйозніше”, ніж “регулярна петлюрівська армія” [147].
Козельський зазначав, що Зелений “дуже добре закріпився у своєму районі, витиснув звідтіля радвладу, обернувши захоплену смугу на добре зміцнену позицію. Цьому надзвичайно сприяв географічний стан Трипільсько-Ржищівського району. Маючи в себе правий високий берег Дніпра, Зелений, з одного боку, забезпечив себе від нападу з Лівобережжя, а з другого — припинив переправу через Дніпро, що саме в цьому місці звужується, а з боку залізниці зеленівський район охороняла сила озброєних повстанців. Провівши мобілізацію, Зелений поширив свій вплив і на лівий берег Дніпра (на Переяславський та Золотоноський повіти на Полтавщині), а так само й на сусідні повіти Київщини. Сили Зеленого виросли до 30.000 — 35.000 повстанців. Таким чином, під боком української столиці була велика територія, охоплена вогнем повстання, де проводилося формування великого контрреволюційного війська…
Легко зрозуміти, до якої міри був розпечений той ґрунт, на якому доводилося будувати робітничо-селянську владу, — продовжував чекіст. — Через ці обставини міць радянської влади забезпечено тільки по великих центрах… Провадити на селі якусь справу можна було тільки під захистом озброєних загонів. Унаслідок радянська влада не могла налагодити будівництва не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Бандитизм своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радвладу мало найнеправильніше й невірне уявлення. Воно бачило радвладу тільки з найневигіднішого боку. Воно бачило її представників головним чином тоді, як приїздили продзагони збирати продрозкладку, коли червона армія переслідувала бандитів, коли ЧК ловила проводирів повстань. Партійних і радянських робітників, що провадили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко забивали бандити, і праця на селі була за справжній подвиг” [148].
“Майже всі отамани, — продовжував Б. Козельський, — гаряче нападали на радянську владу під “радянськими” гаслами”… Радянську владу організовано не за класовими, а за національними ознаками…” Ідеологію повстанства Козельський оцінив так: “Хай живе радянська влада! Бий жидів, комуністів, кацапів!” — ось офіційна фразеологія повстанства дев’ятнадцятого року” [149].
Подібно оцінювали політику трипільського отамана і його земляки. “Прийшов Зелений до мого батька, — розповідав один із них. — Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських…” “За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов, бандит був, — свідчив інший трипілець. — Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були” [150]. Такою була правда.
У боротьбі за Українську державу Зелений не мав жодного сентименту до ворога. Принаймні про це пишуть більшовицькі історики. “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами… — писав один з таких, з дозволу сказати, істориків. — Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр…” [151]. Може, й не брехав лиходій. Принаймні в це хочеться вірити, бо з лютим ворогом треба і поводитись люто.