Каральна експедиція Петлюри
Каральна експедиція Петлюри
Вояки на Софійському майдані. Київ, 1918 — 1919 рр. Копія.
22 січня 1919 р., коли в Києві урочисто проголошували злуку західних українських земель з Українською Народною Республікою, а в Кременчуці було арештовано полковника Болбочана, з Києва, прямо із Софійської площі, на Трипілля вирушили січові стрільці. Замість виступити на Полтавщину на допомогу Запорозькому корпусу, який знемагав під натиском Красної армії, їм було наказано покарати Зеленого.
Очолював каральний відділ підстаршина австро-угорської армії Осип Думін. Щоб виправдати свою місію в очах нащадків, Думін писав у споминах: “Зеленівська армія загрожувала не тільки правому крилу української армії, що стояла в боях з большевиками на Полтавщині, але загрожувала і самій столиці. А від Трипілля до Київа два дні звичайного, а всього день приспішеного маршу. Тому Команда Осадного корпусу С.С. рішилася на скору ліквідацію загрози зі сторони Трипілля” [92].
Насправді ж “зеленівська армія” не загрожувала не тільки правому крилу української армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, тобто Болбочанові, а й самій столиці — зеленівці пересиджували зиму в родинах і не мали наміру воювати. Українській армії, “що стояла в боях з большевиками на Полтавщині”, загрожували сама Директорія та її Головний отаман, на наказ якого 22 січня й було арештовано полковника Петра Болбочана, командувача Лівобережної Армії УНР, яка вела запеклі бої на Полтавщині. Арешт улюбленого командира деморалізував Запорозький корпус, призвів до небоєздатності.
До складу карального загону, або, як делікатно зазначив Думін, “експедиційного відділу”, увійшли 4-та сотня 1-го пішого полку Січових стрільців (180 крісів), 10-та сотня 2-го пішого полку (140 крісів), курінь Осадного корпусу (350 крісів), 4-та сотня скорострілів (8 кулеметів), кінна чота Лубенського полку (40 шабель), кінна сотня СС (150 шабель), дві батареї 1-го гарматного полку СС (8 польових гармат). “Назагал експедиційний відділ числив всього до 1480 людей” [93]. Як були потрібні ці хлопці в боротьбі з Красною армією на Полтавщині!..
О 10-й годині командир дав наказ виступати. “Відділ пройшов по Софійській площі, на якій якраз йшли підготування до святошного проголошення злуки Західної области Української Народньої Республики з Наддніпрянською Україною. Зібраний на площі народ вчинив переходячому відділові величезну овацію, ціла Софійська площа гриміла від окликів “Слава Україні! Слава Січовикам!” Незабаром відділ був за Київом” [94].
Одночасно з Білої Церкви вийшов значно менший відділ. Він мав завдання висунутися в напрямку Германівки. На лівому ж березі Дніпра, проти Трипілля, у Воронькові, вже стояла кінна частина Директорії — її завданням було перешкодити зеленівцям перейти на полтавський берег.
Наказ зобов’язував Осипа Думіна вести загін через Деміївку, Мишолівку, Віту-Литовську та Козин, але, побоюючись нападу зеленівців під час маршу, він вирішив внести суттєві корективи: “3 одної сторони Дніпро, — пояснював своє рішення Думін, — з другої — ліс, так що зеленівцям потрібно було тільки малими силами вдарити з лісу на відділ (себто збоку), щоб внести в нього велике замішання зараз же на початку походу. Такий напад був би вніс зневіру в ряди вояків і захитав довір’я у власні сили, бо звісно, що напади, а ще напади з боків, всяку частину сильно деморалізують.
Дальше, похід на тім шляху був би також невигідний з тої причини, що його не можна було б як слід обезпечити бічними сторожами від лісу, бо ліс раз зближається до шляху на кількадесять кроків, то знову віддаляється майже на верству. Певно, що напад вкінці (врешті. — Ред.) меншого зеленівського відділу наш відділ був би відпер без особливого труду, але й певним є те, що, коли б відділ був на другий день маршу (першого дня мав дійти тільки до Козина і там мусів би ночувати) прийшов на висоту села Копачів та міста Обухова, отаман Зелений був би наспів лісами міста з Обухова, де тоді стояли його головні сили, і заатакував відділ у такім, для подібного нападу вигіднім місці, як простір між хуторами Рудики і Плюти. Це були ті причини, які показались мені достаточними, щоб відступити від наказу…” [95].
Такі заходи безпеки показували, що Думін вірив, що зеленівці здатні напасти на нього, тобто першими розпочати бойові дії проти Директорії. На підкріплення своїх міркувань і загалом для виправдання місії карального загону Думін “навів факти”. Він, зокрема, стверджував, що у Віті-Литовській “зеленівський відділ” перехопив посланців Осадного корпусу, які везли гроші на харчування відділу Думіна, і розстріляв їх. Хто насправді перехопив посланців і розстріляв, невідомо, адже слідство ніхто не проводив. Та як все ж зручно спихнути злочин на Зеленого і тим самим скріпити свою віру у справедливість каральної акції проти “бунтівного отамана”!
Вранці 23 січня о 10-й годині відділ Січових стрільців виступив із Креничів, перейшов через Гвоздів і під вечір прибув до села Копачів. “Шлях був дуже лихий, — розповідав Думін. — Авта і гармати щохвилі грузнули у снігу і болоті, і їх приходилося витягати звідтіля не раз дуже довго, а це відбивалося на скорости походу” [96]. Ідеально сприятлива ситуація для нападу повстанців! Але Зелений замість того, щоб знищити каральний відділ, прислав до Думіна для мирних переговорів трьох делегатів.
Полковник Кучабський, безпосередній начальник Осипа Думіна, оцінив цей крок як небажання Зеленого ініціювати братовбивчий конфлікт. “Отаман Зелений, — писав Василь Кучабський, — не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [97].
“Делегати, — описував Осип Думін, — типові київські селяни, рослі, здорові, з розкішними вусами і хитрими очима, назагал робили незле вражіння. На рукавах у них були великі перепаски (пов’язки. — Ред.). Вони їхали на санях. Їх лиця були незвичайно поважні, й вони, як кажуть на Україні, держали фасон.
Похід відділу в той саме час зупинився через те, що десь впереді застрягла одна гармата в снігу. Поки її витягали, я зайшов з делєґацією до поблизької хати, куди попрохав двох чи трьох сторожів із відділу як свойого рода свідків розмови і переговорів.
Розмова з делєґатами отамана Зеленого зачалася після того, що я поставив їм питання, хто їх до нас вислав і з якою метою. Голова делегації — середніх літ — відповів, що вони прийшли запитати, пощо ми йдемо у Трипілля” [98].
— З цим запитанням послали нас Військова рада Трипільського району та отаман Зелений, — додав делегат.
Осип Думін на оте “пощо” відповів прямолінійно. Сказав, що йде у Трипілля, щоб “очистити його від тих елементів, які збунтувалися проти Директорії і станули по стороні її противника, а дальше, що від діл має доручення роззброїти населення Трипільщини і зброю доставити в Київ” [99].
На те один із делегатів щиро (оцінка Думіна) мовив:
— Трипільці зброї не складуть.
“Дальше наша розмова була скорше балаканиною, аніж переговорами, — згадував Думін. — Делегати, “хитрі Малороси”, старалися переконати нас (мене і присутніх старшин), що ми, Січовики, є безвільним оруддям у руках контрреволюційної Директорії, що ми поповнюємо злочин, коли йдемо проти трудових селянських мас, що обстоюють свої права і борються за правдиву народню владу. Один з делегатів навіть радив нам “добросердечно” — як він казав — вертати в Київ і заявити своїй команді, що проти власних (своїх. — Ред.) братів-селян ми, Січовики, не станемо воювати.
Балачки делєґатів нагадали мені живо 1917 рік. Тоді також на кожнім розі можна було почути подібні промови й аргументи.
Я не можу сказати, чи в те, що вони говорили, також вірили і самі, чи це була тільки спроба розагітувати нас. Вони, приміром, твердили, що Директорія потайки порозумілась уже зі Скоропадським і Скоропадський має бути знову проголошений гетьманом. Я мав вражіння, що вони вірили, що нас своїми аргументами переконають.
Коли зійшла розмова на те, що вони мусіли буцімто проти посягань на селянські права виступити зі зброєю в руках, я вказав їм на Трудовий конгрес, який щойно зібрався в Київі, як на місце, де селянство України має змогу заступати своїх прав.
— Трудовий конгрес — це підтасовка волі народа, — заявив один з делєґатів, — ми на нього ніяких надій не покладаємо.
Коли було оцінювати настрої “Трипільського району” по настроях делегації, то відділ мусів бути дуже на обережности і бути приготований на зовсім поважну збройну розправу з трипільськими повстанцями” [100].
Щодо твердження про порозуміння Директорії з Павлом Скоропадським — це, звичайно, була вигадка, але як точно селяни охарактеризували Трудовий конгрес!
“Не був це правильно вибраний парламент, — писав його учасник Лонгин Цегельський із Галичини. — Склад Трудового конґресу виявився доволі випадковий та односторонній”. Цегельського дивувало, що із близько 600 делегатів близько 100 делегатів були не українцями, а євреями та росіянами, серед яких були й виразні вороги України. В той же час організатори не допустили на з’їзд групу українських націоналістів Миколи Міхновського та Івана Луценка, хліборобів-демократів (брати Сергій та Володимир Шемети), хліборобів-державників (“група обох Коваленків”). “їх не допустили на конгрес як “реакційні” та “буржуазні”. (…) Це залишиться назавше плямою на Директорії. (…) Брак політичного, державницького мислення в представників української придніпрянської інтелігенції найкраще показала організація цього конґресу. Вони завжди залишалися соціалістичними партійниками, а не державними мужами” [101].
І накази саме оцих “соціалістичних партійників” мусив виконувати Осип Думін. Не державну місію виконував він, ведучи каральну експедицію на Трипілля.
Щоб запевнити самого себе, що робить добру справу, Думін називав трипільців то “хитрими малоросами”, то “елементами, які збунтувалися” та ще й стали по бік ворога. І хоча представники Зеленого справили на нього загалом добре враження, він настроював себе “на поважну збройну розправу” над трипільськими селянами.
Під вечір експедиційний відділ прибув у село Копачів та розмістився по хатах. “Вислана в напрямі кінна стежа донесла, що біля села Гудимівки стрінулась вона із зеленівською польовою сторожею. Ця спішно без одного стрілу подалась у Гудимівку” [102].
Копачів належав до сфери впливу отамана Зеленого, а копачівці були, стверджував Думін, “ярими його сторонниками, і тому треба було бути подвійно на обережности” [103]. Тож командир карального загону “скріпив варти, рівно ж заряджено поготівля з одної сотні куреня отамана Голуба, півсотні скорострілів з одної батареї” [104].
Але копачівці ніякої ворожості не виявили: нагодували непроханих гостей та постелили їм спати. “Що похід і експедиція відбудеться так легко, як відбулись, я ніколи не допускав”, — признався Думін [105].
У Копачеві почався “другий раунд переговорів”.
Під час розмови делегати зробили несподівану пропозицію. Вони сказали, що зеленівці віддадуть частину зброї, а частину притримають до того часу, як переконаються, що Трудовий конгрес насправді захищає селянські інтереси і гідний віри українських селян.
Пропозиція була слушна, мовляв, ми розуміємо, що вам треба відчитуватися перед своїм командуванням, ото й продемонструєте цю зброю як доказ того, що ви виконали наказ, і таким чином ми уникаємо пролиття братської крові. Не врахували трипільці, що говорять з підстаршиною австрійської школи, для якого не може бути наказ виконаним частково. Думін прямо відповів, що начальство не уповноважувало його залишити зеленівцям хоч якої-небудь зброї, навпаки, він отримав наказ “забрати всю зброю” [106].
Селяни були розчаровані — така відповідь не залишала зеленівцям іншого виходу як захищатися. Все ж вони намагалися не допустити такого розвитку подій, тож і запропонували Думіну відправити делегацію до отамана Зеленого — може, вони домовляться?
Думін не одразу наважився прийняти цю пропозицію — та врешті, подумавши, погодився. Однак похід експедиційного відділу в напрямку на Обухів вирішив продовжувати, про що й попередив дядьків. Ті готові були їхати із січовими делегатами одразу, але Думін мусив тих делегатів ще підшукати, переговорити, дати точні вказівки, як поводитися в зеленівському штабі. По-друге, зеленівська делегація, виїхавши з відпоручниками Думіна в Обухів, одразу б поінформувала Зеленого про сили відділу, “а цей через ніч міг або напасти на відділ у самих Копачах (Копачеві. — Ред.)” [107]. Ніяк не вірилося “давньому стрілецькому старшині” (вислів Василя Кучабського), що селяни не збираються на нього нападати, а хочуть будь-що домовитися про припинення конфлікту.
По суперечці дядьки змушені були погодитися, що обидві делегації — зеленівська і стрілецька — виїдуть в Обухів о 7-й годині ранку. Після цього пішли вечеряти.
“При чарці зав’язалася доволі оживлена і товариська розмова, — згадував Думін, — та зеленівці все-таки були дуже острожні і про власну армію нічого не хотіли розказувати, але й настільки тактовні, що нас про відділ нічого не розпитували” [108]. “Не хотіли розказувати” — тобто Думін не виявив стільки тактовності, як прості селяни, і за чаркою “у дружній розмові” намагався розвідати силу отамана Зеленого. Та не поталанило!
По товариській вечері Думін наказав хату, де ночували делегати, обставити “сильною сторожею” [109]. Після цього покликав до себе хорунжого 4-ї сотні СС Беїка та двох стрільців-гарматників (уродженців Київщини) і призначив їх делегатами для переговорів зі штабом отамана Зеленого. Стрільців увів до делегації на прохання дядьків, які, мовляв, казали, що до старшин СС зеленівці “ставляться дуже ворожо” [110].
Думін наказав Беїку “жадати від отамана Зеленого безумовного складення зброї і видачі її відділові. Після того Зелений мусить розпустити своїх козаків по домах, а відділ [січових стрільців] на якийсь час займе Трипілля. Коли отаман Зелений ці пропозиції прийме, виконає їх як слід, ми зобов’язувались не принимати ніяких репресивних мір ні проти “Трипільського району” взагалі, ні зокрема проти членів повстанчого штабу й очевидно самого Зеленого” [111].
Ніч у Копачеві минула спокійно.
Вранці 24 січня обидві делегації від’їхали в Обухів. Невдовзі за ними рушив і відділ. Коли передня сторожа січових стрільців наблизилася до Гудимівки, її обстріляли “кілька тамошніх селян і зеленівська кінна стежа. Цей обстріл, окрім ранення одного коня, не приніс відділові ніяких втрат” [112].
Гудимівка не була зеленівським селом, більше того, у ньому “верх водила (…) большевицька шантрапа”. Напевно, саме “комнезаможі” й пальнули пару раз у бік експедиції. Що ж до твердження про постріли з боку зеленівської кінної стежі, то вони безпідставні — в іншому спогаді Думін визнав, що винуватців не шукали, бо часу не було [113]. Та й стріляла стежа радше у повітря — щоб попередити січовиків про намір оборонятися.
Чого ж тоді кидати тінь на Зеленого?
Бо так легше виправдовувати свої дії, дії, які мали призвести до братовбивства.