Похід Орлика на Україну
Похід Орлика на Україну
Щоб перевести свої заміри в діло, рушив Орлик, весною 1711 р., з 16-тисячною запоріжською армією та татарським, помічним корпусом, на Україну. Вступивши на Правоберіжжя, Орлик зустрівся з щирою прихильністю населення. Піддавалося йому одно місто за другим, під його булаву почали переходити й правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережнього гетьмана Скоропадського, вислану проти нього під проводом полковника Бутовича, підійшов Орлик під Білу Церкву й наблизився до Києва. Та тут зрадили його татарські «союзники». Замісць кооперувати з гетьманом, вони кинулися грабити села і брати ясир. Рівночасно татарська армія, що під проводом кримського хана оперувала на Слобідщині, набравши добичі й полону, завернула нагло зпід Харкова. Це примусило до відвороту й самого Орлика. Не добившися нічого, Орлик залишив населення на поталу московської помсти, до тогож розчароване варварськими поступками татарських «союзників» гетьмана. Морально й стратегічно була справа Орлика програна.
Вслід за відворотом запоріжських частин Орлика й татарських відділів кримського хана, почався наступ московської армії на Україну. Цар Петро виповів війну Туреччині, за її співчуття справі Орлика. Царські опричники палили міста і вирізували населення, що виявило прихильність до Орлика; але й над царем піднялася, на українському півдні, смертельна небезпека. В липні 1711 р. царське військо попало в турецьку засідку над Прутом, у Бесарабії. Від неминучого розгрому й капітуляції вирятували його всеж таки гроші. Підкуплений Петром турецький везир, випустив москалів з пастки й заключив з ними славний «Прутський мир».
В ньому цар вирікся посягань на Правобережну Україну, але неясність стилізації договору дозволили на далеко йдучі довільности в виконуванню точок договору, як одній так і другій стороні. Султан повісив продажного везира за те, що випустив Петра з пастки, але й на султанському дворі, московські рублі робили своє. Прутський мир ратифіковано, а разом з тим Орлик утратив у Туреччині базу для своїх політичних комбінацій.
Та це не зневірило завзятого мазепинця. Він, живучи на еміграції, не втратив ні одної нагоди, щоби видвигнути справу української незалежности на порядок політичного дня Европи; живучи то в Туреччині то в Швеції, він безустанно змагав до викликання турецько-московського конфлікту, щоби в його огні добитися визволення України. Але його зусилля були даремні - поза необовязуючими виразами симпатій для ідеї «козацької держави», Орлик не добився нічого. Помер на еміграції (1739 р.), залишаючи свому синові Григорові дальшу працю над переконанням Европи про конечність відродження Української Держави, для стабілізації політичних умов середньої Европи. Та покищо, протягом цілих століть, ідея Пилипа Орлика не виходила поза межі ідеольогії й зреалізувалася, хоч і на короткий час, щойно в XX сторіччю…