РОЗБИТА БАРКА В ЗЕЛЕНОМУ МОРІ ДЖУНГЛІВ
РОЗБИТА БАРКА В ЗЕЛЕНОМУ МОРІ ДЖУНГЛІВ
1836 року один мексіканський полковник на прізвище Гарбіндо їздив по глухих селах Юкатану і Центральної Америки, проводячи серед індіанських тубільців рекрутський набір до війська. У звіті своєму начальству полковник згадав про дивне відкриття: у безкраїх глибинах одвічної пущі він побачив загадкові старезні руїни. Вони були вкриті буйними заростями, крізь них видніли якісь барельєфи.
Через три роки звіт невідомо як опинився в Нью-Йорку і попав до рук адвоката Джона Ллойда Стефенса. Коротенька згадка про таємничі будівлі справила на адвоката величезне враження. Бо, треба сказати, Стефенс надзвичайно любив археологію та античну історію і так захоплювався цими науками, що забував навіть про свою адвокатську роботу. Він уже подорожував по Єгипту, Аравії, Греції й Туреччині. Свої пригоди та переживання він описав у двох книжках, які були дуже популярні. Стефенс мріяв зробити якесь велике відкриття. Але мрія ця поки що так і лишалася мрією. А тим часом — о диво! — зі звіту невідомого вояка він дізнається, що ті великі відкриття чекають на нього майже під боком — у сусідній Мексіці.
Вирішено: він поїде туди і на власні очі побачить, що відкрив Гарбіндо. Готуючись до поїздки, Стефенс перегортав усі доступні йому історичні твори й дорожні нотатки, щоб якнайбільше дізнатися про край, куди збирався вирушити. І тут його спіткало несподіване розчарування. Крім досить загальних записок, він не знайшов там нічогісінько такого, що б могло якось допомогти йому здійснити свій задум. Про народи Мексіки, Юкатану й Центральної Америки ніяких відомостей не було.
А як же легко було б дістати потрібні відомості, якби він тільки знав, що в тому самому місті, так би мовити, за стіною, жив Вільям Гіклінг Прескот, єдиний і найбільший на той час знавець ацтеків, майя, тольтеків та інших індіанських племен американського континенту.
Шукаючи, за що б можна було зачепитися, Стефенс натрапив у книжках на замітку якогось Фуентеса. Цей мексіканський іспанець 1700 року швендяв по Гондурасу і біля Копана відкрив скупчення будівель та пірамід; вони були дуже старі, але збереглися добре. От Стефенс і надумав податися в Гондурас, навіть гадки не маючи, з якими труднощами зв’язана подорож у глибину диких, безлюдних джунглів. Він умовив поїхати в експедицію і свого приятеля, прекрасного художника Фрідріха Катервуда.
1839 року невеликий караван Стефенса, який складався з мулів, провідників та індіанців-носильників, був уже на межі Гондурасу й Гватемали. Там, як було колись із Лейярдом на берегах Тігру, мандрівників захопила революція. Вся Центральна Америка опинилась у вогні політичної боротьби. По країні вздовж і впоперек снували загони трьох суперників, які боролися за владу: колишнього президента Сальвадору Морасани, вождя мулатів, майбутнього кривавого диктатора Гватемали Карреро та індіанського революціонера Ферреро.
По містечках і селах вешталися озброєні до зубів негри, індіанці й мулати, якими командували колишні дезертири з армії Наполеона і всякі європейські авантурники. Край був сплюндрований, тероризований і голий. Охоплені жахом тубільці ледве трималися на ногах од голоду; ніде не можна було дістати навіть черствої скоринки хліба.
У Стефенса була охоронна грамота, яку підписав один з вождів революції, та це мало що допомагало. Розперезані банди п’яних вояків переслідували мандрівників, майже на кожному кроці прискіпувалися до них, часто обстрілювали. Одного разу якийсь п’яний начальник, вимагаючи викупу, замкнув усю експедицію в оборі. Тільки завдяки втручанню старшого офіцера, який випадково там опинився, Стефенс вийшов з цього скрутного становища цілий і неушкоджений.
Сяк-так відганяючи знахабнілих солдатів, друзі дісталися до джунглів, де пролягала єдина дорога до Копана. Заглибившись у похмурі дикі лісові нетрі, Стефенс зрозумів, чому доти ніхто не знайшов тих далеко закинутих руїн. Непереборний мур джунглів оберігав їхню таємницю краще, ніж товстенний шар нанесеної протягом віків землі й піску.
Невеличка група сміливців продиралася крізь зелене пекло з величезними труднощами. Нав’ючені тварини по саме черево грузли в смердючій драговині. Кущі та ліани чіплялися за одяг, колючки впивалися в тіло, завдаючи пекучих ран. Вологе урочище кипіло, наче окріп, гнилі випари отруювали організм, знесилювали тіло, розладнували нерви. Вночі пущу сповнювали тисячі найдивовижніших звуків — там щось скиглило, верещало, жалібно голосило. Несамовитий гамір мавп, скрипучі голоси папуг, пронизливий писк і стогін, немовби то вили од болю поранені тварини — усе це не давало спати.
За кілька днів мандрівки, які здавалися вічністю, Стефенс, Катервуд та індіанці прорубали через джунглі прохід і добралися до Копана, геть укриті ранами та багнюкою. Вийшли з лісу, глянули запаленими од безсоння очима на групу нужденних мазанок, яка називалась Копаном — і серця в них стислися від розпачу. Виявилося, що там немає і сліду руїн; напевне, повідомлення Фуентеса було звичайна брехня. Спитали про руїни тубільців, але ті лише дивилися на них великими очима й здвигали плечима. Здавалося, що вся експедиція просто непорозуміння.
Пригнічені мандрівники постановили затриматися на кілька днів у селі — треба було поновити сили після тяжкої подорожі й порадитися, що робити далі. Стефенс подумав, що не шкодило б пошукати руїн ще в найближчих околицях села. Джунглі були дуже густі, — хто знає, може, все-таки там щось є. Адже — він помітив — тубільці не відходили далеко од своїх хат, а пущі боялися як вогню.
Трохи відпочивши, дослідники вирушили в зарості дрімучого лісу. Індіанці, які брали участь в експедиції, важкими ножами — мачете — прорубували стежку, а мешканці Копана тим часом зацікавлено стежили за ними. І ось незабаром експедиція стала мов укопана перед величезним муром із кам’яних брил, щільно припасованих одна до одної, але не скріплених розчином. Круті сходи вели кудись угору, в гущавину заростей.
Неможлива річ; біля самого села були руїни, а мешканці навіть не підозрівали про них. «А може, — подумали дослідники, не вірячи власному щастю, — то тільки залишки якоїсь іспанської фортеці?» Це ж тут 1524 року проходив Кортес, поспішаючи до Гондурасу, щоб приборкати тамтешнього повсталого губернатора. А пізніше іспанці вели тут запеклі бої з тубільцями, перш ніж змогли накинути їм своє ярмо.
Але скоро сумніви розвіялися. Крізь густий чагарник видніла якась кам’яна брила. Розкорчувавши зарості, дослідники побачили величезну стелу[79] — чотири метри заввишки і майже метр завширшки та завтовшки. Згори й донизу її вкривали барельєфи з прекрасними малюнками. В куточках і заглибинах ще видніли сліди яскравих кольорів, а це свідчило про те, що зображення на плиті колись були розфарбовані. Попереду виділявся горельєф чоловіка з таким суворим обличчям, яке могло навіяти забобонний страх.
Ці скульптурні роботи викликали подив майстерністю і пильністю виконання. Найдрібніші деталі, найтонші орнаменти були такі чіткі й виразні, немовби їх зроблено не на камені, а вирізано бритвою на якомусь м’якому матеріалі. Від цих гротескних прикрас повіяло давніми-давніми віками. Що ж то були за люди, які так терпляче й завзято видовбували в скелі ці дивні візерунки, а потім зникли, пропали. безвісти, відійшовши в туманну далину минулого? «Та дивацька карикатура людини, — пише Стефенс у своєму щоденнику, — була немовби духом минулих поколінь, які стоять на сторожі своїх старовинних рідних осель».
Заглиблюючись у джунглі, мандрівники відкривали нові й нові стели, поки не налічили їх чотирнадцять. Вони різнилися між собою своєю оригінальністю, але всі були напрочуд багато оздоблені розмаїтими малюнками й знаками.
Уже смеркало, дослідники мусили припинити подальші розшуки й повернути до табору, ошелешені небувалим успіхом.
Удосвіта другого дня до Стефенса прийшов місцевий кравець — метис дон Хосе Марія й урочисто заявив, що вся земля уздовж річки Ріо-Копан, де стоять руїни, — це його власність. Стефенс пирскнув сміхом — настільки безглуздою видалась йому вже сама думка про те, що руїни в джунглях взагалі могли комусь належати, тим більше людині, котра доти не мала про них ніякого уявлення. І він досить зневажливо вирядив кравця.
Але справа, виявилось, була не така проста. З того часу, як Стефенс відхилив претензії кравця, все село почало нехтувати експедицію. Не можна було найняти жодного робітника ані купити шматок кукурудзяного хліба. Тубільцям пропонували ліки, різні блискотливі цяцьки, гроші, але нічого не допомагало — мешканці одностайно відмовлялись од подарунків. Мова йшла вже не про допомогу селян — у країні палала революція, треба було хоча б уникнути небажаних конфліктів з місцевими жителями. Стефенс постановив якось домовитися з метисом і запросив його до, себе.
Дон Хосе прийняв запрошення, але видно було, що його образило зневажливе ставлення прибульців. Стефенс, який звик до капіталістичних стосунків між людьми, був дуже здивований, довідавшись, що метис навіть не думав про зиск. Він чинив так тільки через безкорисливу гордість хазяїна, отож коли Стефенс запропонував йому продати руїни, метиса це ошелешило. Він не міг збагнути, навіщо цим людям купувати оте нікому не потрібне каміння. Дон Хосе став підозріливий і пильний. Переступаючи з ноги на ногу, кравець попросив дати йому час подумати — видно, він зволікав. Надвечір Хосе прийшов знову, усе ще нерішучий, але після довгих переговорів, вони дійшли згоди. Стефенс за п’ятдесят доларів купив у власність руїни міста Копан. Легка посмішка, яка майнула на обличчі метиса, говорила, що дон Хосе вважав американця за справжнісінького бовдура, якого зовсім легко обдурити.
На честь цієї торговельної угоди Стефенс влаштував великий банкет примирення, запросивши всіх мешканців села. Вечір провели дуже дружно, — танцювали, співали; на рожні, сповнюючи повітря апетитним запахом, смажилося порося. Вражені тубільці оглядали стели, страшенно дивуючись, що ці брили були в джунглях так близько від села. Наприкінці американці почастували своїх гостей сигарами, й індіанці розійшлися додому, готові зробити будь-яку послугу щедрим чужоземцям.
Заприятелювавши з тубільцями, Стефенс почав дальші пошуки. Він пробився через джунглі аж до берега річки Ріо-Копан, і тут йому теж всміхнулося щастя: експедиція натрапила на сувору стародавню будівлю, густо обплетену заростями. То було дуже важливе відкриття: гігантська піраміда, споруджена з величезних кам’яних брил. Стефенс і Катервуд почали дертися по сходах, які вели кудись угору через похмуру гущавину дерев і ліан, їх супроводили мавпи; ці звірі вили, пищали і, мов розлючені перекупки, кричали на непроханих гостей.
З вершини піраміди перед мандрівниками відкрився незрівнянний краєвид. Серед плутанини рослин, мов у розбурханому морі, стирчали, скільки око бачило, руїни пірамід, палаців, храмів і окремі кам’яні брили… Дослідників огорнуло таке почуття, ніби вони перейшли межі реального життя й опинилися в якомусь казковому світі привидів. «Місто скидалося, — пише Стефенс, — на барку серед океану — розбиту, без щогл, покинуту невідомим екіпажем на волю стихій. Ніхто вже не міг сказати, чия це барка, звідки вона припливла, чи довго була в дорозі й чому загинула».
Протягом наступних днів двоє друзів з Нью-Йорка дослідили найближчу околицю пущі, відкриваючи нові й нові статуї, плити з барельєфами, сходи й тераси. Цих пам’яток старовини тут було стільки, що аж у голові паморочилося. Могутні брили, вирвані з землі розсохуватими коренями дерев, валялися серед зогнилого листя і трухлявих стовбурів. Статуї в смертельних обіймах ліан та інших рослин немовби піднялися над землею, борючись за світло й повітря. Де-не-де стояли кам’яні ідоли, яких не торкнулася хижа природа, а під ними чудом збереглися олтарі, де колись складали жертви. Скелі були густо вкриті орнаментами й загадковими ієрогліфами, що їх видовбало колись долото стародавніх скульпторів. Зображення богів були такі опуклі, що майже відривались од свого кам’яного тла.
Руїни приголомшили Стефенса. В голові роїлися тисячі запитань. Не лишалося й тіні сумніву, що він одкрив місто якогось могутнього народу, обдарованого творчим генієм. Цей народ скульпторів і будівничих-циклопів, напевне, жив тут протягом довгих віків, бо стільки будівель, скульптур і пірамід могло виникнути тільки внаслідок старанної праці багатьох поколінь. Як люди тих часів притягнули сюди оці кам’яні брили, вагою іноді до кільканадцять тонн? Стефенс довідався, що найближчі каменярні містяться по другий бік ріки Ріо-Копан, за кілька кілометрів од берега. Надзвичайно цікава й просто незбагненна річ: не маючи ні в’ючаків, ні будь-якого технічного устаткування, ті люди змогли не тільки здалеку доправити важелезні брили суходолом, але й переправити їх через річку.
Катервуд одразу ж почав ретельно малювати скульптури й орнаменти, але справа посувалася надзвичайно повільно. Стиль і композиція цих робіт були такі складні й невідповідні художнім уявленням білої людини, що художник не раз безпорадно відкладав олівець. Крім того, перш ніж малювати якусь річ, треба було вирубати густі зарості, щоб добратися до неї і щоб стало видніше. А проте, незважаючи на ці труднощі, Катервуд зробив незабаром п’ятдесят докладних малюнків, які стали потім ілюстраціями до книжки Стефенса.
По дорозі назад мандрівники відвідали Гватемалу, Чіапас. І скрізь вони бачили безліч руїн: піраміди, палаци, статуї, навіть чималі міста. То були ще зовсім невідомі світи, про існування яких доти ніхто навіть не мав гадки. Скільки ж історичних і археологічних питань було зв’язано з ними!
У листах до своїх друзів Стефенс захоплено описував усі ці відкриття, але його повідомлення сприйняли з недовір’ям. Та ось 1842 року він видав книжку «Пригоди під час подорожі до Центральної Америки, Гватемали і Юкатану», яка викликала небувалу сенсацію і хвилю полеміки. За короткий час книжка вийшла кількома виданнями, її перекладали на інші мови.
При цьому згадали про іншу книжку, що вийшла у Франції на чотири роки раніше, але якось не привернула уваги читачів. То був твір француза Ф. де Вальдека «Романтична й археологічна подорож по Юкатану». З книги випливало, що тамтешні руїни перший відкрив француз, а не американець. Тільки, на своє нещастя, Вальдек видав твір саме тоді, коли вся Франція була така захоплена свіжими відкриттями в Єгипті, що цієї книжки навіть не помітили.
Під враженням твору Стефенса історики навперейми почали копатися в старих іспанських джерелах і дійшли до переконання, що будівниками тих чудових міст були індіанці майя. Це вони за багато століть до ацтеків створили високу культуру й організувалися в міста-держави, розташовані на території Центральної Америки та Юкатану.
У полемічному запалі виникли надзвичайно фантастичні і навіть безглузді теорії, що стосувалися майя. Одні твердили, ніби цей народ прийшов з Азії, втікаючи від потопу. Інші вважали, що то вціліле після катастрофи населення Атлантиди — казкової землі, яку буцімто поглинули хвилі океану.
Іспанські конквістадори у своїх повідомленнях весь час звертали увагу на те, що релігія майя була разюче подібна до християнства. Деякі полемісти гадали, що відкриті будівлі — піраміди могли свідчити про якесь споріднення народу майя із стародавніми єгиптянами. Ці погляди були, напевно, вже не такі фантастичні.
Але хто ж вони насправді, що за люди були оті майя? Про це ми довідаємося в наступних розділах, написаних на підставі найновіших, суворо наукових досліджень істориків та археологів.