ШАМПОЛЬОН, ВОСКРЕСИТЕЛЬ ІЄРОГЛІФІВ

ШАМПОЛЬОН, ВОСКРЕСИТЕЛЬ ІЄРОГЛІФІВ

В той час, коли навколо ієрогліфів точилися палкі суперечки, Наполеон призначив префектом у Гренобль одного з членів єгипетської комісії, математика й фізика Жана-Батіста Фур’є. Великий вчений щиро піклувався про місцеві школи, віддаючи справі освіти багато часу й любові. 1801 року, обстежуючи одну з середніх шкіл у Греноблі, він звернув увагу на одинадцятилітнього учня Жана-Франсуа Шампольона — хлопця з східними рисами обличчя, якого товариші дражнили через це «єгиптянином».

Під час розмови здивований Фур’є довідався, що цей миршавий, хворобливий на вигляд хлопчина цілком вільно розмовляє латинською і грецькою мовами, а тепер саме почав вивчати стародавню єврейську мову. Неабиякий розумовий розвиток малого справив нй Фур’є таке велике враження, що вчений запросив його до себе додому. Він провів його по всіх кімнатах і показав багату колекцію пам’яток старовини, привезених з Єгипту. Шампольон весь час мовчав, але побачивши клапті папірусів, покриті ієрогліфами, несміливо запитав:

— Їх уже хтось прочитав?

— На жаль, ні…

— Я колись прочитаю, — відповів хлопець.

У тринадцять років Шампольон вільно володів, крім уже названих мов, ще й арабською, сірійською, халдейською, коптською, старокитайською і санскритом. Слава про цього вундеркінда й геніального лінгвіста незабаром дійшла до Парижа.

Після закінчення середньої школи Шампольон ладнався вступити до ліцею в Парижі. Він написав конкурсну роботу, яку мав прочитати спочатку в ліцеї свого рідного міста. Викладачі сподівалися, що то буде, як звичайно в таких випадках, учнівський твір, і тому були безмежно здивовані, коли молодий кандидат подав їм серйозне самостійне наукове дослідження «Єгипет під владою фараонів» з безліччю невідомих фактів, які спиралися на тексти з староєврейської, грецької і латинської літератур.

Викладачі були такі захоплені, що замість визнати за Шампольоном право на навчання в ліцеї, постановили прийняти його до свого кола як учителя. Довідавшись про це, Жан-Франсуа зомлів од хвилювання й не міг сам іти додому.

Проте він не скористався з такої пропозиції, а вирушив до Парижа, щоб учитися далі. Сидячи в диліжансі, хлопець звірився своєму опікунові — старшому братові, — що все його навчання — це тільки підготовка, щоб прочитати «Розетський камінь». То була найбільша його мрія, їй він присвятив усе своє життя, всі сили.

Вивчаючи східні мови, Шампольон намагався зрозуміти людей Сходу і тим самим пізнати спосіб мислення стародавніх єгиптян. Він вірив, що тільки копітка праця дасть можливість знайти ключ до їхнього письма й мови.

Основну увагу Шампольон звернув на коптську мову, що була найпізнішою, останньою фазою в розвитку староєгипетської мови. Коптською мовою ще XVII століття користувалися єгипетські феллахи, вона й досі лишилася ритуальною мовою коптської церкви. Шампольон вільно розмовляв цією мовою, а щоб набути практики в письмі, вів нею свої щоденники.

Вивчаючи твори, в яких розповідалося про Єгипет, він так глибоко ознайомився з цим краєм, що відомий л у той час мандрівник по Африці Соміні де Маненкур після розмови з ним вигукнув:

— Та він же знає цей край далеко краще за мене!

Шампольон дуже бідував у Парижі. Жив він у мансарді поблизу Лувру, часто сидів голодний, а з дому виходив неохоче — соромно було показатися в зношеному одязі. Пробирався нишком тільки до бібліотек, де проводив цілі дні, схилившись над книжками. Взимку він тяжко захворів і лежав без догляду в нетопленій вогкій кімнаті. Жив він на скупі кошти, які старший брат присилав йому з своїх невеличких заробітків.

Одного дня Шампольон зустрів на вулиці знайомого, який повідомив лиху новину: ієрогліфи вже розшифровано. Жан-Франсуа зблід і заточився, мов п’яний. Отже, надіям край; вся праця пропала марно тільки тому, що хтось інший випередив його.

— Хто це зробив? — насилу видавив він.

— Олександр Ленуар. Щойно вийшла його брошура «Нові пояснення», в якій він твердить, що розшифрував усі ієрогліфи. Подумай тільки, яке значення це має для науки…

— Ленуар? — здивовано спитав Шампольон. Я ж тільки вчора зустрів його, і він не сказав про це ні слова.

— Що ж у тому дивного, він вважав за краще мовчати про це, поки не вийде брошура.

Шампольон побіг до найближчої книгарні і, сповнений тривоги, купив брошуру, щоб негайно прочитати її.

Через годину після того, як він повернувся додому, господиня, сидячи в кухні, почула за дверима якийсь несамовитий сміх. Вона схопилася й зазирнула в кімнату квартиранта. Істерично сміючись, Жан-Франсуа качався на тапчані. У брошурі було безліч всяких дурниць, які спиралися на туманні гадки. Шампольон уже досить добре знав проблему, щоб одразу ж помітити безглуздя в книжці Ленуара.

У 1809 році дев’ятнадцятилітній Шампольон повернувся до Гренобля — викладати в місцевому університеті. Але скоро йому почала дошкуляти поліція, бо Шампольон був палким республіканцем. Він складав дошкульну сатиру на імператора й відверто виступав проти його воєнної політики. Тому університетські власті незабаром позбавили його наукової стипендії.

Після падіння Наполеона Шампольон завзято боровся проти нової монархії, писав п’єси й сатиричні пісні, які одразу підхоплювала вулиця. Незважаючи на скруту, він опрацював у цей час понад тисячу сторінок французько-коптського словника, про що дотепно писав у листі до брата: «Мій словник стає з кожним днем товщий, зате я сам стаю дедалі тонший».

Настав бурхливий період «ста днів» Наполеона. Приспавши пильність охоронців, Наполеон утік з Ельби, дістався до Франції й незабаром увірвався в Гренобль, весь гарнізон якого одразу ж перейшов на його бік. Дізнавшись про молодого вченого, імператор знайшов час особисто відвідати його. Шампольон зустрів Наполеона стримано, та це не відштовхнуло імператора — той зацікавився працями вченого. Він приїхав до нього ще й другого дня, обіцяв допомогти видати коптського словника.

Імперія знову зазнала поразки, але гарнізон наполеонівських ветеранів у Греноблі не хотів здаватися роялістам і оборонявся до останнього. Шампольон дорікав Наполеонові за зраду республіканських ідеалів, але по-справжньому ненавидів роялістів, тому, не замислюючись, одірвався від своїх наукових досліджень і став у ряди оборонців міста.

Роялісти ніколи не могли подарувати йому цього. Захопивши місто, вони одразу ж позбавили вченого університетської кафедри, а пізніше звинуватили його в державній зраді. Шампольону загрожувала гільйотина, тому в липні 1821 року він тікає з Гренобля в Париж, де легше було сховатися.

Невідомо, чи то побоюючись невдачі, а чи, можливо, не відчуваючи себе достатньо підготованим, але доти Шампольон ще не робив серйозної спроби розшифрувати «Розетський камінь». Однак тепер — а це було 1822 року — він узявся до тієї праці серйозно.

В якому стані була в той час наука про ієрогліфи? Уже тоді було відомо, що єгипетське письмо пройшло через три фази розвитку. У найстародавніші часи єгиптяни користувалися ієрогліфами, тобто знаками, що являли собою малюнки живих істот і неживих предметів. Таке письмо складне, треба було мати неабиякий талант, щоб писати ним, отож через деякий час знаки спрощено. Виникло ієратичне письмо, яким користувалися переважно єгипетські жерці для написів у храмах та на гробницях. Далі з’явилося письмо демотичне або народне; воно складалося з рисок, дуг і кружалець ним легко писати, хоч у ньому важко було розпізнати первісні малюнки.

Ієрогліфами цікавилися вже стародавні письменники Геродот, Страбон і Діодор, а особливо Гораполлон (IV століття н. е.), яких вважали за великий авторитет у цій галузі. Вони рішуче твердили, що ієрогліфи — це малюнкове письмо, де окремі знаки виражають цілі слова, а не склади чи літери, тобто кожен окремий знак означає певну конкретну річ або абстрактну думку.

У XIX столітті ці погляди мали такий вплив на вчених, що останнім навіть на думку не спало піддати їх науковій перевірці. Хибні методи не раз заводили вчених на манівці зовсім безглуздих, ненаукових висновків. Лише англійський археолог Томас Юнг висловив припущення, що єгипетські написи складаються не тільки з малюнків, але й з фонетичних знаків; проте він не зумів з цих спостережень зробити практичних висновків і знайти ключ до розшифрування ієрогліфів.

Вікопомна заслуга Шампольона полягає в тому, що він рішуче порвав з традицією, яка зв’язувала вченим руки. Порвав з Геродотом, Страбоном, Діодором та Гораполлоном і сміливо рушив своєю власною дорогою, вважаючи, що єгипетське письмо складається з елементів звукових, а не понятійних.

У грецькому написі на «Розетському камені» були імена фараона Птолемея і цариці Клеолатри. Отже, ті самі імена мали бути і в обох єгипетських текстах. Але де їх шукати серед сотень загадкових карлючок? На щастя, справа ця була багато простіша, ніж те могло здаватися на перший погляд. Вже давно було відомо, що єгиптяни оздоблювали імена царів рамками. Тому Шампольон не мав жодного сумніву, що в двох рамках, які виразно виділялися в мурашнику ієрогліфів, і написано згадані вже царські імена.

Порівнюючи окремі ієрогліфи з відповідними грецькими літерами, він понад усякі сумніви довів, що його припущення правильне.

Але вчений не задовольнився цим. Він почав порівнювати по черзі єгипетські знаки й грецькі літери, з яких складалися імена «Птолемей» та «Клеопатра», і прочитав кілька ієрогліфів.

За допомогою розшифрованих знаків, Шампольон прочитав ще імена Олександра та кількох римських імператорів у інших текстах і збільшив таким чином загальну кількість прочитаних ієрогліфів.

У деяких випадках він розв’язував справжні ребуси. Так, наприклад, в одній рамці учений знайшов два ієрогліфічні знаки , тобто коло з крапкою посередині, а також особливий знак , схожий на повернуту вниз виделку з трьома ріжками зверху. Сушачи собі голову над значенням того кола, Шампольон подумав, що це символічний малюнок сонця.

З творів грецьких письменників він знав, що по-єгипетському сонце називалося Ра. Обидва ієрогліфи були в рамці, отже, вони, безперечно, означали ім’я фараона Рамзеса. Але як вимовлялася друга частина імені, тобто згадана вище виделка? Відповідь на це запитання вченому дала коптська мова. В ній є слово месес, що означає син. Справа стала ясна: в єгипетській мові царське ім’я звучало Рамесес, тобто по-нашому «син сонця».

Нам тепер важко оцінити, яких величезних розумових зусиль доклали Шампольон і його численні послідовники, розшифровуючи ієрогліфи. Єгипетське письмо складніше, ніж це здавалося б, якщо мати на увазі наведені вище приклади. Досить згадати інші характерні деталі, щоб пересвідчитися в цьому.

Єгиптяни зовсім не записували голосних звуків, тому слова у них складалися тільки з приголосних. Щоб краще собі це уявити, застосуємо такий метод писання до нашої мови. Якби перед нами були, наприклад, групи приголосних «кт» або «лс», то це могло б означати кіт, кут, кит або кат і ліс, лис або лес.

Щоб не було таких сумнівів, єгиптяни ставили в кінці слів так звані детермінативи, або визначники, що вказували, про які саме речі йшлося в кожному окремому випадку. При слові «кт» ми помітили б малюнок кота, кута, кита або ката.

Але це ще не все. Єгиптяни виражали абстрактні поняття теж за допомогою конкретних предметів, передаючи їхнє значення різноманітними символами-детермінативами. Група приголосних «вр» означала іменник «ластівка» або прикметник «великий». У першому разі біля неї малювали ластівку, а в другому — сувій папірусу.

Можна собі уявити, скільки праці й часу мусив віддати Шампольон, перш ніж йому пощастило розкрити таємничу роль отого сувою папірусу. А таких ребусів було в ієрогліфічних написах безліч.

Треба сказати, що єгипетська мова була в ужитку довше, ніж будь-які інші мови світу, за винятком китайської. Люди користувалися нею, починаючи принаймні з IV тисячоліття до нашої ери і кінчаючи XVII століттям нашої ери, тобто п’ять тисяч років. Зрозуміло, що протягом цього величезного періоду єгипетська мова невпинно розвивалась і зазнала дуже грунтовних змін. Коли б троє єгиптян — один з 3000-го, другий з 2000-го, а третій з 1000-го року до нашої ери — зустрілися разом, то вони, напевно, не змогли б порозумітися між собою.

Так само змінювалося поступово й ієрогліфічне письмо. Крім змін графічних, про які ми вже згадували, відбувався процес внутрішнього розвитку. Стародавні грецькі письменники не помилялися в своїх думках про те, що спочатку ієрогліфи справді були малюнками. Але ще в дуже далекі часи вони почали передавати звуки — малюнки вже виражали не цілий предмет, а тільки першу приголосну з його назви. Так єгиптяни дістали двадцять чотири складові знаки. Треба сказати, що далі вони вже не пішли, тобто створити абетку, яка відіграла надзвичайно велику роль в історії людства, не змогли.

Всі оті ускладнення завдали єгиптологам невимовних труднощів. Розшифрувати один текст зовсім не означало прочитати й інший. Проте завдяки геніальному відкриттю Шампольона сьогодні немає такого напису, якого не зміг би прочитати і зрозуміти фахівець.

Відновити єгипетську мову Шампольону допомогло те, що він добре знав коптську мову, яку сміливо можна було брати для порівняння з відомими вже мовами стародавніх народів, що населяли західну Азію, Аравійський півострів та північно-східну Африку.

Незабаром Шампольон став у Франції видатним науковим авторитетом і тому легко дістав кошти на експедицію до Єгипту. В 1828–1829 роках він з п’ятнадцятьма відданими йому ученими обходив усю долину Нілу, і всюди його зустрічали гостинно як ученого, що «прочитав письмо старих каменів».

Правда, своїм одягом експедиція могла викликати загальний подив. Усі учасники її прибралися в однакові тюрбани, піджаки з золотими позументами й чоботи з жовтої шкіри. І сам керівник хизувався у такому самому арабському вбранні.

Та, незважаючи на цей театральний перевдяг, експедиція була серйозним науковим заходом. Шампольон дивував усіх своїми знаннями єгиптології. Він з першого погляду визначав, до якої епохи належать знайдені пам’ятки старовини… Для нього ніщо не було несподіванкою, все, що він побачив, підтверджувало теоретичні знання вченого, здобуті під час довголітньої праці в Греноблі й Парижі.

Молоді товариші Шампольона захоплювалися романтичною красою єгипетських руїн. Ось що занотував один із них про храм у Дендері: «І нарешті ми побачили храм, залитий місячним сяйвом. Непорушна тиша, сповнена якихось таємничих чарів, панувала над портиком з величезними колонами, в той час коли зовні все тонуло в сліпучому світлі місяця. Дивний, чудовий контраст! Ми розпалили посеред храму багаття з сухої трави. І знову захоплення, майже екстаз! Нас охопило якесь незрозуміле хвилювання, якесь божевілля, якесь невимовне збудження!»

Сам керівник експедиції висловлювався про цей храм стриманіше, але, видно, і він не міг не піддатися зачаруванню: «Не берусь навіть описати того враження, яке справив на нас храм, а особливо його портик. Окремі частини споруди можна описати за допомогою цифр і вимірів, але зовсім неможливо дати будь-яке уявлення про всю будову. Храм чудово поєднує в собі принадність і велич. Захоплені, в піднесеному настрої, ми пробули там дві години. В супроводі бідного, обідраного феллаха блукали по залах, при світлі місяця намагалися прочитати напис», видовбані на зовнішніх мурах».

Через три роки після повернення з подорожі по Єгипту Шампольон помер у Парижі від цілковитого виснаження організму надлюдською розумовою працею.