НАЙСТАРІША В СВІТІ ЕПІЧНА ПОЕМА

НАЙСТАРІША В СВІТІ ЕПІЧНА ПОЕМА

Під впливом чарівних казок з «Тисячі і однієї ночі» Лейярд мріяв про подорожі по Близькому Сходу. І коли ці мрії збулися, він несподівано натрапив на загадкові пагорби Месопотамії.

Лейярд був ділова людина й Відзначався наполегливістю в досягненні наміченої мети; але рушієм у тих мандрах була його романтична вдача. Від романтичних мрій до наукових відкриттів — ось та дивна дорога, якою йшов Лейярд.

Зовсім іншим, сучасним типом археолога можна було б назвати англійця Джорджа Сміта. Це був скромний, тверезий і працьовитий чоловік, який заробляв собі на життя, працюючи гравером у державному монетному дворі в Лондоні. Хлопець з дитинства відзначався замилуванням до науки, але батьки його були надто бідні, щоб дати синові вищу освіту. І юнак з видатними здібностями мусив найнятися учнем ремісника-гравера, на довгі роки стати до граверського верстата.

Але це не вбило у Сміта прагнення до знань. Після роботи він використовував кожну вільну хвилину, щоб поповнити свою освіту. Насамперед вивчав іноземні мови, зачитувався історичними творами. З ассіріологією він зіткнувся зовсім випадково. Британський музей розпочав видання альбома під назвою «Клинописні тексти західної Азії» і доручив Смітові виготовити друкарські» кліше. То була механічна робота гравера-копіювальника, але дивні знаки так зацікавили Сміта, що він вирішив навчитися читати їх.

Це був зухвалий намір, здавалося б, заздалегідь приречений на невдачу. Бо скільки ж праці і зусиль мав докласти самоук, щоб досягнути своєї мети, скільки безсонних ночей мусив провести в тяжкій науці, щоб опанувати таємниці ассіріології. Але виняткові здібності і благородний науковий запал допомогли йому перебороти всі труднощі. У своїх спогадах, які здобули собі таку велику популярність, що витримали аж сім видань, Сміт ось як говорить про мету свого життя: «Кожен має певні нахили і вподобання, які за сприятливих обставин можуть осяяти йог, о життя. У мене завжди був потяг до сходознавства, з молодих років я цікавився археологічними дослідженнями та відкриттями на Сході, зокрема видатними працями Лейярда і Роулісона. За кілька перших років я зробив мало або майже нічого, але 1866 року, бачачи незадовільний стан нашої науки про ті частини Азії, що зв’язані з біблійною історією, я поклав собі зробити що-небудь для розв’язання певних спірних питань».

Того самого року 26-річний Сміт надрукував першу свою працю з питань ассіріології, завдяки якій він одразу ж став широко відомий у наукових колах і перетворився з любителя-самоука на визнаний науковий авторитет у галузі ассіріології. Наступного року прийшла жадана винагорода за всі зусилля: Сміт дістав призначення на посаду асистента єгипетсько-ассірійського відділу Британського музею, де він міг уже цілком віддатися улюбленій роботі.

Здавалося, що тепер життя його потече спокійно, в затишку наукового кабінету. Та доля вирішила інакше. Сміт був типовий учений з тверезим розумом, і його ставлення до життя аж ніяк не відзначалося романтичністю. Тому, напевне, він і сам почував себе захопленим зненацька, коли на нього, мов з рога достатку, посипалися різноманітні пригоди й переживання, про які міг би мріяти лише невиправний романтик. Цей скромний трудівник науки спочатку здивував цілий світ своїми відкриттями, а потім пустився в мандри, фантастична мета яких викликала справжню сенсацію в англійській бульварній пресі. Навіть загинув він при незвичайних і драматичних обставинах, немовби примхлива доля до останньої хвилини не переставала бавитися з цим романтиком мимоволі.

Спочатку, власне, ніщо не провіщало сенсації. В підвалах Британського музею зберігалися в ящиках сотні клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбаніпала, що їх прислали свого часу Лейярд та Рассам із пагорба Куюнджик. Звичайно, вони зацікавили Сміта. Клинописні таблички, згребені лопатами в ящики, мали жалюгідний вигляд. Це була величезна купа розбитих на дрібні кусочки черепків, укритих до того ж товстим шаром землі й пилу. І молодий асистент музею поставив перед собою завдання: поскладати ці кусочки так, щоб вийшли цілі таблиці, і очистити їх від бруду, не ушкодивши клинописних знаків.

Сміт приступив до розв’язання задачі і вже за кілька місяців копіткої підготовчої роботи міг узятися до головного: прочитати написи. Учений слово за словом розшифровував текст, і його огортав дедалі більший подив. Перед очима дослідника постав, мов живий, герой найстародавнішого в світі народного епосу, могутній і благородний Гільгамеш — постать, доти зовсім не відома науці. Читаючи про його подвиги та пригоди, Сміт пересвідчився, що відкрив Гомера Месопотамії, на кільканадцять століть старшого від Гомера грецького народу, що перед ним — прототип епічної поезії, який виник на самому світанку людської цивілізації.

Гільгамеш був володарем міста Урука і жорстоко пригноблював жителів, змушуючи їх тяжко працювати на будовах фортець та храмів. Жителі поскаржилися богам на свою долю, і ті постановили звільнити їх від безжального деспота. Для цього вони створили велетня з надлюдською силою і назвали його Енкіду. Велетень мав вийти на бій з Гільгамешем і вбити його. Енкіду жив серед дикого лісу, приятелював з різноманітними звірами і обороняв їх від мисливців.

Довідавшись про існування велетня, Гільгамеш удався до хитрощів. Він послав до Енкіду вродливу жрицю, щоб та спокусила його і привела до Урука. Між двома силачами відбувся страшний поєдинок, але він не дав того наслідку, на який сподівалися боги і люди: Енкіду і Гільгамеш, визнавши, що вони між собою рівня, стали вірними друзями й відтоді разом чинили всякі богатирські подвиги. Вони боролися, наприклад, з могутніми левами, визволили богиню Іштар з лап лісової потвори Гумбаби і вбили величезного бика, якого наслав бог Ану.

Одного дня Енкіду тяжко захворів і, відчуваючи близьку смерть, сердечно попрощався з улюбленим другом. Гільгамеш ревно оплакував втрату товариша і вперше в житті замислився над незбагненною таємницею смерті:

Шість ночей і шість днів я проливав гіркі сльози,

Доки в могилу його не поклали.

Тепер я тремчу перед смертю і втікаю в пустелю.

Мов камінь, душать мене останні слова друга.

Де втіхи шукати мені? Як стримать ридання?

Коханий товариш мій був — тепер вже немає його.

І я колись ляжу так само, як він,

Щоб більше ніколи на ноги не звестись.

Охоплений муками й тривогою, Гільгамеш постановив розшукати свого предка Утнапіштіма — єдину на всій землі людину, над якою смерть не мала сили. Але дорога його була всипана неймовірними перешкодами й спокусами. Гільгамеш мусив перемогти людей-скорпіонів, вирватися з-під знесилюючих чарів райської країни, де на деревах, замість плодів, квітли коштовні камені, не піддатися богині Сідар, яка вмовляла його не думати про смерть і цілком віддатися втіхам життя.

У горах «Заходу сонця» він дванадцять годин блукав у темряві, поки, нарешті, не опинився над «Водами Смерті», де перевізник Уршанабі згодився переправити його на другий берег до Утнапіштіма.

Спочатку Гільгамеш був розчарований. Утнапіштім не хотів відкрити йому таємницю безсмертя, бо смерть є природна і невідхильна частина життя. Тільки під впливом дружини він сказав, що на дні моря росте трава, яка дає вічне життя. Гільгамеш кинувся в морські глибини і з тріумфом повернувся на берег, тримаючи в руці чудодійну рослину, його охоплюють високі і благородні мрії: він не буде таким самолюбцем, як Утнапіштім, він принесе траву вічної молодості в своє рідне місто і роздасть її всім людям. На жаль, під час купання змій вихопив у нього траву і зжер її. Обманутий у своїх благородних намірах, Гільгамеш повернувся в Урук з порожніми руками і відтоді почав роздумувати над таємницею життя і смерті.

Народна поема викликала подив не тільки своєю поетичною чарівністю, але й глибиною висловлених там думок. Крізь картини бурхливого життя Гільгамеша проглядають найпотаємніші думи, мрії і прагнення давніх людських поколінь, їхні тривоги і бажання перемогти сили природи, їхні тяжкі кроки на шляху од варварства до цивілізації. Нещадний володар Урука, який дав своїм підданцям немало поважних приводів скаржитися на нього, під впливом життєвого досвіду стає благородним героєм, у котрого на думці передусім добробут і щастя свого народу.

Поему написано вавілонською мовою, але її шумерське походження не підлягало ніякому сумніву. Адже ім’я Гільгамеша неодноразово зустрічається в стародавніх шумерських написах. Знайдено також зображення Гільгамеша на циліндричних печатках довавілонського періоду, які свідчать про те, що епічний герой був дуже популярний у Шумері. Потім епічну поему переклали на свої мови наступники шумерів — вавілоняни й ассіріяни.

Утнапіштім розповідав Гільгамешу, як він став безсмертним. Коли Утнапіштім жив у місті Шурупак над Євфратом, уві сні явився йому бог Еа й попередив, що має намір покарати людей за їхні гріхи потопом. Тільки Утнапіштіма та його родину бог постановив уберегти від загибелі. Велів йому збудувати великий ковчег і перебратися туди з усією своєю родиною, добром і худобою. Незабаром небо заступила величезна чорна хмара й землю огорнула непроглядна темрява. Шість днів лив страшний дощ, і вода затопила всю землю. На сьомий день ковчег зупинився біля вершини гори Нашир.

Розпочавши 1872 року перекладати епос, Джордж Сміт пересвідчився, що в розповіді Утнапіштіма є великі прогалини — бракувало цілого ряду клинописних табличок. Але й те, що він прочитав на складених уламках, перевернуло погляди пуританських святенників вікторіанської Англії, для яких Старий завіт був непохибним джерелом усіх людських знань. Адже виявилося, що історія Ноя — це народне сказання, запозичене стародавніми євреями у шумерів.

На сторінках британських газет почалася бурхлива полеміка. Послідовники Старого завіту не здавалися.

Вони твердили, що, не знаючи останньої, найважливішої частини розповіді Утнапіштіма, не можна говорити про її зв’язок з історією Ноя. Те, що Сміт прочитав, свідчило, на їхню думку, скоріше про випадковий збіг деяких деталей. Остаточно з’ясувати питання можна було б, якби пощастило знайти решту клинописних табличок, а це здавалося справою абсолютно неймовірною.

Газета «Дейлі телеграф», бажаючи викликати сенсацію і цим створити собі рекламу, пообіцяла тисячу фунтів нагороди тому, хто знайшов би таблички, яких не вистачало. Власники газети, напевне, вважали в душі, що не знайдеться людини, яка на свої кошти вирушила б у таку далеку подорож, щоб у величезних купах руїн шукати кілька непоказних глиняних черепків. Це була така ж безнадійна справа, як, скажімо, шукати голку в копиці сіна.

І тим більше здивувалися вони, коли за це взявся сам Сміт. Що ж примусило цього скромного, захопленого наукою працівника підняти рукавичку й кинути своє добре ім’я на торговище сенсації? Адже важко було запідозрити, що його спокусила нагорода або що в нього заграла якась прихована доти жилка шукача пригод.

В глибині цього нібито легковажного вчинку таївся тверезий розрахунок фахівця-ассіріолога. Сміт наочно впевнився, що клинописні таблички згребено в ящики по-варварському недбало. Лейярд і Рассам, шукаючи тільки ефектних пам’яток старовини, ставилися до них відверто зневажливо. А якщо так, то хіба не могло трапитись, що багато клинописних табличок — а серед них і ті, де було закінчення розповіді Утнапіштіма — лишилось поза їхньою увагою і валялося ще поміж руїн, відкопаних на кургані Куюнджик? Якби хоч трошки пощастило, їх можна було б відшукати.

І знову сенсація. Немовби чудом здійснилось те, що всі вважали за пустопорожнє марення. Побувавши в Месопотамії тричі — це були сповнені пригод і труднощів поїздки, які тривали загалом майже чотири місяці, — Сміт знайшов понад три тисячі різноманітних клинописних табличок, і з них відібрав 380 кусків з записами тих частин розповіді Утнапіштіма, яких саме бракувало.

І ось уже текст прочитано, перекладено. Ці уривки звучали так:

Я добро повантажив усе, що надбав за життя,

І сім’ю помістив на судно, і рідню всю свою,

Взяти звірів по парі велів, і худобу, і всяких майстрів.

Тільки-тільки на світ зазоріло,

Як з далеких небес чорні хмари насунули грізно,

Все, що ясне було, зникло враз у пітьмі,

І брат брата не міг упізнати,

Небожителі — й ті не впізнали себе.

А боги на землі так злякались потопу,

Що на небо втекли, до бога найвищого — Ану,

Й там усі, мов ті пси, до стіни притулились…

Шість днів і шість довгих ночей Скаженіли вітри і потоп шаленів,

Ураган охопив усю землю,

Сьомого дня, як світать почало, грізні бурі ущухли,

Спали хвилі страшні, мов те військо вороже,

Втихомирилось море, зникли вітри — й потоп припинився.

Я глянув на море і бачу: спокійне воно,

А народ весь в болоті потонув.

Мулу повно було — аж до верху осель.

Я поглянув на світ, на морський виднокруг:

Поблизу на воді якийсь острів виднів.

Сів ковчег на горі, яка зветься Нашир.

І гора та схопила його і вже не пустила…

От, як тільки настав сьомий день,

Я голуба взяв і пустив його в світ,

Поширяв трохи птах і вернувся назад.

Я ластівку взяв і пустив її в світ,

Політав трохи птах і вернувся назад,

Бо далеко навкруг не було де спочить.

Я ворона взяв і пустив його в світ.

Ворон пурхнув собі, бачить: спала вода,

Почав їсти шукать, хлюпотітись в воді, почав каркати він

і уже не вернув.

Хто ж міг заперечити, що історія Утнапіштіма є джерело і праверсія біблійного потопу? Про це свідчили однакові деталі обох текстів — політ на волю голуба й ворона, гора, на якій осів ковчег, тривалість потопу, а також мораль переказу: кара людей за гріхи і винагорода богобоязного Утнапіштіма-Ноя. Біблія виявилася збіркою, компіляцією доісторичних міфів, народних переказів і легенд.

Бурхливе життя Сміта скінчилося трагічно: під час третьої подорожі до Месопотамії він став жертвою епідемії холери, яка лютувала в той час на Близькому Сході, і 19 серіпня 1876 року, на 36 році життя помер у місті Алеппо. У щоденнику, який Сміт вів майже до останньої хвилини, він записав: «Я працював виключно для науки… мої знахідки — цінний матеріал для дослідження. Я мав намір опрацювати його особисто, але тепер хотів би, щоб ці знахідки були доступні для всіх дослідників. Я завжди намагався виконати свій обов’язок…»