СКАРБ ПОЗОЛОЧЕНОЇ ЛЮДИНИ
СКАРБ ПОЗОЛОЧЕНОЇ ЛЮДИНИ
Березня 1536 року з групою іспанських мандрівників, які подорожували над Каліфорнійською затокою, сталася незвичайна пригода. В одному місці, збуджено репетуючи й розмахуючи руками, дорогу їм перебіг білий чоловік, якого супроводили двоє індіанців. Своєю бородою, довгими пасмами волосся він скидався на біблійного патріарха.
Невідомий почав безладно розповідати, що його корабель розбився біля берега Флоріди, і з усього екіпажу вцілів тільки він. Відтоді цей чоловік пробирався на захід. Користуючись з гостинності індіанських племен, він пройшов через весь американський суходіл і, нарешті, опинився біля Тихого океану, в Каліфорнії.
Але найбільше враження справили на іспанців усякі дива, які він розповідав про семеро міст Кіболі, що нібито лежали десь на півночі. Мешканці тих міст жили буцімто в палацах, усипаних сапфірами, і мали стільки золота, скільки їм хотілося.
Чутка про легендарні міста блискавкою облетіла всю Європу. Сюди почало прибувати багато мандрівників. Найбільшу експедицію організував Франсіско Васкес де Коронадо. Проте замість золота, сапфірів та туркусу Коронадо знайшов у Арізоні нужденні мазанки голих індіанських племен. Сім міст Кіболі — то була просто вигадка або марево мрійників.
У глибині південно-американського континенту нібито мало бути й легендарне Ельдорадо — місто, яке видніло за багато миль, бо все воно було збудоване з золота і через те палало в сонячному промінні, як вогняна гора. Мешканці міста аж угиналися під вагою золота ї смарагдів завбільшки з куряче яйце.
Ельдорадо зачарувало й захопило уяву багатьох мандрівних лицарів, волоцюг і шукачів пригод. Понад сто років тисячі людей терпіли невимовні труднощі й страждання, гинули від хвороб, паразитів і отруйних стріл войовничих індіанців, завзято шукаючи манливого міста.
1536 року молодий іспанець Гонсало Хіменес де Касадо очолив експедицію з 875 солдатів, яка вирушала на пошуки Ельдорадо, його військо мало прекрасний вигляд. Командувач був одягнений у костюм з чорного вельвету, протканого сріблом, на голові носив сталевий шолом. Офіцери хизувалися в пишній одежі з пурпурного шовку і в широких капелюхах, увінчаних розкішними султанами. Всі солдати були закуті в залізні панцири.
Похід через джунглі Південної Америки, а потім на небосяжні перевали Анд був справжнім пеклом. Солдати хворіли, вмирали, тікали, і невеличка, але чудова армія розтанула наполовину. Од барвистого вбрання командуючого, офіцерів і солдатів лишилося саме лахміття.
По кількох місяцях маршу перед змученими конквістадорами засяяла перша надія. В одній з багатьох сутичок з індіанцями вони захопили трофеї — смарагди й різноманітні золоті вироби. Це розпалило хіть завойовників, надало їм снаги. Але з 875 солдатів на той час лишилися вже тільки жалюгідні недобитки — двісті голодранців, схожих на жебраків.
На підхмарних вершинах Анд, там, де нині лежить Колумбія, дорогу їм перетнуло військо індіанців з племені чібча. Сутичка була коротка, але завзята. Індіанці з своїми списами та пращами не могли подолати іспанців, озброєних аркебузами. Зайди перемогли.
У країні чібча лежить озеро Гатавіта з крутими скелястими берегами. Іспанці отаборилися там й одразу ж кинулися грабувати індіанців, забираючи все золото, яке тільки попадало їм до рук. Коли золота вже не стало, конквістадори почали катувати індіанських вождів, допитуючись, де заховано гадані золоті скарби. У відповідь індіанці одностайно показували на озеро; виходило, що десь у воді було нібито все золото племені чібча.
Одного ранку поблизу іспанського табору запищали флейти, загуркотіли барабани, почувся спів. До озера, пританцьовуючи, підходило багато індіанців. Між ними погойдувався паланкін, у якому сидів король племені.
На березі короля висадили, роздягнули, намазали живицею і густо обсипали золотим порошком. Позолочений чоловік, виблискуючи на сонці, сів у човен, виплив на середину озера й пірнув у воду.
Через деякий час він виринув, уже змивши золото, і повернувся на берег. Індіанці голосними вигуками вітали вождя. А потім конквістадори побачили таке, що просто ошелешило їх: на закінчення обряду в озеро посипався рясний дощ найрізноманітніших золотих коштовностей — намисто, діадеми, браслети, обручки, всякі брошки… Весь той скарб пішов на дно.
Через перекладача іспанці довідались, що в основі цього обряду лежала стара легенда індіанців чібча.
… Було це дуже й дуже давно. Король Сіпа посадив на палю коханця своєї жінки, а її саму примусив потім їсти його тіло. Жінка, охоплена жахом від такої жорстокості, взяла доньку й кинулася в озеро, де й тепер живе біля свого нового чоловіка — пернатого змія.
Відтоді щороку — так сказано в пісні жерців — королі племені чібча пірнали в озеро, щоб жертвами з золота і смарагдів вимолити прощення за жорстокий вчинок свого предка.
Цей звичай існував уже кількасот років, отже, золоті скарби на дні озера мали перевершувати всяке уявлення. Найдивніше у всьому цьому те, що в індіанців чібча не було золотих копалень. Золото вони діставали у сусідів, вимінюючи його за картоплю, кукурудзу, квасолю й насамперед за смарагди, яких було дуже багато в їхніх горах. Смарагди індіанців чібча доходили до Панами й навіть до Мексіки — це ж тут серед багатьох інших коштовностей до рук Кортеса попав смарагд завбільшки з качине яйце.
Шукаючи скарби, іспанці якось зайшли в село Тунья, на схід від озера Гатавіта. Там вони побачили незвичайну картину: біля хат, над призьбами висіли, як випрана білизна, великі золоті бляхи, тоненькі, мов папір. Вітер погойдував їх, і золото ніжно дзвеніло, як дзвенять струни арфи.
Жерці носили тонкої роботи золоті сережки й діадеми, в яких стирчали барвисті пташині пера. Всі мешканці прикрашали своє вбрання смарагдами завбільшки з волоський горіх. З носів у них звисали золоті оздоби, які затуляли рота, і коли ці люди розмовляли — їхні голоси набирали чудного металічного відтінку.
Два роки гасали конквістадори по тому краю, грабуючи що де могли. За словами Хіменеса Кесади, вони зібрали стільки золота, що ним можна було б заповнити до самої стелі велику кімнату, а крім того, захопили 1 185 дуже коштовних смарагдів. Під час тих грабіжницьких походів іспанці заклали місто Боготу, нинішню столицю Колумбії, розташовану на висоті 2 645 метрів над рівнем моря.
В лютому 1539 року пішла чутка, що сюди прямує якась невідома іспанська армія. Виявилося, що нею командував Себастьян де Белалькасар — його теж привабила в Анди легенда про Ельдорадо.
Белалькасар, у жилах якого текла гаряча мавританська кров, був людиною сильною й зухвалою. Життя цього відомого конквістадора було сповнене всіляких пригод. Спочатку він був за погонича ослів. Одного разу осел упав у баюру. Белалькасар так розізлився, що одним ударом кулака вбив тварину. Боячись кари, він утік до Кадіка і тут найнявся на корабель, який вирушав до Америки.
Вештаючись по Центральній і Південній Америці, він заснував 1534 року міста Леон і Кіто. Довідавшись од полоненого індіанця про «позолочену людину», Белалькасар швидко зібрав загін одчайдушних забіяк і негайно подався в дорогу.
… Дві армії напоготові стали одна проти одної. На очах у індіанців от-от мала вибухнути сутичка. І раптом усі завмерли від подиву: з пущі вийшла третя «армія»-загін іспанських голодранців на худющих шкапах.
На чолі цього війська стояв рудобородий німець Ніколаус Федерман з міста Ульми. Федерман був агентом тих людей, які дістали в наділ од німецького імператора Венесуелу. Зачувши про золото племені чібча, він на чолі загону з чотирьохсот чоловік рушив на захід, до Анд.
Понад три роки Федерман пробирався через джунглі, борючись із войовничими індіанцями та малярією. Безперервні бої і хвороби так спустошили загін, що коли він підійшов до озера Гатавіти, у ньому налічувалось тільки сто знесилених до краю воїнів.
Після напружених переговорів три воєначальники постановили не вдаватися до збройної боротьби, а питання про те, кому панувати на землі чібча, подати на розгляд іспанському королю. Але минули роки, всі троє померли в Іспанії, так і не діждавшись королівського суду.
Згода, якої досягли між собою розбійники, обернулася на шкоду індіанцям чібча. Дощенту пограбовані, позбавлені всього свого добра, закуті в кайдани, у рабській праці та злигоднях вони невдовзі зовсім вимерли. Конквістадори забрали всі коштовності племені і, попри їхню художню. цінність, переплавили на золоті зливки.
А скарби на дні озера лишилися. 1580 року купець з Ліми Антоніо Сепульведа здобув право дістати їх звідти. Антоніо розпочав діло дуже винахідливо. Він узяв кілька сот індіанців і велів продовбати в скелястому березі канал, щоб спустити воду озера. Незабаром на берегах показався густий чорний мул, у якому видніло безліч золотих речей і смарагдів. Серед них був, зокрема, розкішний скіпетр, викладений смарагдами.
Однак, головна частина скарбів містилася, напевно, посередині озера. А дно його мало форму глибокої лійки, і щоб дістатися туди, воду треба було спустити ще більше. Тим часом капітали Сепульведа вичерпались. Королівські чиновники конфіскували всі скарби, які знайшов цей купець, а сам він попав до притулку для бідних і незабаром помер у злиднях. Коштовності, що їх Сапульведа діставав з озера, тепер зберігаються в Колумбійському музеї, викликаючи захоплення відвідувачів.
З колумбійських архівних документів ми знаємо, що протягом XVII–XVIII століть було ще кільканадцять спроб видобути скарби індіанців чібча. Однак за тогочасного рівня техніки не можна було так осушити озера, щоб добратися до найглибшого місця його дна, — туди, де лежали основні скарби.
У XIX столітті справа знову набрала широкого розголосу. Спричинився до того славнозвісний німецький географ і мандрівник Олександр Гумбольдт, який ще в юності мріяв знайти скарби Ельдорадо. 1801 року він прибув до Боготи, а звідти час від часу виїжджав да озера чібча. Вчений склав точну карту цього озера й обчислив, що на дні його має бути не менше, як 50 мільйонів дорогоцінних золотих речей.
1912 року в Англії засновано акціонерне товариство, щоб експлуатувати озеро; капітал його був 30 тисяч фунтів стерлінгів. Шукачі золота постановили зовсім осушити озеро. Для цього вони переправили на мулах через Анди потужні парові насоси.
По кількох тижнях напруженої праці від озера лишився невеликий ставок, що лежав на дванадцять метрів нижче від його звичайного рівня. З густого смердючого мулу робітники-індіанці лопатами почали вигрібати силу-силенну золотих коштовностей і смарагдів. Здавалося, озеро, нарешті, муситиме віддати свою скарбницю, яку досі так ревниво оберігало.
Та не встигли добратися до найглибшого місця, як виникло нове, зовсім несподіване ускладнення. На сонці мул одразу ж висихав і ставав твердий, як бетон — навіть новітня техніка не могла нічим зарадити. Англійцям довелося припинити роботу.
Так і лежать на дні озера Гатавіта сотні тисяч, а може й мільйони золотих речей величезної історичної і художньої вартості. Немає сумніву, що незабаром знову спробують дістати їх, застосовуючи найдосконаліші технічні методи. Але тепер, при сучасному стані науки ці коштовності не стануть жертвою безтямної пожадливості авантурників, їх ніхто не переплавить на зливки золота — під дбайливим наглядом учених вони зберігатимуться в музеях світу, прославляючи талановитий народ чібча, якого вже немає на землі.