ЛЮДИНА, ЩО ЛИШИЛАСЯ ВІРНОЮ МРІЯМ МОЛОДОСТІ
ЛЮДИНА, ЩО ЛИШИЛАСЯ ВІРНОЮ МРІЯМ МОЛОДОСТІ
У XIX столітті археологія як наука ще не знала усталених чітких методів досліджень. Вона робила в той час лише перші, непевні кроки. Навіть видатні археологи часто не мали спеціальної підготовки й провадили розшуки на власний розсуд, не дбаючи про будь-які наукові методи; навіть більше, траплялося, що ці люди взагалі не мали освіти.
А проте вони зробили надзвичайно важливі для історії відкриття. Завдяки їм з далекого минулого, якого вже ніколи не вернути, випливли давні багаті культури, з’явилися вимерлі міста, руїни храмів і палаців, забуті твори мистецтва, відомі лише з туманних здогадок у міфах, легендах та віршах, до яких більшість істориків ставилася як до звичайних собі казочок.
Що привело цих людей на шлях археологічних розшуків? Були серед них, безумовно, звичайні пройдисвіти, що хотіли легкої поживи. Таких чекало розчарування, і коли вони й зробили якісь відкриття, то про це ніхто не знає, бо грабіжники таїлися з ними, щоб не виказати себе. Але були й мрійники з нездоланною пристрастю до відкриттів. Захоплені якоюсь великою ідеєю, вони завзято боролися за здійснення своєї, здавалося б, фантастичної мети, глухі до будь-яких глузів. І те, що вважають за наївність та недоречне захоплення, здебільшого виявилося безпомилковим інстинктом, який прямо вів їх до важливих відкриттів. Ці нібито неуки були власне видатними людьми, обдарованими живим, творчим розумом: до того ж вони відзначалися не тільки твердим, кипучим характером, але й нелюдською працьовитістю та непохитною вірою в те, що їхні наміри слушні й корисні.
Отаким дослідником був Генріх Шліман (1822–1890), один з найвидатніших археологів XIX століття, його біографія така цікава, ніби її взяли з пригодницької повісті; коли б якийсь автор вигадав те, що пережила ця людина, то його напевно звинуватили б у надмірному фантазуванні.
Батько Генріха був убогий протестантський пастор у невеликому німецькому містечку Мекленбурзі. Правда, в своїй бідності він і сам був винен, бо частенько заглядав у чарку. Та ще пастор лишився вдівцем, у нього на руках було шестеро дітей. І тому домашні умови, в яких Генріх провів дитинство, зовсім не сприяли його розвиткові.
Але старий Шліман мав одну незвичайну рису, яка підносила його над іншими: він палко любив Гомера й цю любов прищепив і малому Генріхові. Серед лементу дітвори й п’яних пісеньок пастора часто згадувались імена Агамемнона, Ахіллеса, Одіссея і Менелая[43], мов найближчих родичів.
1829 року семилітньому Генріхові подарували на різдво «Загальну історію» Жерера — чудову книгу з багатьма ілюстраціями. Хлопчик схилив кучеряву голівку, зосереджено розглядаючи малюнок: палаюча Троя, яку покидає Еней, несучи на спині свого немічного батька Анхіза[44]. Ось послухаймо, як згадує цю хвилину сам Генріх у своїй книжці «Іліон». «-Тату, — питає хлопець, — ти ж казав мені, що Трою зруйнували, зрівнявши її з землею?
— Авжеж.
— І що нічого від неї не лишилося?
— Нічогісінько…
— Але Жерер, напевне, бачив Трою, бо інакше як би він міг її намалювати?
— Це, Генріху, малюнок з уяви.
Син на хвилину замислився, а потім спитав знову:
— Тату, а чи були в Трої такі величезні мури, як тут на малюнку?
— Напевне, були.
— Тоді, — збуджено вигукнув хлопець, — вони не могли зникнути без сліду. Рештки тих мурів мають бути десь під землею. Якби мені хотілося їх відкопати! Я, тату, колись поїду туди й відкопаю!
Старий Шліман, стомлений питаннями дитини, тільки буркнув у відповідь:
— Мене б це зовсім не здивувало… А тепер сиди тихо, я трохи подрімаю».
Малий Генріх тягнувся до науки, але батько весь час пиячив, і до їхнього дому почали заглядати справжні злидні. Чотирнадцяти років хлопцеві довелося покинути школу й піти працювати; він став учнем продавця в бакалійній крамниці у містечку Фюрстгенберзі.
Генріх працював там понад п’ять років — продавав оселедці, горілку, молоко та сіль, підмітав крамницю й носив важкелезні вантажі. «Я гнув спину, — згадує Шліман, — від п’ятої години ранку до одинадцятої вечора, не маючи жодної вільної хвилини, щоб чогось навчитися».
Одного дня, коли Генріх був сам, до крамниці зайшов, п’яно похитуючись, відомий у містечку дивак, мірошник Нідергоф. Колись він був пастором, але за пияцтво церковні власті позбавили його духовного сану.
Заточуючись, п’яний відвідувач став, ніби актор, що виконує героїчну роль, і почав скандувати грецькою мовою Гомера. Правда, Генріх нічого не зрозумів з того, але співуче ритмічне читання гекзаметрів вплинуло на нього, мов незвичайна музика. Очі в хлопця палали, він слухав і не міг натішитись чарівним ритмом незнаної мови. Як тільки читець робив спробу припинити декламацію, Генріх тремтячою рукою вигрібав з кишені останні гроші й щоб заохотити, купував йому горілку. Це чародійство перервав господар крамниці, який несподівано з’явився й випровадив п’яницю за двері.
Хлопець мріяв тепер лише про Гомера. З своїми ровесниками він розмовляв тільки про Трою і про свій намір поїхати колись на розшуки її руїн. Дійшло до того, що вся молодь містечка почала вважати Генріха за дивака й глузувала з нього. Тільки дочка сусіда-селянина Мінна Майнке поставилася серйозно до його намірів і уважно слухала мрійливі розповіді хлопця.
Незабаром вони поклялися одне одному в довічній любові й пообіцяли, що одружаться, коли виростуть. У вільний час обоє часто ходили до середньовічного замка Анкерсхаген. Легенда розповідала, що в тому замку лицар-розбійник Генінг фон Гольштейн закопав великі скарби, награбовані на широких дорогах у мандрівних купців. Генріх надумав викопати ці скарби, здобути за них гроші й вирушити на розшуки троянських руїн.
Тим часом стосунки в сім’ї так погіршали, що хлопець уже не міг лишатися дома. Тоді він поїхав до Гамбурга і влаштувався на роботу в одного бакалійного торговця. Але ця праця виявилася для нього заважка. Одного разу, коли хлопець підносив бочку з оселедцями, в нього линула з рота кров. Довелося Генріхові шукати іншу роботу.
Саме в цей час до Венеції відпливав вантажний вітрильний бриг «Доротея». Не довго думаючи, Шліман пішов до, капітана й найнявся на корабель юнгою. У відкритому морі їх захопив страшенний шторм, бриг почав тонути. Генріх і ще вісім матросів опинилися в рятувальній шлюпці. Бурхливі хвилі дев’ять годин носили їх по морю, аж поки не викинули на голландський берег. Потерпілі були вкрай виснажені, і їх помістили до лікарні в Амстердамі.
За кілька днів, трохи оклигавши, Генріх почав думати про роботу. Після довгих пошуків, не маючи ні шматка хліба, ані даху над головою, він знайшов нарешті місце розсильного у одного голландського судновласника. Але цього разу юнак постановив розподілити свій час розумніше й у вільні хвилини вивчати іноземні мови. Відтоді половину свого мізерного заробітку Генріх витрачав на підручники. Жив він у горищній кімнатці, взимку мерз, а влітку млів од спеки.
Наука його була незвичайна. Хлопець голосно читав уривки з книжок або розмови з самовчителя доти, поки не запам’ятовував їх. Скільки лиха він мав через це! Сусіди скаржилися на нього хазяїнові, і той двічі виганяв його на вулицю.
Незабаром виявилося, що Генріх дуже здібний до мов. Щоб вивчити якусь мову, йому потрібно було не більше ніж шість тижнів. Через рік Шліман вільно розмовляв і правильно писав англійською, французькою, голландською, іспанською, португальською та італійською мовами.
Одного дня він прийшов до корабельника Шредера й попросив призначити його на посаду бухгалтера. Здивований керівник пересвідчився, що цей блідий, несміливий та непоказний юнак вільно володіє сімома мовами, й одразу ж прийняв його. На новій роботі у Шлімана виявився ще й інший хист: він був дуже спритний і меткий торговець.
У двадцять чотири роки він вивчив російську мову, причому так добре, що вільно розмовляв з російськими купцями, які приїжджали в Амстердам по дуже ходовий на той час крам — голубий барвник індиго. Те, що Генріх досконало оволодів російською мовою, схилило Шредера до думки послати його як свого представника в Петербург.
Минув рік, і Шліман заснував свою власну торгову фірму. Пощастило йому понад усі сподівання. Доправляючи на російський ринок індиго, він за короткий час зібрав чимало грошей.
Здебільшого люди швидко забувають про свої юнацькі мрії, а коли часом і згадають, то тільки зневажливо посміхнуться: ото, мовляв, які наївні дитячі марення. А Шліман був зовсім інша людина. Розбагатівши, Генріх одразу ж написав листа своїй подрузі дитинства Мінні, пропонуючи їй стати його дружиною. Відповідь приголомшила юнака: практична німкеня, не чекаючи повернення трохи навіженого друга, вийшла заміж.
Шліман був дуже розчарований, але смаку до життя не втратив. Він багато подорожує по Європі, відвідує Берлін, Париж, Лондон, і з кожною поїздкою стає багатший. У тридцять три роки він знав уже п’ятнадцять мов. Крім тих семи, які ми називали, Генріх вивчив іще вісім мов: польську, шведську, норвезьку, чеську, датську, латинську, а також класичну й сучасну грецьку. Шліман добре розумів, що йому бракує освіти, і кожну вільну хвилину вчився, найбільшу увагу приділяючи історії. «Мені не вистачає школи й загальної освіти, ніколи не стану я вченим», — у хвилину розчарування записав він до свого щоденника.
Торгуючи, Шліман усе ж не забував марень своєї молодості. То було головне, а все інше — лише засіб осягнути мети, яку він колись поставив перед собою. У вільний час Шліман перекладав на сучасну грецьку мову твори Софокла[45] і вчив напам’ять усього Гомера, уважний до кожної дрібниці, що її критики недобачили або недооцінили. І хоч найвидатніші тогочасні історики вважали, що «Іліада» та «Одіссея» — це витвір поетичної фантазії, твердили, ніби насправді Трої не було, він ніколи не похитнувся в своїх переконаннях.
Шліман знав: великі грецькі історики на чолі з Геродотом і Фукідідом[46] не сумнівалися в тому, що троянська війна — подія історична, хоч у Гомеровій поемі часто згадувано про богів, які допомагають людям, і взагалі змальовано надприродні речі.
Казковим епізодам Шліман протиставив реалістичні сцени «Іліади» та «Одіссеї». Адже щоденне життя, палаци, убогі оселі (як, наприклад, хата свинопаса з «Одіссеї»), хліборобство й судноплавство, зброю, домашню жіночу роботу, одяг і всякі коштовні вироби у творах Гомера описано так докладно, що поет не міг би всього того придумати. Та й Гомер дає точні назви берегів і островів Середземного моря. І хоч місцями він злітає на крилах фантазії, приміром, в описі острова Цирцеї, країни циклопів або Гадеса, але це не перекреслює географічних даних.
Проте пора здійснення давніх мрій ще не настала. Шлімана поки що захопило інше. 1848 року в Каліфорнії знайшли золото. Незабаром туди посунуло безліч людей; почалося велике — найбільше після хрестових походів — переселення народів. Нестримні людські юрми посувалися через Сполучені Штати Америки, пробивалися крізь прерії, пустелі й пущі, переходили через річки та мочарі, вилазили на перевали Скелястих гір і Сієрра-Невади. Золота гарячка охопила не тільки американців, але й європейців. Каліфорнію залив гомінливий натовп задерикуватих, охочих до бійки та чарки голодранців, волоцюг і авантурників, які прагнули легко розбагатіти. На безлюдних місцях незабаром виникли абияк споруджені з дощок селища, з корчмами та гральними домами, де часто траплялися скандали і вбивства.
Для такої людини, як Шліман, то була неабияка спокуса. Він подався до Каліфорнії, відкрив ятку й почав скуповувати золотий пісок у шукачів, яким негайно потрібні були гроші на гулянки та азартні ігри. Це давало величезний зиск, і Шліман, навіть захворівши на тиф, не припинив справи: він лежав у невеличкому закапелку позаду крамнички й вів торгівлю.
Отак збільшивши своє багатство, Шліман залишив Каліфорнію і подався в подорож спочатку до Каїра, а згодом до Єрусалима й Трансіорданії. Подорожуючи, він вивчив арабську мову і так досконало, що самі араби не могли впізнати в ньому іноземця. Генріх зробив навіть нечувано зухвалий, як на ті часи, вчинок: надів арабський одяг і пробрався в Мекку, що для іноземців було заборонено під страхом смертної кари.
І нарешті Шліман вирушив у Грецію — край, омріяний з молодих років. Коли мандрівник прибув до берегів Ітаки, батьківщини Одіссея, його охопило глибоке хвилювання. Генріхові здалося, що після довгих років блукань по світу, після багатьох пригод, він, так само, як колись Одіссей, приїхав нарешті на батьківщину. Він став навколішки і з сльозами в очах поцілував землю. Жителі острова здивовано поглядали на цього чудернацького чоловіка.
На Ітаці Шліман почав свої перші археологічні розшуки. На спробу викопав колодязь на тому місці, де за легендою, височів колись палац Одіссея. Знайшов там людські кістки, жертовний ніж, теракотові статуетки ідолів та інший дріб’язок.
З Ітаки майбутній археолог вирушив на Пелопоннес, потім переправився через Дарданелли й перейшов рівнину, на якій колись мала бути Троя.
Поклавши з цього часу присвятити себе археології, він повернувся до Америки й докінчив свої торгові справи. Усі мрії молодості Шліман виконував завжди точно. Отож тепер йому треба було знайти собі подругу життя, з якою він міг би робити свої відкриття. Мінна його підвела, тому Генріх хотів підшукати іншу дружину, віддану й щиру, вірного товариша в майбутній праці.
І тут він, як завжди, пішов незвичайним шляхом: написав листа своєму приятелеві, грецькому архієпіскопу Вімпосу, й попросив порекомендувати йому таку дівчину. Шліману хотілося, щоб його майбутня дружина була грекинею. Хоча Генріх був уже й немолодий — йому минуло сорок шість років, — проте вимоги він поставив аж надто високі: то мала бути дівчина бідна, але освічена, палка поклонниця Гомера, борець за незалежність Греції, по можливості, вродлива, але насамперед з добрим серцем.
Архієпіскоп прислав йому фотографію своєї небоги, шістнадцятилітньої Софії Енгастроменос. Шліман придивлявся до неї, мов загіпнотизований. Це була дівчина класичної вроди.
Шліман не гаючись вирушив до Афін, там уперше зустрівся з дівчиною й одразу ж до нестями закохався в неї. Його скорила не тільки її врода, а понад усе — правдивість і скромність.
Проте Шліман влаштував суворий іспит. Він поставив перед нею безліч найрізноманітніших запитань; питав, наприклад, якого року імператор Адріан[47] відвідав Афіни, які уривки з творів Гомера вона знає напам’ять, і ще всяку всячину. Дівчина відповідала доладно, і все, здавалося, складалося якнайкраще.
Наприкінці він поцікавився:
— А чого ти згодилася вийти за мене заміж?
— Бо батьки сказали, що ви багаті.
Почувши таку відповідь, Шліман схопився й стрілою вилетів з кімнати. Правдивість дівчини боляче вразила підстаркуватого парубка. Та було вже пізно. Генріх закохався. Він повернувся й попросив у неї руки. Одразу ж справили весілля — цей чоловік ніколи не любив відкладати того, що вже надумав зробити.
Проте незабаром Шліман пересвідчився, що в нього добра й щиро віддана йому жінка.