МОГИЛА ПРІАМА
МОГИЛА ПРІАМА
1870 року Генріх Шліман разом з дружиною поїхав до Малої Азії і на березі Гелеспонту почав перші розшуки. На втіху зацікавленої юрби, він приступив до діла незвичайно. З «Іліадою» в руці, ніби землемір з топографічною картою, почав визначати, де саме могла стояти Троя — місто, яке після десятилітньої облоги захопили й дощенту знищили бойові загони Агамемнона.
Але насправді це було не так наївно, як здавалося на перший погляд. Простежмо за Шлімановими міркуваннями хоча б для того, аби пересвідчитися, що відкриття, зроблені начебто випадково, часто бувають наслідком дуже проникливих умовиводів.
Нечисленні історики, які допускали, що Троя справді-таки була, вважали, ніби вона стояла поблизу турецького села Бурнабаші, де був невеличкий пагорок. Підтвердження вчень знайшли в двадцять другій книзі «Іліади»; у ній Гомер згадує, що біля міста Пріама било двоє джерел: тепле й холодне. А, мовляв, саме в Бурнабаші було двоє таких джерел.
Шліман поклав особисто перевірити це припущення і, найнявши провідника-грека, верхи подався до Бурнабаші. Але вже в дорозі його охопили деякі сумніви. Од села до моря треба було їхати кінно три години; тим часом грецькі герої, якщо вірити Гомеру, проходили шлях від моря до мурів фортеці тричі на день, а для цього їм потрібно було б щонайменше вісімнадцять годин. Отже, або Гомер помилявся, або руїн Трої в Бурнабаші не було.
Приїхавши на місце, Шліман уважно оглянув пагорок, де нібито мали бути руїни. Його сумніви збільшились. Пагорок був надто малий, як для величезного палацу царя Пріама на 62 кімнати й зали, а також фортечних мурів з масивною Скейською брамою. Шліман зійшов з коня й піднявся на вершину. На спробунок він довбав у різних місцях глибокі щілини, шукаючи бодай найменших слідів руїн. Але знаходив скрізь тільки землю й пісок; не було там жодного камінця, жодного черепка чи куска цеглини; словом, ніщо не вказувало на те, що колись тут височіла якась будівля. Тому археолог дійшов висновку, що височина не має нічого спільного з руїнами міста — це просто витвір природи, а не людських рук.
Але Шліман був точна людина, отож хотів з’ясувати ще справу з двома джерелами, про які так упевнено говорили історики. І тут його спіткала цікава несподіванка: виявилося, що в околицях Бурнабаші било не двоє, а сорок джерел. Звідси й походила назва тих місць «Сорок очей». Шліман ходив від джерела до джерела і міряв температуру води. Вона скрізь була однакова, серед усіх джерел не було жодного теплого.
Відтоді горб біля Бурнабаші перестав його цікавити. Але де ж тоді шукати руїни Трої? Дослідник був безпорадний. А потім почав блукати по гелеспонтській рівнині— чи не нападе на який-небудь слід зниклого міста. Роздумуючи, він раптом звернув увагу на великий горб на північ од Бурнабаші, кілометрів за п’ять від моря. Курган мав турецьку назву Гісарлик, а це означає палац. Шліман розумів, що в назвах місцевостей, так само як і в легендах, часто є луна далеких подій. Так люди з покоління в покоління передають свою історію, свою мудрість, свій досвід. Минає час, і первісне значення тих назв поступово зникає, як візерунок на потертому килимі; лишаються тільки слова, і здається, що їх уже й не пояснити, але вони можуть стати дороговказом до правди. А може й у Гісарлику є руїни, що були колись палацом? Адже важко собі уявити, щоб без причини так назвали гору, навіть обрисами своїми несхожу на будь-яку будівлю, не кажучи вже про палац.
Попередні дослідження, здавалося, підтверджували думку Шлімана. То була гора приблизно чотирикутної форми, з плескатою вершиною, — це вказувало на її штучне походження. І справді, вже за першим ударом кайла на поверхню викинуто безліч кусків цегли, каміння й глиняних черепків. Отже, тепер ясно: в глибині криються величезні руїни. Шліман аж затремтів од невимовного щастя — він був певен, що перебуває на руїнах Трої, просякнутих кров’ю і потом троянських та грецьких героїв.
Стародавні історики згадували, що на цьому місці височіло колись грецьке, а потім римське місто Novum Hium. Геродот повідомляє, що перський володар Ксеркс зупинився тут, щоб подивитися на руїни Пріама й принести в жертву Мінерві тисячу голів худоби. Ксенофонт твердить, що з тією самою метою тут побував лакедемонський вождь Міндар, а грецький історик II століття нашої ери Аріан пише, що Олександр Македонський, склавши офіру, викопав із руїн стародавній меч і велів своїй особистій охороні завжди носити його, певний, що цей меч дасть йому щастя в поході проти персів. Цезар дуже піклувався про місто, підтримував його грішми, бо вважав, що він — безпосередній потомок троянців.
Одне тільки непокоїло Шлімана — це те, що в околицях селища Гісарлик він не знайшов двох джерел. Але незабаром і цей сумнів відпав. Од жителів навколишніх сіл він дізнався, що подеколи там починають бити гарячі джерела, які незабаром висихають, а потім знову з’являються вже деінде. Але в той час, коли Шліман провадив свої дослідження в селищі Гісарлик, жодне з цих джерел не било.
1871 року Шліман найняв вісім робітників і розпочав археологічні розкопки. Гомер твердить, що над містом височів колись храм Афіни. Виходить, той храм має бути якраз посередині пагорба. Шліман велів викопати там довгу канаву завглибшки десять метрів. Лопати раз у раз викидали на поверхню уламки зброї, вази та інші речі повсякденного вжитку — очевидний доказ, що колись там було багате й людне місто.
На зиму роботи припинились, але весною наступного року Шліман повернувся туди разом з дружиною, збудував дерев’яні бараки — житла та склади, найняв сотню робітників і знову почав шукати.
З самого ранку й до пізнього вечора він працював разом з дружиною на розкопках, а вночі, при тьмяному світлі ліхтаря переглядав, очищав і розкладав викопані з землі речі. Це була така величезна робота, що й самі знахідки того не коштували; яке ж завзяття й терпіння треба було мати, щоб не розчаруватися в цій справі.
А до всього того їм ще неабияк дошкуляв нездоровий клімат. Влітку було дуже парко, стояла задушлива спека. Безліч усяких паразитів — особливо москіти — не давали ночами спати. Шліман захворів на малярію, хвороба дуже виснажила його. Взимку тут віяли холодні північні вітри, крізь щілини в стінах вривалися в дерев’яні бараки, так що навіть ліхтарів не можна було засвітити. В грубах безперервно топилося, але термометр часто показував дев’ять градусів морозу.
1873 року, тобто на третій рік розкопок, весь пагорб Гісарлик уздовж і впоперек перетнули глибокі канави. І що глибше копали, то більше руїн знаходив Шліман. То були рештки давніх міст і селищ, розташованих одне на одному. Ці міста належали до різних епох. Усі вони колись розквітали, а потім гинули від пожеж або ворожих нападів. Найближче до поверхні лежало місто Novum Hium, а на самому дні було бідне селище кам’яного віку.
У викопаному рові Шліман розрізнив сім верств людських поселень. Яке з них — гомерівська Троя? Розв’язати цю проблему тоді було нелегко. Для нинішніх археологів дороговказом тут можуть бути керамічні черепки. Люди з покоління в покоління прикрашали глиняний посуд, причому оздоби ці мали свій стиль і тематику. Минало століття за століттям, і мистецтво оздоблення поступово розвивалося.
Якщо глиняний посуд певного типу ми знаходимо в багатьох поселеннях одного й того ж нашарування, але його немає в нижчих або вищих верствах, то можна твердо сказати, що цей посуд і вся верства належать до однієї епохи.
Але як встановити вік окремих типів посуду? Для того є багато різних способів, проте ми не спинятимемось на них, бо все це досить складні питання, розраховані на фахівців. Наведемо лише приклад: у мікенській фортеці Тіринфі визначено вік однієї верстви тільки завдяки тому, що там знайдено посуд такого самого стилю, як був у гробниці єгипетського фараона Тутмеса III, з 1600 року до нашої ери.
Шліман, певно, ще не знав цих методів. Орнаменти на глиняних черепках йому нічого не говорили, тому він не міг навіть приблизно встановити, до яких періодів треба віднести сім троянських верств. Шліман тільки припускав, що верхні шари повинні бути молодші за нижні, отже, гомерівська Троя, видно, міститься на самому споді. Правда, його здивувало те, що в верхніх шарах знайдено дуже масивні мури, одначе, на думку дослідника, вони могли виникнути не раніше як у третьому столітті до нашої ери, тобто в період, коли в тцх місцях панував наступник Олександра Македонського, один з його воєначальників — Лісимах.
Тому Шліман дійшов висновку, що гомерівська Троя — це. третє знизу поселення. Його переконали в тому задимлені руїни — виразні сліди пожежі, яка знищила місто. Проте це поселення аж ніяк не схоже було на прекрасний Іліон, описаний Гомером. Задимлені мури — то рештки дуже скромної будівлі, а резиденція царя Пріама, як повідомляє Гомер, мала 62 зали й кімнати. Благенькі фортечні мури, бідні оселі й примітивна кераміка, — все це свідчило про низький рівень розвитку культури мешканців того міста.
І тут Шліман уперше не повірив Гомерові. Досі він у всьому, що повідомляв Гомер, вбачав історичну правду, а тепер запідозрив, що, описуючи замок і троянську фортецю, поет перебільшував.
І хоч були хвилини, коли його охоплювали сумніви, Шліман не відмовився од своєї тези. «Це зовсім убоге містечко, — пише він про поселення в третій од низуч верстві, — в якому було щонайбільше три тисячі жителів… Хіба можна ототожнювати його з великим Іліоном, покритим безсмертною славою, з містом, яке десять років стояло проти героїчних зусиль 110-тисячної грецької армії?»
Важко зрозуміти, чому Шліман, якого ніколи доти не зраджували інстинкт і вміння швидко орієнтуватися, цим разом так завзято дотримувався думки, що спиралася на дуже й дуже непевну основу. Незабаром він оповістив, що відкрив палац царя Пріама. Ця звістка наробила багато галасу в усій Європі. На дослідника посипалися гострі нападки. Вчені звинувачували його в неуцтві й гонитві за сенсацією, висміюючи твердження, нібито він знайшов місто, якого ніколи не було.
Нападки дуже вразили Шлімана. Він постановив припинити дальші пошуки й зробив таке повідомлення: «Ми копали тут з участю 150 робітників протягом трьох років; вибрали 250 тисяч кубометрів жорстви й дістали з руїн Іліона прекрасну колекцію дуже цікавих старовинних художніх пам’яток. Однак тепер ми стомлені, а тому що досягли мети і здійснили ідеал свого життя, то дальші розшуки Трої з 15 червня ц. р. припиняємо».
14 червня 1873 року, тобто напередодні від’їзду з пагорба Гісарлик, Шліман разом з дружиною вже о п’ятій годині ранку був на розкопках, стежачи, як працюють робітники. Однією стіною великої ями був мур будинку — палацу Пріама, як назвав його Шліман. Раптом дослідник здивовано втупився в одну точку: серед попелу й піску під скісним промінням ранкового сонця блищало щось золоте.
Швидко обернувшись до жінки, він стиха, щоб ніхто не чув, звелів:
— Іди скажи робітникам, що зараз відпочинок!
— Тепер? — здивувалася Софія. — Ще ж тільки сьома година.
— Так, зараз же… Скажи їм, що хочеш… О, вже знаю! Поясни, що в мене сьогодні іменини, а я забув про це; тепер даю їм вільний день, сповна зберігаючи платню. І принеси свою червону шаль…
Ні про що більше не питаючи, Софія точно виконала доручення. Коли вона повернулася, Шліман стояв у ямі навколішках і тремтячою рукою за допомогою складаного ножика щось викопував із землі, зовсім не звертаючи уваги на мур, який навис у нього над головою і щохвилини міг обвалитися. Софія розіслала шаль, і Генріх почав діставати з землі золоті та срібні коштовності. Їх було так багато, що насилу вмістилися в шалі. Потім Шліман з дружиною крадькома подалися до барака, старанно замкнули двері і, хвилюючись, обережно розіклали чудові скарби на столі.
Особливий подив викликали дві золоті діадеми. Одна з них — тонкої роботи ланцюжок, з якого звисало тридцять менших ланцюжків з кільцями у формі сердець; друга — товста й широка стрічка з виливаного золота, прикрашена брелочками.
Крім цих діадем, тут було 24 разки намиста, 6 браслетів, 8 700 перснів, 60 сережок, 4 066 брошок, золотий кубок вагою 600 грамів, золотий бутель, кілька срібних і мідних ваз, а також бронзова зброя.
Шліман був певен, що знайшов скарб царя Пріама, а може, навіть коштовності самої прекрасної Єлени, викраденої Парісом. «Усі ці речі, — пише він у щоденнику, — я знайшов під муром будівлі, присвяченої, як твердить Гомер, Нептуну чи Аполлону; отже, вони, напевне, лежали спочатку в дерев’яній скрині, яка — про це каже Гомер в «Іліаді» — стояла в палаці Пріама».
Шліман уявив собі перебіг тих драматичних подій, завдяки яким зберігся скарб. Ось бойові загони Агамемнона вдерлися в Трою. Домашні Пріама поспіхом уклали царський скарб у дерев’яну скриню, щоб закопати його під муром палацу. Але по дорозі їх забито. Вороги не звернули уваги на покинуту скриню. Навколо бурхала пожежа, валилися будівлі та мури, і скриня опинилася під руїнами. І хоч вона з часом струхла, але скарб цілком зберігся. Його тільки в XIX столітті відшукав палкий прихильник Гомера, людина, що приїхала сюди з далекої Півночі.
У той час Шліману було вже 52 роки. Але, знайшовши скарб, він радів, мов дитина, щасливий, що здійснилися мрії його молодості. Генріх по черзі брав у руки кожну річ, тішився нею, оглядав її через лупу. Зненацька його погляд спинився на дружині, на її красивих грецьких рисах. І чоловік урочисто надів їй на голову діадему, потім убрав жінку в намисто, сережки, брошки та персні, а тоді сів на стілець і довго милувався незвичайним видовищем. І здавалося йому, що то стоїть перед ним прекрасна Єлена в пишноті царських коштовностей, у вінку чорного волосся навколо ніжного, чарівного личка.
Що ж робити далі? Шліман довго вагався. Діставши од турецьких властей дозвіл на проведення археологічних розкопок, він зобов’язався віддати турецькому урядові все, що знайде в кургані Гісарлик. Але тепер, коли в руках у нього були такі чудові скарби, це здавалося просто неможливим. Археолог боявся, що жадібний султан не зрозуміє, які то неоціненні шедеври доісторичного мистецтва, і, хто знає, можливо, навіть захоче переплавити їх на метал. Тому однієї ночі він таємно вивіз скарб до Греції і передав його на сховок жінчиним родичам.
Звістка про велике відкриття викликала в усьому світі небувалу сенсацію. Знову розпалилися суперечки про Трою, але тепер ім’я Шлімана всі вимовляли шанобливо, навіть без тіні того поблажливого глузування, з яким до нього ставилися раніше. Громи вергав тільки турецький уряд: він привселюдно затаврував Шлімана як звичайнісінького контрабандиста.