ТАЄМНИЦІ ПІРАМІД
ТАЄМНИЦІ ПІРАМІД
Серед археологів XIX століття видатним єгиптологом заслужено можна назвати також англійського вченого Уїльяма Матью Фліндерса Петрі, який, починаючи з 1880 року, протягом 46 літ досліджував головним чином піраміди.
Величезні споруди у формі пірамід — «гори фараонів», як їх називали араби, — виникли в період панування третьої й четвертої династій фараонів, тобто майже чотири з половиною тисячі років тому. З найдавніших часів вони приваблювали багато поколінь мандрівників, викликаючи подив і майже забобонний страх своїми величезними розмірами й суворою архітектурою.
Про піраміди знали тільки те, що колись у них були мумії могутніх володарів Єгипту. Невідомо було навіть, коли виникли ці піраміди, які точно їхні розміри. Про них ходили найрізноманітніші легенди й розповіді. В їхніх формах і пропорціях дошукувались відбитків астрономічних знань жерців і навіть містичних віщувань про майбутню долю людських поколінь.
І якщо сьогодні ми вже знаємо про піраміди більше, то це завдяки багатолітній терплячій праці Петрі. 1880 року вчений уперше опинився біля пірамід у місті Гізі. Умови, в яких він розпочав свою роботу, вимагали від нього справжньої самопожертви. Коштів у нього було дуже мало, і про те, щоб найняти помічників та спорудити барак, де можна було б поселитись і спокійно працювати, не доводилося й думати. Отож учений влаштувався в порожній скельній гробниці, спав на сіннику, готував собі їжу на спиртівці й при тьмяному світлі гасової лампи, яка немилосердно чаділа, писав свої нотатки.
Як тільки наставала ніч і спека трохи спадала, він зовсім роздягався і йшов усередину заплутаних коридорів та могильних склепів. У піраміді була страшенна задуха. Петрі не міг лишатися там довше ніж одну-дві години. Він квапливо рисував схему розташування коридорів і копіював стінні написи. З таких прогулянок учений повертався звичайно мокрий од поту, голова в нього боліла, очі від утоми наливалися кров’ю. Та, незважаючи на все це, він одразу ж сідав на землю й доповнював ще незакінчені ескізи. Жаркими днями Петрі спав у своїй норі до самісінького вечора, коли прохолода знову давала можливість приступити до роботи.
Досі археологи налічили вісімдесят пірамід, більшість яких знайдено зруйнованими — адже протягом багатьох століть феллахи навколишніх сіл брали з них будівельний матеріал. Фараони будували піраміди на західному боці Нілу, в сусідстві з найстародавнішою столицею Єгипту — містом Мемфіс, розташованим на межі Верхнього й Нижнього Єгипту.
Особливо славнозвісні три піраміди: Хеопса, Хефрена й Мікеріна. Найбільша з них — піраміда Хеопса — має висоту 146 метрів, а бік її квадратної основи сягає 230 метрів. Піраміда складається з 2 300 000 кам’яних блоків, а кожен блок важить пересічно 6 000 кілограмів.
Геродот твердить, що піраміду будували двадцять років і що тільки підвозили будівельний матеріал сто тисяч селян, яких щороку приганяли сюди на три місяці, коли розливався Ніл і всі роботи в полі припинялися. Крім того, там, як це можна уявити з руїн бараків, постійно працювало близько чотирьох тисяч ремісників — мулярів, каменярів, різьбярів тощо.
Перед цією пірамідою й донині стоїть величезний сфінкс, витесаний з монолітної кам’яної брили в період панування одного з наступників Хеопса. Постать лева з людським обличчям, що лежить сповнений таємничої задуми, мала символізувати необмежену могутність єгипетських володарів. Статуя справляє глибоке враження вже хоча б своїми розмірами: заввишки вона 20 метрів, а завдовжки — 73.
Піраміди стоять посеред голої пустелі й мають тепер дуже сумний вигляд. Гладеньких вапнякових або гранітових плит, якими облицьовано піраміди, здебільшого вже немає — їх позривали на будівельний матеріал, а ті, що лишилися, посіріли, піщані бурі зробили їх шорсткими, нерівними.
Не те було за їхньої молодості. Перенесімося в ті далекі часи, й ми побачимо їх в іншому оточенні. Біля кожної піраміди, огородженої прикрашеним муром, стояв звичайно гарний храм з колонами й портиком; тут жерці правили службу по мертвому фараонові й дбали про його «щоденні потреби», ставлячи перед статуєю посуд з наїдками та напоями.
Придворні сановники вважали за найбільшу для себе шану здобути право на посмертний спочинок біля самої піраміди. Ось чому піраміди були оточені великими кладовищами з розкішними гробницями.
Зовні піраміди часто-густо були оздоблені барельєфами та мозаїкою. Під час великих свят навколо них з’являвся ліс прапорів. З напису на могильному склепі цариці Уебтен відомо, що верхівка її піраміди була позолочена; вдень вона сяяла на сонці, уночі — в місячному промінні, і цей золотавий відблиск показував, можливо, дорогу мандрівникам, як кораблям у морі — маяк.
Дослідники замислились: як руками можна було і скласти стільки каменю в бездоганно правильну піраміду, припасувати тисячі плит так щільно, що між ними не проходило навіть лезо ножа?
На щастя, в історичних джерелах, в ієрогліфічних написах збереглися певні свідчення, що дають можливість приблизно відновити перебіг усього будівництва. Кам’яні блоки з найближчих каменярень перевозили Нілом, а потім на полозах тягнули по штучно зробленому похилому насипу, який, що далі росла будівля, підвищували й подовжували. Щоб тертя було менше, дорогу поливали водою, і сани легко сковзали по грязі. Каменярі ставили брили так, що до самого останнього часу, коли вже треба було з’єднувати блоки, там лишався вузький поміст, і на нього, висячи над прірвою, можна було спертися ногами.
Це була надзвичайно тяжка праця, і вона забрала безліч людських жертв. Сила-силенна робітників працювала під батогами наглядачів і вбивчим сонцем пустелі, щоб задовольнити примху однієї людини — володаря Верхнього й Нижнього Єгипту.
Подумаймо, яких величезних зусиль тут докладено, і ми впевнимося, що далебі ніколи в історії світу підданців не примушували виконувати таку непродуктивну працю, розміри й труднощі якої здаються нам сьогодні чимось незбагненним.
Ці величезні споруди, призначені, щоб зберігати царські мумії, виражали, до того ж, божественність фараонів і, як твердила віра, були для них немовби сходинками на небо. Тому найдавніші піраміди мали форму сходів, і тільки пізніше, невідомо чому, їх почали робити з гладенькими стінами. Про це містичне призначення пірамід свідчать знайдені папіруси, в яких є, наприклад, такий текст: «Ми будуємо для нього (фараона) сходи, щоб він міг зійти на небо».
Для широких мас пригнобленого народу ці суворі, бездушні піраміди, напевно, були чимось зовсім чужим і ворожим, як нагадування про володарів, котрі не знали міри в своїй бундючності та себелюбстві. Адже будівництво їх поглинало безліч коштів Єгипту й тільки збільшувало злидні. Навіть уже готові піраміди лишалися паразитами хліборобів і ремісників, бо при них доводилось, як велів звичай, утримувати групу жерців, котрі служили тільки небіжчикові. Для цього, за наказом одного з фараонів, дванадцять сіл повинні були довічно сплачувати данину.
Щоб глибше зрозуміти причину, яка спонукала фараонів будувати піраміди, треба хоча б стисло згадати деякі основні риси єгипетської релігії. Серед плеяди богів єгиптяни найбільше шанували бога сонця Ра та бога землі Озіриса, справедливого й доброго, бо він дав людям мистецтво й ремесла. Брат же його, бог Сет був утіленням зла. Заздрячи Озірису, який мав величезну популярність серед людей, Сет замордував його, а труп сховав у скриню й кинув у море. Далеко від міста Бібл[35] скриня виплила на берег.
Дружина Озіриса, богиня ІзІда оживила його. Відтоді воскреслий Озірис став господарем країни мертвих.
Син Озіриса Гор помстився за смерть батька, забивши Сета. З того часу Гор став символом синівської любові й самопожертви, тому що в боротьбі з ворогом він утратив одне око.
Єгиптяни вірили, що захід і схід сонця означають смерть і воскресіння бога Ра. З цих міфів вони черпали певність, що їх так само чекає воскресіння й щасливіше життя в потойбічному світі.
Для цього треба було зберегти тіло померлого й задовольнити потреби, які мали виникнути в небіжчика в його посмертному житті. Отож труп бальзамували, біля нього клали харчі й усі речі домашнього вжитку. А щоб тіло не знищили грабіжники, фараони будували піраміди з багатьма заплутаними галереями, закапелками й пастками, аби злочинці не змогли добратися до мумії та могильних скарбів.
Як істоти божественні, фараони й після смерті мали ті самі пільги, що й на землі. Єгиптяни уявляли собі, що бог сонця Ра щодня здійснює по небу подорож у золотому човні, і в тій подорожі душа фараона спочатку була на судні за весляра, а потім навіть стернового. Але з часом єгипетські царі ставали могутнішими володарями, і їхні посмертні вимоги збільшувались. Спершу на фараонів покладались обов’язки секретаря бога, а згодом вони вже самі возсідали на троні як боги сонця. У зв’язку з такими віруваннями фараонам клали в могилу весла, а іноді й цілі човни — археологи назвали їх «сонячними човнами». 1955 року біля підніжжя піраміди Хеопса у вимурованому тайнику знайдено човен з матами на сідцях і веслами; все це дуже добре збереглося.
Піраміди й гробниці можновладців є відображення класової нерівності, яка ще за тих далеких часів виникла в єгипетському суспільстві. Бальзамування трупів і спорудження спеціальних гробниць — справа дуже дорога, звичайні смертні цього не могли собі дозволити. Селяни, ремісники й службовці ховали своїх покійників у піску пустелі. І от, завдяки дивному збігу обставин, у той час, коли прекрасні гробниці здебільшого стали жертвою грабіжників, останки простих людей уникли цієї долі, та ще й добре збереглися: в піску пустелі зовсім немає вологи, і трупи перетворилися на мумії.
Нелегко жилося душі єгиптянина в країні смерті. Поки вона діставалась до місць блаженства, де «немає повені, зерно дає багаті врожаї, і душі купаються в достатку», її чекало безліч небезпек. Обітовану країну оточували глибокі води, а вхід до неї охороняло чудовисько, що звалося «перевернутим лицем» і впускало тільки тих, хто на землі жив праведником. Зграї упирів і всяких потвор чигали, щоб погубити мандрівні душі, намагаючись знесилити їх чарами.
Люди мали можливість допомогти покійним закляттями, які були зібрані в «Книзі мертвих». Фараони не шкодували коштів, щоб назавжди забезпечити собі цю людську допомогу. Вони, як уже згадувалося, споруджували біля своїх гробниць храми й призначали туди жерців, виділяючи на утримання їх прибутки з царських маєтків. Жерці щоденно проголошували заздалегідь складений ритуальний текст, потрібний мерцеві, як хліб і вода живому.
Але фараони знали вади людей і тому припускали, що жерці можуть занедбати свої обов’язки й погубити царські душі. Щоб цього не сталося, фараони веліли на стінах могильного склепу написати всі потрібні за ритуалом молитви й магічні заклинання, та ще й покласти в труну папірус «Книги мертвих». Адже єгиптяни вірили в магічну силу писаного слова й вважали, що ієрогліфи мають своє власне, самостійне життя. Ритуальний текст, написаний на стіні могильного склепу, був, на їхню думку, такий же дійовий, як і текст, проголошений перед людьми.
Про недовір’я фараонів до жерців свідчило одне відкриття, яке випадково зробив Петрі. 1889 року він надумав дослідити все усередині однієї піраміди, на той час іще безіменної, бо ніхто не знав, який фараон був колись у ній похований. Та, незважаючи на всі старання, вчений ніяк не міг знайти прихованого входу, хоча звичайно в пірамідах він буває в північній стіні.
Втративши терпець через даремні розшуки, Петрі постановив продовбати крізь всю кам’яну товщу похилий тунель аж до самої гробниці. Це була неймовірно копітка й затяжна робота. Минуло кілька тижнів, поки робітники-араби сповістили, що останній шар каменю, який відокремлював їх од могильного склепу, пробито.
Петрі приповз на животі й побачив у царській могилі два саркофаги з одваленими й потрощеними віками. Але встановити, якому фараонові належала піраміда, він не зміг, бо середину її, де протягом десятків століть було сухо, почала раптом заливати підгрунтова вода. Петрі збирав її совком у відро й подавав арабам, а ті виливали нагорі. Насилу осушивши склеп, учений почав оглядати його. В кутку він знайшов алебастрову вазу з написом, який свідчив, що піраміду збудував для себе й своєї дружини фараон Аменемхет XI.
Але Петрі значно більше цікавило інше питання: як грабіжники потрапили всередину піраміди й не лишили по собі ніякісінького сліду? Де приховано вхід, якого він марно шукав? Невже злодії так добре знали план будівлі, що просто відчинили вхід і ввійшли всередину?
Щоб розкрити цю таємницю, вчений надумав дослідити лабіринт коридорів, починаючи від могильного склепу й посуваючись туди, де мав бути вхід. Завдання було надзвичайно тяжке, а іноді навіть небезпечне для життя. Залита підгрунтовою водою рінь і пісок, якого було повно в коридорах, перетворилися на липку драговину. Місцями Петрі доводилося повзти на животі, задихаючись у затхлому повітрі. Нарешті, вимазаний грязюкою і зовсім знесилений, він дістався до входу. Всупереч звичаю, його було зроблено не в північній, а в південній стіні піраміди. Вченого одразу ж зацікавило: звідки грабіжники знали про те, що вхід треба шукати з південного боку? Поступово у нього почали пробуджуватись деякі підозри; коли б вони справдилися, то це була б неабияка сенсація.
Потім Петрі повернувся назад тією дорогою, якою грабіжники, безсумнівно, мали добиратися до склепу, причому він намагався уявити себе в їхньому становищі й міркував, що б він зробив на місці злодіїв. Він попадав на різні перешкоди й пастки, що мали утруднити непроханим гостям доступ до сховища. Вчений не раз мусив визнати, що в цьому лабіринті він був би зовсім безпорадний, якби перше не взнав дороги з протилежного боку.
Але грабіжники, як про те свідчили відсунуті камені, йшли вперед напрочуд упевнено. Коли сходи зненацька обривалися в якомусь закамарку, вони знали, що далі дорогу треба шукати в стелі, де був отвір, замаскований кам’яною плитою. Злодії легко пройшли так три закамарки. В одному коридорі хід до самого верху завалено купами жорстви, Щоб усунути цю перешкоду, потрібно було багато часу й зусиль. Петрі підрахував, що пробратися до царської гробниці й винести всі скарби грабіжники могли не менше як за п’ять місяців.
Стало зрозуміло, що за таких умов вони не могли б цього зробити, не викликавши підозри в жерців і охоронців кладовища. Якщо ж усе-таки злодії п’ять місяців спокійно вовтузилися в піраміді, то, без сумніву, вони робили це не на одчай душі: грабіжники належали до чималої ватаги, в якій жерці й начальник охорони саме й були натхненниками злочину.