Доповнення 1 Господарська діяльність людини

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Доповнення 1

Господарська діяльність людини

Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.

Людині, як і тварині (або будь-якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.

Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.

Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово «лаетес» – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово «фелікс» – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.

Полювання може поширюватись на все, на будь-які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.

Однак, по степах, де різноманіття травожерних видів не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.

Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.

Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.

Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.

Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.

З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.

Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: «А, що – хіба я сторож братові моєму?…»

Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?

На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.

Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії «Трєтьєго Ріма»: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: «нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков».

Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.

Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова «поле» та «межа» української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.

Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…

Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку, після заснування колонії Києва на півночі, предметом загального збирацтва стає «жівой товар», тобто, – люди. Квітнуть виправи за рабами на продаж до європейської тайги, іще не до кінця зведеної волоцюжним землеробством. Але, час іде, світ цивілізується, попит на старий предмет збиральництва падає, та ще цар Іван IV поторговує якось з кримським ханом польськими та литовськими військовополоненими. Продовжується це дещо й за перших Романових. Але, своїх уже, принаймні, на експорт давно не продають, а чимось жити треба. Бо жити власним трудом у цій країні ніхто не звик.

От десь у XV–XVIII ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:

Уже на англійських портретах Гольбайна Томас Мор та Анна Болейн зображені у російських хутрах.

Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські… Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?

Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.

Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.

Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер «жівого товара» для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й «рабочую сілу», тоді… повний «поворот на кругі своя». А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече…

От, що воно є, волоцюжне збиральництво.

Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.

Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить «тєнь на плєтєнь» пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку «виробничих сил», та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?

Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…

Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?

Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.

Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне «право першої ночі»? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте «Жакерію» (селянські війни 1358 у Франції – О. Б.).

Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в іншому… В іншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на «нашіх» і «нє нашіх» – інаковіруючих. Ці інші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.

Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – «рабів Божих». А ці, вже не раби, а «слуги Божі» – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; «від Бога». От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.

Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Ірландія та Ісландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.

Так стояли справи з «рабами Божими», які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із «правом першої ночі». Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Іще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток «виробничих сил»; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.

Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.

* * *

Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий «пролєтаріат» та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.

Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.

До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.

Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших –

«утворюється простим додаванням одноїменних величин, подібно до того, як мішок картоплин утворює мішок картоплі».

(К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочин., Москва, т. 8, с. 207–208)

Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть «старшій прєподаватєль марксізма-лєнінізма». Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого «лагєря». Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як «диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в’ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю». К. Маркс говорив про «ідіотизм сільського життя», – заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього «ідіотизму»). Сам Ленін писав про сільську занедбаність, відірваність від світу, «здичавіння» і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був «безсоромним індивідуалістом». А для Сталіна, за словами Хрущова, «селяни були покидьками».

(Р. Конквест, Жнива Скорботи, Київ, 1993, с. 24)

Як бачимо, навіть сам Г. В. Плеханов із його всіма головними ознаками ученого-інтелігента (вторинними, зрозуміло), – був не на висоті, то що вже й казати про таке духовне сміття, як Ленін або Сталін… Обидва вони немало й познущалися над селянством, класом, який годує суспільство.

Коли сьогодні, час від часу, селяни «демократичних» країн блокують своїми тракторами вулиці міст, аби нагадати, що й вони є люди, це привертає увагу хіба всюдисущіх роззяв: основного елемента сучасного суспільства. Бо, сьогодні кожен із них є в стані прогодувати до півсотні отих же неробних роззяв, та їх надто мало, щоби вони могли впливати на долі демократичного суспільства, де вирішує завжди більшість. А тому так і полишаються тільки нагадкою про учинену над ними тисячу років тому ґрунтовну несправедливість.