Діяльність оун — злочин проти українського народу

Діяльність оун — злочин проти українського народу

Розповідь колишнього оунівського провідника

Василя Михайловича Галаси

Моє життя було тісно пов’язане з українським націоналізмом. Ще сімнадцятирічним юнаком мене залучили до роботи в ОУН.

Народився я 1920 року в селі Білокриниця на Тернопільщині, в бідній селянській сім’ї. Мали ми лише руки до праці. Батька свого я не пам’ятаю, він помер молодим. Мати куховарили в людей — ходила по наймах. Зрозуміло, що жили ми в злиднях. Діти, як тільки підростали, також йшли в найми. Така доля спіткала й мене.

Змалку заздрив я тим дітям, що мали змогу вчитися. А я закінчив лише три класи. Хазяїну було зовсім не до вподоби моє ходіння до школи. Куркуль — це не добрий дядечко. Шкіру з м’ясом ладен стягти він з наймита.

А коли траплялась вільна година, найбільшою насолодою було для мене читати книжки. Справжня молодість не буває без романтики. З захопленням читав я про славних лицарів-козаків, що боронили свободу рідного краю, мріяв про подвиги.

Економічне і політичне становище українців під владою панської Польщі було тяжке. Рік у рік зростали національні обмеження, дедалі нестерпнішим ставав шовінізм польських правлячих верств. Все це штовхало мене на боротьбу за краще майбутнє своїх земляків.

У 30-і роки в селі Олесин на Тернопільщині, де я тоді проживав, широко провадили свою роботу українські націоналісти. Особливу увагу звертали вони на залучення до лав ОУН молоді. Один із верховодів місцевої ОУН помітив мій потяг до громадської діяльності. В 1937 році він рекомендував мене до організації. Формування мого політичного світогляду формувалося під безпосереднім впливом націоналістичної ідеології. Щиро повіривши, що ОУН має на меті благородні діла, я активно включився в її роботу.

Моя старанність і запал не залишилися непоміченими. Минув рік, і мені доручили керувати місцевою молодіжною організацією «Юнацтво». Пізніше я очолював Тернопільський повітовий, а згодом — окружний проводи, керував Човтківським і Бережанським окружними проводами. В 1943 році, за особистою вказівкою члена центрального проводу ОУН Романа Шухевича, мене було призначено керівником Перемишлянського обласного проводу ОУН, що безпосередньо підпорядковувався члену центрального проводу ОУН Ярославові Старуху.

На початку 1945 року я очолив референтуру новоствореного на території Польщі так званого Закерзонського крайового проводу. Після ліквідації оунівського підпілля на польських землях був делегатом центрального проводу ОУН, а потім очолив все націоналістичне підпілля на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі). Мене було введено до складу центрального проводу ОУН і УГВР (Українська Головна Визвольна Рада). Крім того, певний час в званні полковника я вважався виконуючим обов’язки командира УПА «Північ» (невдовзі по війні ця «армія» була знищена і існувала лише на папері, в окозамилювальних звітах закордонного керівництва ОУН іноземним розвідкам).

Багато хто з українських націоналістів знає мене під псевдами «Орлан», «Орест», «Назар», за літературним псевдонімом «Зенон Савченко» та іншими.

Такий стислий виклад мого націоналістичного життєпису.

І от тепер, після відбуття покарання за ворожу українському народові діяльність, після довгих роздумів над своїм минулим і глибокого ознайомлення з радянською дійсністю, з життям українського народу, я, колишній кадровий український націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку. Діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь в ній — трагічна помилка. Сумління моє обтяжене всім учиненим українськими націоналістами.

Відтоді, як я розібрався в цьому дуже складному для мене питанні, я сказав собі, що, скільки є моїх сил, протидіятиму українському націоналізму, викриватиму його антинародне злочинне єство. В зв’язку з цим розповім, чому і як я вирішив раз і назавжди порвати з українським націоналізмом і стати на інтернаціональну, радянську платформу. Ще в підпіллі, а особливо під час ув’язнення, мозок мій точили думки, в ім’я ж чого лилася братня кров, чинилася невиправдана жорстокість. Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом. У чому, скажіть, були винні немовлята, яким бандерівці розтрощували голови об одвірки? Пригадується мені розповідь про нелюдський вчинок одного бойовика на Ровенщині. Цей виродок вирішив помститися дівчині — колгоспній активістці, до якої марно залицявся. Пізно ввечері він увірвався до неї в хату і намагався її зґвалтувати. Дівчина відчайдушно захищалась. Тоді озвірілий садист зв’язав свою жертву і вирізав з її грудей серце. Він настромив його, ще гаряче, на шомпол і, крутячи наче рожном, весело наспівував: «Мене вірно люби, серце моє!».

Звірячі «методи роботи» служби безпеки відомі всім. Хто спробує доводити, що мої слова — неправда, тому я рішуче кажу «зась». Що там заперечувати дикі розправи СБ над радянськими людьми, коли навіть «своїх — націоналістів, безпідставно запідозрених у співпраці з радянською владою, есбісти піддавали таким нещадним мукам, які важко собі уявити.

А який страшний самосуд чинили окремі провідники! Так, тремтячи за свою шкуру, відомий націоналістичний ватажок «Смок» без суда і слідства перестріляв процентів вісімдесят підлеглих йому бойовиків. Побоюючись, щоб бува хто не виказав органам безпеки його схрону, «Смок» ліквідував як підозрілі цілі боївки. Прикривався він тим, що, мовляв, конспірація вимагає жертв і треба їх принести.

До таких засобів «остороги» вдавався і карпатський крайовий провідник, особистий приятель Бандери «Роберт», на прізвище Мельник. Такі випадки були не поодинокі і гнітили мене.

Поряд з цим, вже у підпіллі, росло моє обурення тим, що керівники ОУН підтримують зв’язки з іноземними розвідками і виконують їхні завдання. Хоч оунівські ватажки старанно приховували свої стосунки з імперіалістичними державами, чутки про це ширилися серед рядових підпільників. Спочатку я не хотів вірити перешіптуванням. Пізніше, коли я сам опинився в провідниках, у ряді випадків мене особисто було поінформовано про зв’язки ОУН з іноземними розвідками. Так, в 1944 році на території Закерзоння, яке вже було звільнене Радянською Армією від гітлерівських посіпак, раптово з’явився «Калина» — воєнний діяч ОУН Юрій Лопатинський. З цієї нагоди член центрального проводу ОУН Старух повідомив мене, що «Калина» з групою в кілька чоловік зкинутий з німецького літака в радянський тил для проведення розвідчої діяльності.

В 1946 році, за вказівкою Старуха, мій зв’язковий Зіновія Химко була направлена до англійського посольства у Варшаві з інформаційними матеріалами про роботу ОУН на Україні і в Польщі. Пізніше я дізнався, що мала також місце спроба направити оунівського зв’язкового до американського посольства в Москві.

Один з тодішніх керівників ОУН, член центрального проводу «Леміш» — Кук довірчо розповів мені, що з американської зони Німеччини прилітав літак, яким на Україну прибув член центрального проводу ОУН Охрімович. Останній привіз матеріали про спірку в ЗЧ ОУН, націоналістичну літературу, гроші тощо.

На закінчення Кук сказав, що за надану допомогу американці вимагають розрахуватися з ними розвідчими даними про Радянський Союз. Я тоді навідріз відмовився давати такі дані іноземній розвідці і заявив, що вважаю це негідним. Кук погодився зі мною, але тут же зазначив, що Охрімович одержав від американців особисте розвідче завдання і має намір повністю його виконати.

З того факту я зрозумів — провідники ОУН за кордоном змінили німецький Абвер, який перестав існувати, на нових хазяїв. Вони продались самі і продають українську «справу» американській та іншим розвідкам. Перевага віддається тому, хто більше заплатить.

Коли націоналістичне підпілля перестало існувати і на території Західної України залишилися поодинокі бункери, в яких відсиджувалися окремі бойовики, багато з них, як і я, замислювались над становищем, що склалося, над своїм минулим і майбутнім.

В цей час у багатьох підпільників націоналістична ідеологія зазнавала краху. Ті з них, що зрозуміли безперспективність антирадянської націоналістичної діяльності і її помилковість, поривають з націоналізмом. Одні приходять з повинною до органів Радянської влади. Інші з відчаю розв’язали це питання кулею в голову.

Були й такі, що втратили інтерес до життя, здичавіли і не мали сил волі щось вдіяти. Знаючи ціну своїм злочинам і не розраховуючи на милість, вони вважали за краще живцем поховати себе в бункері.

Невдовзі по війні те, що провідники ОУН за кордоном у своїх звітах іноземним розвідкам та в пресі називали «націоналістичним підпіллям», мало жалюгідний вигляд. Повністю втративши будь-які зв’язки між собою та із зовнішнім світом, виснажені морально, нервово і фізично, поодинокі бойовики безцільно відсиджувалися в схронах, поки їх не сягала караюча рука народу. Я був захоплений органами Радянської влади саме в такий час. Мене було заслужено покарано. Радянське правосуддя гуманно поставилось навіть до мене. Я був достроково звільнений з ув’язнення.

Коли я вийшов на свободу, на серці продовжував лежати тягар. Роки ув’язнення не могли спокутувати вчиненого мною, як і повністю зміними мої погляди.

Я віддав підпіллю більшу половину свого свідомого життя. І в той час, безперечно, щиро вірив ідеям і програмі українських націоналістів. Навіть добре знаючи численні негативні сторони націоналізму, які викликали в мене обурення, я все-таки не одразу звільнився від націоналістичної полуди і, зокрема, ворожого ставлення до Радянської влади. Це прийшло значно пізніше. Після того, як я багато передумав, а головне, коли я по-справжньому, після звільнення з ув’язнення, пізнав радянську дійсність. А вона на кожному кроці нещадно руйнувала мої колишні погляди. Протягом кількох років мені довелося бувати в містах і селах східних і західних областей України. Я на власні очі бачив гіганти-заводи і велетенські електро-станції. Я бачив робітничі квартали нових міст з рядами прекрасних житлових будинків, десятки і десятки підйомних кранів, що гордо височать над численними новобудовами. Бачив я нові українські хати-будинки, криті замість соломи шифером або бляхою. Побував у театрах і колгоспних палацах культури, в школах і лікарнях. Тільки сліпий може не бачити, що Радянська влада принесла населенню західних областей України нове щасливе життя. Дедалі міцніють колгоспи, з кожним роком заможніше стає в хаті селянина. Всі діти охоплені шкільним навчанням. Місцева молодь вивчає науки в технікумах, інститутах та університетах, десятки яких створені за роки Радянської влади в Західній Україні. Невпізнанним став мій рідний край — Тернопільщина. Другу, справжню молодість переживає Тернопіль. На місці суцільних згарищ і руїн, що залишили по собі гітлерівці, виросли прекрасні новобудови заводів і фабрик, учбові корпуси наукових закладів, масиви житлових будинків. У центрі міста височить велика споруда Тернопільського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, побудовано просторий залізничний вокзал.

Щоб багато не говорити про сільськогосподарське виробництво, наведу лише один факт. У колгоспі «Перемога» Борщівського району техніки зараз більше, ніж було її на 1939 рік в усьому Тернопільському воєводстві. Колись в надзбручанській стороні освічених людей по пальцях можна було перелічити. А сьогодні сотні юнаків і дівчат навчаються в Тернопільському медичному і Кременецькому педагогічному інститутах. Діє філіал Львівського політехнічного інституту, в якому налічується 600 студентів. Багато молоді охоплено навчанням у спеціальних середніх наукових закладах.

На власні очі я переконався, що пульс життя в країні б’ється сильно, чітко, ритмічно. На обличчях людей — впевненість, бадьорість. Всюди вдосталь промислових і продовольчих товарів.

Найбільш цінне для мене, що я знайшов, — це це ключ до розуміння радянської дійсності. Радянські люди є справжніми господарями і творцями своєї долі, вільними громадянами з надзвичайно розвиненим почуттям власної гідності. Я впевнився, що радянські люди вірять в ідеї комунізму, прагнуть миру, підтримують свою Комуністичну партію і уряд. Радянський народ успішно будує комуністичне суспільство і незабаром матиме найкраще в світі життя.

Коли я все це зрозумів, переді мною гостро постало питання про моє місце в житті. Я твердо вирішив стати повноцінним членом радянського суспільства, здобути право називатися людиною з чистою совістю.

Ще у 1939 році, звільняючи мене з-під арешту, представники радянської влади сказали мені: «Йди в школу, йди в університет. Радянська влада для таких, як ти. В цьому тебе переконає життя».

Тоді я не обміркував цих слів і повернувся в підпілля. Помилка, за яку довелося так жорстоко розплачуватися. І от тепер, коли минуло більше двох десятків років, життя таки переконало мене в правоті цих слів.

Я, колишній націоналіст і оунівський провідник, прийшов працювати на завод, де зустрів чуйне ставлення до себе з боку робітників. Одержав квартиру, виховую сина, який раніше, в роки підпілля, навіть не знав про моє існування. Після напруженої підготовки екстерном склав іспити на десять класів середньої школи. Зараз заочно навчаюсь в інституті. Сподіваюсь стати кваліфікованим спеціалістом народного господарства.

Ступивши на правильний шлях, я вважаю себе зобов’язаним поділитися деякими своїми думками, що викривають антинародний характер українського націоналізму і його злочинний антирадянський зміст.

На мою думку, форма державної незалежності українського народу, яка існує в братньому Радянському Союзі, цілком задовольняє громадян УРСР. Коли так, то нічого еміграційній націоналістичній меншості нав’язувати абсолютній більшості народу ідеї українського націоналізму і, зокрема, відокремленості.

Щодо суспільного ладу Радянської України, то, думаю, для всякої прогресивно настроєної людини ясно: соціалістичний лад — єдиний суспільний лад, який забезпечує повний і всебічний розвиток народу.

Український народ добре знає вовче обличчя націоналізму і його ідейних провідників за кордоном, які всіляко намагаються перешкодити нашому щасливому життю, виступають із закликами до війни проти Радянського Союзу і загрожують розпалити на Україні братовбивчу боротьбу. Зрозуміло, як ставиться український народ до українських націоналістів. Він гнівно таврує їхню антинародну діяльність.

Мені довелося пройти тернистий життєвий шлях. Внаслідок омани потрапивши в табір ворогів українського народу, я пережив велику трагедію, коли зрозумів свою помилку і знайшов своє справжнє місце в житті. Тому я не можу мовчати і допустити, щоб нові жертви, подібно до мене, потрапили в тенета націоналістичних пройдисвітів за кордоном. Прочитавши мою сповідь, хай також замисляться над своєю позицією ті українські емігранти, які ще досі перебувають під впливом українських націоналістів. Я гадаю, що жодна чесна і мисляча людина ніколи свідомо не піде проти свого народу. Вона, як тільки зрозуміє свою помилку, повинна рішуче порвати з українським націоналізмом і середовищем, що його проповідує. Діяльність, які проводять за кордоном націоналісти проти українського народу — політичне безумство. З цим треба кінчати!

«Вісті з України», серпень 1963 р.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.