Роман Коваль.Післямова. Кубанська трагедія українського народу

Роман Коваль.Післямова.

Кубанська трагедія українського народу

Коваль

Сумом наповнюється серце, коли пишеш історію рідного народу: за який історичний період не візьмися, скрізь очікує трагедія.

Чому кожна історична доба закінчується для українців неславою? Чому чи не кожний період нашої історії дає, здавалось би, обґрунтовану світлу надію, а завершується так, що серце крається, переповнюється сумом?

Під копитами ординців завершилася блискуча історія Київської Русі та її лицарів. Галицько-Волинське князівство розідрали поляки, литовці й угорці. Звели на ніщо державу Богдана Хмельницького москвини. Наприкінці 1918 року під натиском збунтованої малоросійської демократії і російських більшовиків впала Українська Держава. В 1920 р. втопили в крові Кубанську Україну білі і червоні росіяни. Українську Народну Республіку розірвали по Збручу в 1921 р. поляки і російські більшовики.

Чи трагедія України має кордони? У просторі і в часі?

Здається, де б не селилися українці, скрізь на них чатує смерть – чи апокаліптична в результаті воєн, переселень та голодоморів, чи повільна – внаслідок асиміляції: про це свідчить трагедія українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Вороніжчини, Курщини, Стародубщини, Білгородщини, Берестейщини, Турівщини, Пінщини, Придністров’я, Південної Буковини, Мараморощини, Пряшівщини, трагедія українців Кубані, Чорноморії, Дону, Ставропільщини і Терщини, Сибіру, Далекого Сходу, Поволжя, Уралу, Казахстану, Балкан, а тепер, на початку ХХI століття, ми є свідками трагедії українців США, Канади, Австралії, Південної Америки, Західної і Центральної Європи, які на наших очах перетворюються на американців, канадців, австралійців, бразильців, греків, португальців, росіян, поляків…

Та що говорити про діаспору чи українців рідних земель, що відійшли до інших держав, трагедія відбувається в самій Україні: на Слобожанщині, Криворіжжі, в Криму, Донбасі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Полтаві, Кіровограді, Києві... І це – незважаючи на чергове проголошення навіки української державності…

Переселення в “країну крові”

Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо під тиском несприятливих обставин залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським ворогом, залишало на неминучу розправу. По-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам.

Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними. Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі, яку проводив христосолюбивий російський народ.

І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, “захистити” їх від “закубанських народів”, яким ця земля, власне, і належала. Так що переселення з України мало не тільки характер втечі від обов’язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи,які вірили “не в того Бога”.

Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення, підняти шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу, вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка вважала своїм “батьком”, своїм “великим гетьманом”, а його несподівану смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру прирікають на співучасть у злочині:

Встань, батьку, великий гетьмане,

Милостивий, великий пане,

Встань, Грицьку, промов за нас слово…

– співає жалібно бандура, бо козаки, бачте,

Служили вірно в полі і на морі,

Та й осталися вбогі, босі й голі.

Важко назвати це лицарством… А саме такі пісні привіз Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури розчулили імператрицю Катерину – “вражу мати”, ту, “Вторую”, що “доконала вдову-сиротину” – нашу Україну.

Катерина дійсно була зачарована. І милостиво дозволила козакам залишити напризволяще свою Батьківщину і рушати в Тмутаракань захищати кордони російської імперії “від закубанських народів”.

Соромно і згадувати таке…

Прибувши до “країни крові” (так знаменитий Елізе Реклю назвав Кубань)[106], козаки невдовзі отримали грізне попередження: взимку 1794 р. на Синьому пагорбі (Куку-Оба) несподівано розверзлася земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до версти.

В 1796 р. на поселенців налетіла чума...

В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк. Того ж таки 1799 р. козаки стали свідками ще одного незвичайного для себе видовища – появи з морських глибин вулкана та виверження чорної грязюки на висоту до5 метрів над поверхнею моря. Козаки назвали цей та інші вулкани пеклом. Невдовзі вулканічний острівець зник, а в 1814 р. з’явився інший.

Зрозуміло, що козаки сприйняли “пекельні” виверження як поганий знак. Вилюднена земля спонукала козаків до роздумів над причиною цього страшного безлюддя…

Взагалі на півострові Тамань було чимало невеликих вулканів, що вивергали грязюку, в якій досить часто можна було знайти чималу кількість черепків – решток грецьких та скіфських глиняних виробів, які, на думку Палласа, древні мешканці Фанагорії могли опускати в жерла вулканів як жертвоприношення[107].

Та жертвоприношення не допомогли їм, адже по них сліду не залишилося, ну, хіба що ці глиняні черепки і зарослі пирієм могили у степу та в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі виорювали плугами.

Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані та Західного Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку Елізе Реклю, жодний край у такій мірі не заслуговував на назву “країна крові”, як цей. Не один раз на цій землі нові раси займали “згарища своїх попередників”[108]. Від минулих господарів країни “лишались тільки географічні назви, у більшій чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців”[109].

Елізе Реклю стверджував, що “нижньодніпровські козаки” “були добре зустрінуті черкесами”[110]. Черкеські князі казали прибульцям: “Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але якщо вже так сталося, то треба жити мирно”[111]. Вісім років тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали козакам обживатися, а, ті, в свою чергу, не заперечували, щоб черкеси селилися поруч, сіяли хліб на “козацьких” землях. Виник навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало адигів. Деякі чорноморці одружувались на черкешенках[112].

Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед – на Закубання – на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі між чорноморцями й адигами розпочались сутички, які переросли в довготривалу війну.

“Постійно воюючи проти черкесів, козаки, врешті-решт, засвоїли їхні прийоми, вдачу та звичаї, і навіть досвідчений погляд не відразу міг розрізнити козака від кавказького горця”[113].

Елізе Реклю зазначав, що черкеси “своїм енергійним спротивом росіянам (і українцям. –Р.К.) набули слави героїв, поставивши себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі”[114]. Та, врешті-решт, чорноморці – авангард російської імперії зла – здолали опір відважної нації і з колишніх “друзів стали переможцями”[115].

Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої війни, в 1864 р., їхня кількість зменшилася на 200 тисяч осіб[116].

Черкеси “не побажали підкоритися волі переможців”, які змушували переможених прийняти присягу на вірність царю. Коли російське керівництво в 1864 р. оголосило їм ультиматум – упродовж місяця “очистити” місцевість “під страхом бути оголошеними військовополоненими”, – черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину[117]. У них був тільки один шлях – до Оттоманської імперії, де жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди.

За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи, Новоросійська, Туапсе, Сочі, Адлера та ін. було депортовано 256067 осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858 і 1864 рр. число депортованих сягнуло 398000 осіб. А враховуючи тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців) слід оцінювати не менше як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів прийняли умовизавойовників і “ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині” [118].

Елізе Реклю зазначав, що “деякі долини зовсім позбулись своїх попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян; про туземців нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь, переплетених виноградною лозою”[119].

Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до красномовності та поетичності, звертав він увагу й на їхнє дивовижне вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали освіті. Історик Белл вважав їх “найосвіченішим народом на землі”[120].

Навіть якби адизький народ був малопривабливим, то й це не виправдало б участі українських козаків-чорноморців у їхньому знищенні – на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси були народом лицарським, у гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від самого народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який тисячоліттями регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей[121].

В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов’язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей – навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити у проханні жінці. Велике значення надавалося вір-ності у шлюбі.

Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину, засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, метушли-вість, лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки, обжерливість. Засуджувались вживання п’янких напоїв та лайливих слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими, бажати їм добра.

Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками. Тому, хто переступив норми заповідженого предками етикету, оголошувалось, що він “не адиг”, що було рівнозначно смертному присуду[122].

І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва – примітивна, жадібна і зарозуміла – оголосила політику, яку сам Суворов назвав “політикою вогню і меча”. Один лише Петро Текелич (відомий українцям більше як Телекій) спалив близько 300 гірських поселень адигів[123]. А “вірні козаки”, вірні до нестями, попри знищення Москвою своєї колиски – Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із ким треба було жити в дружбі і любові.

Може, не варто було й згадувати, що давно минуло… Хто знає, може, й забулась би “срамотня давняягодина”.

Слава ж забулась…

Та доведеться згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють) надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить?! Може, нарешті, схаменуться українці, обнімуться і визначать однозгідно, хто є другом, а хто ворогом історичним.

Правильно визначаться.

А для цього треба знати історію рідного народу.

Правдиву історію.

З усіма її жахами.

Проголошення Кубанської Народної Республіки

28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада на чолі з Миколою Рябоволом у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт майбутньої Російської федеративної республіки.

Оскільки в Росії в цей час утвердились більшовики, не прийнятні для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками з колишньою метрополією.

Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже проголосила свою незалежність.

Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би дотримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, орієнтованому на Росіюлінійцю Олександру Филимонову. А уряд, до складу якогоувійшли 5 козаків, 5 новгородніх та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.

Кубанські воїни, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави, почали вертатися з фронту. Та чимало фронтовиків було ураженобільшовицькою агітацією. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало знали про важливі події, що сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи місцевих більшовиків будуть більше зрозумілими і привабливими.

Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв.

По-перше, кубанцями, що прибували з фронтів Першої світової війни, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних вибраний куботаман та його уряд не видавали. Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки не могли сприйняти”[124]. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе”[125]. Для них авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не навчилися вони віддавати накази. Зате прохати і виправдовуватися могли б й інших повчити.

Не опікувався уряд і фронтовиками-іногородніми.

Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена”[126]. І Військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони краю формувати добровольчі частини – переважно з необстріляних старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком із командиром – полковником Султаном Келеч-Гіреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл прапорщиків”[127].

Але чинити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, було нелегко. Невдовзі “салдатня” встановила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, ст. Тихорецькій, Армавірі, інших містах і станицях. Насувалися більшовики й на Катеринодар. Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918 р. залишити столицю новопроголошеної держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу в більшовицький табір. До того ж була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).

Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту листівки зі звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські. –Р. К.) Установчі збори” та “врятування вітчизни”[128]. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова свідчили про розгубленість керівництва Кубанської Народної Республіки, можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав В. Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича “в сепаратизмі” не мали слушності[129].

Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця.

Ідеаліст Лавр Корнілов та українське питання

Добровольча армія від самого початку не була однорідною. Між її засновниками – генералами від інфантерії Михайлом Алексєєвим та Лавром Корніловим – існувала майже відверта ворожнеча: Алексєєв був монархістом і російським шовіністом, а Корнілов – противником династії Романових, “прибічником децентралізації держави й самовизначень народів”[130].Вважаючи царську династію “здегенерованою і не вартою бути на престолі держави”[131], Корнілов прихильно ставився до Установчих зборів, вважав, що саме перед їх волею мусить схилитися російське громадянство. Напевно, генерал Алексєєв не міг пробачити Корнілову, що той у перші дні Лютневої революції, будучи командувачем Петроградською військовою округою, заарештував царицю Олександру Федорівну. До речі, Корнілов не приховував цього факту і, як видно, пишався ним, бо під час Першого кубанського (крижаного) походу на зустрічах із донськими станичниками не забував сказати, що саме він здійснив цей арешт.

Після того як більшовики розігнали Установчі збори, Корнілов, посилаючи своїх уповноважених у різні краї, зокрема і до Сибіру, підписав таке звернення: “Мир треба укласти загальний і почесний на демократичних принципах, цебто: з правом на самовизначення поневолених народів… Зірвані большевиками Установчі збори повинні бути скликані знову… За окремими народами, що входять до складу Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдності. Польща, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їхніх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і непорушний союз братніх народів”[132]. Не дивно, що у Добровольчій армії – з дозволу Корнілова – представники різних національностей нашивали на рукав “стрічки національних кольорів”[133].

Лінію Алексєєва на відновлення монархії підтримували Денікін і частина офіцерства, зокрема Георгіївський полк на чолі з полковником Кириєнком, який привів добровольців із Києва, та Офіцерський полк. Із демократичною програмою Корнілова солідаризувалися текінці, Корніловський полк (командир – полковник Генерального штабу Неженцев), 4-а гарматна батарея, частина кінноти, деякі донці. Існувало й два штаби: Корнілова та Алексєєва. Про цей поділ голосно “не говорилося, бо всі відчували грізну небезпеку”, яку несли більшовики[134].

Добровольча армія та її творці

Хто ж становив основу Добровольчої армії, сформованої для боротьби проти більшовиків та скликання розігнаних ними Установчих зборів? Який народ дав до її лав найбільше своїх синів?

У перші тижні Жовтневої революції Василь Іванис спостеріг “надзвичайну пасивність росіян до долі своєї держави”[135]. Російські офіцери, що тікали від більшовиків із півночі імперії на південь, як правило, у Добровольчу армію не потикались, а проводили дні й ночі в п’яних оргіях у Ростові над Доном. “В самий Ростов, – писав Іванис, – тоді назбігалося, як говорили, біля ста тисяч офіцерів, а до вербувальних бюро Добровольчої армії зголосилися лише сотки… Кількість бійців у цій армії сягала до 2500 – 2800”[136].

Може, донці були хребтом армії генерала Корнілова? Ні. Ще в часи творення Добровольчої армії донські козаки – особливо колишні фронтовики – поставилися до неї недоброзичливо. Вони вже навоювалися за російські інтереси і тепер хотіли захищати тільки Дон. У них був свій уряд, і вони чекали наказів від нього. Тому Добровольчу армію Лавра Корнілова під час Першого крижаного походу донські козаки зустрічали, як зазначав учасник походу Василь Іванис, “мовчки, надуто, як татар”[137], а молодь донська взагалі ховалася по хуторах, боячись бути мобілізованою. Антон Денікін подорож по Дону назвав “поневірянням серед байдужої або ворожої нам стихії”[138].

Вороже ставилися до добровольців і ставропільці[139].

Різко змінилася ситуація, коли армія вимандрувала на Кубань, яку добровольці вважали “землею обітованою”. Висловлюючи надії керівництва, Денікін стверджував: “Кубань – наша база. Тут ми знайдемо надійну опору. Звідси можна почати серйозну й організовану боротьбу”[140]. Він не помилився: в кубанських станицях добровольцям, на той час переважно “москалям-картузникам” (саме так називали їх станичники), місцеві українці влаштували найтепліший прийом.

Ось як описує Василь Іванис одну з таких зустрічей – у станиці Новоіванівській: “Не встигли зупинитися, як з кожної хати жінки з’явилися з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть з борщами й т. інше. За якусь годину 2500 людей було нагодовано так, як до того ніде не траплялося (добровольці щойно вступили на Кубанську землю. –Р. К.). За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі “патріархальні” люди”[141].

На цьому теплий прийом не закінчився – до Новоіванівської із сусідньої станиці Незамаївської прибула делегація, яка просила, щоб добровольці не оминули їх, а загостили й у їхній станиці. Москалі не могли начудуватися – після байдужого, а то й ворожого ставлення на Дону і Ставропільщині щиросердечне ставлення кубанців підняло їхній дух, додало віри в перемогу над більшовизмом.

Незамаївці зустріли Добровольчу армію ще на підході до станиці – з хлібом і сіллю. Місцевого отамана оточували його помічники, виборні, школярі. Всі були одягнуті святково: молодь – у вишиванках, старші люди – в черкесках. “Після привітань розвели цілу армію по хатах, де все вже було приготовано (гори всякого печива, 20-фунтові паляниці з озимої, як золото, пшениці, якого тільки не було м’ясива: кури, качки, гуси, валашки, телята…)[142].

Незамаївці виставили свою охорону з легендарних пластунів і кінних. Близько півтори сотні незамаївців записалися у добровольці[143].

Зрозуміло, новобранці були озброєні та вишколені. Це підбадьорило керівництво Добровольчої армії, адже внаслідок безперервних боїв особовий склад танув, а у донських станицях приєднувалися лише одиниці.

Тяжкий похід несподівано на якийсь час перетворився на приємний відпочинок. Вибухнули гостинністю і наступні станиці – Старолеушківська та Іркліївська…

А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми “часто було огидне. Вони себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості…”[144].

Гостинність до історичного ворога незрозуміла. Тим більше, що в розмовах з Іванисом місцеві козаки, впізнавши в ньому свого, виявляли недоброзичливість до “москалів-картузників”. Водночас кубанці щиро обдаровували їх чим могли. Важко таке збагнути…

Зрозуміло, що москалі розплатились за це традиційно… Відчувши себе в силі,почали вони екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській. Причиною став обстріл армійської колони невеликою групоюзбільшовичених козаків-фронтовиків, яких місцеве населення не підтримувало. Постраждали і винні, і невинні… Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що у 15 верстах від ст. Березанської, населення в паніці розбіглося.

Ситуація повторилася і в станиці Коренівській…

В Некрасівській, хоч і було чимало прибулих із фронту козаків, одначе в добровольці вони не записувались.

Козаки “чекали розпоряджень свого Кубанського уряду, хоч і знали, що він залишив Катеринодар”[145].

Одна армія –один командувач

Тим часом внаслідок анархії у верхніх ешелонах кубанської влади у кубанському війську “запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов”[146], почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнецова.

Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бій або ухиляючись від нього. Від повного розкладу втікачів врятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією Лавра Корнілова. Перша зустріч між керівниками обох сторін відбулася в закубанському аулі Шенджій. Оскільки домовленості про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиціНоводмитрівської і вже там, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.

15 березня відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли-таки оволодіти станицею.

Зрада командувача Кубанської армії Покровського, який “через погану погоду не прийшов на допомогу з кубанцями”[147], і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вже вели нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова “одна армія – одне командування”[148].

Після запевнень Корнілова, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про“повну підлеглість генералові Корнілову” “кубанського державного загону”[149].

Слід зазначити, що “кубанський державний загін” на той час був чисельнішим від “армії” Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед них і кубанців, зокрема, у Добровольчу записався й майбутній кубанський прем’єр Василь Іванис, якому “імпонувало ім’я козака Корнілова”)[150]. Кубанський же “загін” нараховував на той час 3150 багнетів і шабель разом з артилерією[151] і перебував на своїй землі. А добровольці Крижаного походу таки були переважно зайдами: “Добровольча армія комплектувалася головно з південної інтелігенції (студентів та школярів старших кляс /не кубанців. –Р. К./) та ще трохи було солдатів-фронтовиків, як Корніловський полк, текінці тощо”[152].

Факт підпорядкування розгубленої більшості активній меншості показує, що авторитет Корнілова був вищий, ніж усіх керівників Кубані разом узятих.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши собі волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитись, але він дійсно щиро бажав добра Кубані й кубанцям, тому й пообіцяв, що “зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Крайову раду”[153].

Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, – від гарматного стрільна загинув видатний воєначальник, прихильник поневолених народів і ворог російської монархії Лавр Георгійович Корнілов.

Скоропадський і Корнілов

В часи, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, – в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до “людини чесної і сильної”. Повага і симпатія були взаємними[154].

До речі, саме верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що на фронтах Першої світової морально стійкішими є українці та інші представники неросійських народів, став на шлях творення національних частин у складі своєї армії.

У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально примусив його українізувати 34-й корпус. “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус”[155]. Більше того, “верховний” наполягав “на повній українізації геть до лазаретних команд”[156].

Навіть “у питанні створення української армії (!!! –Р. К.) Корнілов був прибічником українства”[157].

Ось такі парадокси історії: верховний головнокомандувач у 1917 р. став одним із ініціаторів формування національних частин у російській армії.

Така позиція Корнілова, за походженням козака-текінця, викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна, начальника його штабу Маркова. Не знайшла вона підтримки й у провідних російських “демократів” Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого о 7. 30 13 квітня 1918 р. (за н. ст.) влучив гарматний набій, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то, напевно, Українська Держава в особі її Гетьмана мала би цілком дружні відносини з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, що сповідував республіканські погляди (тут згадується Микола Міхновський із його конгеніальною тезою “В Україні – самодержавство, в Росії – республіка”). І головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.

Але це вже із традиційної української “опери” – якби…

Більш переконливо співала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають доконані факти. Таким фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

Історичний конфлікт між кубанцями

Якщо термін “громадянська війна” має право на існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв покозачення іногородніх.

Хитрі московські голови, здавалось, усе передбачили і, побоюючись зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару – відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто антагоністичними інтересами.

Панами ситуації на Кубані залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… “Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками”[158].

Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.

Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання: іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили іногородніх гамселами, мугирями”[159]. Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових бійках, писав Іванис, “горували козачата”,бо їх “було більше і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах”[160]. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.

“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися з іногородніми як рівня. Повернувшись із полку чи батальйону, козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були малописьменні”[161].

Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії. Тоді як сини козаків відбували військову повинність, сини новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при живих синах – наймати робітників.

Для того щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба було впасти центральній владі.

У 1917-му вона й упала…

Психоз ненависті

Кузьма Безкровний, батько українських самостійників Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському уряді П. Курганського Міністерство внутрішніх справ, Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення новгороднього населення.

Проте закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий, адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв[162].

Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, здається, небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у козацький (давно ворожий!)стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства... І в дні революції досягла апогею.

Давні образи під час революції вилилися у збройний конфлікт: козаки стали опорою денікінців, а новгородні пішли до більшовиків, які своїм галасом про рівність давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв та привілеїв на володіння землею і самим отримати – таке бажане! – право на неї.

І підняв руку брат на брата.

Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі нащадків запорожців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта Шкуро), які самовідданослужили ворогам України…

Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з походження) та українцями-іногородніми простеляла шлях ворогові – червоним і білим “москалям-картузникам”.

Закінчився конфлікт, закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх, яких, утім, у 1920 – 1930-х роках більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків.

Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”, а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим переможцем.

Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду уряду. Пожежі світились і по шляху Кубуряду. Цей уряд забув про грудневу Крайову раду, забув про її Конституцію та про її підвалини – рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми”[163].

Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували, чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у землю…[164].

“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською”[165].

Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням комуністів, “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б”[166].

Так що винними були обидві сторони…

Повернувшись у Катеринодар, кубанський уряд “ужив усіх заходів, щоб усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю”[167], зокрема, розіслав у станиці папери, щоб до Надзвичайної крайової ради “козаки обирали депутатів... без навгородніх”[168].

Якби ж то позбавляли прав приблуд – “москалів-картузників”, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, залучався урядом до виборів. Усунув уряд Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків. Їх позбавили права голосу на тій самій підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець та ще й природний ворог більшовиків, “несуттєво”.

Уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.

“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації. Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області в російській державі”[169]. Крім живої сили, уряд Бича дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном[170].

Порушивши Конституцію Кубанської Народної Республіки, уряд прийняв “Положение о выборах”, що призвело “до диктатури козацтва в Краю”[171].

Усунувши від участі у владі іногородніх українців, уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників Добрармії, зрозуміло, імперців – “як повноправних членів її на підставі (?! –Р.К.) призначення генераломДенікіним”[172].

Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо… Попри таку політику уряду, “його авторитет у населення був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя”[173]. Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє правительство”[174]. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин населення”[175]. І не тільки для замирення, а й для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних вислідів”[176].

Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже, воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.

Українське питання і Денікін

Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів. Багато з них завдяки клопотанням українського Гетьмана було звільнено і відправлено на Кубань чи Дон. Допомагав Павло СкоропадськийАлексєєву і зброєю, набоями тощо[177].

Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський[178]. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін віддавна був непримиримий до України та її союзника – німців[179].

Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям”[180].

Кубанський уряд же не спромігся на власну пропагандистську акцію, зокрема, й серед кубанських повстанців, які все прибували і прибували в станиці Єгорницьку та Мечотинську, де розмістилися Добровольча армія та ніби прив’язані до неї кубанські “державні” інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в Новочеркаську чи якійсь іншій станиці й “почути себе незалежними в своїх рішеннях”[181], кубанський отаман і уряд ніби прилипли доДенікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули патерналізму і радо слухали порад “батька Денікіна”, приймаючи більшість рішень “за порадою командування”[182].

3 червня у пошуках свого уряду прибув “полк (кубанської) кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень”[183]. Кубанські повстанці шукали уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що “шукають кубанське правительство, а не Добрармію”[184].

Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. АджеНоводмитрівська угода про підлеглість “кубанського державного загону” особисто генералові Корнілову після його смертівтратила чинність. Та про це сторони якось забули, принаймні не згадували. Перед ними стояли “більш важливі проблеми”, як-от: озброєння Добровольчої армії. Щоб отримати зброю, до Києва була направлена чимала делегація на чолі з кубанським самостійником Миколою Рябоволом.

Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання українців Великої України та Кубані. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: “Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими “сепаратистами”[185].

Хитрі московські голови і тут одержали те, що хотіли. “За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20000 карабінів і 10000000 набоїв”[186].

Використавши відсутність авторитетного серед самостійників Рябовола, який добував для Денікіна зброю, у Новочеркаську була скликана нарада, яка перетворилася у заколот проти Кубані…

Нещаслива нарада в Новочеркаську

Командувач Добровольчої армії спочатку вимагав від донського отамана Краснова підпорядкування, а потім – отримавши відсіч – уже вмовляв, щоб він все ж визнав його, Денікіна, за верховного командувача. Та Дон не схилив чола і “Добрармію за Росію і ген. Денікіна за свого диктатора” не визнав[187].

Отримавши відкоша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібну до донців гідну позицію зайняли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б, як іти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків.

Але тоді кубанці навряд чи пішли б за “картузниками”…Хіба що кубанський уряд наказав би…

23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася й доля кількох мільйонів українців Кубані… Прем’єру Бичу треба було лише твердо сказати “Ні!”, або принаймні відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола та його заступника Султана Шахім-Гірея.

Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Репрезентантів волі іногородніх, які становили половину населення Кубані, не було.

Розрахунок російських генералів, які інспірували цю нараду, на психіку служак-“малокубанців” виявився правильним[188]: виправдовуючись перед генералом Алексєєвим – “втікачем без будь-якого мандата”[189], який чомусь прибув на цю нараду кубанців, Л. Бич щиросердечно клявся, що “кубанці – не зрадники”, що вони “дбають про відбудову Росії – тільки іншим шляхом”.

Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією – мандрівною частиною військових “без території, населення, грошей, зброї”, без будь-яких повноважень...

Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні “була недемократична влада генерала Павла Скоропадського”[190].

За союз із Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Наміток...

Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрі Луці Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших.

Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування”[191]. “Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…”[192].

Цивільній людині Л. Бичу, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, якщо він просто ніяковів у їхній присутності. Принаймні постава його була заяча. Позиція Бича була “позицією” кролика, завороженого удавом – Денікіним.

Ну, нехай він (Бич) – безвольний, млявий, із “нестачею мужності”, не здатний до власної політичної дії. Але ж слабкий хилиться до сильнішого.

А сильніші і перспективніші за Денікіна були.

Наприклад, донці.

Дон і Кубань

Піднявши повстання проти більшовиків під проводом вольового й енергійного отамана Краснова, донці проголосили незалежну державу, почали створювати сталу армію, ухвалили основні закони (конституцію) Донської держави, видали “наказ, щоб усі донці, що були в Добрармії, перейшли до Донської армії”[193].

Незалежність Дону визнала Німеччина і не тільки визнала, а й допомагала утверджувати її – зброєю, набоями, амуніцією. Дон вийшов із пропозицією до кубанського уряду діяти у спілці.