Кубанські враження

Кубанські враження

Влітку 1997 року, після п’ятирічної пе­рерви, довелося мені побувати в Темрюцькому районі на Кубані. Дуже прикре враження на мене справив стан національного питання в Краснодарському краї, людність якого з часів заселення запорозькими ко­заками (кінець XVIII сторіччя) вважалася українською.

Ще перепис населення 1926 року засвідчує в Чорноморії (західна частина краю) до 90% українців. У 1933 р. московсько-більшовицька влада шляхом терору й голодомору переписала українців Кубані росіянами. Від того часу понад півстоліття цьому населенню неухильно, на державному рівні, втовкмачувалося в голови, що во­ни росіяни. І в цьому досягнуто чималих успіхів.

Думалося, що розвал совєтської імперії ство­рить умови для відродження в місцевої люд­ності самоусвідомлення своєї прина­лежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’я­зків. Все нібито йшло до того.Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з укра­їнським на святі 200-ї річниці пересе­лення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу.

Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубансь­ка козацька рада. Але, очолена ставлени­ками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монар­хам, велич московської імперії, пропагу­ється ідея об’єднання українців та білору­сів в одній слов’янській державі з росія­нами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “га­рячих точках” колишньої совєтської імпе­рії (зокрема в Наддністрянщині), постійно нагнітається істерія навколо питання “за­конного” повернення Криму (разом із Севастопо­лем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, заду­рені російською пропагандою, – щиро обу­рюються: “Відколи це наш Крим став ук­раїнським?”).

У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового на­роду – бродників, а тепер стали росія­нами. На позиції російськості теперішньо­го кубанського козацтва стоїть і рада. От­же, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинок­ровноюУкраїною.

А тим часом поодинокі носії українсь­кої ідеї, як голова товариства “Чорномор­ська Січ” Олег Голуб, зазнають утисків. У станичних школах, як і раніше, вчи­телі ганьблять українську мову (а нею ж досі розмовляють люди старшого й се­реднього віку); вчителі перед учнями на­зивають її неоковирною, грубою, “топорной”. Про таку позицію вчителів розпові­дали вдома діти моїх родичів.

Я добре пам’ятаю кубанські станиці 1950 – 1960-х років: вони були всуціль українськомовними. За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише україн­ською мовою. Це було проблемою дляросійської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє мо­жем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”.

Та поступово зросійщення поширюва­лось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжимом”. Отоді не стало в станицяхукраїнськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брежнєвщини).

Проголошена радою російсько-коза­цька ідея в народі не вельми популярна. Чисельність тих, хто записався в козаки, зокрема в нашій станиці Охтанизівській, дуже невелика. Молоді серед них мало. Серед простих людей побутує переконання, що козацький рух – це провокація влади, аби виявити прихильників цієї ідеї і при нагоді всіх знищити. Та воно й не дивно, бо ще багато живих свідків жахіть здій­снюваної більшовиками ліквідації козаць­кого стану, так званого розкозачування, коли слово “козак” стало означати “ворог народу”.

Люди й досі цураються свого козацько­го походження. Пам’ятаю, як обурилася моя теща Олександра Денисенко, коли мій приятель, бажаючи зробити комплі­мент, назвав її козачкою (це відбулося під час її приїзду до нас в Україну в гості у 1970-х роках). Вона запально вигукувала: “Так, ми козаки! Ну то й що, що ми козаки? А хіба козаки не люди?! Мій чоловік заги­нув на фронті в козацьких військах!” Довго її заспокоювали, пояснюючи, що нічого об­разливого в цьому слові не вбачалося. Тещу можна було зрозуміти, адже вона за свою приналежність до козацтва зазнала з ма­лими дітьми тяжких поневірянь, коли її чо­ловік, втік­ши з-під арешту,від 1933 року до початку війни переховувався по кубансь­ких плавнях, а енкаведисти, полюючи за ним, робили на їхньому обійсті засідки.

З цієї ж причини моя родичка Марія Штригиль у моїй присутності ганила сво­го сорокарічного сина Миколу, коли той знічев’я сказав, що отаман станичного козацького осередку Семеняка вже вкот­ре пропонує йому записатися в козаки. Вона люто закричала: “Я тобі покажу ко­заків! Ще нам “козачества” не вистачало!..”

А дід її чоловіка був шанованим коза­ком і останнім станичним отаманом, що в 1920 р. емігрував за кордон, де і по­мер. Нащадки ж усе життя прожили в страху, чекаючи, як віл обуха, помсти від влади. Отакі невтішні кубанські враження.

Попри все, навіть бажання самих ку­банців, дух український витає над Кубан­ню. Дасть Бог, коли материнська земля в Україні рясно заплодиться справжніми українцями, згадаємо ми своїх кровних ро­дичів-кубанців і возз’єднаємося в одній родині і в одній господі.

Джерела

1. Энциклопедический словарь по истории Кубани. – Краснодар, 1997. – С. 207, 542 – 544.

2. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. –С. 107, 123.

3. Енциклопедія українознавства. – Київ, 1996. – Т. 3. –С. 852.

4. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1998. – Т. 7. – С. 2667.

5. Енциклопедія українознавства. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3916 – 3917.

6.Іванис В.Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968.

7.Іванис В.Стежками життя. – Н. Ульм, 1958 – 1962. –Кн. I – V.

8. Історія міст і сіл Української РСР.

9. Казачий словарь-справочник. – Кливленд, 1966. – Т. I. – С. 101 – 102.

10. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1970. –Т. III. – С. 47 – 48,311 – 313.

11. Кубанская ЧК: органы безопасности Кубани в документах и воспоминаниях. – Краснодар: Советская Кубань, 1997. – С. 58 – 61.

12.Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1867.

13. Родная Кубань. – Краснодар,1998. – Ч. 4. – С. 144.

14. Родная Кубань.–Краснодар,1999. – Ч. 1. – С. 127 – 128.

15. Топографічні карти УРСР. Області: Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська.